Зміни, внесені в правопорядок ЄС внаслідок прийняття ЛД

Офіційне підписання Лісабонської угоди відбулось 13 грудня 2007 року.

Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках Верховного Представника Євросоюзу із зовнішньої політики.

Основні положення Лісабонської угоди:

- вводяться посади Президента і Вищого Представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені;

Світова та європейська інтеґрація

- голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням “компромісу Іоанніна”, який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів;

- посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу (“зелені книги”, “білі книги”, комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС;

- кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів;

- Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро;

- в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої;

- Хартія фундаментальних прав, яка вступить у силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов’язковість дотримання прав людини;

- стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на “забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів”.

Формально новий договір не є Конституцією – в ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали Європейську Конституцію.

Після офіційного підписання Лісабонської угоди 13 грудня 2007 року, документ повинен бути ратифікований національними парламентами 28 державами Євросоюзу.У більшості країн (за винятком Ірландії) ратифікація документа проводиться шляхом парламентського голосування.

Однак на всенародному референдумі в Ірландії Лісабонську угоду було відхилено. Передбачалося, що за умови його ратифікації усіма державами-членами ЄС він набуде чинності до виборів до Європарламенту 2009 року. Це стало реальністю після того, як 3 листопада 2009-го Чехія останньою серед 27 країн ЄС ратифікувала документ.

Лісабонський договір чітко закріпив існування правосуб’єктності ЄС – ст. 47 ДЄС, Декларація 24 щодо правосуб’єктності Європейського Союзу. Ця норма тлумачиться як така, що надає ЄС міжнародну правосуб’єктність, тт. здатність мати права та обов’язки згідно з міжнародним правом (право укладати міжнародні договори від власного імені). Тому ЄС є суб’єктом міжнародного права, а саме міждержавною міжнародною організацією. Правосуб’єктність ЄС має похідний характер, а тому її зміст і обсяг визначені домовленістю держав-членів й обмежені виконанням покладених на ЄС завдань