Особливості соціально-економічного та політичного ладу та зовнішньої політики держави Селевкідів

Найбільшою з елліністичних держав було царство Селевкідів, яке охоплювало в пору свого розквіту велику частину тих територій, які раніше входили до складу держави Александра Македонського. Воно тягнулося від Егейського моря на заході до Індійського субконтиненту на сході і включало південну частину Малої Азії, Сирію, Месопотамію, Вавилонію, Іран, південні райони Середньої Азії, велику частину Афганістану.

Творцем цієї величезної держави був Селевк — один із охоронців Александра Македонського. Згідно з рішенням наради діадохів в Тріпарадізі (321 р. до н. е.), він отримав в управління Вавилонію. За декілька років зумів здобути прихільність верхніх верств населення Вавилонських міст. Коли Селевк був вигнаний зі своєї сатрапії Антигоном Однооким, то зумів відвоювати її з нікчемним за чисельністю загоном воїнів, даним йому Птолемеєм (600 або навіть 300 вершників, за свідченнями джерел). Це виявилося можливим завдяки підтримці міст Вавилонії, зустрічаючих Селевка як визволителя. Добре уміючи порівнювати цілі з тими засобами, які він мав в розпорядженні, Селевк спочатку не втручався у боротьбу діадохів в Греції і Малій Азії, а направив усі свої сили на завоювання східних областей держави Александра. Проявивши неабияку дипломатичну майстерність, Селевк зумів уникнути зіткнення з Чандрагуптой, творцем держави Маурьїв. Поступившись східними околицями держави Александра Македонського, які не належали йому, він натомість отримав 500 бойових слонів, що різко посилило боєздатність його війська. Зміцнивши владу на Сході, створивши сильну, загартовану в постійних походах армію, Селевк тепер міг втрутитися і в «велику політику». Його армія зіграла вирішальну роль в розгромі Антігона у битві біля Іпсі (301 р. до н. е.). В результаті Селевк опанував Північну Сирію і отримав вихід до Середземного моря. Останнім великим успіхом Селевка був розгром у битві біля Куропедіоні (Лідія) армії Лісімаха (281 р. до н. е.). Захопивши завдяки цій перемозі Малу Азію, Селевк вирішив, що йому вдасться вчинити те, до чого десятиліттями безуспішно прагнули його суперники, — об’єднати під своєю владою велику частину держави Александра. Він просунув армію в Македонію. Проте у момент найбільших успіхів Селевк був зрадницький убитий Птолемеєм Керавном (одним із синів Птолемея I). Синові Селевка Антіоху I насилу вдалося впоратися з кризою, яка вибухнула, і зміцнитися на троні.

Антіох залишив надії на розширення держави (за рахунок завоювання Македонії і Греції) і усі сили обернув на його консолідацію. При Селевкі і Антіоху I (281—261 рр. до н. е.) на багато десятиліть сформувалися основні напрями політики Селевкідської держави. Селевкіди були вимушені вести активну зовнішню політику в трьох регіонах: в Південній Сирії, Малій Азії і на сході. У Південній Сирії Селевкіди вели майже безперервну боротьбу з Птолемеями. Кожна з держав прагнула поставити під свій контроль цю важливу область, де закінчувалися багато торгових шляхів і де розташовувалися процвітаючі портові міста. Тут був основний театр так званих сирійських воєн, тобто частих військових зіткнень між Селевкідами і Птолемеями.

У Малій Азії володіння Селевкідів і Птолемеїв представляли справжнє черезсмужжя, і початок військових дій в Сирії негайно призводив до битв і в Малій Азії. Важливу роль продовжували грати і старі грецькі міста Малої Азії, за владу над якими також боролися і Птолемеї, і Селевкіди. На півночі цього регіону виникли ряд незалежних держав (Пергам, Віфінія, Каппадокія, Понт), взаємовідносини з якими у Селевкідів завжди були дуже складними. Особливо великою загрозою для Селевкідів були галати (кельти). Три войовничі кельтські племені, які переселилися з Балканського півострова в Малу Азію, осіли в районах на північ від Фрігії (тут виникла незалежна область Галатія), постійно тривожили Селевкідів.

