Класифікація морських просторів

Правова класифікація морських просторів у спеціальній літературі здійснюється з урахуванням правового статусу та особливостей правового режиму конкретного морського простору. Цей підхід відповідає історичній традиції, що склалася, а також має фундаментом Конвенцію з морського права 1982 р.

З погляду діючого міжнародного морського права простори Світового океану поділяються на: а) морські простори, що знаходяться під суверенітетом прибережної держави та складають його державну територію (внутрішні морські води і територіальне море), і б) морські простори, на які не розповсюджується суверенітет жодної із держав (відкрите море). Цей поділ вважається підвалиною класифікації. Але при такому загальному поділі неможливо v повній мірі врахувати характер окремих морських просторів," які входять до однієї з двох вказаних категорій. А тому доцільна класифікація, що розкриває не тільки загальні, але й специфічні риси таких просторів, як, наприклад, внутрішні (національні) морські води, територіальні води, архіпелазькі води, прилегла зона, економічна зона тощо. Оскільки певні морські простори складаються з вод, які мають неоднаковий статус (наприклад, у води міжнародних проток входять у певних випадках і внутрішні води, і води територіального моря, і води відкритого моря) їх доцільно також виділити в окрему категорію морських просторів. Нарешті, з урахуванням історичних та інших факторів, в окрему категорію просторів, які мають міжнародно-правовий режим, виділяють води міжнародних каналів.

Стосовно території у рамках міжнародного публічного права, застосовуються два поняття — «правовий статус», який визначає становище даної території щодо суверенітету будь-якої держави, і «правовий режим», що складає систему юридичних норм і правил, покликані регулювати діяльність і поведінку суб'єктів права на даній території. Обидва ці поняття тісно пов'язані між собою та знаходяться в певній залежності очне від одного. З урахуванням цього моменту і дається правова характеристика того чи іншого морського простору в даній книзі.

79. Внутрішні морські води

Поняття внутрішніх морських вод. У міжнародному морському праві під внутрішніми морськими водами розуміють усі води, що знаходяться в межах території даної прибережної держави. Вони є невід'ємною складовою частиною території держави і безумовно, підкоряються його суверенітету. Міжнародні угоди (Женевська конвенція 1958 р.. про територіальне море і прилеглу зону, Конвенція ООН з морського права 1982 р.) і національні закони (наприклад, Закон України «Про державний кордон України» до складу внутрішніх морських вод відносять: 1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; 2) акваторія морських портів; 3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких належать одній державі і ширина входу до яких не перевищує 24 милі (у тому випадку, коли ширина входу більше 24 морських миль для відліку внутрішніх вод проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі так, щоб цією лінією було обмежено по можливості якомога більший водний простір); води так званих «історичних» заток і внутрішніх морів (до таких відносяться, наприклад, Гудзонська затока, що належить Канаді, затока Петра І — Росії, Внутрішнє море — Японії).

Варто зазначити, що доктрина міжнародного права не ставить під сумнів право держав проголошувати деякі затоки «історичними». На думку юристів-міжнародників, для проголошення державою будь-яких заток «історичними» необхідно передусім висунути відповідні підстави, або обґрунтування, які випливають з особливостей протоки. Так, Норвегія вважає своїми внутрішніми водами морський шлях «Індрелея», що проходить уздовж її узбережжя, і який створено тільки зусиллями цієї держави. Статус цього шляху як внутрішніх вод підтверджено у 1951 р. ухвалою Міжнародного Суду ООН.

Отже, межі внутрішніх вод визначаються самими прибережними державами згідно з нормами міжнародного і національного права.

Правовий режим внутрішніх морських вод. Оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, цілком зрозуміло те, що їх правовий режим визначається головним чипом прибережною державою. Частково ж цей режим регламентується міжнародним морським правом. Так, Конвенція ООН з морського права 1982 р. передбачає, що, якщо «встановлення прямої вихідної лінії призводить до включення у внутрішні води районів, які до цього не розглядались як такі, в таких водах застосовується право мирного проходу, передбаченого в достеменній Конвенції» (п. 2 ст. 8). Як бачимо, в таких водах прибережна держава зобов'язана враховувати всі норми міжнародного морського права стосовно мирного проходу іноземних суден.

