Учнівське самоврядування – це старт для початку професійного зростання, можливість вчитися, бути відповідальним за себе і за інших

Учнівське самоврядування є універсальною фор­мою активності, яку можна з однаковим успіхом вва­жати як способом організації буття шкільного колек­тиву, так і чинником творчої самореалізації особис­тості. Воно має на меті через широко розвинуту сис­тему органів самоуправління забезпечити включення учнів у різноманітну глибоко змістовну діяльність ко­лективу; умови масового залучення учнів до ор­ганізаторської роботи, до управління справами ко­лективу; сформувати права і визначитися з обов'яз­ками учнів; сформувати почуття господаря класу, школи, міста, держави.

Досвід свідчить, що самоврядування дозволяє учням розвинути такі соціальні якості людини, як то­лерантність, критичність та конструктивність мис­лення, повага до власної та чужої праці, оптимізм, гу­манізм, здатність до самоаналізу і самовиховання. Воно спонукає до осмислення власної ролі у життєдіяльності колективу і є реальним фактором формування демократичних, правових засад і тра­дицій у міжособистісному спілкуванні старшоклас­ників, їх підготовки до розбудови громадського суспільства нашої України. І, нарешті, учнівське са­моврядування є організацією, що складається з учнів, створена учнями й існує для учнів.

Головне завдання в організації учнівського самов­рядування полягає в тому, щоб через розвиток соціальної активності учнів виховувати в них почут­тя власної гідності, надати їм можливість виявити се­бе на ділі.

І так, основні завдання, які вирішує учнівське самоврядування:

1. Сприяє навчальній та творчій діяльності учнів.

2. Формує особистість з глибоко усвідомленою гро­мадянською позицією.

3. Забезпечує комплексний виховний вилив на учнів шляхом їх залучення до усвідомленої і систематичної участі у вирішенні важливих питань життя класу та школи.

4. Формує ініціативну, здатну приймати нестандартні рішення, особистість.

5. Забезпечує захист прав і інтересів учнів.

6. Створює широке поле можливостей для самореалізації школярів в конкретних справах.

6. Виховує почуття власної гідності, вчить досягати індивідуальної та суспільної мети.

7. Відвертає дітей від асоціальних форм поведінки.

Організація учнівського самоврядування в дитя­чому колективі надзвичайно складний і багатопла­новий процес. Він вимагає від педагогічного колективу значних колективних зусиль, єдності в цій роботі.

Головними вимогами для успішного розвитку учнівського самоврядування мають бути:

• зацікавленість у його розвитку адміністрації, пе­дагогічного колективу та більшості учнів;

• чіткий розподіл обов’язків по керівництву орга­нами учнівського самоврядування;

• оптимальна структура учнівського самоврядування з урахуванням специфіки навчального закладу;

• чітка система роботи учнівського самоврядування в масштабі школи (єдина докумен­тація, вимоги, дні засідань):

• організація системи змагань через органи учнівського самоврядування;

• гласність у його роботі (стенди підсумків зма­гань, стінгазети, бюлетені тощо):

• нагородження, заохочення переможців через систему роботи учнівського самоврядування.

• систематичне навчання організаторській діяльності його активу.

ПИТАННЯ №18

Педагогічний вплив – педагогічно доцільна організація життєдіяльності учнів, у процесі якої вони набувають необхідних моральних та інших рис і якостей, знань, навичок і звичок. Основною вимогою до методики педагогічного впливу є розвиток гуманних, товариських стосунків між педагогами та учнями. Педагогічний вплив адресований конкретній особі чи колективу.

Як же співвідносяться одне з одним вплив і педагогічна взаємодія? Під «впливом» звичайно розуміють зміну поведінки певної людини під впливом іншої. Вплив може бути спрямованим (переконання, навіювання) і неспрямованим (наслідування, зараження), у той час як педагогічна взаємодія завжди характеризується регламентованістю (організова­ністю), що продиктована самою структурою освітнього процесу. Тому ці поняття перебува­ють в умовах взаємозумовленості:

– педагогічна взаємодія й вплив можуть бути рівнозначними, підсилюючи й підкріп- люючи одне одного в тому разі, якщо педагог (який уже перебуває в силу обставин у систе­мі педагогічних взаємодій) має сугестивні властивості;

– педагогічна взаємодія може передувати впливові: коли ціннісні орієнтації педаго­га в певний період починають впливати на процес формування цінностей і світосприйнят­тя студентів або школярів (у практиці педагогіки такий процес має ненаукові назви «дорос­ли», «дозріли» тощо);

– у підлітковому віці вплив може передувати педагогічній взаємодії: під час вибору навчальної спеціалізації (після одержання неповної загальної середньої освіти); чи більш частковий епізод: школяр, захоплений вивченням історії, іноземної мови тощо, як прави­ло, по-іншому будує свої відносини з учителем історії, іноземної мови, ніж учень з іншими когнітивними інтересами.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, коли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимогою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень (наприклад: «Петренко і Василенко сьогодні прибирають клас»). Характерні ознаки цієї форми вимоги — позитивність (ідеться про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність (розкриваються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання). З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи позитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Розрізняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої групи не виявляють чіткого ставлення вихователя до дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву певних його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Перша група опосередкованих вимог — позитивні, друга — нейтральні, третя — негативні.

