Особливості соціально-економічного та політичного ладу та зовнішньої політики елліністичного Єгипту

Греко-македонське військо, яке захопило Єгипет, застало в цій країні економіку, що склалася спрадавна, основою якої було іригаційне землеробство, що використовує щорічні розливи Нила і розподіл води через розгалужену мережу зрошувальних каналів по усій долині Нілу і прилеглих районах аравійської і лівійської пустель. Птолемеї і їх уряд сприйняли цю традиційну економіку, але вони і удосконалили її в дусі грецького господарського раціоналізму. Турбота про підтримку і розширення іригаційної системи стає найважливішим завданням центральної влади. Була відновлена колишня система зрошувальних каналів, яка прийшла до занепаду при персах і в неспокійний період боротьби діадохів. Проведений грандіозний канал Йосипа, що йде паралельно руслу Нілу завдовжки в декілька сотень кілометрів. У районі Файюмської оази і в дельті були побудовані системи каналів, які ввели в обіг велику кількість нових земель. Були завершені великі роботи зі спорудження каналу, який сполучає Ніл з Червоним морем (розпочатий ще фараоном Нехо). Спеціальні чиновники вищого, середнього і місцевого рангів, сільська адміністрація повинні були найуважнішим чином стежити за функціонуванням іригаційної системи. Великі іригаційні роботи, проведені Птолемеями, дозволяли збільшити загальну площу орних земель на одну третину, що сприяло розквіту єгипетського землеробства. Замість традиційної культури ячменю стали широко культивувати ціннішу пшеницю; ширше, ніж в колишні часи, розводили льон, папірус, окультурили нові для Єгипту рис і бавовник. Держава стежила не лише за станом іригаційної системи, але і найактивнішим чином втручалося в організацію самого землеробства. Був зроблений ретельний кадастр усіх земель з оцінкою їх якості і можливої врожайності. Спеціальні чиновники організовували свого роду державне планування посівів. Щорічно з царського палацу спускалися на місця інструкції, де детально роз’яснювалося, коли орати, сіяти, жати, як доглядати за рослинами, зберігати урожай. Був даний перелік посівних культур. Щоб убезпечити країну від можливих випадковостей, землеробам видавали сортове насінне зерно з державних складів. Усі землеробські операції проводилися під контролем царської адміністрації. Усі ці заходи сприяли правильній обробці земель, забезпечували країні хороші і стійкі урожаї. Єгипет виробляв величезну кількість зерна, якого не лише було вдосталь для внутрішнього споживання, але і залишалися надлишки, які ставали державним запасом і могли бути відправлені на експорт. У III ст. до н. е. Єгипет перетворився на житницю Середземномор’я.

Структура аграрних відносин в елліністичному Єгипті була поєднанням елементів давньосхідної царської власності на усю зрошувану землю з елементами приватновласницьких господарств грецького типу. В принципі цар вважався верховним власником усіх земель. Значна частина царської землі оброблялася дрібними землеробами, які вважалися її орендарями (вони так і називалися царськими землеробами) і платили за оренду ряд податків, виконували багато натуральних повинностей і відробітки на користь царя. Це були бідняки, які важко зводять кінці з кінцями, орендарі невеликих ділянок. Як правило, вони не мали худоби, насінного зерна, знарядь праці і усе це отримували з державних складів. Вони працювали під постійним контролем царської адміністрації, були основними виробниками і найбільш пригніченим класом єгипетського суспільства.

Проте окрім царської землі, яка обробляється царськими землеробами, частина земельного фонду країни поступалася царем ряду привілейованих осіб або установ і могла оброблятися іншим способом. Землі віддавалися за великі заслуги вищим чиновникам, великим воєначальникам, вельможам (вони називалися дарчими землями), за військову службу воїнам — грекам, македонянам, єгиптянам (так званим клерухам), численним єгипетським храмам, де створювалося храмове господарство. Цар міг поступатися дуже великими ділянками — до кількох тисяч гектарів. Так, наприклад, Птолемей II Філадельф (283—246 рр. до н. е.) подарував своєму діойкету (тобто вищому керівникові усіх фінансів держави) Аполлонію приблизно 30 тис. арур землі (одна арура — 0,27 га).