Суверенітет дає прибережній держані виняткове право па використання природних ресурсів своїх національних вод і право самій вирішувати питання про судноплавство в них. Якщо немає відповідних угод з іноземними державами, у такому випадку національні води прибережної держави закриті для всіх суден, крім тих, що плавають під її прапором. Режим цих вод, за загальним правилом, регулюється національним законодавством прибережної держави. Вона самостійно визначає, яка частини її внутрішніх вод і на яких умовах може служиш цілям міжнародного судноплавства. Наприклад, ст. 16 Закону України про державний кордон забороняє будь-яку промислову, дослідну та пошукову діяльність іноземних невійськових суден і військових кораблів у водах України, за винятком випадків, коли така діяльність здійснюється з дозволу компетентних органів України або На підставі міжнародних договорів України. Характеризуючи міжнародно-правовий режим внутрішніх морських вод, неодмінно треба підкреслити таку його особливість: іноземним суднам дозволяється користуватися ними лише як шляхом до портів прибережної держави, оскільки саме морські порти є кінцевими або проміжними пунктами міжнародних морських ліній,

Згідно з Женевською конвенцією 1923 р. про міжнародний режим морських портів, прибережна держава сама встановлює, до яких її портів можуть заходити іноземні судна, а до яких — ні. Звідси з'явився і поділ морських портів на закриті і відкриті. Закритими морськими портами є ті, до яких забороняється заходити будь-яким іноземним суднам. До числа таких портів передусім належать військово-морські бази та інші порти, які мають значення для оборони та безпеки прибережної держави.

Відкриті морські порти — де такі, до яких можуть заходити іноземні судна і які в силу цього мають статус міжнародних морських портів. В Україні перелік морських портів, відкритих для заходження іноземних суден, визначається Кабінетом Міністрів України та Оголошується в Повідомленнях мореплавцям. На території України відкритими морськими портами є Одеський, Іллічевський, Херсонський, Білгород-Дністровський, Бердянський та ін.

З-поміж відкритих портів доцільно виділити так знані вільні порти, тобто порти з спеціальними зонами, до яких іноземні судна заходять і залишають їх без будь-яких митних формальностей. Вільні порти полегшують реекспорт, сприяють пожвавленню морської торгівлі та одержанню додаткових валютних надходжень від звичайних портових зборів і послуг (наприклад, у морському порту справляються такі цільові портові збори: корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, вантажний, адміністративний та санітарний). Вільні порти функціонують в Адені. Александрії, Бремені, Гамбургу, Копенгагені, Мальме, Ріо-де-Жанейро, Стокгольмі, Трієсті та ін.

Для заходження іноземних цивільних суден до відкритих портів не потрібно спеціального попереднього дозволу прибережної держави. Щодо військових кораблів, вони мають право заходити до портів іноземних держав лише за спеціальним дозволом прибережної держави, тобто відповідно до правил їх відвідування, що видаються компетентними органами і публікуються у встановленому порядку.

Проте всі судна, як цивільні, так і військові, можуть заходити до іноземних портів без особливого дозволу в разі «вимушенім і. заходження», викликаного стихійними явищами, аварією судна тощо.

Прибережна держава, коли цього вимагають інтереси її безпеки або інші важливі міркування, може встановити райони, в яких тимчасово забороняється плавання і перебування іноземних суден. Про встановлення таких районів оголошується у встановленому порядку.

Правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах. Передусім необхідно зазначити, що юридичний статус, встановлений у внутрішніх морських водах (головним чином у портах) охоплює як права прибережної держави в плані розповсюдження її юрисдикції на іноземні судна (в силу її суверенітету), так і права і обов'язки іноземного судна під час плавання і перебування в таких водах. На цей кореспонденційний характер прав і обов'язків судна та прибережної держави звертає увагу індійський вчений П. Тандон, який слушно вважає, що іноземне судно, «яке добровільно заходить в територіальні межі іншої держави, підкоряє себе юрисдикції останньої. Під час його перебування (в порту) воно має право на захист з боку законів країни перебування та відповідно зобов'язано додержувати ці закони».

Всі іноземні судна, що перебувають у внутрішніх водах прибережної держави, зобов'язані підкорятися її законам, додержувати встановленого нею порядку і умов плавання. Зокрема, вони повинні виконувати всі правила, що регулюють порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і виходу з них, підтримання радіозв'язку, лоцманські послуги тощо.

Іноземні військові кораблі заходять у внутрішні води відповідно до правил їх відвідування, що публікуються у встановленому порядку.

Будь-яке іноземне судно, що заходить на рейди і в порт, підлягає санітарному, прикордонному, митному оглядові, а також сплачує портові збори і податки, встановлені прибережною державою. Прикордонний і митний огляд іноземних суден обов'язкові також і тоді, коли судно відбуває з порту. Іноземні військові кораблі звільняються від прикордонного та митного огляду. А щодо санітарного контролю, то достатньою є заява командира судна про стан здоров'я екіпажу.

