Сутність та досягнення еллінізму

Що ж таке еллінізм, які його характерні ознаки? Еллінізм став насильницьким (тобто досягнутим в результаті запеклих воєн) об’єднанням старогрецького і давньосхідного світу, які раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав, що мають багато спільного у своїй соціально-економічній структурі, політичному устрої, культурі. В результаті об’єднання старогрецького і давньосхідного світу у рамках однієї системи створилося своєрідне суспільство і культура, які відрізнялися як від власне грецького (якщо виходити з особливостей Греції V—IV ст. до н. е.), так і власне давньосхідного громадського устрою і культури і представляли сплав, синтез елементів старогрецької і давньосхідної цивілізації, який дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру.

Як синтез грецьких і східних елементів еллінізм виростав з двох коренів, з історичного розвитку, з одного боку, старогрецького суспільства і передусім з кризи грецького полісу, з іншого — він виростав з давньосхідних суспільств, з розкладання його консервативної, малорухомої громадської структури. Грецький поліс, який забезпечив економічний підйом Греції, створення динамічної соціальної структури, зрілий республіканський устрій, включаючи різні форми демократії, створення чудової культури, до середини IV ст. до н. е. вичерпав свої внутрішні можливості і став гальмом історичного прогресу. На тлі постійної напруженості у відносинах між класами розгорнулася гостра соціальна боротьба між олігархією і демократичними кругами громадянства, яка вела до тиранії і взаємознищення. Роздроблена на декілька сотень дрібних полісів невелика за територією Еллада стала ареною безперервних воєн між коаліціями окремих міст-держав, які то об’єднувалися, то розпадалися. Історично необхідним для подальших доль грецького світу видавалося припинення внутрішніх безладів, об’єднання дрібних незалежних полісів, які ворогують між собою, у рамках великої державного утворення з твердою центральною владою, яка б забезпечила внутрішній порядок, зовнішню безпеку і тим самим можливість подальшого розвитку.

Іншою основою еллінізму стала криза давньосхідних суспільно-політичних структур. До середини IV ст. до н. е. давньосхідний світ, об’єднаний (окрім Індії і Китаю) у рамках Перської імперії, також переживав серйозну суспільно-політичну кризу. Застійна консервативна економіка не дозволяла освоїти великі простори порожніх земель. Перські царі не зводили нових міст, приділяли слабку увагу торгівлі, в підвалах їх палаців лежали величезні запаси валютного металу, які не пускалися в обіг. Традиційні громадські структури в найбільш розвинених частинах Перської держави — Фінікії, Сирії, Вавилонії, Малій Азії — розкладалися, і приватні господарства як динамічніші виробничі осередки отримали деяке поширення, але цей процес йшов повільно і хворобливо. З політичної точки зору Перська монархія до середини IV ст. до н. е. була рихлим утворенням, зв’язки центральної влади і місцевих правителів ослабли, а сепаратизм окремих частин став звичайним явищем.

Якщо Греція середини IV ст. до н. е. страждала від зайвої активності внутрішньополітичного життя, перенаселеності, обмеженості ресурсів, то Перська монархія, навпаки, від застійності, слабкого використання величезних потенційних можливостей, дезінтеграції окремих частин. Таким чином, на чергу дня вставало завдання деякого об’єднання, своєрідного синтезу цих різних, але таких, що можуть доповнити один одного соціально-економічних і політичних систем. І цим синтезом стали елліністичні суспільства і держави, які утворилися після розпаду держави Александра Македонського.

Які сфери життя охопив цей синтез грецьких і східних елементів? З цього питання в науковій літературі існують різні точки зору. Одними ученими (Дройзен, Тарн, Ростовцев) синтез східних і грецьких начал розуміється в плані об’єднання деяких елементів культури і релігії або, саме більше, як взаємодія грецьких і східних начал у сфері політичних установ, культури і релігії. У вітчизняній історіографії еллінізм розуміється як поєднання і взаємодія грецьких і східних елементів в області економіки, класово-соціальних відносин, політичних установ, культури і релігії, тобто в усіх сферах життя, виробництва і культури. Еллінізм став новим і прогресивнішим етапом в долях старогрецького і давньосхідного суспільства у великому регіоні Східної половини Середземномор’я і Передньої Азії. Синтез старогрецьких і давньосхідних начал в кожному регіоні елліністичного світу, в кожній елліністичній державі був неоднаковим за мірою своєї інтенсивності і ролі елементів, які беруть участь у ньому. В одних державах і суспільствах переважали грецькі начала, в інших — східні, в третіх їх співвідношення було більш менш рівномірним. До того ж цей синтез в одних країнах охопив більше одні елементи, наприклад громадські структури, в інших — політичні установи, в третіх — сферу культури або релігії. Різна міра поєднання грецьких і східних начал залежала від конкретно-історичних особливостей існування тих або інших елліністичних суспільств і держав.