Хоча багато приписів центральної і місцевої влади про організацію землеробства поширювалися і на них, в цілому статус цих земель був вільнішим. Такі землі звільнялися від багатьох податків, від контролю царських чиновників, землероби могли обробляти деякі культури на власний розсуд, широко застосовувалася рабська праця і створювалися господарства інтенсивного типу, які можуть продавати частину своєї продукції на ринку. На багатьох землях, особливо на великих дарчих ділянках, розвивалися рабовласницькі господарства грецького типу.

До нашого часу дійшов один папірус, в якому повідомляється про розподіл різних категорій земель в одному з єгипетських сіл загальною площею в 4700 арур. З них під поселенням було зайнято 70 арур, негодяща земля складала 170, священна земля храмів — 270, землі клерухів — 1565, сади — 21, пасовище — 175, царська земля — 2428 арур.

У елліністичному Єгипті отримали подальший розвиток різні ремісничі виробництва. Цьому сприяв не лише розквіт сільського господарства, яке поставляло щедру сировину для майстерень з виробництва папірусу, тканин, рослинної олії, пива, шкір, але і краща організація ремісничої діяльності, впровадження в його структуру елементів грецького раціоналізму. Як і сільськогосподарська, вона була поставлена під суворий контроль царських чиновників, які направляли буквально кожен крок майстрів. Ремесла були зосереджені в основному в містах. Як вже відзначалося, основа нових міст грецького типу була однією з найважливіших рис політики елліністичних правителів. Проте політика династії Птолемеїв в цьому відношенні мала свої особливості. Птолемеї досить активно наслідували цю політику у своїх позаєгипетських володіннях, де вони заснували понад 30 міст грецького типу, яким надали право на внутрішнє самоврядування, деякі форми полісного життя. Проте в самому Єгипті політика була іншою — на усій її великій території Птолемеї заснували лише одне місто грецького типу — Птолемаіду на півдні країни, яку розглядали як свого роду противагу староєгипетській столиці — Фівам. Окрім Птолемаіди, містами грецького типу були столиця Александрія і місто Навкратіс, засноване грецькими поселенцями ще в VII ст. до н. е. Окрім цих трьох міст грецького типу в долині Нілу існувала безліч міст місцевих, тобто висхідних до древніх часів фараонів, зі своїми формами життя і побуту, підлеглих царської адміністрації. Центрами номів, основних адміністративних областей Єгипту (а їх налічувалося більше 40), були місцеві міста. У цих містах були зосереджені численні ремісничі майстерні, які виготовляли вироби з кольорового, дуже дорогого скла (Єгипет був великим центром склоробства в Середземномор’ї), льняні, вовняні і шовкові тканини, папірус, який дуже цінувався, — основний матеріал для письма того часу, кераміку, виробу з бронзи, міді і заліза. Ремісничі майстерні були різними за розмірами, переважали дрібні і середні, до півтора десятків працівників, серед яких були раби, що працювали пліч-о-пліч з вільними майстрами. Разом з приватними майстернями існували великі царські ергастерії з великим числом працівників. Ремісники виплачували декілька видів податків як в грошовій, так і в натуральній формі, виконували різні повинності на користь царя.

Представники різних ремісничих професій, включаючи купців, лікарів, музикантів, акторів та ін., мали право на створення своїх професійних об’єднань — союзів однодумців. За рахунок членських внесків вони створювали загальну касу, влаштовували регулярні збори, де обговорювали свої справи, мали спеціальні приміщення, святилища богів і героїв, свої релігійні обряди, свята. За рахунок засобів союзу видавалися субсидії нужденним членам. У єгипетських містах, де царська адміністрація регламентувала буквально кожен крок землероба або ремісника, ці допущені урядом форми мінімальної громадської діяльності високо цінувалися і були віддушиною для прояву громадської активності маси міського населення.

