Методи стимулювання

Стимулювати (від лат. stimulo — збуджую, заохочую) — означає спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати.

Заохочення — метод вираження суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності вихованців. Він закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення основана на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність. Види заохочення досить різноманітні: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення.

Схвалення — найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу, довір'ям у вигляді доручення, схваленням перед класом, учителями, батьками. Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності. Заохоченням більш високого рівня є вдячність, нагородження тощо, які викликають і підтримують стійкі позитивні емоції, дають вихованцям чи колективу довгочасні стимули, бо вінчають тривалу і наполегливу працю.

ПИТАННЯ №21

Педагогіка співробітництва – напрям у вітчизняній педагогіці 2-ї половини ХХ століття, що представляє собою систему методів і прийомів виховання і навчання на засадах гуманізму та творчого підходу до розвитку особистості.

Школа – це простір для життя дитини; тут вона не готується до життя, а повноцінно живе, і тому вся діяльність навчального закладу вибудовується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя, гармонізації і гуманізації відносин між учнями і педагогами, школою і родиною, грунтуючись на ідеї самоцінності дитинства, діалогу, усвідомленого вибору особистого життєвого шляху.

Сучасне навчання і виховання учнів вимагає нової педагогічної етики, визначальною рисою якої є взаєморозуміння, взаємоповага та творче співробітництво вчителя та учня. Ця етика утверджує не рольове, а особистісне спілкування (підтримка, співпереживання, утвердження людської гідності, довіра); зумовлює використання особистісного діалогу як домінуючої форми навчального спілкування, спонукання до обміну думок, вражень, моделювання життєвих ситуацій; включає спеціально сконструйовані ситуації вибору, авансування успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання. Принципово важливою є орієнтація партнерської діяльності вчителя та учня на розвиток творчості – творчої активності, творчого мислення, здібностей до адекватної діяльності в нових умовах.

АЛГОРИТМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЕДАГОГІКИ СПІВРОБІТНИЦТВА

допомогти дитині в збереженні своєї індивідуальності

М

вивчити потреби та інтереси дитини

Е

допомогти учням в інтелектуальному та моральному розвитку

Т

забезпечити навчання дитини в найближчому розвитку

А

створити умови навчання без примусу

У педагогіці співробітництва відносини з учнями будуються таким чином, щоб дати можливість дітям нові стимули, закладені у самому навчанні, залучити їх до спільної праці та творчої взаємодії учителя і учнів, спрямовані на опанування учнями предмету.

Педагогіка співробітництва реалізується через певні ідеї:

- ідея навчання без примусу (Ш. Амонашвілі, В.О.Сухомлинський, С. Лисенкова, В. Шаталов)передбачає виключення всіх засобів примусу з арсеналу педагогічних засобів; припускає наявність таких особистісних якостей вчителя, як гуманність, комунікативність, ціннісне відношення до дитини. Ці якості формуються за допомогою використання комунікативних ігор, тренінгів, тестів. Крім того вчитель повинен володіти знаннями про дитячу психологію, засади гуманної педагогіки, володіти прийомами мотивації, визнавати пріоритетності суб’єкт-суб’єктної взаємодії у навчальному процесі. Цього можна досягти шляхом знайомства з теоретичними засадами гуманної педагогіки, переглядом уроків педагогів-гуманістів, участю у коуч-тренінгах із суб’єкт-суб’єктною взаємодією;

- ідея важкої мети (С. Лисенкова, В. Шаталов)полягає у тому, що перед усіма учнями ставиться складна ціль, водночас учитель всіма засобами має налаштувати учнів на її досягнення, вселити в них упевненість у перемозі над труднощами. Таку особистісну якість вчителя можна сформувати шляхом програвань педагогічних ситуацій та їх аналізу. Вона передбачає готовність до інноваційної діяльності, що досягається шляхом включення вчителя до роботи у творчих групах, розробкою моделі інноваційної діяльності;