Які географічні рамки елліністичного світу? До його складу включаються дрібні і великі за територією державні утворення від Сицилії і Південної Італії на заході до Північно-західної Індії на сході, від південних берегів Аральського моря до перших порогів Нілу на півдні. Інакше кажучи, до складу елліністичного світу увійшла територія класичної Греції (включаючи Велику Грецію і Причорномор’я) і так званий класичний Схід, тобто Єгипет, Передня і Середня Азія (без Індії і Китаю). У рамках цієї великої географічної зони можна виділити чотири регіони, які мають ряд загальних ознак як географічного, так і історичного порядку, відому спільність громадського і культурного розвитку:

1) Єгипет і Близький Схід (Східне Середземномор’я, Сирія, Вірменія, Вавилонія, велика частина Малої Азії);

2) Середній Схід (Іран, Середня Азія, північно-західна частина Індії);

3) Балканська Греція, Македонія і західна частина Малої Азії (Пергам);

4) Велика Греція і Причорномор’я.

Найбільш характерні риси еллінізму як синтезу грецьких і східних начал в усіх сферах життя, виробництва і культури проявилися в Єгипті і на Близькому Сході, так що цей регіон можна розглядати як район класичного еллінізму. У інших регіонах було більше соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей від класичного еллінізму Близького Сходу. Зокрема, в двох останніх регіонах, а саме у Балканській Греції і Македонії, Великій Греції і Причорномор’ї, тобто на території власне Давньої Греції, синтезу старогрецьких і давньосхідних начал не існувало. Історичний розвиток в цих областях проходив на одній основі, а саме основі старогрецької цивілізації як такої. Проте і ці регіони стали частиною еллінізму з кількох причин. Передусім вони входили в загальну систему елліністичних держав як певного соціально-економічного, політичного і культурного цілого. Елліни і македонянці, які емігрували з Еллади, Македонії і інших областей грецького світу як воїни (вони складали кістяк армій елліністичних правителів), як адміністратори (державний апарат в центрі і частково на місцях комплектувався з них), як громадяни численних грецьких міст, заснованих в різних частинах елліністичного світу, стали грати велику роль в житті нових суспільств і держав. Втеча значної частини населення з власне Еллади на схід розрядив на деякий час гостру соціальну ситуацію в грецьких містах і сприяв подоланню кризових явищ в полісах.

Утворення значнішої територіальної єдності, встановлення тісних зв’язків між різними частинами елліністичного світу розширило можливості елліністичної економіки загалом, включаючи Елладу, Македонію, Велику Грецію і Причорномор’я. У цих регіонах посилилися господарські, етнічні і культурні контакти з місцевими племенами (фракійцями, скіфами, сарматами та ін.), які оточували їх. У самій Елладі криза системи незалежних і ворогуючих між собою полісів в IV ст. до н. е. призвела до зростання об’єднувальних тенденцій і виникнення міцніших, ніж в класичний час, полісних федерацій (Ахейський союз, Етолійський союз) або державних утворень нового типу, до складу яких включалися окрім грецьких полісів території місцевих племен (Сицилійська держава, Боспор та ін.).

Загальні тенденції еллінізму як нового етапу соціально-економічного, політичного і культурного розвитку старогрецького і давньосхідною світу діяли з різною мірою інтенсивності як на територіях, завойованих військами Александра Македонського, так і в тих регіонах, які такому завоюванню не піддавалися.

