Національні протестантські церкви

Релігійні меншини в кожній країні зазнавали переслідувань як на релігійному, так і на соціальному ґрунті. Релігійна єдність все тісніше з’єднувалася з єдністю нації на рівні політичному. На територіях країн, де реформаційний рух отримав свій початок — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Німеччина, Швейцарі, Югославія, Бельгія, Люксембург — опинилася велика кількість як католиків, так і протестантів, що викликало необхідність світських регіональних правителів докладати зусиль до регулювання постійних внутрішніх міграцій населення. Так народжується конфесійна держава з національними церквами [3, 56].

Після Реформації в багатьох країнах Європи новою опорою для держави і традиційного суспільного ладу стали національні протестантські церкви, які по суті потрапляли у руки світської влади. Вони проголошували святість і непорушність існуючого суспільного ладу, привілеїв пануючих класів, виступали проти будь-яких намагань звільнити ідеологію від теологічних впливів, у спілкуванні з державою вели боротьбу з вільнодумством.

Протестанти опинилися в ролі, подібній становищем християн у Римській імперії. Прибічники реформаційних ідей і змін у суспільстві ратували за релігійну свободу, поки боролись з Католицькою церквою. Здобувши становище панівної церкви, вони довірили державі право судді та охоронця доктрини й віри, право покарання всіх інакодумців, користуватися допомогою держав у переслідуванні останніх.

В XVII-XIX ст. в католицьких країнах правові умови змінилися настільки, що на практиці Католицька церква була позбавлена тягаря державної влади. Водночас, крім держави Ватикан, залишком середньовічної доктрини «двох мечів» залишається незмінне прагнення Римської курії укладати з державами, на територіях яких знаходяться католицькі общини, договори у формі конкордатів, внаслідок чого правовий статус католицьких общин регулюється у цих країнах вже не одними внутрішніми законами держави, а й міжнародним правом, бо конкордати відносяться до галузі міжнародного права.

В країнах, де Реформація перемогла, а в XVII — XIX ст. також і в деяких католицьких країнах, у державно-церковних правовідносинах встановився принцип територіалізму, суть якого полягає у повному державному суверенітеті на державній території, в тому числі над релігійними общинами, які на ній знаходяться. Девізом цієї системи взаємовідносин стали слова «чия влада, того й релігія».

При послідовному своєму здійсненні ця система має на увазі заслання, вигнання з держави прибічників іншого віросповідування, ніж носії вищої державної влади (в ході Реформації та Контрреформації вигнання і навіть побиття іновірців допускалися не раз); але у житті щільно утвердилася однак і пом’якшена форма здійснення цього принципу — так звана державна церковність, коли релігійна община, до якої належить правитель, офіційно названий главою церкви, яка зазвичай складає більшість населення, користується перевагами державної церкви, а права інших релігійних общин виявляються обмеженими, урізаними. Узгодження елементів цієї системи церковно-державних відносин із залишками традиційної, успадкованої від Візантії симфонії склало своєрідність правового статусу Православної церкви в Росії синодальної епохи [5, 422-423].

Церковний суд

Дозвіл духовенству на імунні права, підкреслює професор В. І. Лубський [6], сприяв віднесенню цивільних та кримінальних справ всіх, хто мешкав на їхніх землях світських осіб, до юрисдикції церковного суду, що спеціально застерігалась в імунних грамотах. Церковному суду підлягали співаки, вчителі, студенти, хрестоносці під час їх походу, прочани, удовиці, сироти та інші, які знаходились у залежності від церкви або були під її заступництвом.

Тільки церковний суд мав дозвіл розглядати справи служителів культу, а також справи про єресь, чаклунство, виготовлення отрути, про перелюбство, двоєженство, конкубінати, кровозмішення, клятвопорушення, порушення посту, недільного відпочинку, виконання язичницьких обрядів, богохульство та інші релігійні злочини; справи про заповіти, шлюбно-родинні справи, а до ХІ ст. і суперечки по виконанню договорів, затверджених присягою. Закон забороняв світським судам розглядати справи, підсудні «церковні й інстанції».

Королівські акти зобов’язували всіх підданих під загрозою кари підкорятися рішенням церковних судів, санкціонували розгляд останніми цивільних та кримінальних справ на основі норм канонічного права. Судові органи Католицької церкви утворювали замкнуту багатоінстанційну міждержавну систему: суд єпископа, потім архієпископа, примаса (вищої духовної особи королівства) і нарешті найвища інстанція — суд Папи Римського.

Вони були незалежні від світської влади та керувалися нормами канонічного права. Особисте місце в цій системі займала інквізиція. Практика боротьби з масовими єресями показала, що звичайні церковні суди, завантажені розглядом безлічі цивільних та кримінальних справ, виявились недостатньо ефективною зброєю.

Таким чином, на початку ХІІІ ст. в Італії, Іспанії, Франції, а потім і в інших католицьких країнах Європи були утворені спеціальні суди про єресь — інквізиційні трибунали, структура, юрисдикція і порядок судочинства яких визначались папськими актами. Інквізиція поступово розширювала свою підсудність, вилучаючи із ведення звичайними церковними та світськими судами значних категорій справ.

Визначення і характеристика різних єресей та інших релігійних злочинів, опрацьовані канонічним правом та найвищим органом інквізиції, надавали необмежену можливість для визнання винним та засудження будь-кого, хто не догоджає церкві та інквізиції, включаючи вищих, духовних та світських осіб. Цьому сприяв регульований канонічним правом інквізиційний процес, який частіш за все порушувався за особистою ініціативою інквізитора, що базувалась на будь-яких відомостях, чутках та припущеннях про вчинення релігійного злочину.