ПИТАННЯ №19

Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолання недоліків.

Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи: 1) творчі прийоми (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності); 2) гальмівні прийоми (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).

Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі з учнями дають вияв доброти, уваги та піклування. Це, а також допомога дорослих або товаришів, викликає у вихованця почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги й довіри. Теплі почуття, що виникли до педагога чи товаришів, згодом поширюються на інших людей. В окремих учнів можуть бути складні стосунки з батьками, вони не відчувають родинного тепла і піклування про себе. Якщо педагогу вдається провести відповідну роботу з такими батьками і вони починають інакше ставитися до своїх дітей, це викликає позитивну реакцію, діти краще поводяться.

Кожен учень захоплюється певною галуззю знань. Коли він не може чогось збагнути, то звертається по допомогу до педагога. Якщо педагог виявить уміння і знання у галузі, яка цікавить вихованця, це викликає в нього здивування, захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.

Учні не байдужі до свого становища в колективі, до ставлення до них дорослих і однолітків. Кожен переживає своє становище в колективі по-своєму, приховуючи заповітні думки й почуття. Спостереження за поведінкою учнів, бесіди з ними та їх батьками дають змогу виявити, чим вони найбільше дорожать. Створена вихователем педагогічна ситуація, що активізує ці думки і почуття, робить їх провідними і вирішальними, допомагає формувати позитивні риси особистості.

Окремі учні не вірять у власні сили. Нерідко вони самі заявляють, що у них нічого не вийде, що ні на що не здатні. Такі учні часто байдужі до зауважень вчителів, до оцінок, почуваються неповноцінними, стають пасивними.

Щоб запобігти цьому, важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій такий учень зміг би в чомусь виявити себе, переконатися, що є у нього здібності. Дуже важливо, щоб його перші успіхи помітили товариші. Відчувши їх повагу та інтерес до себе, він сповнюється почуттям гідності, інакше оцінює себе, міцніє віра у власні сили, з'являється бажання поводитися інакше, стати іншим.

Прийом довір'я базується на вірі, що в кожній людині є щось хороше, на що можна спертися і досягти істотних успіхів.

В індивідуальній роботі використовують прийом залучення учня до цікавої діяльності, яка захоплює його, в якій він «забуває» про свої негативні потяги, в нього народжуються благородні прагнення, виявляються позитивні якості.

Дитячому вікові притаманне прагнення до діяльності, бажання в чомусь виявити себе, знайти вихід своїй енергії. Важливо створити відповідні умови для позитивного спрямування такої діяльності. Тому цей прийом застосовують лише за умови, що в школі працюють різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, під яким розумів непрямий вплив на виховання через колектив. Подолання негативної риси характеру чи поведінки окремого учня здійснюється не безпосереднім зверненням до нього, а організацією впливу на нього колективу. Педагог у такому разі має претензії до колективу і вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Відповідно колектив впливає на свого члена, а він певним чином реагує на думку колективу.

Суть прийому удаваної байдужості в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і продовжує розпочату роботу. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, він не чекав цього, його задум не вдався, він відчуває незручність і недоречність своєї поведінки.

Колектив учнів складається з окремих осіб, які мають ті чи ті негативні риси характеру, що проявляються в щоденній поведінці. Такі факти педагог повинен помічати і реагувати на них відповідним чином, зокрема застосовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують учнів, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття допомагає таким школярам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку.

А. Макаренко запропонував і використовував у практичній діяльності педагогічний прийом вибуху. Його суть — у створенні відповідної педагогічної обстановки, в якій особистість перебудовується швидко і докорінним чином. Як зауважував К. Ушинський, «сильне душевне потрясіння, надзвичайний порив духу, високе піднесення одним ударом знищують найпікідливіші схильності й закоренілі звички, ніби стираючи, спалюючи своїм полум'ям усю попередню історію людини, щоб почати нову, під новим прапором»1.

Такі психологічні зміни можуть статися лише в педагогічній обстановці, яка викликає в учня нові сильні почуття. Педагог має добре знати вихованця, щоб вплинути на головне почуття (радість, смуток, сором, гнів), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необхідності поводитись інакше. Важливу роль відіграє і несподіваність педагогічної обстановки для вихованця.