Які хронологічні рамки елліністичного етапу грецької і давньосхідної історії? Еллінізм розпочався з походів Александра Македонського на схід в 334 р. до н. е. і закінчився завоюванням останньої елліністичної держави (Єгипетського царства) римлянами в 30 р. до н. е., тобто загальна тривалість еллінізму складає приблизно 300 років. Можна виділити наступні три періоди еллінізму як цілісної системи:

1) 334—281 рр. до н. е. — утворення імперії Александра Македонського і її розпад в результаті воєн діадохів;

2) 280 р. до н. е. — середина II ст. до н. е.— період зрілості еллінізму, створення соціально-економічної структури, державності і культури еллінізму;

3) середина II ст. до н. е. — 30 р. до н. е.— пізній еллінізм, розкладання елліністичних держав і завоювання їх Римом на заході і Парфією на сході. Не усі елліністичні країни пройшли через ці три періоди розвитку, але вони характерні для еллінізму як цілісної соціально-економічної, політичної і культурної системи.

Загалом еллінізм став більш високим етапом історичного розвитку народів класичної Греції і Давнього Сходу, які зробили крок вперед в економічному житті, ускладненні соціально-класової структури, державного будівництва, культури і релігії. Основою прогресивних. змін в епоху еллінізму було взаємозбагачення старогрецьких і давньосхідних цивілізацій.

У чому виразилися досягнення еллінізму в економічній області? Розширення територіальних рамок елліністичної ойкумени, тісніша взаємодія різних її частин, до завоювань Александра Македонського що розвивалися у відомій ізоляції одне від одного, позначилося благотворно передусім на господарському житті.

Від портових міст Егеіди і Фінікії через Малу Азію, Сирію, Месопотамію і Іран, Середню Азію, перетинаючи усю Передню Азію, до Індії йшли облаштовані караванні шляхи, забезпечені караван-сараями, колодязями і охороною, по них переправлялися сировина і товари. Через порти Фінікії і західної частини Малої Азії східні товари і сировина поширювалися по усьому Середземномор’ю і Причорномор’ю. Був освоєний і успішно експлуатувався торговий шлях з Александрії (порту на Середземному морі) по Нілу і Червоному морю, через Баб-ель-Мандебську протоку і Аравійське море, який сполучав райони віддаленого Середземномор’я і казкової Індії. Елліністичні царі відмовилися від традиційної як полісної, так і давньосхідної ізоляції і вживали енергійні заходи до заохочення торгових операцій (податкові пільги для купців, охорона торгових шляхів, турбота про стан доріг та ін.). Однією з дієвих форм заохочення торгівлі стало масове карбування монет з тих запасів дорогоцінного металу, який раніше лежав у вигляді зливків в підвалах персидських царів. Від часу еллінізму дійшла величезна кількість монет найрізноманітнішої вартості, які служили зручним засобом різноманітних торгових розрахунків.

Показником нового етапу розвитку елліністичної економіки є інтенсивне містобудування, заснування нових міст. За приблизними підрахунками древніх авторів (підрахунків досить неточних, хоча багато даних античних авторів підтверджуються сучасними археологічними розкопками), в епоху еллінізму було засновано понад 170 великих і малих міст грецького типу. Заснування міста з новим контингентом населення в сприятливих для господарського життя місцях, приєднання до міст сусідніх, часто порожніх сільських територій, на яких виникали процвітаючі господарства дрібних і середніх землевласників, стали потужним поштовхом для загального економічного розвитку елліністичних країн. Велика частина знову заснованих міст стали великими ремісничими, торговими, культурними центрами і пережили елліністичну епоху.

Основа численних міст грецького типу означала в той самий час проникнення в консервативну економічну структуру давньосхідних країн полісних відносин античного типу, створення великих приватних майстерень в місті, маєтків в сільській місцевості з раціональною організацією рабського виробництва, які за своїми економічними показниками були рентабельнішими, ніж храмові, царські господарства або виробництво залежних общинників східного типу.

З іншого боку, включення полісів і держав власне Балканської Греції, Македонії, Сицилії, Причорномор’я в загальну економічну систему елліністичного світу стало стимулом господарських успіхів і в цих областях.

Нові тенденції в соціально-класових відносинах елліністичного світу порівняно з попереднім періодом проявилися у більшій складності і розділенні класових і соціальних відносин загалом. У кожній елліністичній країні сталося як би поєднання відносин розвиненого рабовласництва в його полісній формі (особливо там, де основа міст грецького типу була особливо інтенсивною) з традиційною громадською структурою давньосхідного типу. Склад основних виробників матеріальних благ в елліністичному суспільстві, таким чином, був подвійним: разом з класом залежних працівників різних статусів збільшилася загальна кількість рабів класичного типу. У свою чергу, ускладнилася структура панівного класу — до нього увійшли не лише представники місцевої аристократії, але і іноземці, греки і македонянці, які склали його верхівку. Така структура панівного класу породила нове протиріччя між місцевою і греко-македонською аристократією і тим самим ускладнила соціальну боротьбу загалом. На зміну традиційному протиборству між олігархією і демократією в грецьких полісах, між військовою і жрецькою фракціями панівного класу в давньосхідних державах прийшли протиріччя іншого типу, відбиваючі складніші відносини елліністичних суспільств.