За порушення режиму судноплавства стосовно судна-право-порушника застосовуються заходи, передбачені законодавством прибережної держави. Щодо військових та інших державних суден, які користуються імунітетом, обмежуються попередженням або вимогою негайно залишити внутрішні води.

Внутрішній розпорядок на судні та відносини між членами екіпажу регулюються за законами і правилами держави прапора судна, якщо вони не суперечать основам правопорядку прибережної держави. У той же час компетентні органи прибережної держави не втручаються у розпорядок на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності.

Разом з тим, в останнє десятиріччя ця сфера правових відносин, особливо після прийняття в 1965 р. Міжнародної конвенції щодо полегшення міжнародного морського судноплавства і Конвенції ООН з морського права 1982 р., в певній мірі стала об'єктом міжнародно-правового врегулювання. Так, держави дотримуються єдиного порядку оформлення суден, який полегшує становище останніх у чужоземних портах. З прийняттям Конвенції 1965 р. значно поліпшилась договірна практика в цій сфері. Держави все частіше укладають між собою договори про торгівлю та мореплавство, що визначають порядок заходження і правовий режим перебування торговельних суден договірних держав. При обслуговуванні іноземних суден та надання їм послуг у портах застосовується один із двох принципів: національного режиму (надання режиму, яким користуються вітчизняні судна) або найбільшого сприяння (створення; умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави). На міжнародному рівні регулюються порядок і процедура сходу на берег, перебування в портах та проїзду моряків через територію іноземних держав. Ще в 1958 р. у рамках Міжнародної організації праці (МОП) була прийнята Міжнародна конвенція про національні посвідчення особи моряків.

Як бачимо, правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах визначається не тільки національним законодавством прибережної держави, а й нормами міжнародного морського права.

Архіпелазькі води

Поняття «архіпелазькі води» відноситься до числа новітніх у міжнародному морському праві: воно виникло тільки у середині XX ст. і уперше було оформлене нормами міжнародного права в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Архіпелазькі води - це морський простір, який лежить між островами, що складають усю територію держави, і обмежене із зовнішнього боку архіпелазькими вихідними лініями. При цьому довжина таких ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, і тільки 3% їх загальної кількості можуть, мати максимальну довжину 125 морських миль. Від цих Ліній у бік моря, відлічуються територіальні води держави-архіпелага.

Співвідношення між площиною води і площиною суші внутрі цих ліній повинно складати від 1:1 до 9:1 (наприклад, Індонезія — 1:1, Філіпини — 1:2; Фіджі — 1:4). Ця важлива постанова щодо співвідношення між площиною водного простору і площиною суші держави-архіпелагу міститься в п. 1 ст. 47 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Отже, не кожна держава, що складається з островів, може мати архіпелазькі води. їх не мають, наприклад,.Великобританія та Японія. Виходячи з цього, необхідно підкреслити, що режим архіпелазьких вод можна застосувати тільки до держав-архіпелагів, а саме до таких країн, якими є: Індонезія, Кабо-Верде, Мальвійська Республіка, Мікронезія, Палау, Папуа Нова. Гвінея, Соломонові Острови, Сан-Томе і Пріпсіпі, Тонга, Фіджі, Філіппини.

Як справедливо підкреслюється в спеціальній літературі, головна особливість режиму архіпелазьких вод полягає в тому, що вони підкоряються суверенітету держави-архіпелагу з одночасним закріпленням певних прав за прибережними державами. Згідно зі ст. 49 Конвенції ООН з морського права, на архіпелазькі води, повітряний простір над ними, а також на їх дно і надра, так само як і на їх ресурси, розповсюджується суверенітет держави-архіпелага.

За умовою дотримання режиму внутрішніх вод, які знаходяться в межах архіпелазьких вод (вод портів, проток і т. ін.), судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелазькі води (ст. 52 Конвенції ООН з морського права).

Проте, зовсім інакший правовий режим встановлюється для морських шляхів, що знаходяться в межах архіпелазьких вод, які звичайно використовуються для міжнародного судноплавства. В цьому випадку здійснюється право архіпелазького проходу, яке: дуже близьке до транзитного проходу в протоках. Згідно з п. 1 ст. 53 Конвенції ООН з морського права, «держава-архіпелаг може встановлювати морські коридори і розташовані над ними повітряні коридори, прийняті для безперервного і швидкого проходу іноземних суден через її архіпелазькі води і прилегле територіальне море та прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановлює морських або повітряних кордонів, право архіпелазького проходу може здійснюватись по шляхах, які використовуються для міжнародного судноплавства.