ПИТАННЯ № 20

Кожен, кому доводиться мати справу з дітьми, знає, що за допомогою заохочень і покарань вихователь добивається дисциплінованої, відповідальної поведінки дитини. При цьому важливо враховувати, що у вихованні дітей у школі та сім'ї, як і в суспільстві, «ми маємо на увазі дисципліну, побудовану не на страху, який позбавляє людей впевненості, породжує нечесність - мова йде про дисципліну, побудованої на високій свідомості та відповідальності людей». Необхідність використання заохочень і покарань у кожному конкретному випадку випливає не з якоїсь «шкали» пороків і чеснот, за які слід строго відміряні доза каральних мір і нагород, а з реально виявляється в даній педагогічної ситуація потреби в корекції поведінки дітей.

Методи заохочення і покарання давно використовуються у виховній практиці. Основні методи виховання спрямовані на те, щоб створити нове у вихованні. До заохочень і покарань вдаються у тих випадках, коли хочуть посилити позитивні спонукання або, навпаки, загальмувати негативні. Тому до використання заохочення і покарань вдаються не завжди. Необхідно мати на увазі, що заохочення і покарання зачіпають всю особистість дітей і глибоко ними переживаються.

У школі використовуються різноманітні види заохочень. Найбільш поширеними є похвала, подяка, різні види нагород (похвальна грамота, нагородження медаллю після закінчення школи). У практиці роботи використовують і такі заохочення, як почесне право відкрити змагання, вести програму ранку і ін Заохочувати учнів можна лише за справжні успіхи, звичайні справи школярі мають виконувати як самі собою зрозумілі. У школі можуть зустрітися такі учні, яких немає за що заохочувати. Досвідчені вчителі не чекають, коли учень у чомусь відзначиться, щоб його відзначити. Вони організовують його поведінка і відзначають перші успіхи.

З цієї точки зору слід критично поставитися до деяких форм заохочень. Іноді в школі класи зараховують у передові на тривалий термін, заносять учнів на дошку Пошани на рік і більше. Такі прийоми викликають у заохочувані самовдоволення і штовхають їх на те, щоб приховувати погані вчинки у поведінці. Не слід також зловживати преміюванням. Часте використання цього прийому привчає дітей вчитися за подарунки чинагороди, обіцяні вихователем, і призводить до формування користолюбства.

Використовуючи заохочення, вихователь веде роботу таким чином, щоб викликати в дітей прагнення керуватися високими ідейно-моральними мотивами, а не зовнішніми спонуканнями.

Покарання - захід впливу на вихованців чи дитячий колектив, які вчинили той чи інший проступок. А.С. Макаренко стверджував, що розумна система покарань допомагає оформитися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, загартовує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх.

У школі покарання виражається у формі словесного осуду. Види його різні: зауваження, осуд, пропозиція встати біля парти, біля дошки, виклик для навіювання на педагогічну раду, догану в наказі директора. Не рекомендується карати учнів працею.

Найбільш поширеною мірою покарання є зауваження вчителя. По-перше, воно повинно бути звернене до конкретного порушника вимог педагога, правил для учнів, по-друге, робитися у ввічливій, але офіційної категоричній формі і здійснюватися за допомогою прямого безпосереднього вимоги.

видалення з класу - один із заходів покарання, доцільність використання якої викликає серед вчителів і батьків гарячі суперечки. Видалення з класу можливе лише у випадку явного, відкритого, демонстративного непокори учня вимогам вчителя, коли учень поводиться зухвало, образливо стосовно вчителя і своїх товаришів, коли педагог почуває, що йому забезпечена підтримка суспільної думки класу. Догана- полягає в моральному осуді вчинку учня. Тому педагогічна дія даного покарання не можна зводити лише до формального акта оголошення догани, до його запису в щоденнику або в наказі по школі. Якщо доганою завершується гостре, принципове обговорення поведінки учня на нараді при директорі чи педагогічній раді, за участю його товаришів, ця міра покарання стає дуже сильною. Для того щоб у дітей формувалося переконання, що догана - це дуже серйозна міра покарання, ні в якому разі не слід оголошувати догану "для остраху", як часом, на жаль, трапляється. Обговорення негативного вчинку учня може і не завершуватися доганою, а обмежуватися лише оголошенням йому усного зауваження чи оформленням дисциплінарної записи в щоденник. Такий запис не повинна відображати емоційної напруженості вчителя, а містити лише осуд, виражений у стриманій, офіційній формі.

Заохочення – це ц визнання, позитивна оцінка поведінки або якості учня з боку педагога або колективу товаришів, які виражені публічно або в особистій формі.