- ідея опори (Є. Ільїн, І. Іванов, С. Лисенкова, В. Шаталов)полягає у наданні учням опорних сигналів (символів, схем, таблиць, слів тощо) для забезпечення кращого розуміння, структурування, запам’ятовування матеріалу, а також для побудови

відповіді; передбачає вміння вчителя з одного боку – систематизувати і перетворювати інформацію належним чином, з іншого – моделюванням. Це досягається за допомого вирішення логічних вправ та задач, моделюванням та проектуванням;

- ідея вільного вибору (Ш. Амонашвілі, І. Волков, С. Лисенкова, В. Шаталов)полягає у наданні дитині свободи вибору у процесі навчання, тобто учень може обирати завдання, здачу, тему твору, сам брати участь у складанні завдань для однокласників; спрямована на демократичність та спрямованість вчителя на розвиток дитини, що можливо досягти за допомогою аналізу досвіду роботи вчителів, участі у тренінгах. Вміння «контактувати» з учнями є провідною педагогічною умовою ідеї вільного вибору, яке може бути сформовано внаслідок програвання управлінських ситуацій у ділових іграх та тренінгах;

- ідея випередження (І. Волков, С. Лисенкова, Б. Нікітін, В. Шаталов)дозволяє включати у програму більш складний матеріал, об’єднувати його в блоки, починати заздалегідь вивчати складні теми, закладати перспективу вивчення теми наступного уроку; спирається на такі якості особистості, як прогностичність, стратегічне бачення педагогічної діяльності, відповідальність, які супроводжуються здатністю до стратегічного планування. Засобами формування цих якостей є стимулювання педагогічної діяльності, складання перспективних планів розвитку учнів, саморозвитку, участь у стратегічному плануванні;

- ідея великих блоків (І. Волков, І. Іванов, В. Шаталов, М. Щетинін) заснована на тому, що у крупному блоці матеріалу (об’єднання 6 – 10 уроків або тем в один блок) легшее встановити логічні зв’язки, виокремити головну думку, поставити та розв’язати проблему; с прямована на наявність таких якостей особистості: глибоке знання матеріалу, уміння систематизувати, інтегрувати, а також володіння технологією інтеграції змісту навчального матеріалу. Засобами формування таких якостей є досконале усвідомлення матеріалу, встановлення взаємозв’язків, складання інтегрованих уроків, карт понять, робота з літературою та у мережі Інтернет;

- ідея відповідної форми (І. Волков, Є. Ільїн, В. Шаталов)полягає у тому, що урок за своєю формою має відповідати предмету, що вивчається; реалізується через обізнаність, креативність, відкритість, здатність результативно вирішувати творчі завдання, незалежність суджень, спрямованість на творчі досягнення, володіння інтерактивними технологіями. Дана ідея з поданими якостями реалізується шляхом розширення знань про педагогічні технології, поглиблення предметних знань, перегляду уроків з використанням інтерактивних технологій, аналізу досвіду вчителів;

- ідея інтелектуального фону класу (І. Волков, С. Лисенкова, В. Шаталов, М. Щетинін)передбачає створення загальних життєвих цілей та цінностей у класі, для чого необхідно розвивати здібності та нахили дитини в діяльності, що її цікавить, давати свободу творчості;

- ідея самоаналізу (Ш. Амонашвілі, Є. Ільїн, І. Іванов, В. Караковський, В. Шаталов, М. Щетинін)насправді реалізує ідею колективного аналізу та оцінювання діяльності кожного учня; можлива за умови володіння педагогом прийомами рефлексії, емпатії, а також здатності аналізувати та розуміти власні дії, здатності до самопізнання. Це забезпечується шляхом використання тренінгів спрямованих на “програвання” в уяві моделей поведінки, уявлення себе на місті учня, рефлексивні вправи, програвання навчальних ситуацій у ділових іграх.

Педагогіка співробітництва це: 1.Індивідуальна робота. 2. Змагальна. 3. Кооперативна. 4. Проектна.