На сході, зокрема в Середній Азії, складність ситуації визначалася, по-перше, віддаленістю цього регіону, трудністю зв’язків з ним, а по-друге, наявністю постійної загрози з боку кочівників, які розташовувалися уздовж меж Селевкідської держави. У III ст. до н. е. почалися пересування кочових племен, що посилило напруженість на кордонах.

Не менш складними були і внутрішньополітичні проблеми держави Селевкідів. Вона охоплювало величезну територію, велика кількість якої, розрізняється за рівнем соціально-економічного розвитку і характером політичної організації суспільств, що робило завдання підтримки єдності в державі надзвичайно складним. Іншою найважливішою особливістю цього державного утворення було те, що воно виникло в результаті завоювання македонянами і греками Сходу. Тому основна функція держави полягала в забезпеченні експлуатації скорених народів завойовниками. Ця ідея, як свого роду «програма» викладена в промові Селевка I, звернена до армії з приводу одруження його сина Антіоха із Стратонікою і дарування Антіоху прав співправителя і титулу царя. Селевк говорив про те, що він створив державу для блага своїх македонських підданих. Він підкреслював, що існує тісний зв’язок між створюваною їм династією і македонянами: цар і його сім’я називаються хранителями «гегемонії» македонян. Хоча частина верхівки місцевого населення Сходу і включалася в панівний клас, все ж основну його масу складали завойовники — македонянці і греки. Через ці обставини структура держави Селевкідів визначалася основним соціальним поділом: панівний клас — в основному завойовники, експлуатована маса — в основному завойоване населення Сходу.

Главою держави був цар. Його влада, по суті, була абсолютною. Він був верховним головою цивільної адміністрації, головнокомандувачем армією, верховним суддею і навіть джерелом права. Засновникові династії Селевку I належить засадничий принцип: «Завжди справедливе те, що постановлено царем». Влада царів селевкідської династії мала наступні правові підстави:

1) право завоювання (у епоху античності воно вважалося найважливішим з правових обґрунтувань);

2) спадкоємство влади від батька до сина.

Селевкідські царі обожнювалися. Є дві форми обожнювання. Старі грецькі міста, які увійшли до держави, приймали «добровільні» рішення про визнання царя богом на подяку за різні благодіяння. На іншій території держави царський культ вводився адміністративними заходами. З часу Антіоха III обожнювалася і дружина царя. До нас дійшли чотири написи, знайдені в різних частинах держави, але абсолютно ідентичні за змістом, — указ Антіоха III про введення культу його дружини. Імена царів супроводжувалися епітетами, що свідчать про їх «божественну» суть: Сотер (Рятівник), Дікайос (Справедливий).

У державі Селевкідів існувала досить розвинена бюрократична система, яка, проте, не досягла таких масштабів, як в царстві Птолемеїв. Величезні розміри держави не дозволяли здійснювати усеосяжного адміністративного контролю. Ряд місцевих політичних утворень (окремі племіна, грецькі поліси, храмові громади, місцеві династи) користувалися відомою автономією у внутрішніх справах.

Вищими сановниками держави були той, що «відає справами» (щось на зразок прем’єр-міністра), глава царської канцелярії і фінансовий контролер, який відповідав за збір податків і т. д. Найближче оточення царя складали «родичі» і «друзі». Ці терміни не можна розуміти буквально: це були придворні титули. «Друзі», у свою чергу, ділилися на просто «друзів», «шанованих друзів», «перших і самих шанованих друзів». Саме з числа «родичів» і «друзів» обиралися царем люди для заняття вищих постів в центральній і місцевій адміністрації, а також в армії. Територія Селевкідського царства ділилася на сатрапії. За словами Аппіана, їх було 72. Розміри сатрапій були набагато меншими, ніж в державі Ахеменідів і державі Александра. Сатрапії, у свою чергу, ділилися на єпархії, а останні — на гіпархії. Сатрап (з часу адміністративної реформи Антіоха III — стратег) мав як громадянську, так і військову владу. Фінансове відомство було самостійним, і його чиновники не підкорялися сатрапові. В силу величезних розмірів держави, які утруднювали ефективність управління, створювалося іноді особливе намісництво, з декількох сатрапій. Намісники користувалися величезною владою, іноді вони мали навіть права співправителя і титул царя. Довгий час існувало східне наміснитцтво (так звані «верхні сатрапії»), центром якого було місто Селевкін на Тигрі. Іноді усі селевкідські володіння в Малій Азії також об’єднувалися під владою одного правителя. Центром селевкідської Малої Азії було місто Сарди. Створення великого намісництва мало і деякі негативні наслідки. Намісники, які мали величезну владу, іноді проявляли і виразні сепаратистські тенденції.

