Розвиток соціальної толерантності як психолого-педагогічна проблема

Третє тисячоліття характеризується збільшенням різних небезпек і загроз для суспільства: політичним радикалізмом з його нетерпимістю; військовими конфліктами та тероризмом, які набирають планетарного масштабу і несуть величезну кількість жертв; расовими сутичками та ксенофобією. Водночас, неупинно відбувається глобалізація всіх процесів у різних сферах життєдіяльності людини. Цей шлях розвитку суспільства характеризується рядом тенденцій, які впливають на характер стосунків між людьми: зближення суспільних відносин різних націй і народів; зміною сутності держав, які змушені об’єднуватись і передавати частину своїх традиційних функцій, а як результат – загострення конкуренції між учасниками цих процесів. Такі тенденції потребують демократичних перетворень у розвитку і вихованні нестандартної, високо моральної, творчої особистості [21, с. 175].

Розвиток суспільства в Україні ускладнюється ще й ідеологічною і соціальною нестабільністю, недієвістю класичних духовно-моральних цінностей, пошуком нових, часто протилежних точок зору щодо шляхів формування підростаючого покоління. Все це зумовило наростання в суспільстві тривоги, невпевненості у майбутньому, агресивності й жорстокості, які призводять до конфліктів. Однак, такі конфронтаційні тенденції мають поступитися місцем гуманному, терпимому ставленню людей один до одного, взаєморозумінню й довірі, тобто суспільно прийнятним морально-етичним нормам людських взаємин.

Базовим документом щодо вирішення цих проблем є Загальна декларація прав людини, а також ряд інших: Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, Декларації про права народів на мир, Конвенція ООН про права дитини, Декларація щодо заходів по ліквідації міжнародного тероризму, конвенція та Рекомендація ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти та ін. [21; 23; 24; 32]. Так, 12-ий протокол Декларації прав людини і основних свобод зобов’язує держави, що ратифікували її, гарантувати будь-які права без дискримінації і передбачає механізм покарання у разі невиконання зобов’язань. У ній наголошується, що „кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії” (стаття 18), „на свободу переконань та на вільне висловлення їх” (стаття 19) та те, що освіта має сприяти взаєморозумінню, толерантності та дружбі між усіма народами [32]. Недаремно філософ Ю. Шрейдер зазначав, що найстрашніша катастрофа, яка загрожує людству – не атомна війна, чи інші варіанти фізичного знищення людства на Землі, а скоріше антропологічна – знищення людського у людині [16, с. 8-10].

Вітчизняні науковці (А. Асмолов, І. Бех, В. Кремінь, В. Кузь, Т. Поніманська, О. Сухомлинська та ін.) вбачають головний шлях до якісного еволюційного розвитку суспільства – це зміни пріоритетів у освітніх процесах на демократизацію і гуманізацію навчально-виховного процесу в закладах освіти, де посилюється увага до особистості, як активного суб’єкта суспільства, а пріоритетом стають загальнолюдські цінності та гармонійні стосунки з навколишнім світом [1; 6; 17; 45; ]. Втілення в життя гуманістичних ідей, прав людини, людської гідності й громадянської відповідальності нерозривно пов’язано із розвитком та вихованням толерантної особистості.

Як європейська за своєю цивілізаційною належністю нація, Україна у своєму розвитку також має спрямовуватися на європейську людиноцентричну систему цінностей, яка не раз доводила свою ефективність. У межах цієї проблеми, як і в інших країнах світу, в Україні також діє Рух „Педагогіка за мир та взаєморозуміння” (1990 р.), створений за ініціативи МОН України, який об’єднує педагогічну громадськість у прагненні вдосконалення освіти і виховання підростаючого покоління. Також активно діє міжнародний проект асоційованих шкіл ЮНЕСКО (АШЮ), пріоритетними цілями яких є виховання дітей та молоді в дусі миру, демократії, толерантності і взаєморозуміння між народами на шляху реального співробітництва і взаємозбагачення культур, забезпечення історичної пам’яті власного народу і людства в цілому, особистої причетності до розв’язання світових проблем через партнерство в системі ООН [46, с. 12–13].

Необхідність виховання толерантних взаємостосунків, як однієї із якостей гуманних міжособистісних стосунків пов’язана з тим, що сьогодні насамперед актуальні цінності і принципи, необхідні для загального виживання і вільного розвитку кожного члена суспільства, тобто стратегії ненасильства, терпимості до чужої позиції, цінностей, культури, ідеології; необхідності до взаємного порозуміння, пошуку компромісів у вирішенні будь-яких питань.