Важливим виробництвом було виготовлення таких основних продуктів харчування, як рослинна олія і пиво. Олійництво, як і пивоваріння, було предметом царської монополії, воно здійснювалося з допомогою знарядь праці, які знаходяться на царському обліку і під суворим контролем царських чиновників. Маслоробні і пивоварні заклади знаходилися як в містах, так і в сільській місцевості. У багатьох сільських поселеннях працювали майстерні з виробництва папірусу, тканин, ювелірних виробів. Відома розосередженість ремесел не лише по містах, але і по сільських поселеннях — характерна особливість єгипетського ремісничого виробництва.

Маючи в розпорядженні великі надлишки зерна, папірусу, тканин, цінних порід каменю, скла, ювелірних виробів, Птолемеї вели широку торгівлю на світових ринках. Як вже говорилося, держава Птолемеїв контролювала найважливіші морські шляхи східної половини Середземного моря, по яких циркулювали єгипетські товари. З фінікійських портів єгипетські товари по караванних дорогах проникали далеко в глиб Азії, аж до Індії. Каналом, який сполучав Ніл з Червоним морем, по Червоному морю, через Баб-ель-Мандебську протоку був освоєний морський шлях в Індію, що приносив великі доходи царській казні. Александрія перетворилася на найбільший порт Середземномор’я, в її гаванях стояли торгові судна з усього Середземномор’я, на вулицях чулася різноязична мова. Для кращої безпеки мореплавання біля міста був побудований знаменитий Александрійський маяк заввишки приблизно 120 м, одне з семи чудес світу, найвище спорудження старовини і середньовіччя. Промінь Александрійського маяка в нічний час був видний на 60 км. Держава оголосила зовнішню торгівлю своєю монополією і отримувало від неї величезні вигоди.

Досить активною була і внутрішня торгівля на місцевих ринках міст і поселень, де землероби і ремісники продавали надлишки своєї продукції.

В цілому можна говорити про великий економічний підйом елліністичного Єгипту в III ст. до н. е., про розвиток сільського господарства, ремісничого виробництва і торгівлі. Проте цей підйом вже з початку II ст. до н. е. змінився застоєм, а потім і серйозною кризою. Він виразився в тому, що населення, змучене тягарем податків, численних повинностей, нещадним контролем і свавіллям царської адміністрації, стало ухилятися від виконання необхідних робіт, втікало з поселень і міст, що наносило ущерб і землеробству, і ремісничому виробництву. Втрата багатьох позаєгипетських володінь погіршила політичну ситуацію, порушила безпеку на торгових шляхах, що позначилося і на єгипетській торгівлі. Останнє століття існування елліністичного Єгипту пройшло під знаком розорення країни, скорочення оброблюваних земель, занепаду землеробства, ремесел, торгівлі, загального збіднення колись однієї з найбагатших елліністичних держав.

Соціально-класова структура елліністичного Єгипту характеризується більшою складністю і розчленованою на різні громадські групи, прошарки, стани, ніж єгипетське суспільство попереднього часу. Завоювання Єгипту греками і македонянами, створення величезної держави Птолемеїв, яка розкинулася на трьох материках, господарський підйом Єгипту і високий міжнародний престиж в III ст. до н. е. призвели до досить великого припливу в долину Нілу іноземного населення і передусім греків і македонян. Греки і македонянці розглядалися династією як пряма соціальна опора. Птолемеї комплектували з них велику частину своєї армії і державного апарату (за винятком його нижчих ланок). Господарський підйом, особливо зовнішньої торгівлі, сприяв припливу окрім грецьких, також торговців з усього Східного Середземномор’я, зокрема євреїв і фінікійців. Прийшле іноземне населення розглядалося як привілейований елемент і вливалося в різні прошарки панівного класу. До складу панівного класу, природно, входили і місцеві землевласники, торговці, численне жрецтво, верхівка єгипетських громад. Проте загалом можна говорити про дві великі соціальні групи у складі панівного класу птолемеївського Єгипту: греко-македонян і місцевої знаті. З часом відбувалося відоме зближення обох фракцій панівного класу: місцева знать засвоювала грецьку мову, отримувала грецьке виховання, еллінізувалась і діставала доступ до вищих постів в армії і державному апараті. У свою чергу, елліни, постійно спілкуючись з місцевим населенням, засвоювали деякі звичаї єгиптян, зокрема давали своїм дітям єгипетські імена, створювали змішані шлюби. Птолемеї роздавали землі, подарунки, привілеї єгипетським храмам, і єгипетське жрецтво в цілому підтримувало династію. Проте ділення на єгипетську знать і еллінську аристократію, на єгиптян і еллінів зберігалося до кінця правління Птолемеїв і було причиною відомої соціальної напруги в середовищі панівного класу, яке іноді виливалося в серйозні соціальні зіткнення і змушувало правлячу династію лавірувати.

