Розділ тридцять перший, у якому мадам Бухенбах добивається свого лише наполовину

– Смертельнии номер! – оголосив сяючий Пандорський, і промінь прожектора вихопив Івана Силу, який неквапливо прямував до центру арени.

Позаду нього Фандіго і Міха тягли кам’яну брилу. Згодом вони принесли й два великі молоти.

Публіка нетерпляче совалася.

– Ну що в цьому такого? Розтовчуть брилу молотами. Ха! Та це всі робітники можуть!

Пандорський викликав на манеж двох добровольців. Іван потис їм руки і вручив по кувалді. По цирку пробігся смішок. Тут Іван ліг на землю, а брилу звалив собі на груди. Пандорський повідомив, що вони повинні її розтовкти.

Зала зойкнула, а найбільш нетерплячі навіть повставали. Перший удар був несміливий і глухо відбився в серцях сотень глядачів. Бачачи, що Іван посміхається, здоровані почали бити сильніше, а то й з усієї сили. Аж на третьому десятку ударів камінь розсипався.

Іван встав, обтрусився і підняв догори руки. В цирку коїлося щось неймовірне. Свист, крики, ґвалт, тупотіння!

Аделія Бухенбах, щаслива, спостерігала за цим із‑за куліс, коли до неї підбіг захеканий панок у капелюсі: «Мадам, ми пропонуємо вашому Силі завтра поборотися з найсильнішою людиною Баварії. Гонорар – найвищий із можливих. Окрім того, ваш цирк здобуде чудову рекламу».

Мадам Бухенбах запросила гостя обговорити ділову пропозицію до свого вагончика. Через 15 хвилин вони, обоє задоволені, вийшли. Залишалося останнє: переконати Івана Силу.

Увечері мадам поправила зачіску, намастила тіло найкращими парфумами, одягнула сукню з глибоким декольте і наказала Пандорському привести парубійка.

– Сідайте, мій гірський ведмедику! – ласкаво запросила вона його на канапу біля себе. – Я вітаю вас із чудовим виступом.

Вона відкоркувала пляшку шампанського.

– За такий успіх годиться випити!

Іван хотів лише пригубити келих, але мадам пальчиком притримувала дно бокалу доти, доки він його не перехилив.

– Ось так, мій коханий, – вона сиділа зовсім близько, і від її погляду, запаху, тепла в Івана паморочилася голова. – Мій ведмедику, у мене до вас є одна пропозиція, – губами вона майже торкалася його уст.

– Яка? – насилу видихнув Іван.

– Поборотися з найсильнішою людиною Баварії, ‑ вона дивилася йому просто в очі.

– Ви ж знаєте, що я зарікся боротися на сцені, ‑ відповів тихо Іван.

– Але хтось мусить відстояти честь нашої Республіки, – мадам звабливо усміхнулася, а тоді підійшла до дверей і зачинила їх на ключ.

– Пані Аделіє… ‑ Іван не знав, що робити. Раптом він згадав Мілку і рішуче піднявся з канапи. – Я мушу йти.

– Невже я тобі не подобаюся? – мадам стояла впритул до нього.

– Ви просто чарівні, ‑ спромігся Іван на комплімент. – Але Мілка…

– Що?! Мілка? Ха‑ха‑ха! – розреготалася вона. – Ти порівнюєш мене з цією шмаркачкою? – вона налила собі повний келих.

– Мадам, я вийду завтра боротися заради вас, – вирішив парубійко рятувати ситуацію, – і заради Республіки. Тому сьогодні мені треба відпочити, – він відчинив двері вагончика і зник у темряві.

Розчарована мадам Бухенбах допила пляшку сама.