Нарешті, треба підкреслити, що оскільки національне законодавство держав-архіпелагів склалося в період роботи III Конференції ООН з морського права — в кінці 70-х pp. — то воно відповідай постановам Конвенції ООН з морського права 1982 p., за винятком законодавства Кабо-Верде (остання проголосила про встановлення статусу внутрішніх вод для своєї акваторії).

Територіальне море

Територіальне море (або територіальні води) — це смуга морських прибережних вод шириною до 12 морських миль, що прилягає до сухопутної території держави або її внутрішніх вод, увіходить до складу території держави і знаходиться під її суверенітетом, який здійснюється з урахуванням і дотриманням загальновизнаних норм міжнародного права.

Наведене визначення поняття «територіальне море» і міжнародна практика свідчать про наявність вельми важливої та гострої проблеми: увіходження територіального моря до складу території прибережної держави з підкоренням її суверенітету, з одного боку, і широка зацікавленість багатьох інших держав і світового співтовариства в цілому у використанні морських районів прибережних морських, просторів — з іншого. У першу чергу мова йде про їх використання для цілей судноплавства. Як відомо, умови плавання у відкритому морі істотно відрізняються.під умов, які існують в територіальному морі. Тому розвиток судноплавства і призвів до встановлення обмеженої просторової сфери територіальних вод вздовж берегів держави. Прибережні держави, зрозуміло, не можуть і не бажають того, щоб іноземні судна, особливо військові кораблі, вільно, підступали близько до їх берегів. Як бачимо, багатовікова боротьба навколо питання про ліміт ширини територіального моря була обумовлена-досить серйозними факторами.

Аналіз практики морських держав показує, що переважна більшість з них (125) встановили ширину територіальних вод від З до 12 морських миль і тільки 20 країн претендували в тій чи іншій формі на смугу територіальних вод більшою шириною. Між тим, в Конвенції 1982 р. чітко зафіксована договірна норма про межі ширини територіального моря. Так, ст. З передбачає, що «кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря у межах, які не перевищують дванадцяти морських миль...».

Правовий режим територіального моря. Загальновизнано, що певні частини моря уздовж узбережжя держави є продовженням території держави з її юрисдикцією над цим морським простором. Існування такої морської території пояснюється різними міркуваннями. Фахівці в галузі міжнародного морського права вважають, що підставами для виправдовування розширення суверенітету держави за межами її сухопутної території є: 1) безпека держави вимагає, щоб береги знаходились в її винятковому володінні і щоб їй була надана можливість захищати свої підступи з моря; 2) з метою сприяння своїм комерційним, податковим і політичним інтересам держава повинна мати можливість нагляду над усіма суднами, що заходять у його територіальні води; 3) виняткове право на експлуатацію ресурсів моря в межах територіальних вод держави необхідно для існування і благополуччя населення, що проживає на її території.

Як уже зазначалось, територіальне море є частиною території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним морським кордоном прибережної держави. Так, у ст. З Закону України «Про державний кордон України» зафіксована норма, згідно з якою державний кордон. України на морі встановлюється по зовнішній межі її територіального моря. Отже, територіальне море перебуває під суверенітетом прибережної держави. Виходячи із цього, можна стверджувати, що юридичною підставою правового режиму територіального моря є передусім суверенітет прибережної держави.

Саме в силу суверенітету прибережна держава має в своєму територіальному морі виключні права на регламентацію режиму судноплавства, на освоєння природних ресурсів, на здійснення каботажних перевезень між будь-якими пунктами свого узбережжя, на прикордонний, митний, санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль; визначає умови морського вшанування; здійснює заходи, пов'язані із забезпеченням своєї безпеки і недоторканності морських кордонів.

Специфічним для територіального моря є те, що суверенітет над ним здійснюється з дотриманням положень Конвенції 1982 р. та інших норм міжнародного права, тобто із дотриманням передусім так званого права мирного проходу іноземних невійськових суден, здійснення якого не потребує дозволу прибережної держави: Це передбачає як Женевська конвенція 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, так і Конвенція 1982 р. Право мирного проходу згідно з Женевською конвенцією 1958 р. (статті 14—17) передбачає плавання через територіальне море з метою його перетинання без заходження у внутрішні води або з метою проходу у внутрішні води і порти чи виходу з них у відкрите море. Конвенція 1982 р. розширює зміст поняття мирного проходу. Прохід включає зупинку і стоянку на якорі у випадку, коли необхідні «з метою падання допомоги особам, суднам або літальним апаратам, які знаходяться в небезпеці або зазнають лиха».

