Відносини з Католицькою церквою

Під час Реформації позиції Католицької церкви значно ослабили і в державах, які ще зберегли вірність католицизму, але вміло використовували обстановку для одержання значних поступок від Риму. Поряд з протестантизмом, який був виступом проти бажання Риму зберегти одну церкву і єдине християнство і поклав початок багатьом національним церквам, кількість яких дорівнює кількості сформованих країн, на релігійному рівні проявляється друга тенденція — властива католицьким країнам — регалізм.

Терміном «регалізм», зазначає професор Софрон Мудрий, була означена особлива юрисдикційна система, яка мала за фундамент державну гегемонію над церквою — непряму владу держави над духовністю, що супроводжується цивільною діяльністю, спрямованою на захист і охорону цієї церкви та її інститутів.

Це була альтернатива цивільних влад католицьких країн зберегти в територіальних межах своєї компетенції політично-релігійний монізм на відміну від безумовного підпорядкування реформованих спільнот у протестантських країнах [3, 54-55].

В результаті так званих Реленобурзьких погоджень 1524 р. з римською курією князі Австрії, Баварії, Зальцбургу та інших південно-німецьких католицьких князівств в обмін на зобов’язання переслідувати в своїх землях протестантів одержали з рук папи Клемента VІІ владу над католицьким духовенством, частину власності церкви і її доходів.

Франція, яка виступала проти реформаційного руху, домоглась поступок від Риму трохи раніше. По Болонському конкордату, укладеному папою Левом Х (1513-1521 рр.) і Франциском І (1494-1547 рр.) в 1516 р., король одержав право на призначення єпископів з наступним затвердженням кандидатури Папою. Король міг довго не заміщати вакантні посади і отримувати на свою користь прибутки з церковних посад.

Підкорення церкви королівській владі завершилось при Людовику ХІV. Французьке духовенство на своїх Соборах (перші твердження були започатковані на Соборах 1398 і 1406 р.) розробило основні принципи галіканізму, який передбачав зменшення юрисдикції Риму над Французькою церквою і мав на меті її впорядкування на національних засадах, які передбачали можливість звернутися до державних органів проти актів церковної влади, які порушували державні норми і принципи стародавніх галіканських свобод і привілеїв національної церкви [2, 224].

Таким чином, боротьба за пріоритет у світських справах між національними суспільствами, які більш зміцніли (монархічна влада, з одного боку, і Католицька церква — з другого), завершилась у період Реформації створенням національних церков. Середньовічна єдність церкви була розбита, як і європейська єдність. Значення Католицької церкви як міжнародної політичної організації було значно підірвано. Кожна молода нація старалася сформувати свою специфіку, яка вповилася у мові, культурі, політичній системі, новій єдності на національній основі. Виникли і зміцнились нові для епохи феодалізму відношення між європейськими країнами і Римською Столицею, між державою і національною церквою.

Метою Реформації було знищення в християнстві язичницького начала. Ворожими стали античні та еллінські витоки християнства. Духовні течії, які лежали в основі Реформації, розривали зв’язок із античною культурою, а також із канонічним правом, з юридичною структурою церкви. В основу духовного життя бралася лише Біблія, а священне передання і досягнення людської культури, здобуті християнством за період півторатисячолітнього розвитку церкви, відкидалися.

За увесь час боротьби проти єресей, яка почалася ще у часи Римської імперії, церква користувалася підтримкою держави, яка нещадно розправлялася з супротивниками пануючої релігії за допомогою правових актів, що додавали силу закону церковним постановам, які визначали форми та методи боротьби з єретиками та кару за єресь.

Інквізиція

Предтечею інституту інквізиції були рішення собору в Турі (1164 р.), згідно з яким світські володарі мали допомагати у розшуку єретиків. На початку ХІ ст. у Франції за розпорядженням короля було покарано шляхом спалення значну кількість катарів (від грец. «чисті»), які вели боротьбу під лозунгами критики Католицької церкви, перегляду християнського віровчення і церковних порядків. Вселенські собори 1179, 1184 та 1215 рр. установили знищення єретиків як загальний засіб.

Після Альбігойського хрестового походу з метою остаточного викорінення єретиків у церкві було створено спеціальний розслідувально-судовий орган інквізицію (від грец. «розслідування»). Ініціаторами її створення (у 1232 р.) були германський імператор Фрідріх ІІ та Папа Григорій ІХ (1227-1241 рр.) Інквізиція підпорядковувалася безпосередньо папському престолу. Був сформульований основний принцип інквізиції — передача єретиків церковним судом світському правосуддю, яке піддавало їх спаленню (релаксація).

Надаючи характеристику взаємодії церковної та світської юстиції, «Саксонське зерцало» (правова збірка, складена в Німеччині 1224-1230 рр.) констатувало, що «того, хто протистоїть папі і не може бути примушеним церковним судом, імператор зобов’язаний примусити за допомогою світського суду бути покірним папі. Так само і духовна влада повинна допомагати світському суду, якщо він у цьому має потребу». У ХІІ ст. папи неодноразово організовували за допомогою державної влади хрестові походи для придушення антицерковних виступів альбігойців та інших масових єресей [3, 127-128].

Контрреформація

Шукаючи відповідь на реформаційний тиск, Римська церква відповіла на розпад християнської Європи рядом втручань, які завершилися скликанням Тридентського собору в 1545 р., який тривав з перервами до 1563 р. Результатом Собору стало посилення Папи, були встановлені нові органи управління, зокрема Свята Палата, створений список заборонених книг і нових конгрегацій.

У процесі Контрреформації — церковно-політичного руху у Західній Європі ХVІ-ХVІІ ст., організованого папством проти Реформації з метою відновити свої втрачені пропозиції, церкві вдалося згуртувати значні сили, привернути на свій бік уряд кількох держав.

У ХVІ-ХVІІ ст. у Франції, Іспанії, Німеччині, Чехії та Польщі розпочалися тривалі релігійні війни. Католицька церква активно втілювала в життя систему організованих заходів, спрямованих проти намагань підірвати домінування середньовічного теологічного світогляду, позицій самої церкви та існуючого феодального ладу. В результаті відчайдушних зусиль церква в ряді країн повернула втрачені позиції.

Вестфальський мир 1648 р., як гарантія релігійної рівноваги в Західній Європі, розділив католиків і протестантів, в той час, як у Східній Європі вже задовго до того консолідується (за винятком Речі Посполитої), православна візантійська віра. Після Вестфальського миру католики переважають в Італії, Португалії, Іспанії, Франції та Ірландії, а протестанти — в Англії, Голландії, Данії, Швеції, Норвегії і Фінляндії.