Формування особистості школяра як психолого-педагогічна проблема

Психологія особистості – досить молода галузь досліджень, тільки за останні шість десятиліть у цій галузі виникли чіткі та життєздатні напрямки. Проте, персонологія ствердилась як плодотворна галузь досліджень. Сьогодні персонологія досягла свого розквіту, оскільки люди все глибше усвідомлюють, що найбільш життєві проблеми стосуються їх самих та їх стосунків з іншими людьми.

Вивчення особистості є досить схожим на складання важкої головоломки. Різні напрямки дають нам багато частин цієї головоломки. Якісь частини, мабуть, будуть відкинуті, як такі, що зовсім не годяться для неї, а багато інших залишаться. Проте, ми передбачаємо, що коли виникне більш визначена та зрозуміла картина, в неї, як складові частини, увійдуть елементи різних теорій особистості. Отже, можна дійти висновку, що важке завдання інтеграції всіх "шматків" у несуперечливу та всеохопну картину буде здійснюватись із залученням глибоких та цікавих розробок, які існують сьогодні в персонології.[4]У кожного покоління своє дитинство і свій особливий тип дитинства. "Дитинство – країна, звідки кожен є родом, але куди ніхто не може повернутись", – так образно характеризують дитинство в буденній свідомості.

Повернутися в дитинство справді неможливо, але здійснити спробу вивчити і зрозуміти сьогоднішніх дітей можна. До того ж нам це здається актуальним саме в сучасних умовах. Аналіз останніх психолого-педагогічних досліджень показав, що зміст і значення дитинства та дитячої субкультури як соціально- історичного явища розглядають А. Баркан, М. Дональдсон, В. Кудрявцев, В. Шадріков, М. Осоріна, В. Абраменкова, Л. Варяниця, В. Сіткар та ін. Найближче за все до дитячої культури звертаються дитячі письменники С. Маршак, Е. Успенський, К. Чуковський. 170 Психологія особистості. 2012. № 1 (3) А. Барто та ін., вони ніби знову стають дітьми, переконливо повертаючись до свого дитинства. Дитинство і діти стали привертати увагу вчених в якості об’єктів їх наукових досліджень порівняно недавно. Незважаючи на те, що ще древні мислителі торкались дитячої проблематики у своїх працях, цілеспрямована наукова діяльність активізувалася лише у ХVIII столітті, окремі наукові галузі (такі як вікова психологія, педологія, етнографія дитинства, соціологія дитинства тощо) сформувалися значно пізніше, в кінці минулого – початку нинішнього століття.

У другій половині ХХ століття дитинство поступово стає об’єктом вивчення комплексу гуманітарних та суспільних наук. Багато з них сформували свої наукові концепції дитинства, в інших такі дослідження є епізодичними. Проте сьогодні ми з повним правом можемо констатувати, що інтерес наукових кіл до проблеми дитинства є не випадковим, він зумовлений підвищенням уваги до дитинства і дітей у світовому співтоваристві. З іншого боку, саме результати наукових проектів дозволяють суспільству будувати свою стратегію підтримки та захисту дитинства. Незважаючи на те, що різні наукові дисципліни загальногуманітарного та соціального циклів по-різному визначають саме поняття "дитинство" та "діти", вони визнають, що дитинство є невід’ємною частиною способу життя та культури, як усього людства, так і кожного народу нашої планети. Н. Самойленко стверджує, що з кінця 80-х рр. ХХ ст. з’явилися зовсім інші покоління дітей та молоді, що виховувалися в умовах стрімких соціальних змін і соціальної взаємодії. Їм притаманні такі риси, як критичне мислення, прагматизм, раціоналізм, інші соціокультурні цінності і моделі поведінки.[5] Про це свідчать ряд наукових публікацій та соціологічних досліджень, проведених як в Україні, так і на пострадянському просторі, зокрема, в Росії.

В монографії "Діти і соціум" (А. Богуш, Л. Варяниця, Н. Гавриш), відзначається, що відбувається зміцнення статусу дитинства та підвищення інтересу до дитячої субкультури з боку всіх суспільних інститутів, які причетні до соціалізації дітей. Поряд із цим наголошується необхідність розробки нових підходів в системі знання про дитинство та застосування нових механізмів соціалізації в умовах дії парадоксів-протиріч.

