Поширення Реформації

Переворот у царині публічного права призвів до того, що у протестантських державах король став верховним єпископом і поєднував у своїй особі вищу церковну і державну владу. Єпископат государя проголошував земну, світську, державну владу вищою і підкоряв їй владу церковну.

У Німеччині протестантські князі, які зміцнили своє панування після поразки Селянської війни, зміцнили своє панування над місцевою церквою, повністю підкорили собі духовенство, створили консисторії з правом адміністративної і судової влади над священнослужителями, провели секуляризацію церковного землеволодіння, видали статуси і статути, керуючись якими консисторії призначали і звільняли духовних осіб, перевіряли приходи і церковні школи, підтримували духовну дисципліну, слідкували за «чистотою» проповіді і віровчення.

У 1530 р. на Аугсбурзькому рейхстазі було прийнято лютеранський збірник «Аугсбурзьке віросповідання», в якому проголошувалося, що главою церкви є не папа, а світський правитель. Відмова німецького імператора визнавати вимоги протестантів призвела до тривалих війн між католиками і протестантами і визнання 1555 р. протестантськими князями повної свободи у виборі віросповідання — католицького чи лютеранського [2, 237-240].

Вестфальський мирний договір 1648 р., укладений після тридцятирічної релігійної війни, встановив у Німеччині три державні релігії: католицьку, лютеранську і реформаторську. Всі інші віросповідання визнавались сектами, що не мають права на існування ні в одній із земель. Німецькі князі могли:

а) визначати на свій розсуд, яку із цих трьох релігій повинні сповідувати їх піддані, і при бажанні замінювати у своєму князівстві одну державну релігію іншою;

б) допускати або не допускати інші дозволені релігії і визначати форму їх сповідання;

в) допустити при певних умовах проживання на своїй території або вигнати всіх осіб, що сповідують релігію, визнану в Німеччині, але заборонену в даному князівстві.

У Швеції, де Реформація проводилася «зверху», за ініціативою короля Густава Вази, протестантська церква також підпала під повну опіку держави. Правові акти і тут визначали порядок церковного управління. Король ввів нову систему упорядкування церкви, ревізію державними органами конфесійних установ, відніс до компетенції уряду призначення і звільнення з посади служителів культу.

Реформація в Англії

В Англії в 1529-1536 рр. було прийнято ряд законів, що обмежували владу Папи Римського над Англійською церквою в юридичній і фінансовій областях, а після того проголошено розрив з Римом і створення національної церкви. Було заборонено виконувати папські інтердикти; особи, що виступали проти папи, не визнавались єретиками; відмінялась апеляція в Римську курію (остання не мала впливу на призначення духовних осіб); під страхом покарання заборонявся в країні захист папської юрисдикції.

«Актом про верховенство» 1534 р. короля Генріха VIII (1509-1547 рр.) парламент встановив, що англійський король замість Папи Римського є єдиним верховним главою Англійської церкви, він повинен користуватися всіма титулами, почестями, достоїнствами, привілеями, юрисдикціями і прибутками, відповідними цьому званню. Була проведена секуляризація монастирської власності і церковних земель з передачею дворянству значної частини конфіскованих земельних угідь. Англійська церква перетворилась у державну установу.

Із 1536 р. почалась нова регламентація релігії. Протягом восьми років царювання Генріха VІІІ були видані чотири правових акти, які визначали, у що і як повинні вірувати англійські піддані, були закриті монастирі і конфісковане монастирське майно, в т. ч. будівлі, різні прикраси, золоті і срібні цінності, а також землі, на яких нові власники, вихідці з дрібного і середнього дворянства, іноді буржуазії, намагаючись підвищити свої доходи, посилили визиск селян, зганяли їх з своїх наділів.

У 1552 р. при Едуарді VІ законом були встановлені нові статті віри, потім парламент затвердив «загальний служитель». Догматичне вчення Англіканської церкви цими актами було наближено до протестантизму. Англіканська церква остаточно оформилась в кінці ХVІ ст. при королеві Єлизаветі ІІ (1558-1603 рр.), під час правління якої у 1559 р. парламент підтвердив королівську зверхність над церквою і забезпечив їй всебічну підтримку.

Держава переслідувала супротивників церкви: послідовників католицького і пресвітеріанського віросповідань. Видані в цей період закони підтвердили верховну владу корони в справах церкви і встановили право короля складати на свій розсуд вищий церковний орган — «Високу комісію», яка мала також права церковного суду у справах про єресь та інші релігійні злочини.

Суворі закони забороняли появлятися в Англії єзуїтам, церква стала національною, а духовенство перетворилося на частину державного апарату абсолютної монархії. Законом було введено англіканський символ віри — «39 статей віри», які ще більше зблизили англіканське віросповідання з протестантами, встановивши протестантизм у поміркованій англіканській формі.