Ускладнилася структура основних класів-виробників в елліністичному Єгипті. Після греко-македонського завоювання в Єгипті зросло загальне число рабів і їх роль у виробництві. У новостворених маєтках, які виникли на дарчих землях, на солідних ділянках клерухів рабська праця займала досить велике місце. У середніх і великих ремісничих майстернях раби працювали пліч-о-пліч з юридично вільними людьми. Таким чином, в птолемеївському Єгипті спостерігається становлення рабовласницьких відносин античного типу, раніше маловідомих в цій давньосхідній країні.

Проте велику частину основних виробників матеріальних благ складали не раби, а дрібні землероби (царські землероби) і ремісники. Позбавлені не лише власної землі, але і посівного насіння, знарядь праці і худоби, вони були вимушені орендувати царську землю, отримували насіння, худобу і інвентар з царських складів, працювали під постійним і жорстким контролем царських чиновників і були приписані до місця свого проживання. Царські землероби і ремісники були обплутані численними податками і несли найрізноманітніші повинності. За підрахунками учених, єгиптяни різних категорій платили 218 різних податків: податок на користування землею, за насіння, тяглову худобу, інвентар, охорону царських складів, очищення насіння, вимір землі, оплату писарів, за фураж, храмові збори, збір на золоту корону при сходженні царя на престол, збори на утримання флоту і маяка, поліцію, лікарів, лазні і багато інших. Тяжкість податкового тягаря зростала із-за засобів збору через компанії відкупників. Уряд продавав збір тих або інших податків компанії заможних людей, які за відомі відрахування забезпечували збір податків з населення. Природно, при цьому відкупники забирали частину коштів собі, посилюючи загальний податковий гніт. Основні виробники мали найнижчий прожитковий мінімум, жили на межі убогості, і будь-які випадковості оберталися для них катастрофою і голодною смертю. По суті, юридично вільні царські землероби, позбавлені землі, інвентаря, худоби, працюючі під безперервним контролем царської адміністрації, експлуатувалися рабовласницькими методами. Поширення таких методів на юридично вільних царських землеробів зближувало їх положення з положенням юридично скованих рабів, і сам факт такого зближення є свідченням впровадження рабства в життя елліністичного Єгипту.

Застій у виробництві, поступове збіднення Єгипту передусім відбилося на положенні пригнічених класів єгипетського суспільства, посилили класову напруженість. Зневірившись виплатити величезні податки, голодуючі землероби виражали свій протест втечею з селищ, до яких вони були приписані, і ховалися у болотах або пустелі (грецькою ця втеча називалася анахоресіс). З середини II ст. до н. е. така втеча стала звичайним явищем в Єгипті, і це, у свою чергу, посилювало напруженість соціально-економічної обстановки. Представники єгипетської аристократії, ущемлені у своїх привілеях в порівнянні з греко-македонською верхівкою, спільно з місцевим жрецтвом намагалися використати у своїх інтересах загальне невдоволення народних мас, підіймали справжні повстання проти правлячої династії. Так, впливовий царський чиновник, єгиптянин за походженням, Діонісій Петосарапіс підняв повстання невдоволених єгиптян і вів озброєну боротьбу в 165—164 рр. до н. е. проти центрального уряду. Зазнавши поразки під Александрією, він продовжив боротьбу на півдні, і знадобилися значні зусилля, щоб подавити цей рух.