Броніслав Малиновський, Франц Боас, їх учні Рут Бенедикт та Маргарет Мід вважаються засновниками етнографії дитинства. Протягом десятиліть інтерес до досліджень статусу дитини та особливостей її соціалізації не вичерпується. М. Мід, розпочавши з вивчення дорослішання на острові Самоа, пізніше – Новій Гвінеї та острові Індонезія, провела порівняльні дослідження систем виховання. Важливою подією стала її стаття "Культура і спадковість. Дослідження конфлікту між поколіннями". На думку М. Мід, в історії людства Аксіопсихологія розвитку особистості в освітньому середовищі 171 можуть існувати три типи культур: 1) постфігуративні, – коли діти навчаються головним чином від своїх предків; 2) конфігуративні – і діти, і дорослі навчаються, перш за все, від рівних, однолітків. Саме в цих культурах, виявлено, зростаюче значення юнацьких груп, поява особливої молодіжної культури і, як наслідок, виникнення між поколінних конфліктів; 3) префігуративні, в яких дорослі навчаються від своїх дітей. На думку авторки, людство в кінці ХХ ст. поступово входить в еру префігуративних культур. Логічним продовженням аналізу порушених проблем стала монографія "Здоров’я дитини – від родини" (Г. Бєлєнька, О. Богінич, М. Машковець), в якій висвітлюються гостре питання розвитку здорової дитини та акцентується увага на підвищенні відповідальності всіх агентів соціалізації, особливо зміщуються акценти в бік відповідального батьківства, формування фізичного, соціального та психологічного здоров’я, які визначаються факторами гармонізації буття дитини.[6]

Саме на історичному зламі тисячоліть з’являється нове покоління дітей, як стверджує російський соціолог А.С. Запєсоцький, "діти епохи змін" з іншими цінностями, сформованими жорсткою реальністю та новими адаптаційними механізмами, життєвими стратегіями [3]. Названі джерела свідчать про те, що в суспільстві в результаті його трансформації відбулися значні соціальні зміни, які спричинили кризу двох головних агентів соціалізації: інституту освіти та інституту сім’ї, що призводить до десоціалізації та необхідності ресоціалізації в суспільстві. Виклад основного матеріалу.

Сьогодні будь-яка освічена людина, як зазначає Л.Ф. Обухова, дасть відповідь на запитання про те, що таке дитинство. Дитинство – це період посиленого розвитку, змін, научіння. Проте, що це ще і період парадоксів, протиріч, без яких неможливо уявити собі процес розвитку, це розуміють лише вчені- науковці. Розвиток дитини – від моменту появи на світ і до зрілості – є формуванням її як члена суспільства, це – процес становлення її як особистості, писав Д.Б. Ельконін. У психології розвиток розглядається як присвоєння дитиною знань та досвіду, які накопичені людством. Носієм цього досвіду на перших етапах є близька людина [8, c. 32]. На думку Н. Самойленко [6], дитинство – це важливий і необхідний період розвитку особистості, який виконує десять незамінних функцій у соціальній системі: • Функція відтворення – виявляється в збереженні та відтворенні всієї системи суспільних відносин в період соціалізації дитини. • Трансляційна функція – пов’язана з усвідомленням та опануванням досвіду та знань попередніх поколінь, традицій, цінностей свого народу, держави. 172 Психологія особистості. 2012. № 1 (3) • Світоглядно-інформаційна – формує систему знань, яка створює модель світу та світогляду дитини, за допомогою чого дитина визначає своє місце в соціумі. • Аксіологічна – пов’язана зі сприйняттям та критичною оцінкою різноманітних явищ і процесів, цінностей і норм поведінки в соціумі. • Нормативно-регулятивна–сприяє становленню і регулюванню стосунків дитини із соціальним оточенням. • Соціально-технологічна – пов’язана з впровадженням інноваційних соціальних технологій, які спрямовані на вдосконалення окремих соціальних процесів, організаційних заходів для оптимізації соціальних взаємодій. • Дескриптивна – досліджує соціальні реалії, в результаті чого формує об’єктивну діяльність дітей. •

Життєво-орієнтаційна (прагматична) – виявляється в прикладному характері соціологічних знань, формуванні життєвої компетенції людини для вирішення особистих життєвих проблем буденності. • Прогностична – допомагає здійснювати наукові прогнози щодо майбутніх тенденцій в розвитку дитячої соціально-демографічної групи, давати науково спрогнозовану оцінку майбутнього. Вивчення наведених проблем допоможе дітям адаптуватися до структурних змін в українському соціумі, сформувати якісно нові регулятивні механізми, моделі поведінки та нові, соціально-значущі риси у дітей. Зауважимо, що діти в українському суспільстві є досить значною соціальною групою, чисельність якої донедавна становила 6,5 млн. осіб.

Діти з часом стануть основними носіями інтелектуального, творчого потенціалу суспільства, якщо їх підготувати до опанування та застосування нових інформаційних технологій, набутих знань в галузі сучасної техніки, сформувати життєву компетентність. На нашу думку, проблеми дитинства потрібно розглядати у двох аспектах: 1) що саме потрібно зробити суспільству та які створити умови для формування і становлення дитини як особистості? 2) як ефективно використати потенціал дітей для самореалізації, самоактуалізації в інтересах суспільства? З окреслених проблем дитинства випливають завдання соціальної психології дитинства: а) визначити гострі та актуальні проблеми розвитку та становлення дитини; б) розробити конкретні рекомендації для їх вирішення; в) надати пропозиції для визначення основних напрямів державної дитячої політики.