Для проведення активної зовнішньої політики і забезпечення внутрішньої безпеки держава Селевкідів, природно, потребувала потужної армії. Розміри її (за античними масштабами) були дуже великі. У битві біля Рафії в Антіоха III було 62 тис. піхотинців і 6 тис. вершників; у параді, який влаштував Антіоха IV в Дафні (передмістя столиці Антіохії на Оронті), брало участь 46 тис. піших і 4,5 тис. кінних воїнів; у найважливішій з битв, яку дали Селевкіди, — у битві Антіоха III з римлянами біля Магнесії — цар мав 60 тис. піхоти і 12 тис. кінноти. При цьому необхідно враховувати, що значні контингенти військ не брали участь в цих подіях, знаходячись в гарнізонах на великій території країни. Основу армії складала фаланга, в якій служили нащадки македонян, які осіли в Селевкідській державі, або греків, озброєних і навчених «по-македонськи». Частиною фаланги була піша гвардія, так звані аргіроспіди (тобто воїни зі срібними щитами) — з найбільш фізично міцних, добре навчених і таких, що відрізнилися у боях, воїнів. У походах вони зазвичай йшли в авангарді армії. З їх числа призначалися, як правило, командири в усі інші частини армії. Значну частину кінноти складали катафрактарії, тобто воїни з важкими обладунками, іноді бронею покривалися і коні. У складі кавалерії також була гвардійська частина — агема. Селевкідська армія включала і загони легкоозброєних воїнів (лучників, пращників). Важливу роль грали бойові слони. У регулярну армію входили також гарнізони, які підкорялися стратегам (сатрапам) відповідних провінцій, займаючі фортеці уздовж кордонів і акрополі найбільших міст.

Основу армії складали македонянці і греки, які жили на території держави у військових колоніях (катойкіях) і полісах. Найманці, на відміну від Птолемеївського Єгипту, грали в армії Селевкідів незначну роль. Таке ж незначне місце відводилося загонам з місцевого населення. У регулярну армію вони, як правило, не включалися, притягувалися тільки зрідка.

Основним військовим центром Селевкідської держави було місто Апамея, в Північній Сирії, неподалік від столиці. Тут була розквартирована значна частина армії, знаходилися військові школи, в яких навчалися новобранці, державні збройові майстерні. Тут же розташовувалися загони бойових слонів. Флот в державі Селевкідів грав менш значну роль. Головною базою його була Селевкія в Піерії, що прикривала з моря столицю держави — Антіохію на Оронті.

У літературі досить часто визначають соціально-економічні відносини, які існували в Селевкідській державі, як феодальні. З іншого боку, деякі дослідники вважають, що завоювання Александра Македонського абсолютно не змінило тих відносин, які існували на Сході раніше. Ці дослідники вважають, що Селевкідська держава була типовою давньосхідною державою. Проте сучасні дослідження показали, що теза про феодальні відносини на елліністичному Сході не підкріплюється даними джерел. Більше складне питання відносно впливу греко-македонського завоювання на громадські відносини Сходу. Саме завоювання і широка діяльність колонізації перших селевкідських царів, створення великого числа військових колоній і полісів мали своїм результатом впровадження на Сході тих громадських відносин, які були характерні для Греції, в першу чергу рабства полісного типу. Раби широко використовувалися як домашня прислуга, працювали в майстернях і на полях, особливо багато їх було в грецьких полісах. У Селевкії на Тигрі існував особливий податок на продаж рабів, в Сузі (яка в селевкідський час перетворилася на поліс — Селевкія на Евлеї) під час розкопок знайдена досить значна кількість документів про відпущення рабів на волю — мануміссій. Усі вони виконані відповідно до грецьких норм права. Вільновідпущеники займалися різними ремеслами, торгівлею, з них багаті люди, як правило, підбирали собі керівників в маєтки і ремісничі майстерні. Особливо великих масштабів рабство досягло в Малій Азії, Сирії, Вавилонії.