Теоретичну основу проблеми склали: культурно-історична теорія розвитку особистості; особистісно-орієнтований підхід до виховання (І. Бех, Н. Гавриш, О. Коберник, Н. Ничкало, В. Оржеховська, Т. Поніманська, Р. Пріма, О. Савченко, О. Сухомлинська); положення філософської і психолого-педагогічної науки про сутність гуманізму і гуманізацію виховання (Ш. Амонашвілі, І. Бех, М. Бубер, І. Кант, О. Кононко, В. Лекторський, Дж. Локк, А. Маслоу, М. Мчедлов, К. Роджерс, Ж.-Ж. Руссо, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, М. Уолцер); про сучасні концепції дошкільного виховання (Л. Артемова, А. Богуш, Л. Калуська, О. Кононко, Н. Лисенко, Т. Поніманська та ін.); про психологічні закономірності розвитку дітей дошкільного віку (Л. Виготський, Л. Долинська, О. Запорожець, Д. Ельконін, Г. Костюк, А. Люблінська, В. Мухіна, О. Скрипченко та ін.); про закономірності морального розвитку особистості в дошкільному віці (Л. Артемова, Р. Буре, В. Кузьменко, В. Нечаєва, Ю. Приходько, Т. Поніманська) та закономірності процесу соціалізації дошкільника (А. Богуш, Н. Гавриш, В. Кузь, І. Рогальська та ін.)

Актуальність проблеми виховання терпимості та толерантності на сьогодні беззаперечна, що відображається у багатьох державних програмах і документах. Так, правовою базою для розвитку цієї проблеми в нашій країні стали Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, Концепція безперервної системи національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Закони України „Про освіту”, „Про охорону дитинства”, Національна програма „Діти України”, в яких знайшли розкриття проблеми демократизації та гуманізації всіх сторін життя сучасного суспільства і системи освіти.

Виховання у дусі гуманізму завжди було актуальною проблемою і у дошкільному віці, коли важливо сформувати у дитини базові особистісні моральні якості та поняття, які б ґрунтувалися на позитивній спрямованості на людину. Відтак, у межах одного з проектів Всесвітньої організації з дошкільного виховання (ОМЕР) у 1982 р. було окреслено такі напрями виховання дошкільників: формування позитивного і дружнього ставлення до навколишнього світу; розвиток самостійності та формування навичок взаємодії з іншими людьми; виховання у дусі діалогу, підготовка до діалогічного спілкування; виховання почуття національної належності; виховання міжнародної солідарності [21, с. 177].

Як бачимо, всі напрями відповідають характеристиці толерантної особистості, що свідчить про актуальність цієї проблеми у дошкільній освіті на міжнародному рівні.

Загалом, мета і завдання виховання дитини в сім’ї і дошкільних закладах відображаються у нормативних документах держави: Закони України „Про дошкільну освіту”, „Про охорону дитинства” [23; 24; 27], Програми розвитку дітей дошкільного віку „Малятко”, „Дитина”, „Я у світі”. У кожному із вказаних державних документів можна знайти підтвердження важливості обраної нами проблеми.

Так, Закон України про „Про охорону дитинства” встановлює основні засади державної політики у цій сфері. У розділі ІІ „Права і свободи дитини” гарантується кожній дитині право на захист від усіх форм насильства, вільне висловлювання власної думки та формування особистих поглядів. Відображається принципова позиція держави щодо забезпечення дитині поваги, справедливості та виключення приниження її гідності і честі [23].

У Законі України „Про дошкільну освіту” визначаються такі завдання дошкільної освіти, які передбачають забезпечення умов для виховання толерантних якостей у вихованців, зокрема: збереження і зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров’я дитини; виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточуючих і довкілля [26].

Узагальнюючи ці нормативні документи можемо окреслити мету виховання дітей дошкільного віку – це повноцінний гармонійний розвиток дитини, у єдності з формуванням основ її особистісної культури, що переконує нас у актуальності вибраної проблеми та необхідності її вивчення.

Логічним продовженням і конкретизацією норм Закону „Про дошкільну освіту” є Базовий компонент дошкільної освіти в Україні та Базова програма розвитку дітей дошкільного віку „Я у світі”.