Тут варто звернути увагу на такий момент. Зміст норм права мирного проходу спрямований на забезпечення такого проходу і такого перетинання територіального моря, який скорочує сам прохід як по відстані, так і за часом. У ст. 18 Конвенції говориться, що прохід повинен бути безперервним і швидким.

При цьому прохід повинен бути мирним. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок або безпека прибережної держави, Конвенція 1982 р. на відміну від Конвенції 1958 р. деталізує поняття мирного характеру проходу, висуваючи ряд вимог, які повинні виконуватися судном,, що здійснює мирний прохід (п. 2 ст. 19). Невиконання бодай однієї з. цих вимог означатиме порушення мирного характеру проходу.

Згідно з ст. 22 Конвенції 1982 p., прибережна держава може вимагати від іноземних суден користуватися морськими коридорами і схемами поділу руху, які встановлюються з урахуванням рекомендацій компетентної міжнародної організації.

На відміну від Конвенції 1958 р. Конвенція 1982 р. (ст. 23) містить вимогу про те, щоб судна з ядерними двигунами при здійсненні права мирного проходу мали на борту документи і додержували особливі запобіжні заходи, встановлені міжнародними угодами. Таким суднам, а також танкерам і суднам, які Перевозять ядерні та інші небезпечні або. отруйні за своєю природою речовини або матеріали, прибережна держава може запропонувати прямувати морськими коридорами. Як бачимо, Конвенція 1982 р. містить положення, які роблять навігаційний режим у територіальному морі більш жорстким. Разом із тим, вони в значній мірі враховують інтереси судноплавства, висуваючи з ряду питань таку важливу умову, як відповідність заходів, які вживаються прибережними державами, вимогам компетентних міжнародних організацій.Мирний прохід через територіальне морс України іноземних невійськових суден та військових кораблів регламентується Законом про державний кордон України3. Так, ст. 13 цього Закону з Відомості Верховної Ради України. —1992,—№ 2.—С. 22. встановила, що іноземні невійськові судна та військові кораблі користуються правом мирного проходу через територіальне море України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Іноземні невійськові судна повинні прямувати звичайним навігаційним або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морським коридором або відповідно до схем поділу руху. Військові ж кораблі і підводні транспортні засоби іноземних держав здійснюють мирний прохід в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При цьому підводні човни, інші підводні транспортні засоби повинні йти на поверхні і під своїм прапором.Правовий статус іноземних суден у територіальному морі. Він визначається як нормами міжнародного морського права (Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море та Конвенцією ООН з морського права 1982 р.), так і національним законодавством прибережних держав. Відповідно до ст. 1,7 Женевської конвенції 1958 p., іноземні судна, здійснюючи право мирного проходу, повинні додержувати законів і правил прибережної держави. Особливо це стосується невійськових суден. Прибережна держава може вживати у своїх територіальних водах відповідних заходів щодо суден, прохід яких відбувається з порушенням встановленого режиму судноплавства і не є мирним. У разі недодержання законодавства компетентні органи прибережної держави вправі. зажадати від судна (корабля) негайно залишити її територіальне море. Кримінальне юрисдикція стосовно злочину, здійсненого на борту судна під час мирного проходу через територіальне море, відповідно до ст. 19 Женевської конвенції 1958 р. здійснюється у випадках, якщо: 1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу; 2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі; 3) капітан судна, дипломатичний агент або консул країни, під прапором якої плаває це судно, звертаються до місцевих властей з проханням про надання Допомоги; 4) заходи, що вживаються, необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами. Разом із тим, це не зачіпає права прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Для цього досить того, щоб Місцеві власті сповістили дипломатичного агента або консульську посадову особу держави прапора, до прийняття заходів та сприяти встановленню контакту між цими особами та екіпажем судна. Водночас власті повинні, враховувати інтереси судноплавства, вирішуючи питання про арешт.

Якщо злочин здійснено на борту судна до входу в територіальне море, а судно проходить без заходження у внутрішні води, прибережна держава не може здійснити втручання. Проте, Конвенція 1982 р. передбачає умови втручання у. виняткових випадках, пов'язаних із заподіянням шкоди морському середовищу.

Щодо цивільної юрисдикції прибережної держави ст. 28 Конвенції 1982 р. передбачає, що не можна зупиняти іноземне судно,.яке не проходить через територіальне море, або змінювати його курс для здійснення цивільної юрисдикції стосовно особи, яка перебуває на борту судна. Прибережна держава може застосувати щодо такого судна заходів стягнення чи вдаватись до арешту в будь-якій цивільній справі, якщо зобов'язання або відповідальність було взято або викликано щодо себе самим судном під час або його проходження через води прибережної держави. Обмеження в застосуванні заходів, передбачених цією статтею, не відносяться до випадків, коли іноземне судно знаходиться на стоянці у територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Проте, арешт будь-яких суден, що належить державі без її згоди, є неправомірним у відповідності з принципом суверенної рівності держав і з принципом імунітету державної власності, що випливає з першого.