Саме єдність відносин співпраці та нових методик, розрахованих на співпрацю з дітьми, і становить суть педагогіки співробітництва.

ПИТАННЯ №22

На яких же основних засадах базується методика виховної робо­ти В.Сухомлинського і в чому їх відмінність від запропонованих А.Макаренком?

Перша ознака полягає у відмінностях виховних завдань. Якщо мето­дика виховної роботи А.Макаренка спрямована передусім на виправлення негативної поведінки вихованців і дотримання ними зовнішніх (соціальних) норм поведінки, то методика виховання В.Сухомлинського зорієнтована на виховання внутрішніх (психологічних) регуляторів особистості: совісті, емпатії, почуття власної гідності.

А звідси випливає і друга розбіжність: у поглядах на організацію виховно­го процесу, на його технологію. А.Макаренко більшу роль відводив зовнішнім формам організації впливу: колективу, методиці паралельної дії, педагогічній техніці, створенню та вирішенню конфліктних ситуацій. Він скептично ста­вився до «парної педагогіки», яка передбачала безпосередній виховний уплив педагога на вихованця, і однозначно віддавав перевагу «педагогіці паралель­ної дії», прийомам упливу на вихованця через колектив: «...я не вважаю, що потрібно виховувати окрему людину, я вважаю, що потрібно виховувати цілий колектив. Це єдиний шлях правильного виховання. Я сам став учителем з сімнадцяти років і сам довго думав, що краще за все організувати учня, вихо­вати його, виховати другого, третього, десятого, і коли всі будуть виховані, то буде хороший колектив, а потім я прийшов до висновку, що інколи потрібно не розмовляти з окремим учнем, а сказати всім, побудувати такі форми, щоб кожен змушений був перебувати в загальному русі»]. А.Макаренко ставив від імені колективу прямі вимоги і послідовно домагався від вихованців їх виконання: «вимога, висловлена в формі, що не допускає будь-яких заперечень, необхідна на перших порах у кожному колективі. Я не уявляю собі, щоб можна було дисциплінувати розхитаний, знервований колектив без такого холодного тону вимоги окремого організатора» Більшість методичних прийомів А.Макаренка добре вкладається в основну формулу біхевіоризму: «стимул — реакція — підкріплення».

Педагогічні погляди В.Сухомлинського більшою мірою співзвучні ідеям екзистенціально-гуманістичної психології. Особливої уваги він надавав «парній» педагогіці («духовного співробітництва»), індивідуальним бесідам, задушевним розмовам і розповідям, особистому прикладу вихователя: «... виховання колективу — це тонка, філігранна робота вихователя з кожною особистістю, ласкавий, людяний доторк до кожного серця, тонка підготовка кожної особистості до життя в колективі» «Хай у нас буде більше майстрів індивідуального впливу на дитину, справжніх педагогів, які б розуміли, відчували, де кінчається та сфера духовного світу особистості, яку можна робити предметом обговорення колективу»

В.Сухомлинський показував дітям красу і велич моральної поведінки (чесності, відповідальності, працелюбності...) та огидність, ницість амо­ральних вчинків і залишав їм право на вибір. Об'єктом педагогічних упливів В.Сухомлинського була тонка сфера переживань, почуттів і думок вихованців. Своє завдання він убачав у формуванні в учнів здатності до самоаналізу, у тому, щоб спонукати їх задуматись над власними вчинками і самостійно зробити правильний вибір. Виховувати, писав він, означає спонукати дітей думати про себе. В.Сухомлинський — майстер «малої форми», віртуоз тон­ких дотиків до душі вихованця: «Я розумію майстерність виховання так, що кожне доторкання вихователя до свого вихованця є в кінцевому підсумку спонуканням до праці душі. Чим тонше й ніжніше воно, це спонукання, тим більше сил, що виходять з глибин душі, тим більшою мірою стає маленька людина вихователем самої себе»