Зауважимо, що толерантність досліджувалася вітчизняними науковцями в процесі вивчення проблем формування цієї якості в педагогів (Б. Вульфов, О. Клєпцова, І. Княжева), а також школярів і студентів: виховання толерантності у старшокласників середніх загальноосвітніх ліцеїв Франції (О. Матієнко); виховання толерантності у підлітків (О. Безкоровайна, О. Грива); виховання толерантності в студентів вищих педагогічних навчальних закладів у процесі оволодіння іноземною мовою (Т. Білоус); формування толерантності майбутніх учителів у процесі професійної підготовки (Ю. Тодорцева); педагогічні умови виховання толерантності у молодших школярів (О. Брянцева); виховання толерантності в учнів 5–7 класів шкіл-інтернатів у позаурочній діяльності (Л. Бернадська); виховання толерантності у молодших школярів на уроках музики в умовах полікультурного простору (Е. Койкова); педагогічні умови виховання толерантності у підлітків старшого віку в позакласній роботі (О. Волошина).

Досить глибоко і комплексно дослідила проблему виховання толерантності в підростаючого покоління О. Грива. Автор узагальнила світовий досвід з питань соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в умовах полікультурного соціуму, розглянула теоретичні підходи до проблеми і розробила модель виховання толерантної особистості, а також зібрала низку практичних розробок і технологій виховання толерантності в дітей та молоді [19; 3-11]. Однак праці О. Гриви спрямовані на виховання толерантності у полікультурному суспільстві специфічного кримського регіону і охоплює лише дітей шкільного (підліткового) віку.

Ми дійшли висновку, що науковцями проведено низку досліджень з проблем виховання толерантної особистості та особливостей створення відповідних умов для цього, але мусимо констатувати факт, що майже відсутні дослідження, які аналізували б можливості і реалізацію цього аспекту в дошкільному віці.

Так, ряд сучасних учених та класиків педагогіки (Ш. Амонашвілі, А. Асмолов, І. Бех, А. Богуш, М. Касьяненко, О. Коберник, В. Кремінь, В. Кузь, В. Маралов, А. Маслоу, Н. Побірченко, Т. Поніманська, К. Роджерс, С. Русова, В. Сухомлинський та ін.) вважають, що треба дітей якомога раніше знайомити з гуманістичними поняттями, моральними уявленнями, навчати доброті, бо моральний стан особистості залежить від того, як зазначав В. Сухомлинський, „з яких джерел вона черпала свої радощі в роки дитинства… Гуманістичне виховання сягає свого вінця, коли у дитини розвивається здатність страждати й переживати за іншу людину, як і здатність радіти за її успіх і щастя” [59, с. 214–219]. На наш погляд, саме у дошкільному віці, який вважається сензитивним для формування майбутньої особистості, у дитини достатньо легко і невимушено формується необхідна життєва компетентність, адаптованість та адекватна зорієнтованість у навколишньому середовищі, уміння сприймати людей такими якими вони є, закладаються основи моральних якостей особистості. Водночас, зазначене актуалізується ще й завдяки тому, що стереотипи і упередження закладаються ще нашими батьками, які вже бачили життя, і на основі свого, не завжди позитивного досвіду, передають їх у спадок своїм дітям, тобто в дошкільному віці.

Окремі аспекти виховання моральної особистості дошкільника вивчалися багатьма науковцями. Формування гуманної поведінки старших дошкільників досліджували Л. Врочинська, Н. Цуканова; особливості становлення у дошкільному віці ціннісного ставлення до однолітків, виховання людяності (Т. Поніманська, Ю. Приходько, Т. Репіна та ін.); специфіка прояву гуманних взаємин дошкільників (Л. Артемова, А. Гончаренко, О. Козлюк, В. Котирло, О. Смірнова, Т. Фасолько та ін.), проблеми морально-етичного та духовного розвитку особистості (І. Бех, А. Богуш, Н. Гавриш, О. Кисельова, В. Плахтій, О. Сухомлинська, Н. Химич та ін.). Про важливість виховання толерантності у дошкільному віці фрагментарно згадується у працях І. Беха, Н. Гавриш, О. Кононко, К. Крутій, Т. Поніманської та ін.

Так, наприклад Л. Врочинська вперше теоретично обґрунтувала і експериментально перевірила педагогічні умови виховання гуманної поведінки дітей старшого дошкільного віку у процесі взаємодії дошкільного навчального закладу і сім’ї та розробила модель їх ефективної взаємодії; визначила структурні компоненти, критерії, показники та рівні гуманної поведінки дітей старшого дошкільного віку [56, с. 93–97]. Важливим ми вважаємо те, що дослідниця уточнила сутність і структуру поняття „гуманна поведінка дошкільників” та етапи взаємодії дошкільного закладу і сім’ї, бо це забезпечило створення цілісної системи ефективного виховання гуманної поведінки у старших дошкільників і дало поштовх для подальшого розвитку проблеми морального виховання дітей дошкільного віку та переконало нас у необхідності взаємодії дошкільного навчального закладу і сім’ї у будь-яких аспектах виховання дітей [56, с.98].

