Боротьба з чаклунством

В епоху Відродження спостерігається спроба людини проникнути в надприродній світ, що дістало назву окультизму (термін походить від назви трактату «De okkulta philosophia», написаного в 1510-1512 рр. відомим астрологом і містиком Агрипою Неттенгеймським). Епоха Відродження сприяла розквіту магії і чаклунства. Були поширені всякі марновірства. В цей час ворожили на трупах, заклинали публічних жінок, виготовляли любовні напої, викликали демонів, творили магічні дії під час початку будівництва, займалися хіромантією. Християнство забороняє будь-яку магічну практику, розглядає спроби проникнення в надприродній світ і навчитися керувати його силами як один з найтяжчих гріхів.

На рахунку жертв інквізиції багато жінок, тому, що у середні віки отримали велике поширення процеси над відьмами (чаклунство), які проводились церковними та світськими судами. Останні могли порушити справу про чаклунство та єресь тільки за дорученням єпископа. Питання боротьби з чаклунством неодноразово розглядались на церковних Соборах, які встановлювали все більш жорстокі кари для чаклунів та відьом.

Цій проблемі, зазначає В. І. Лубський чимало уваги приділяли у своїх творах Фома Аквінський та інші видатні ідеологи Католицької церкви, які розглядали чаклунство як відмову від церкви та добровільний союз людини з дияволом, і створили ціле вчення про чаклунство та спроби боротьби з ним. Із ХVІ ст. церква вимагає подвійного покарання осіб (церковного та світського), визнаних винними у чаклунстві.

Аналіз практики церковних судів, особливо інквізиційних, показує, що регулятивні діяння релігійних норм на поведінку людей забезпечувались методами як церковного, так і державного примусу. Конфесійні суди застосовували як специфічно-церковні, так і цивільно-кримінальні заходи покарання, включаючи довічне ув’язнення та смертну кару шляхом релаксації. Правові норми та світські суди також використовувались державою і церквою як засоби примушування населення до виконання наказу релігії.

Правові норми

В результаті санкціонування законом застосування світськими судами канонічного права його норми, навіть за період абсолютної монархії, регулювали численні суспільні відносини, які знаходились поза сферою впливу королівських указів. Разом із тим релігійні норми служили одним з основних джерел феодального права. Багато з них повністю або часткового відтворювали зміст релігійних норм, тим самим надаючи їм силу закону. Відбувалася неначе трансформація релігійних норм у правові, але і після цього релігійні норми також продовжували діяти самостійно, регулюючи суспільні відносини.

В галузі кримінального права такій трансформації підлягали канонічні норми, передбачаючи відповідальність за посягання на релігію та церкву. В Англії, наприклад, законами 1539 та 1541 рр. єресь та чаклунство були віднесені до найбільш небезпечних злочинів.

Кримінальне право абсолютистської Франції встановило тяжке покарання за єресь, чаклунство та інші релігійні злочини. Богохульство каралося спалюванням.

Світське судочинство в європейських країнах сприйняло багато норм інквізиційного процесу. Зізнання звинуваченого або збіг показань двох свідків були беззаперечною підставою для винесення обвинувального вироку.

В «Кароліні» — кримінально-судовому укладенні 1532 р. розділи «Священної Римської імперії германської нації» Карла V, які протягом трьохсот і більше років були єдиним загальноімперським законом Німеччини, виклад злочинних діянь починається з релігійних злочинів. Богохульство та блюзнірство каралось стратою, тілесними покараннями або скаліченням; брехлива присяга перед судом — відтинанням двох пальців, а порушення присяги — відтинанням руки або пальців; чаклунство — стратою шляхом спалення, самогубство із страху перед тяжкою карою — позбавленням спадкоємців права спадщини та передача спадкоємного майна до скарбниці.

У процесуальній частині «Кароліни» містяться проникнуті духом канонічного права рекомендації про допит осіб, звинувачених у чаклунстві. ст. 11 встановлювала порядок сповідання та вмовляння після засудження до смертної кари та наказ на розп’яття перед засудженим, «коли його ведуть до суду та на смертну кару». Укладення передбачало застосування допиту, катування при розслідуванні усіх злочинів.

Релігійні норми були джерелом і цивільного права. Феодальне право визнавало тільки церковний шлюб, оформлений відповідним чином з релігійними правилами, обмежувало або зовсім забороняло розлучення, встановлювало панівне становище чоловіка в родині, надавало жінці обмежені права, як особисті, так і на майно. Під час визначення порядку надання спадщини закон також встановлював привілеї чоловіка: спадщину після батька або матері (сестри або брата) одержував син а не дочка.

До самостійного ведення господарства дорослим сином та заміжжя дочки батько розпоряджався їхнім майном та користувався батьківською владою. До матері ці права переходили лише після його смерті. У ряді правових спогадів зазначено, що жінка не має спадщини на майно як батьків, так і чоловіка, тому вона і не має права виступити у суді.

До 1857 р. шлюбно-сімейні справи в Англії розглядалися церковними судами, які знаходилися у відомстві архієпископів. Згідно з нормами канонічного права, вони могли приймати рішення про розлучення подружжя. Церковним судам були підсудні такого роду справи осіб всіх віросповідань. За законом 1857 р. ці справи були передані цивільному суду. Стаття ХХІІ Закону наказувала цивільним судам керуватися при цьому правилами та практикою церковних судів.

Норми, які діяли в англійських судах, стали основою і американського шлюбно-розлучного права. Передавання справ про шлюб та сім’ю із церковних до цивільних судів потягло за собою включення релігійних норм до кодексу всіх європейських країн. Реформація сприяла значному посиленню ролі права у регулюванні суспільних відносин. Проте її значення в цій області не слід перебільшувати. Це більше стосується політичного наслідку Реформації, створення цивільної юрисдикції, що було продиктовано вимогою протестантів надати їм рівні права з католиками, та виникнення світського правового механізму регулювання суспільних відносин. Поміж тим, цивільна юрисдикція та правовий механізм регулювання суспільних відносин виникли, як про те свідчить історія права, задовго до Реформації, а не як результат вимоги протестантів.

Реформація безпідставно подана як якась абсолютна межа, до якої регулювання суспільних відносин носило чітко виражений релігійний характер, а після неї — світський, за яким правовий механізм був відгороджений від контролю церкви, регулятивні можливості церкви у суспільстві обмежувались релігійним висвітленням актів державного значення та світської юрисдикції.

Насправді феодальне право після Реформації в значній мірі зберігає теологічний характер, а канонічне право залишається одним з основних його джерел. Воно не тільки послаблює, а навпаки, посилює охорону релігії та національної церкви, зберігає і підтримує привілейоване становище у суспільстві служителів культу. Більше того, після Реформації значно посилюється, хоч вже і на іншій основі, змішання релігії з правом, оскільки останнє починає підміняти релігійні норми, регулюючи внутрішні церковні відносини.

Після Реформації роль і значення інституту церкви не зменшилися. Багато християнських держав, в тому числі і у Східній Європі, відчули на собі суттєвий вплив на церковну і державну правотворчість канонічного права, яке залишається одним з основних його джерел, внаслідок чого державне право зберігає значним чином теологічних характер. Монарх став провідником церковних вимог у житті держави.

Державна юрисдикція посилює охорону релігії, національної церкви та служників культу у суспільстві. Отже, релігійні ідеї Реформації призвели до нового правового забезпечення Католицької церкви в національних державах через переплетення релігії і права, коли останнє часто підмінювало релігійні норми у регулюванні навіть внутрицерковного життя, що найбільш повно відбилося у конкордатах.