Природа ужиткового мистецтва

Базова інформація з теми: Декоративно-ужиткове мистецтво.

Декоративно-ужиткове мистецтво має свій особливий художній сенс та свою декоративну образність та безпосередній зв'язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домашній побут, широке коло суспільних, трудових, культових функцій, спортивних, мистецьких занять, та безліч інших. Тому існують велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої функції. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх з різноманітних матеріалів (традиційно з дерева, глини, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:

1) художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в’язання, мереживо);

2) художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам’яна маса, шамот);

3) художнє скло;

4) меблі;

5) одяг;

6) ювелірні вироби;

7) художній метал;

8) художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство;

9) художня обробка шкіри;

10) народне малювання;

11) народна іграшка.

Історична довідка

З давніх-давен людина в створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але й одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів в первісному мистецтві пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла в самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виконувалися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…

В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:

- художня обробка дерева, каміння, металу;

- гончарство;

- художня вишивка;

- ткацтво і килимарство;

- декоративний розпис тощо.

Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужиткового мистецтва тісно пов'язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:

1. Опішня (Полтавська обл.) - художня кераміка;

2. Решетилівка (Полтавська обл.) – килимарство;

3. Дігтярі (Чернігівська обл.) – килимарство, рушники, плахтові тканини;

4. Петриківка (Дніпропетровська обл.) – петриківський розпис;

5. Кролевець (Сумська обл.) – кролевецькі рушники;

6. Бубнівка (Вінницька обл.) – центр традиційного гончарства;

7. Клембівка (Вінницька обл.) – художня вишивка;

8. Косів (Івано-Франківська обл.) – килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра;

9. Вижниця (Чернівецька обл.) – вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

Найвищого звання – народний художник України – удостоєні:

- Білокур К.В. (народне малювання);

- Головко Д.Ф. (художня кераміка);

- Гоголь Л.Є. (художник килимів і гобеленів);

- Зарицкий І.В. (художнє скло);

- Литовченко І.С. (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);

- Примаченко (Приймаченко) М.О. (майстер народного розпису);

- Наєнко О.Ф. (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);

- Товстуха Л.С. (художник килимів);

- Тимченко М.К. (майстер народного розпису).

Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ремеслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народне мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами - художниками й майстрами, що займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво підкорюється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.

Народне декоративне мистецтво – багатофункціональне явище. Практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції лежать в його основі.

Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:

1. Утилітарність, побутова функція.

2. Створюється на колективній основі, традиційна наступність.

3. Високий ступінь художнього узагальнення, що стосується форми та змісту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого активного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.

4. Варіативність. (Одного центру виробництва – Петриківський розпис).

5. Канонічність.

Природа ужиткового мистецтва

Трудова діяльність людини породжує трудові ритми – повтори тіла, змахи рук. Не виключно, що найдавніший вид мистецтва – трудові пісні, засновані на робочих ритмах, свідоцтво того, що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму – один з фундаментів естетичного засвоєння дійсності. Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та духовним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу набували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називаємо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в малярстві та вишивці.

Народні промисли:

1. Українська народна вишивка – прикрашення одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображувальний мотив. Техніки вишивки різноманітні – хрестик, гладь, ажурна, мережка і т.п. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнаментовані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових свят.

Історична довідка

З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянського культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами.

1. Український народний декоративний розпис пов'язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати – піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.

Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:

1) Настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд;

2) Багатобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;

3) Станковий народний живопис і графіка;

4) Оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів);

5) Писанкарство;

6) Розпис тканин;

7) Малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).

Настінний розпис – це живописне зображення, яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, тощо. Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах -мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки – наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорізьких козаків для оздоблення їх житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.

Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.

1. 1. Декоративний розпис виробів із дерева Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше) веде свій початок з настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).

1. 1. Писанкарство Одним з видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна на Україні звичай розписувати пташині яйця пов'язаний з дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви розпису завжди мали символічний зміст: в них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Впродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х - ХІІІ столітті. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х - ХІ століттям. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, сповіщаючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

Найпоширеніші способи виготовлення писанки:

- фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий) характерне для всієї України)– крашанки, галки, галунки, сливки;

- нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим предметом – дряпанки або скробанки;

- розпис яйця пензликом олійними фарбами – кальовки;

накапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням його в фарби – від світлої до темної – крапанки.

Із кінця 19 століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.

Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпане голкою або металевим стержнем.

Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.

Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буяння насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежуються давні традиції та древні форми українського народного орнаменту. Писанки – це витвір руки і душі. Коломиєю – національним центром писанкарства.

Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виготовляються народними майстрами ручним способом.

Ткацтво – сукупність виробничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).

Історична довідка

Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н.е. Рання стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на період трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду представляють значну кількість ткацького знаряддя – деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічних посудин. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. З Х ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні домашнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм – народного домашнього промислу та цехового ремесла.

Килимарство - виготовлення килимів та килимових виробів(гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, лляні волокна. Останнім часом застосовують ручний або машинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне – на механізованих килимарських верстатах і жакардових машинах.

Килим – твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеплення житлових і громадських приміщень.

Історична довідка

Килими відомі з глибокої давнини. Знайдені на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V - IV століття. Це така званий Пазирицький килим – найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму з ряду розеток. Ближче до країв килима зображена лань, яка пасеться, а на широкому центральному бордюрі – вершники. Фон килима – теракотовий, орнамент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. В наш час цей килим зберігається в Ермітажі.

Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор’я. найбільш відомі килими Сходу – перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов’ян.

Гончарство- виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів – посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Виникло в епоху неоліту. Гончарство розвивалось там, де були придатні для цього глини. Сировину очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку на відкритих вогнищах, пізніше у звичайних печах і наприкінці у спеціальних гончарських горнах. З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. В часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальованими кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випалені до твердого стану мають назву - кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології виготовлення. Основними технологічними видами кераміки є:

1. Гончарство;

2. Теракота;

3. Майоліка;

4. Фарфор;

5. Кам’яні маси.