Проте, методичні матеріали, розроблені автором, потребують поповнення методами та прийомами виховання толерантної поведінки у вихованців.

Формуванню гуманістичної спрямованості спілкування дітей старшого дошкільного віку присвячена робота О. Козлюк. Вона вважає, що ця проблема буде успішно реалізована за наявності у виховному процесі ДНЗ сукупності ряду педагогічних умов: гуманізації взаємин дорослих і дітей у всіх формах навчально-виховної роботи в дошкільному навчальному закладі; створенні позитивного емоційного клімату взаємин дітей у колективі; взаємодії дошкільного навчального закладу з батьками щодо гуманізації їхнього спілкування з дітьми [56, с. 45 – 49].

Для вирішення проблеми нашого дослідження цінним є визначений автором зміст поняття „гуманістична спрямованість спілкування дітей старшого дошкільного віку”, „гуманістична взаємодія” та „гуманні взаємини”, бо саме їх тлумачення є одним із можливих аспектів для з’ясування сутності поняття „толерантні взаємостосунки дошкільників”.

А. Гончаренко розкрила теоретико-методологічні та практичні аспекти становлення гуманних взаємин старших дошкільників. Дослідниця зазначала, що побудову міжособистісних взаємин зумовлює наявність особистісно-ціннісного компонента і емоційної чутливості дитини до стану інших людей, а прихильність до однолітка є визначальною у прояві дошкільником гуманного ставлення. У дослідженні було переконливо доведено, що між старшими дошкільниками збільшується кількість контактів, які спрямовані на бажання розділити свої переживання; для дитини стає важлива повага ровесника, можливість і бажання бути співавтором спільної діяльності [17, с. 33–36]. Специфіка психологічних новоутворень у розвитку дітей старшого дошкільного віку, як запевняє дослідниця, дозволяє дитині бачити однолітка з його позитивними якостями, все-таки домагаючись визнання своєї переваги. Вибір партнера здійснюється шляхом співставлення з образом-ідеалом, який формується на основі досвіду спілкування, аналізу літературних творів [17, с. 24–22].

Конкретно проблему формування толерантності у дітей дошкільного віку досліджувала Єлізабет Оулер (Німеччина), яка частково вивчала прояви основ толерантних стосунків дітей у дитячих садках Німеччини [56, с. 65 – 68]. Вона вважала, що у дошкільників ця якість виявляється через дружбу та турботу про оточуючих. На наш погляд, це не відображає повною мірою можливості розвитку толерантних стосунків дітей цього вікового періоду.

Дослідження науковців Н. Бариленко, Р. Буре, А. Маслоу, О. Овсяннікова, Т. Репіна, О. Смирнова, А. Шаграєва та ін. засвідчують, що уже з ранніх років у дитини зароджується самосвідомість, яка характеризується безпосередністю, емоційним відгуком, довірливістю, відсутністю етичних і будь-яких інших стереотипів, що створює умови для формування у неї позитивних взаємостосунків з різними людьми. З іншого боку, деякі з особливостей цього віку заважають дітям налагодити мирне співіснування з оточуючими: емоційність та імпульсивність, не сформоване відчуття безпеки, уміння контролювати свою поведінку, усвідомлювати її наслідки, природній егоїзм та байдужість. Однак, як відомо, у цей час закладаються знання про життєві реалії та норми поведінки, тому легше дитину навчити сприймати іншого не як ворога чи конкурента, а як особистість зі своїм особливим світом, почуттями, труднощами і досягненнями[45, с.68].

Великий внесок у розвиток соціальної толерантності старших дошкільників внесла Н. Скрипник. У її монографії,,Психолого-педагогічні засади виховання гуманних взаємостосунків дітей старшого дошкільноговіку” розкриті теоретичні і практичні аспекти проблеми виховання гуманних взаємостосунків у дошкільників та результати дослідження психолого-педагогічних умов ефективного формування толерантних взаємостосунків старших дошкільників з оточуючими в умовах дошкільного закладу. Робота містить авторську програму, діагностичні методики, методичні рекомендації педагогам та батькам з означеної проблеми [56].

Таким чином, ми з’ясували, що означена проблема досліджувалася науковцями ширше стосовно старших вікових категорій, а розвиток соціальної толерантності у дошкільників як особистісної характеристики у взаємостосунках з оточуючими була предметом дослідження лише деяких сучасних науковців. Також було з’ясовано, що вирішення вказаної проблеми передбачає спеціально організований освітній процес, одним із завдань якого є навчання вихованців правил шанобливого ставлення до різних людей, народів, культур, правил милосердної і терпимої взаємодії різних соціальних і національних груп.