Сторони, зміст та форма трудового договору

Сторонами трудового договору виступають найманий працівник і роботодавець.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» найманий працівник – це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.

На стороні роботодавця відповідно до ст. 21 КЗпП України виступає власник або уповноважений ним орган чи фізична особа. Керівник підприємства є органом, уповноваженим власником. З одного боку, він сам є найманим працівником, з іншого - керівник має право укладати трудові договори з працівниками і, таким чином, формувати трудовий колектив підприємства.

Відповідно до ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітніми (ст. 187 КЗпП України); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України (державна таємниця, альтернативна служба).

Письмова форма трудового договору передбачає детальний виклад обов’язків як працівника, так і роботодавця щодо забезпечення трудового договору. Письмовий договір укладається в двох примірниках і підписується сторонами.

Законодавством не забороняється укладання трудового договору в усній формі. Для цього необхідне усне волевиявлення обох сторін з оформленням прийняття на роботу наказом чи розпорядженням. Відповідальність за неналежне оформлення трудового договору покладається на власника або уповноважений ним орган.

Сукупність умов, що визначають взаємні права і обов’язки сторін, складає зміст трудового договору. У зміст входять умови, встановленні як нормативно-правовими актами про працю, так і самими сторонами.

У теорії трудового права загальновизнаним є поділ умов трудового договору на два види: обов’язкові (необхідні) і факультативні (додаткові).

Необхідними визнаються такі умови, котрі визначають правову природу даного договору як трудового договору. Отже, необхідні умови є суттєвими ознаками, рисами трудового договору, а тому сторони повинні обов’язково досягти згоди за кожною з таких умов і зафіксувати їх у договорі.

До обов’язкових умов належать умови: про трудову функцію; про місце роботи; про строк трудового договору; про оплату праці; про час початку роботи.

Факультативні умови не є обов’язковими для їх погодження при прийнятті на роботу. Тому такі умови стають об'єктом переговорів лише в тому випадку, коли одна із сторін наполягає на їх включенні у зміст трудового договору. Для конкретного договору вони мають таку ж вагу, як і обов'язкові умови. Це умови про неповний робочий час, про сумісництво чи суміщення, про встановлення випробування, нерозголошення комерційної таємниці та ін.

Умови трудового договору не можуть містити положення, які не відповідають законодавству про охорону праці, а також погіршують положення працівника порівняно з чинним законодавством. Разом з тим, роботодавець має право за рахунок власних коштів встановлювати додаткові, в порівнянні з чинним законодавством, трудові і соціально-побутові пільги для працівників.