Основною категорією експлуатованого населення були так звані «царські люди» (лаой), тобто общинники. Вони знаходилися на царській землі, жили в селах, були організовані в громади і платили податки. Царі оподатковували общину в цілому, а не окремо взятого землероба. Ймовірно, податок мав не натуральну, а грошову форму. Це призводило до того, що, наприклад, у разі неврожаю казна нічого не втрачала, бо община повинна була все одно внести суму, що належала з неї. «Царські люди» були прикріплені до общини, ті, що навіть переселилися в інше місце залишалися членами своїх старих громад і були зобов’язані платити ті суми, які доводилися на їх частку. «Царські люди» вважалися особисто вільними, вони володіли майном. Проте повністю вільними їх не можна вважати, вони були селянами, залежними від держави і прикріпленими до общини. При цьому необхідно враховувати, що ця держава виникла в результаті завоювання і забезпечувала експлуатацію селян завойовниками. Сучасні дослідження показують, що положення основної маси селян-общинників поступово погіршувалося, міра їх експлуатації збільшувалася, контроль з боку царської адміністрації посилювався. Зазвичай це відбувалося в результаті того, що община не могла (наприклад, у разі неврожаю) виплатити увесь податок. Заборгованість общини казні призводила до посилення залежності селян, зменшення ступеня їх свободи. Особливо важким було положення тих громад, які були «приписані» до полісів, оскільки окрім податків вони повинні були також платити певні податі і полісу. Частина землі, що належала царю, передавалася їм своїм наближеним, родичам, чиновникам. Ці землі не були власністю і у будь-який момент могли бути відібрані царем. На землях, переданих приватним особам, окрім селян-общинників працювали і раби.

Виникнення і розвиток Селевкідської держави дало значний імпульс до підйому економіки багатьох з тих районів, які увійшли до його складу. Будівництво великого числа нових міст, переселення сюди греків (включаючи ремісників) сприяло підйому багатьох галузей економіки. Спостерігається зростання торгового обміну, важливу роль грає, зокрема, міжнародна торгівля. З II ст. до н. е. встановлюються торгові зв’язки з Китаєм, створюється так званий «великий шовковий шлях», який зв’язав Середземномор’я з Далеким Сходом. Зростає об’єм торгівлі з Індією і південними областями Аравії, звідки поступають слонова кістка, золото, пахощі, прянощі. Селевкіди прагнуть поставити під свій контроль найважливіші торгові шляхи, що, зокрема, було однією з причин постійних воєн з Птолемеями. Одночасно товарно-грошові відносини проникають і «углиб», захоплюючи багато з тих районів, де раніше існували примітивніші форми обміну. Створюються численні місцеві ринки. Впровадженню товарно-грошових відносин сприяла і державна політика Селевкідів, які вимагали податі в грошовій формі. У царстві Селевкідів функціонували ряд державних монетних дворів, що випускали срібну і бронзову монету. Багато полісів також мали право чеканити свою монету — правда, тільки бронзову, що мала ходіння виключно на місцевих ринках.

Проте цей економічний підйом мав і зворотну сторону, він призводив до посилення експлуатації місцевого населення. Розкладання архаїчних форм соціальної організації і впровадження рабства також призводили до погіршення положення народних мас. Основним чинником, що посилював соціальну напруженість і загострював конфлікти, був сам характер Селевкідської держави, яка виникла в результаті завоювання і служила інструментом експлуатації місцевого населення. Тільки частина місцевої знаті включалася до складу панівних прошарків царства Селевкідів. Велика частина населення величезної країни була об’єктом експлуатації, що породжувало соціальний протест, який набував різні форми: від поширення ворожих Селевкідам релігійних творів (особливо популярних в Ірані) до відкритих озброєних виступів. За повідомленнями Поліена, відомо, наприклад, про боротьбу в Персиді між грецькими поселенцями і місцевим населенням. Повстання проти панування Селевкідів спалахнуло в Іудеї.