Багато нового вніс еллінізм в державне будівництво. На зміну традиційним типам суверенного грецького полісу, з одного боку, і давньосхідної деспотії — з іншого, прийшла форма елліністичної монархії, яка поєднує в різних варіаціях елементи як полісної державності, так і давньосхідних монархічних порядків. Обожнювання царюючого династа, його необмежена влада, постійний бюрократичний апарат, царська власність на значну частину земель, наявність професійної армії — усе це ріднить еллінізм з давньосхідними деспотіями. Проте в кожній елліністичній країні існувало більше або менше число міст грецького типу і поселень воїнів, яким було надано право на внутрішнє самоврядування. Вони були свого роду полісами, включеними до складу держави. Мали ряд привілеїв, на їх територію царська влада поширювалася в обмеженому вигляді. У цих містах розвивалися приватні господарства, визнавалася приватна власність на землю, тут збиралося Народне зібрання, обиралися рада і магістрати, функціонували деякі полісні інститути.

Цар зобов’язувався дотримуватися прав на внутрішню автономію і полісні форми внутрішнього життя, а жителі міста грецького типу, у свою чергу, служили вірною опорою елліністичних правителів в їх жорстокій експлуатації корінного населення.

Плідною була взаємодія і взаємозбагачення грецьких і східних начал у сфері культури і релігії. У епоху еллінізму воно проявилося у бурхливому розвитку точних наук: астрономії, математики, фізики, біології, географії, створенні складних філософських систем (стоїцизму, епікурейства і кінізма), в створенні масової скульптури, розквіті містобудування, архітектури, літератури, поезії. Столиці елліністичних держав Александрія Єгипетська, Антіохія на Оронті, Пергам, Родос, Сіракузи, Афіни стали великими культурними і науковими центрами з величезними для того часу бібліотеками, науковими школами, які були потужними генераторами наукових ідей і нових напрямів культурного життя, поширюваних по усій тодішній ойкумені. У області релігій взаємодію грецької олімпійської релігії із складними релігійними системами Єгипту, Вавилонії, Малої Азії, Сирії, Палестини, Ірану і Середньої Азії породили синкретичні релігійні системи, безліч нових божеств, нових релігійних ідей, які послужили поживним середовищем для виникнення світової християнської релігії.

У системі елліністичних держав можна виділити дві найбільші наддержави, найбільші за територією, найсильніші за своїм військово-економічним потенціалом і найвпливовіші в усьому світі еллінізму: Єгипетське царство, де правила династія Птолемеїв, і держава Селевкідів (у кінці III ст. до н. е. стала називатися Сирійським царством). Великими і впливовими державами елліністичного світу були Македонське царство, де правила династія Антигонідів, Пергамське царство, де затвердилася династія Аталлідів.

Це були найбільш великі елліністичні держави. Проте разом з ними існували держави скромніших розмірів, такі, як Віфінія, Поїт, Вірменія, Сицилійська держава, Боспорське царство, Родос, Етолійський і Ахейський союзи, роль яких в долях елліністичної політики хоча і не була такою визначальною, як перших чотирьох великих держав еллінізму, але в той самий час досить вагомою.

Окрім цих державних утворень в елліністичній ойкумені була безліч дрібних полісів і держав іншого типу, які не грали перших ролей в політиці, але брали участь у багатьох політичних коаліціях, були культурними центрами, бажаними союзниками, тобто грали свою роль в життя еллінізму. Афіни, Спарта, Фіви, дрібні поліси Балканської Греції і островів Егейського моря, Гераклея, Синопа, Херсонес, Ольвія, Тарент і багато інших належали до цієї категорії дрібних держав. Складні відносини між усіма цими великими, середніми і дрібними державними утвореннями і склали конкретну історію елліністичного світу як деякої політичній цілісності. Проте в цій загальній системі взаємовідносин основну роль грали чотири великі держави елліністичного світу: Птолемеївський Єгипет, держава Селевкідів, Пергам і Македонія, до яких тяжіли багато інших держав.