Уперше в міжнародному морському праві Конвенція 1982 р. (ст. 31) встановила міжнародну відповідальність держави прапора за міжнародним договором за будь-яку шкоду, заподіяну прибережній державі внаслідок недотримання військовим кораблем або іншим державним судном, який експлуатується в по-комерційних цілях, законів і правил прибережної держави стосовно проходу через територіальне море, або норм міжнародного права.

Відкрите море

Поняття відкритого моря. В світовій науковій літературі з морського права не вироблено єдиного підходу щодо визначення поняття «відкрите море». Ряд авторитетних учених (Жидєль, Сміт, Коломбос та ін.) при визначенні цього поняття на перший плач висуває таку ознаку, як географічне розміщення морських просторів, точніше їх розташування за межами територіального моря. Ст. 1 Женевської конвенції про відкрите море встановлює, що слова «відкрите море» означають всі частини моря, які не входять ні до, територіального моря, ні до внутрішніх вод будь-якої держави». Інший, фахівець у галузі міжнародного морського права — Л. В. Скалова, аналізуючи положення Конвенції 1982 p., визначає відкрите море як всі частини моря, які не входять ні до територіального моря або внутрішніх вод будь-якої держави, пі До архіпелазьких вод держав-архіпелагів і які складаються з акваторій, що не підкоряються суверенітету жодної з держав. Як бачимо, поряд з географічною ознакою — розташуванням за зовнішнім кордоном територіального моря — з'явилась і ознака юридичного-характеру — вказівка про те, що відкрите море не підкоряється суверенітету жодної держави. Саме використання цих двох ознак у науковому плані найбільш повно розкриває зміст поняття відкрите море.

З погляду міжнародного права, на думку автора, з-поміж інших варто виділити визначення цього поняття, яку наводить С. В. Молодцов. Відкрите море, — пише він, — це розташовані за межами територіального моря морські простори, на які не поширюється суверенітет будь-якої держави, і які відкриті на засадах рівності для вільного користування усіма державами у встановлених міжнародним правом цілях.

Це визначення може дати уявлення про просторове розташування відкритого моря і одночасно вказує на функціональні аспекти цього морського простору.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря. Основу правового режиму відкритого моря складають свободи відкритого моря. їх перелік дається в ст. 87 Конвенції 1982 р. Це, зокрема, свободи судноплавства, польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів, спорудження штучних островів та інших обладнань, рибальства і наукових досліджень.

Здійснення свободи судноплавства регулюється згідно з принципом судноплавства у відкритому морі, відповідно до якого всі держави мають право, щоб їх судна (пасажирські, вантажні, рибальські, науково-дослідні та ін., а також військові кораблі) плавали у відкритому морі (підкреслено нами —А. Г.). Відповідно до ст. 90 Конвенції 1982 p., «кожна держава, незалежно від того, чи є вона прибережною або такою, що не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі».

Міжнародно-правове значення прапора судна полягає в тому, що він вказує на державу національності судна, на належність судна певній державі. Умови надання права плавати під прапором певної держави, як і порядок реєстрації та надання своєї національності судну, визначає сама держава (п. 1 ст. 91 Конвенції 1982 p.). Проте, оскільки в законодавстві ряду країн (наприклад, Ліберії, Панами, Бермудських і Багамських островів) немає одноманітності у поглядах на це важливе питання, Конвенція ООН 1982 p. вимагає, щоб між судном і державою існував і реальний зв'язок (держава повинна ефективно здійснювати горне дикцію і контроль з адміністративних, технічних і спеціальних питань над суднами, що плавають під її прапором). Разом Із тим, у Конвенції немає визначення поняття реального зв'язку, переліку вимог, які забезпечують такий зв'язок. Міжнародно-правової»; норми, що конкретизують цей принцип, містяться в Конвенції ООН про умови реєстрації морських суден 1986 р., в якій уперше в міжнародному морському праві закріплюються умови, необхідні для забезпечення реального зв'язку між державою і судном, під прапором якого воно плаває.

Правам, що випливають з принципу свободи відкритого моря, відповідають певні обов'язки. Використовуючи відкрите море, всі держави повинні дбати передусім про безпеку мореплавства та збереження морського середовища.