Політична історія Селевкідів визначалася тими основними чинниками, про які говорилося вище. Вже Антіоху I довелося вести військові дії як в Малій Азії, так і в Південній Сирії. У Малій Азії він розгромив галатів (278—277 рр. до н. е.), за що отримав титул «Спасителя» (Сотера). Найважливішу роль в цій перемозі зіграли бойові слони. Менш успішною була його війна з Птолемеями (Перша сирійська війна — 274—271 рр. до н. е.). Хоча союзник Антіоха македонський цар Антигін Гонат зумів нейтралізувати дії могутнього єгипетського флоту, Антіоху, який вів сухопутну війну, не вдалося добитися скільки-небудь серйозних успіхів. Птолемей II зберіг усі свої володіння в Південній Сирії і навіть розширив зону свого впливу в Малій Азії. До кінця царювання Антіоха I повністю незалежним став Пергам.

У царювання Антіоха II — наступника Антіоха I — вибухнула Друга сирійська війна. Відомості про неї в джерелах надзвичайно уривчасті. Антіоху II вдалося дещо розширити межі своїх володінь в Малій Азії і Південній Сирії. В цей час різко змінилася ситуація на Сході. Приблизно 250 р. до н. е. відбувається відпадання від центрального уряду Бактрії і Парфії. Причини цього криються в зміні загальної лінії політики Селевкідів. Селевк I і Антіох I приділяли велику увагу цим областям. Тут активно будувалися нові міста, зміцнювалися кордони, наприклад, була побудована стіна, що оточила усю Мервську оазу. Проте надалі центр тяжіння політики Селевкідів зміщується на захід і східні сатрапії починають розглядатися урядом тільки як об’єкт експлуатації, отримання коштів для ведення активної політики на заході. Грецьке і македонське населення цих сатрапій не могло з цим примиритися, оскільки ситуація і тут була досить складною (загроза нашестя кочівників, зростання невдоволення місцевого населення), і подальше продовження короткозорої, з їхньої точки зору, політики викачування грошових і людських ресурсів могло привести до катастрофи — падіння влади греко-македонян в цих сатрапіях. Доля відпалих сатрапій складається по-різному. На території Бактрії створюється самостійне царство, яке зазвичай називають Греко-Бактрію. У Парфії ж розвиток політичної ситуації різко ускладнився втручанням кочівників Парнської конфедерації. Парні на чолі з Аршаком вторглися в Парфію. У боротьбі, що розгорнулася, сатрап Андрагор загинув, а сатрапія перейшла під владу Аршака. Таким чином, на східних територіях, які належали раніше Селевкідам виникають дві самостійні держави.

Дуже важкі потрясіння пережила Селевкідська держава в самому кінці царювання Антіоха II. Коли цар після закінчення Другої сирійської війни уклав мирний договір з Єгиптом, в якості гарантії дружби між двома державами був укладений шлюб між Антіохом і дочкою Птолемея Беренікою. Для того, щоб одружитися на єгипетській принцесі, Антіоху довелося розвестися зі своєю першою дружиною Лаодікою, від якої він вже мав двох синів. Після смерті Антіоха II починається запекла династична боротьба між прибічниками Лаодіки і Береніки. Береніка і її син, який тільки що народився, були убиті, і у сина Лаодіки Селевка II вже не було суперників. Проте в цю боротьбу втручається Птолемей і починається так звана Третя сирійська війна, або «війна Лаодіки». Скориставшись династичними розбратами, які запанували в Селевкідській державі, Птолемей захоплює усі найважливіші міста в Сирії, у тому числі столицю держави Антіохію на Оронті. Селевку II (246—225 рр. до н. е.) насилу вдалося відновити свою владу. Спираючись на союз з правителями Понта і Каппадокії, він відвоював велику частину захоплених Єгиптом міст. Проте йому не вдалося повернути Селевкію в Піерії — головну базу селевкідського флоту — і порт Антіохію на Оронті. Подальше правління Селевка II було заповнене боротьбою з його молодшим братом Антіохом Гіераксом («шулікою»), який претендував на владу в державі. Врешті-решт Гіеракс був убитий власними найманцями, незабаром помер і Селевк II.

