Мартін Лютер та Жан Кальвін

Провідник реформаційного руху у християнській релігії, колишній чернець, доктор теології, професор Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483-1546 рр.) виступив проти індульгенцій і у 1517 р. опублікував (у Віттенберзі) знамениті 95 тез, а у 1520 р. — працю «Маленький трактат про свободу людини», в яких обґрунтував основні принципи протестантизму, тезу про «оправдання вірою», а також основні політичні положення про незалежність світської влади від папства (теорія «божественного» і природного права) тощо, чим наніс нищівного удару по католицькі ортодоксії і папству. Водночас Лютер закликав віруючих до повного підпорядкування світській княжій владі, оскільки лише вона, на його переконання, могла забезпечити порядок і охороняти церкву і віруючих.

У своїй відозві «До християнського дворянства німецької нації» Лютер робить спробу повалити три стіни темниці, зведеної, на його думку, для християнства Римом: різницю між кліриками і мирянами, яка мала бути замінена повним визнанням загального священства християн; монополію кліру на тлумачення Святого Письма, якій протиставлялась ідея ясності й прозорості Слова Божого для всіх віруючих; нарешті, саму необхідність існування папства, що скликає Собори. Це відкидання супроводжувалося закликом повстати проти римської тиранії [1, 116-117].

Видатний діяч Реформації Жан Кальвін (1509-1564 рр.) (основна праця — «Настановлення християнської віри» (1559 р.) — теологічно обґрунтовувала Реформацію) відстоював вищість духовної влади над світською. У 1541 р. поселившись у Женеві, Ж. Кальвін в свою чергу насаджував жорсткий диктат і контроль церкви над всіма сторонами життєдіяльності городян. Женева стала центром протестантизму.

Послідовники М. Лютера та Ж. Кальвіна виступали проти теократичної теології і практики католицизму, заперечували втручання церкви у справи держави. В країнах, де переміг протестантизм, державна влада вийшла з-під контролю церкви, більше того, підкорила собі останню. Світська влада не тільки визначала становище конфесійних організацій як частини державного апарату, але й глибоко втручалася у сферу церковного управління, а іноді навіть у релігійну догматику і питання культу, тобто у сферу, яка відноситься виключно до компетенції духовної влади.

Мартін Лютер утверджував свободу релігійної совісті. Проте, у боротьбі з католицизмом за незалежність релігійної свідомості людини, він заперечував першооснову, тобто онтологічні джерела свободи, водночас підтримуючи вчення Блаженного Августина про благодать, яка обмежувала людську свободу.