Останнє століття існування елліністичного Єгипту характеризується зростанням соціальної напруженості і проявом невдоволення в найрізноманітніших прошарках єгипетського суспільства. Пануючі круги елліністичного Єгипту, не здатні впоратися зі зростанням соціальної напруженості, починають обертати погляди на Рим як на силу, що може подавити опір народних мас, забезпечити соціальну стабільність і державний порядок.

У Єгипті, так само як і у багатьох елліністичних державах, затвердилася та форма монархії, яку можна визначити як елліністичну монархію, що поєднувала в собі як елементи східної деспотії, так і деякі інститути полісного ладу і македонської примітивної монархії. Греко-македонські завойовники застали в Єгипті форми староєгипетської деспотії, які вже склалися, висхідні до глибокої старовини, з необмеженою владою фараона, з розгалуженим апаратом численних чиновників, активним втручанням в господарське життя. Птолемеї зберегли усі ці особливості староєгипетської держави. Царі, як і в Стародавньому Єгипті за часів фараонів, обожнювалися, вважалися необмеженими носіями влади і джерелом права. Цар був верховним власником усієї землі і одноосібним розпорядником усіх багатств.

Птолемеї не лише зберегли традиційний державний апарат, але і значно збільшили його. Найближче оточення царя складали його родичі і друзі, які ділилися на ранги і які насправді не були його родичами і друзями, а придворними чинами. З їх середовища призначалися керівники центральних відомств, які відають управлінням відповідних галузей, вищі воєначальники. Особливе значення придбало фінансове відомство, яке складається з безлічі чиновників самого різного профілю, на чолі яких стояв верховний скарбник (діойкет). Майже усі вищі посади в центральному уряді були обійняті греками і македонянами.

Штат обласних чиновників відав життям номів, на які ділився Єгипет. На чолі нома стояли стратег, який здійснював військово-політичну владу, і номарх, який відав цивільними справами. Важливе місце в обласному управлінні займали розпорядник номових фінансів — економ — і царський грамотій (писар), які були найближчими помічниками стратега і номарха. Номи, у свою чергу, ділилися на топи (райони) і коми (села) — нижчі адміністративні одиниці. Керівництво топами і комами здійснювали чиновники нижчого рангу, які у своїх діях керувалися інструкціями вищестоящих органів. У трьох містах грецького типу — Александрії, Навкратісі і Птолемаіді — існували деякі виборні органи управління (наприклад, для організації культу, управління гімнасіями, для розбору цивільних судових справ та ін.), що вважалося важливим привілеєм в деспотичній державі Птолемеїв. На інших началах було організовано управління позаєгипетськими територіями. Тут Птолемеї не створювали такого розгалуженого апарату, як у Єгипті, вони обмежувалися надсиланням свого комісара, який контролював органи місцевого самоврядування.

Проте не можна уявити собі птолемеївський Єгипет як просте відтворення староєгипетської деспотії. Греки і македоняни, вищі чини еллінської аристократії, які оточували царя, греко-македонська армія принесли свої традиції, і на ці традиції Птолемеї зважали. Разом з визнанням місцевих норм права, які сформувалися в умовах східної деспотії, Птолемеї широко впроваджували грецькі норми права, створені в умовах полісного ладу. Птолемеї будували багато гімнасіїв, де місцеві елліни виховували своїх дітей у дусі грецьких, але не деспотичних традицій.

У позаєгипетських володіннях Птолемеї, засновуючи численні міста грецького типу і зберігаючи місцеве самоврядування, виступали вже не як східні деспоти, а як монархи, які поважали полісні традиції.

Величезна держава Птолемеїв, яка включала значну частину Східного Середземномор’я, опинилася в центрі майже усіх військово-політичних протиріч свого часу. Основними супротивниками Птолемеїв виступали передусім Селевкіди, які претендують на Південну Сирію і ряд територій в Малій Азії, і Македонія, з якою Птолемеї конфліктували із-за Балканської Греції і проток.