Після короткого царювання Селевка III трон перейшов до молодшого сина Селевка II — Антіоха III (223—187 рр. до н. е.). Час його царювання — це час найвищого підйому Селевкідської держави, але одночасно і початок його падіння. Політична ситуація в перші роки царювання Антіоха III була дуже складною. У Малій Азії влада належала Ахею — родичу Антіоха, який ймовірно мав якісь підстави для того, щоб претендувати на царський титул. Він, проте, без боротьби поступився троном Антіоху, отримавши натомість владу над Малою Азією, якою він управляв як незалежний правитель. На Сході проти центрального уряду повстають сатрап Мідії Молон і його брат Александр — сатрап Персіди.

Подавивши повстання Молона, Антіох III зміг діяти на півдні, почалася Четверта сирійська війна (219—217 рр. до н. е.). Селевкідська армія повернула Селевкію в Піерії, військові дії успішно розгорталися у Фінікії і Палестині. Проте в рішучій битві біля Рафії (217 р. до н. е.) селевкідська армія була повністю розбита. В результаті Антіох III втратив усі завоювання в Сирії, за винятком Селевкії в Піерії.

У подальші роки Антіох III веде військові дії в Малій Азії, де він кінець кінцем зумів знищити владу Ахея. Сам Ахей був захоплений під час облоги Сард і тяжко страчений. Зміцнивши таким чином свою владу, Антіох III почав знаменитий східний похід (212—205 рр. до н. е.), метою якого було відновлення влади Селевкідів над втраченими східними провінціями. Базою для цього походу була Мідія. Для отримання грошових коштів за наказом Антіоха був пограбований храм Анахіти в Екбатанах, що дало величезну суму в 4000 талантів. Результатом походу було підкорення Парфії і Греко-Бактрії, які, проте, зберегли свою державність як васальні щодо Селевкідів царства. Потім армія Антіоха перейшла Гіндукуш і вторглася в межі Індії; з місцевим царем Софагасеном був укладений договір, згідно з яким Антіох отримав індійських бойових слонів. Зворотний шлях селевкідська армія вчинила по території Південного Ірану. Антіох зміцнив позиції своєї держави в Перській затоці, з Персіди він здійснив експедицію в Аравію. Сам Антіох надавав таке велике значення цьому походу, що після його закінчення прийняв титул «Великого».

Після закінчення цього походу Антіох III знову повернувся до проблеми взаємовідносин з Птолемеями. Спираючись на союз з Македонією, Антіох зміг захопити Південну Сирію, Фінікію і Палестину, а дещо пізніше ряд міст в Малій Азії, що належали Птолемеям.

Саме в цей час Антіох III зіткнувся з Римом. До цього він вже захопив Фракію і підтримував в Греції усіх тих, хто був невдоволений римською владою. Римляни почали, у свою чергу, готуватися до зіткнення з Антіохом. Деякий час тривав період дипломатичного і пропагандистського протиборства. Римська дипломатія виявилася успішнішою: союзниками Риму стали Пергам, Родос і, що особливо важливо, Македонія, яка нещодавно зазнала поразки від римлян, на підтримку якої особливо розраховував Антіоха. У 192 р. до н. е. почалися прямі військові зіткнення. Вони відбувалися на території Греції, куди висадилася селевкідська армія. Проте прорахунки політики Антіоха III призвели до того, що його союзниками стали тільки етолійці. Армія Антіоха III зазнала поразки під Фермопілами. Війна була перенесена в Малу Азію. Тут Антіох був остаточно розгромлений у битві біля Магнесії на Меандрі (190 р. до н. е.). Не маючи можливості чинити опір надалі, він прийняв продиктовані римлянами умови: відмовлявся майже від усіх селевкідських володінь в Малій Азії, Риму були видані усі бойові кораблі (окрім 10) і бойові слони. Крім того, впродовж 12 років треба було виплатити Риму величезну контрибуцію в 15 тис. талантів.

Зазнаючи крайні фінансові труднощі, Антіох III вирішив поправити справу вже випробуваним способом: пограбувати місцеві храми в Еліманді, що викликало повстання місцевого населення, в ході якого загинув і сам Антіох. Негайно почався розпад відтвореної Антіохом III держави. Від Селевкідської держави знову відійшли Греко-Бактрія і Парфія, відпала Персіда, почалися хвилювання у багатьох областях.