До найважливіших діючих угод з питань гарантування безпеки мореплавства належать Міжнародна конвенція про охорону людського життя па морі 1974 р. і Протокол 1978 р. до неї. Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнень суден у морі 1972 p.. Міжнародна конвенція про пошук і спасання па морі 1979 p., Брюссельська конвенція 1910 р. про відшкодування збитків при зіткненні суден на морі та ін.

Кожна держава стосовно суден під її прапором зобов'язана вживати необхідних заходів для забезпечення безпеки судноплавства. До таких заходів відносяться, наприклад, заходи, що стосуються конструкції, обладнання та готовності до плавання суден, а також підвищені вимоги до комплектування та навчання екіпажів суден. Так. п. 4 ст. 94 Конвенції 1982 р. вимагає, щоб «капітан, офіцери і, в необхідній мірі, екіпаж були повністю ознайомлені з міжнародними правилами, що застосовуються, з питань охорони людського життя на морі, забезпечення безпеки у відкритому морі...».

Для безпеки мореплавства важливе значення має заборона піратства і боротьба з ним. В Конвенції 1982 р. регламентації діяльності держав щодо припинення піратства присвячені ст. 100 —107, які відтворюють відповідні постанови Женевської конференції 1958 р. Під піратством Конвенція 1958 р. (ст. 14) розумі будь-який неправомірний акт насильства, затримання або пограбування, який чиниться в особистих цілях екіпажем чи пасажира, чи будь-якого приватновласницького судна у відкритому морі або у місці, що знаходиться за межами Юрисдикції будь-якої держави, проти іншого судна або проти осіб чи майна, що знаходиться на його борту. Будь-яка свідома і добровільна участь у наданих вище діях, підбурювання до цих дій і сприяння їм також кваліфікуються як акти піратства (ст. 15).

Конвенція 1982 р. (ст. 217) покладає на державу прапора основну відповідальність за виконання суднами, що плавають під її прапором або зареєстровані в ній, міжнародних норм та стандартів, а також своїх законів і правил для запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення морських вод. Державами укладені також і спеціальні конвенції про запобігання забрудненню морських вод нафтою та іншими речовинами. Ще у 1973 р. укладена Конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою та іншими рідкими речовинами (згодом — у 1982 р. ця конвенція набрала чинності). Своїми постановами вона запровадила «особливі райони», в яких повністю заборонено скидання нафти та її відходів (Балтійське, Чорне і Середземне моря та деякі інші).

Таким чином, норми, які складають правовий режим судноплавства у відкритому морі, — найважливіший елемент правового режиму відкритого моря.

Свобода рибальства, що входить відповідно до ст. 87 Конвенції 1982 р. до складу свободи відкритого моря, зазнала значних змін. У даний час сфера дії цього, принципу значно скорочена й охоплює райони Світового океану лише за зовнішнім кордоном 200-мильної виключної економічної зони. Конвенція (п. 2 ст. 63, СТ. 64—67, 117—120) закріпила постанови про зобов'язання держав вживати заходів щодо збереження живих ресурсів відкритого моря. З урахуванням цього режим рибальства у відкритому морі за межами виключної економічної зони визначається взаємодією принципу свободи рибальства і принципу збереження та раціонального використання біоресурсів — нового принципу міжнародного морського права.

Багато положень конвенційного режиму рибальства за 200-миль-пою зоною стосуються безпосередньо співробітництва держав у Цій сфері (наприклад, ст. 118, п. 2 ст. 63, ст. 64—67). Згідно з Конвенцією 1982 p., співробітництво держав може здійснюватися в рамках угод або через відповідні міжнародні організації. В даний час функціонують понад 60 міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана з координацією міжнародного співробітництва з питань рибальства.

Право на прокладку підводних кабелів і трубопроводів також вважається однією з свобод відкритого моря. Як відомо, ще Конвенція 1884р. щодо охорони підводних телеграфних кабелів визнала, що всі держави мають це право. Женевська конвенція 1958 р. про відкрите море, і особливо Конвенція 1982 р. (ст. ст. 79; 112—115) підтвердили загальновизнаний міжнародно-правовий режим стосовно цього виду використання відкритого моря. Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря підводні кабелі і трубопроводи з урахуванням уже прокладених кабелів і трубопроводів. При здійсненні цієї свободи на континентальному шельфі вимагається згода прибережної держави на визначення траси для трубопроводів.

Здійснення принципу свободи польотів над відкритим морем регламентується ст. 87 і п. 1 ст. 58 Конвенції 1982 р. Відповідно до встановлених норм, усі держави мають право на те, щоб їх повітряні судна безперешкодно літали над відкритим морем.

