Розділ двадцять сьомий, у якому Іван Сила міняє орієнтацію

Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у

війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний хліб із салом.

– Скуштуй, синку, нашого харчу, – припрошував він, гучно кусаючи цибулю. – Мабуть, уже скучив за горами?

– Не рвіть, вуйку, серця, – зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. – А як там Маруся? – насмілився запитати Іван. – Ну та, що біля нас живе.

– Петрикова? – хитро перепитав Микульця. – Оце вже місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?

В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською нічого, але вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав її карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса – і всередині аж защеміло. А які вона готувала вареники!

– Передайте їй оце, – Іван простягнув срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. – Скажете, що від мене.

– Не журися, синку, – підморгнув Ми‑ кульця. – У тебе будуть ще сотні таких молодиць.

Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькам: «Хай мама зготують галушок зі шкварками для всієї вулиці». Зажурений, повертався він до цирку.

Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.

– Ну ти даєш, старий! – зловтішався він. – Так ти тепер вільний! Розумієш, сільська твоя голова? Цінуй свободу, поки вона в тебе є!

Бачачи, що Іван не відходить, він змінив тон.

– Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим женихом у столиці!

Ось тепер це Івана дістало. Він схопив товариша за комір і високо підняв.

– Гей! – брикнувся в повітрі Міха. – Поклади, де взяв.

‑ І не подумаю, – не повів бровою Сила.

Знаючи, що Іванової моці вистачить надовго, Голий змінив тактику.

– Дівчата! – загукав він до Ренати з Мілкою, які неподалік прали одяг. – Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.

Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.

– Дурень! – проказав він.

– Сам такий! – огризнувся Міха у відповідь, поправляючи комір.

– А я не проти! – раптом крикнула Мілка, і дівчата дзвінко розсміялися.

Іван хотів щось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці і замовк.

Вона дивилася на нього якось по‑особливому, і від цього тілом розливався тривожний щем.

«А й справді», – раптом подумав він, але тут же відігнав від себе несподівану думку. Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього спокійніше чомусь не стало.