Боротьба Птолемеїв з державою Селевкідів за Південну Сирію і інші області велася зі змінним успіхом впродовж усього III ст. до н. е. і вилилася в п’ять сирійських воєн. Найбільших успіхів у боротьбі з Селевкідами Птолемеї добилися під час III Сирійської війни (245—243 рр. до н. е.). Єгипетські війська на чолі Птолемеєм III Евергетом, який тільки що вступив на престол, розбили селевкідську армію і окупували усю Фінікію і Сирію, включаючи столицю Селевкідів Антіохію на Оронті. Птолемеї III просунувся в Месопотамію і захопив її північні області. Проте утримати захоплені володіння Птолемею III Евергету (246—221 рр. до н. е.) не вдалося. Отримавши вісті про внутрішні хвилювання в Єгипті, він пішов із захоплених територій і повернувся в Єгипет. Селевкіди скористалися цим і відновили в Сирії і Фінікії довоєнні порядки.

Успішно розвивалися військові дії проти одного з удачливих селевкідських правителів, знаменитого Антіоха III Великого, під час IV Сирійською війни (219—217 рр. до н. е.). Мобілізувавши величезну армію в 62 тис. піхоти і 6 тис. кінноти, Антіох зумів витіснити птолемеївські гарнізони з Фінікії, Південної Сирії і Палестини, погрожуючи вторгненням на власне єгипетську територію. Птолемею IV Філопатору (221—204 рр. до н. е.) довелося мобілізувати величезну армію, включивши в неї спеціально навчені контингенти воїнів, набрані з корінних єгиптян (а не греків і македонян, як завжди). У запеклій битві біля Рафії (217 р. до н. е.) в Південній Палестині неподалік від Гази єгипетським військам (причому важливу роль в загальній перемозі зіграли тубільні контингенти) вдалося розгромити армію Антіоха III і відстояти свої володіння в цьому регіоні.

Проте перемога біля Рафії була останньою. Зазнаючи серйозні внутрішні труднощі, Єгипет слабшає і втрачає одну позицію за іншою. Незабаром Антіох III захоплює Південну Сирію і частину Фінікії. Птолемеї втрачають ряд областей в Малій Азії і протоках, де їх тіснить Македонія. Скориставшись зовнішнім і внутрішнім послабленням Єгипту, заповзятливий Селевкід Антіоха IV Епіфан (175—164 рр. до н. е.) досить легко розбив єгипетські гарнізони, що стояли в Південній Сирії, Фінікії і Палестині, вторгся в межі Єгипту і захопив майже усю Дельту, обложив Александрію. Птолемей VI Філометор (180—145 рр. до н. е.) був позбавлений влади. Проте втручання союзника Птолемеїв — могутнього Риму — змусило Антіоха IV піти з Єгипту, колишнє положення було відновлене, але з того часу посилюється залежність птолемеївського Єгипту від Риму.

Серйозним супротивником Птолемеїв були македонські правителі, які претендували на панування в протоках і гегемонію серед грецьких полісів Балканської Греції. Птолемеї підтримували опір грецьких полісів проти македонського володарювання, що зумовило об’єднання Македонії і Селевкідів проти Єгипту. Тривале протиборство Птолемеїв з Селевкідами і Македонією вимагало великої напруги сил і вело до поступового виснаження військово-економічного потенціалу Єгипту. З початку II ст. до н. е. Єгипет починає втрачати одне за іншим свої заморські володіння. У складну боротьбу елліністичних держав втручається могутній Рим, який вважав за краще укласти договір з Єгиптом і забезпечував його інтереси проти Селевкідів і Македонії.

Спираючись на підтримку Риму, Єгипет зміг проіснувати як незалежна держава довше, ніж інші елліністичні держави, зокрема Македонія, Пергам, Селевкіди. Але в 30 р. до н. е. у правління Клеопатри VII (51—30 рр. до н. е.) Єгипет був завойований римськими військами і став частиною величезної Римської держави. Завоювання Єгипту Римом відповідало інтересам більшої частини панівного класу, який вже не міг забезпечувати економічний розвиток країни, вирішувати гострі соціальні протиріччя, підтримувати внутрішню стабільність і порядок. Ці функції тепер були покладені на Римську державу.