Вище вже згадувалось, що вперше в Конвенції 1982 р. у переліку свобод відкритого моря названа свобода споруджувати штучні острови та інші устаткування. Цю свободу усі держави можуть здійснювати тільки в районах відкритого моря за зовнішньою межею 200-мильової виключної економічної зони і за межами континентального шельфу. Важливою є постанова про використання вказаних устаткувань і обладнання виключно в* мирних цілях.

Право держав на проведення наукових досліджень у відкритому морі регулюється згідно з принципом свободи наукових досліджень. У ст. 240 Конвенції 1982 р. перераховані загальні принципи проведення таких досліджень; зокрема, вони повинні проводитися винятково в мирних цілях, належними науковими методами і засобами, з дотриманням правил про захист та збереження морського середовища, та ін.

Правовий статус суден у відкритому морі. Конвенції 1958 і 1982 pp. закріплюють принцип виключної юрисдикції держави прапора. Це означає, що жодна держава не має права здійснити у відкритому морі владу щодо суден, які плавають під іноземними прапорами. Судно, яке перебуває у відкритому морі, може бути зупинене, оглянуте, затримане тільки військовими кораблями або спеціально на те уповноваженими суднами своєї держави. Однак норми міжнародного морського права із цього загального правила припускають деякі винятки. Ці винятки зафіксовані у Женевській конференції 1958 р. про відкрите море і передбачають застосування іноземними військовими кораблями або спеціально уповноваженими на те державними суднами примусових дій до суден, які:' 1) перебувають у прилеглій зоні і порушують права, для захисту яких встановлено цю зону; 2) переслідуються у відкритому морі за правопорушення, вчинене у внутрішніх водах і територіальному морі або у прилеглій зоні (так зване право «гарячого переслідування»); 3) займаються піратством; 4) займаються работоргівлею; 5) відмовляються (підняти свій; прапор або показують іноземний прапор, хоч є серйозні підстави вважати, що насправді вони мають ту ж саму національність.

Конвенція 1982 р. до цих винятків доповнила винятки, коли судно займається несанкціонованим радіомовленням, а також на прохання держави стосовно його судна, яке підозрюється у незаконній торгівлі наркотичними засобами або психотропними речовинами.

Прилегла зона

Під прилеглою зоною треба розуміти зону відкритого моря обмеженої ширини, що розташована безпосередньо за межами територіального моря прибережної держави, в якій ця держава здійснює контроль з метою забезпечення виконання іноземними суднами її митних, фіскальних, санітарних та імміграційних правил.

Претензії прибережних держав на розширення їхньої юрисдикції за зовнішні межі територіального моря виникли й установилися поступово. Ініціаторами встановлення прилеглих зон для охорони тих чи інших специфічних інтересів прибережної держави за межами територіального моря були Великобританія та США. Законодавство і договірна практика цих держав розвивались на основі поширення своєї юрисдикції над морським простором, що значно перевищував трьохмильний ліміт територіальних вод. Слідом за ними Росія 10 грудня 1909 р. встановила 12-мильну митну зону.

Уже в наш час деякі держави встановили прилеглі зони ширші за 12 миль, і не тільки митні, фіскальні імміграційні та санітарні, а також рибальські, зони безпеки, нейтралітету, кримінальної і цивілізованої юрисдикції, зони боротьби із забрудненням моря тощо. Так, США, Великобританія, Канада, Нова Зеландія мають 12-мильну зону рибальства.

На 1 січня 1991 р. прилеглі зони введені 38 державами, в тому числі зону в 24 милі сприйняли 32 країни (Гана, Габон, Індія, Мальта, Марокко та ін.), у 18 миль — 4 країни (Бангладеш, Гамбія, Судан, Саудівська Аравія), в 12 миль — США, в 6 миль — Фінляндія.

Зауважимо, що за Конвенцією 1982 р. ширина зони не може сягати за межі 24 миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря.

Положення про прилеглу зону містяться в ст. 24 Женевської конвенції 1958 р. про територіальне море та прилеглу зону, а також в ст. 33 Конвенції 1982 р. В них підкреслюється, що прилегла зона — це район відкритого моря. Основне положення про правовий режим цієї зони полягає в тому, що вона май цільовий характер: встановлена лише для того, щоб прибережна держава змогла здійснили контроль для запобігання порушень)митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря. Звідси випливає, що прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна, фіскальна, санітарна, імміграційна.

Щодо встановлення деякими державами так званих «зон безпеки», то вони, звичайно, не мають правової обґрунтованості в діючих нормах міжнародного морського права.