Вовченя

Одного разу маленька дівчина побачила такий сон...

Вона летить понад лісом, морем, лугом, горами, потім знову понад лісом. От красиво! Навколо світло й радісно. І раптом вона бачить самотнього маленького вовченя, яке бігає по галявинці. Воно грається, перекидається. Сонечко гріє йому боки, у променях сонця блищить його мокрий ніс!

Дівчинка зупинилася над ним і дивиться: вона раніше ніколи не бачила такого кумедного вовченятка! Раптом сонечко кудись зникло, набігли чорні хмари. Відразу стало темно й холодно. Піднявся сильний вітер, став гнути дерева. Вовченя злякалося і сховалося за пеньок. І раптом, звідкіля не візьмися, стали з'являтися дорослі звірі. Вони були перелякані й сердиті. Вони ричали один на одного, билися, кожний хотів знайти місце, де можна сховатися від бурі й ніхто не хотів допомагати іншому. Кожен був сам за себе. Вовченя злякалося ще більше. Воно пригорнуло вуха, заплющило очі, але не тікало. Воно знало - йому потрібно перечекати бурю. Тільки б перечекати її, а там все буде добре!

Раптом, за спиною воно почуло: "Гей ти! Що ти тут робиш?" Вовченя повернулося й побачило гієну зі своїм сином. "Пішов геть звідси!" - сказала вовчиця. Вовченя не знало, куди йому бігти - скрізь темно й страшно! "Де моя мама? - подумало вовченя в сльозах - якби вона була тут, вона б укусила противну гієну, і та не змогла б мене виганяти з-під пенька". Але мами не було. Гієна продовжувала загрожувати: "Гей! Ти не зрозумів мене?! Поступися місцем моєму сину, а то зараз покусаю!

Вовченятку стало так кривдно! Навколо було стільки великих і сильних звірів, але нікому не було діла до маленького зляканого вовченяти, йому залишалося тільки ще більше притискати вуха або ж спробувати захистити себе…, але воно було ще таке маленьке й слабке... воно не справилося би само з дорослою гієною!

Усе це спостерігала дівчинка уві сні! Її так обурило, що до маленького вовченяти так несправедливі! Вона підлетіла до галявинки, швидко взяла на руки вовченя й полетіла далеко звідтіля. Вовченя лише спостерігало як усе менше й менше стає галявина зі злими звірами; от усе далі й далі він звідтіля, як усе спокійніше й спокійніше йому стає, як усе світліше й світліше навколо. І от нарешті воно побачило яскраве сонечко, що відразу ж поцілувало його в мокрий ніс! Йому було так легко й добре. Дівчинка так міцно тримала його в руках, і воно було так далеко від злих звірів. Йому залишалося просто сидіти в руках у дівчинки й спостерігати за польотом. Раптом воно побачило свою маму внизу, що давно вже його шукала, і попросилося до неї. Дівчинка спустила його вниз. Мама подякувала дівчинці за те, що та допомогла вовченяті, і запросила в гості. Дівчинка простилася з ними й полетіла далі.

Прокинувшись, дівчинка почувала себе бадьорою й сильною! Згодом вона забула цей сон. Вона виросла й колись, гуляючи по лісу, побачила великого красивого вовка, що захищав маленького лисенятка від великих лап ведмедя.

"Це, напевно, моє вовченя виросло!" - подумала дівчинка. І з усмішкою на обличчі пішла далі.

Сніжок

Жили-були тато Толя, мама Тата. І було в них три донечки: Катюша, Валюша і маленька Ната. Старші дочки ходили до школи, багато уже знали, багато вміли. А маленька Ната часто залишалася дома одна й дуже нудьгувала. Дівчинка була добра й дуже допитлива.

Мама і тато дуже любили маля. Щоб Ната не сумувала й не відволікала сестер від навчання, вони купили їй кошеня. Назвали його Сніжок. Воно було білосніжне й пухнасте, як грудочка снігу, носик був рожевий. Тільки два ґудзиночки - віченьки небесно-блакитного кольору здивовано дивилися на хазяйку.

Звіттоді Наточка навчала Сніжка всьому, що вже знала й вміла, годувала його молочком, побудувала йому затишний будиночок. Разом із мамою вони купали свого улюбленця, розчісували йому пухнату шерстку, зав'язували шовковий блакитний бантик.

Одного разу тато Толя трохи затримався на роботі. А коли повернувся, знайшов заплакану Нату й засмучену маму Тату. Сніжок зник. Весь день плакала Ната, мама Тата збилася з ніг, щоб відшукати улюбленця. Безнадійні пошуки скінчилися. Мама з дочкою схлипували на дивані, коли уявляли собі, як бродить їхній улюбленець по вечірньому місту, як ховається зі страху від собак, як голодний він ходить біля сміттєвого бака.

Сльози градом котилися по обличчю Нати, схлипувала потайки й Тата. Раптом вони почули тихий писк. Тато відразу усе зрозумів. Він повільно підійшов до великого вазону, що стояв на підлозі. З темряви на нього дивилися два небесно-блакитних віченьки. Просто Сніжок удень намагався з'ясувати: що ж усередині такого великого горщика?

Скільки радості було в родині. Сніжка пестили, цілували, обіймали. Увечері тато Толя порадив мамі Таті купити маленькій донці іграшкового кота. Мама відразу зрозуміла, що так Ната не буде занадто прив'язана до Сніжка. Вона часто погоджувалася з мудрими порадами тата. Іграшковий кіт був шикарний, пухнатий, смугастий. Ната запросила своїх подружок, щоб показати нову іграшку. Свято вдалося на славу.

Щодня Ната й Сніжок навчали кота Леопольда всьому, що вже вміли самі. А коли Сніжок ішов у свій будиночок, Ната спокійно читала Леопольдові свої улюблені книжки "Хто сказав няв?", "Вусатий-смугастий". Леопольд був дуже вдячний слухач. Лежить, не ворушиться. Сніжок часто грівся пліч-о-пліч зі своїм новим другом, що поводився трохи дивно. Леопольд ніколи йому не заперечував.

Одного вечора після довгих пошуків по квартирі ані мама, ані тато, ані Ната, ані сестрички не знайшли Сніжка. Більше ніхто не плакав, не бентежився. Усі пам'ятали історію з вазоном і завзято шукали його. Мама з Натою вийшли на вулицю. Подружки оточили Нату й розповіли їй, що бачили, як Сніжок заглядав у двері старого підвалу. Діти з мамою тихенько спустилися вниз. У старій картонній коробці спав Сніжок. Довкола нього, ховаючи носики в його шерстинку, спали четверо маленьких кошенят. Мама з Натою поглянули одна на одну, зрозуміло усміхнулися й тихенько вийшли з підвалу.

Тепер і тато, і мама, і сестри, і Ната, і її подружки раділи тому, що допитливий Сніжок зараз дуже потрібний недавно народженим кошенятам, вони вірили, що він навчить малят усьому, що він уже вміє сам.

Заспокоєна й горда Ната повернулася додому, розповіла усе своєму іграшковому Леопольдові, міцно обійняла його й вони заснули до ранку.