Дитинство в науковій літературі розглядається в історико- культурному контексті та визначається як соціокультурний прошарок суспільства з притаманними культурними запитами і потребами, традиціями, нормами, правилами, що існують у межах вікової групи. В Аксіопсихологія розвитку особистості в освітньому середовищі 173 соціальній психології, соціології дитинство розглядається як частина соціальної структури суспільства, де враховується еволюція способів виробництва, статева та вікова стратифікація, типи родин, системи міжособистісних відносин, соціокультурні цінності. Культурологічний аналіз показує, що суспільно-економічним формаціям притаманні свої стратегії виховання, підґрунтям яких є моральні, релігійні і соціальні засади, що визначають пріоритет соціального впливу як такий, що активізує ініціативу і творчість дитини. Видатний польський педагог-гуманіст Я.

Корчак називав ставлення дорослих до дітей протекціонізмом – демонстративним заступництвом, постійним бажанням допомагати, спрямовувати, робити все за них.[7] Визначити сутнісні риси дітей можливо лише за умов виокремлення етапів соціалізації і виявлення вікових характеристик. Суттєвою рисою дитинства є те, що ця соціально-демографічна група не має власного соціального статусу, бо характеризується соціальним статусом і становищем своїх батьків. Другою специфічною рисою є залежність від умов функціонування чинних соціальних інститутів, за допомогою яких відбувається процес соціалізації. Значну роль відіграє визначення вікових параметрів дитинства, на які впливають як історичні особливості, так і народні звичаї, традиції, рівень соціально-економічного розвитку держави. Якщо за законами України вік молоді починається з 14 років, тоді вік дитинства будемо вважати від 0 до 14 років, тобто від початку пренатального до початку підліткового періоду і переходу до юнацтва. "Межа" переходу від дитинства до дорослості супроводжується багатьма радикальними тілесними та психічними змінами, проте основними є зміни, які модифікують взаємини дитини, яка дорослішає, з суспільством та його інститутами.

Ці зміни здійснюються при однаковості біологічних процесів досить неоднаково в різних соціокультурних умовах, проте вони є взагалі однією з універсалій культури. Перехід від дитинства до дорослослі – це один з важливих сконструйованих елементів дитинства як об’єктивної реальності. Культурні універсалії – це норми, цінності, правила, традиції та властивості, які є характерними для всіх культур незалежно від географічного місця, історичного часу та соціального устрою суспільства

Субкультури грають дуже високий роль соціалізації, оскільки вони є своєрідний спосіб диференціації розвинених національних культур, їхнього впливу ті чи інші спільності та позначення соціальної й віковий структури суспільства.

Особливо сильно субкультура впливає соціалізацію дітей, підлітків і юнаків, тому вплив субкультури можна як механізм соціалізації, так званий «стилізований механізм».[8]

Субкультура впливає на дітей, підлітків і юнаків остільки й у такому мері, оскільки у якій мірі групи однолітків, є її носіями,референтни, тобто. значимі, їм. Зазвичай, що більше дитина, підліток чи юнак співвідносить свої норми до нових норм референтній групи, тим більше коштів впливає них вікова субкультура.

Будучи об'єктом індентификації людини, субкультура стає однією з методів її відокремлення у суспільстві, одній з щаблів автономізації особистості, який визначає її впливом геть самосвідомість, самоповагу і самоприйняття. Це засвідчує важливості стилізованого механізму процесі соціалізації дітей, підлітків і юнаків.

Традиційні науки про людину вивчали дітей і дитинство як об'єкт і продукт діяльності дорослих. Усі поняття виховання, соціалізації, вікових і індивідуальних особливостей дитини припускають нерівність відносин «дитина-дорослий». Дорослий постає як суб'єкт, вчитель, а дитина – як об'єкт, продукт і результати діяльності дорослого.

Щоб зрозуміти дитину, виявити коло існуючих проблем, необхідно розглянути світ дитинства як автономну соціокультурну реальність, своєрідну субкультуру, яка має своєю мовою, структурою, функціями, традиціями, Не тільки як продукт соціалізації і вивчення дорослих. Сучасні вчені поставили собі завдання розглянути дорослий світ крізь призму дитячого сприйняття.

І.С. Кон виділяє 3 головних підсистеми «культури дитинства»:

1) дитяча гра;

2) дитячий фольклор і художню творчість;

3) комунікативне поведінка дітей.

Усі три складові є новими науці. Але нові фольклористи і етнографи розглядають їх лише у контексті соціального навчання з центральною постаттю дорослого. Їх цікавлять інтимніші, приховані від дорослих аспекти життя дітей.