Розділ двадцять п'ятий, у якому оголошення інколи приносять користь

Мадам Бухенбах лютувала.

Ще б пак! їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на дядю Васю, який працював у шапіто вантажником‑сторожем, як на шкідливу комаху, котру треба негайно знищити.

Напередодні той вкотре напився і не помітив, як уночі викрали найкращого рисака.

– На кому тепер скакатиме Фандіго? Хіба на тобі, п’яна пико! – верещала мадам на всю вулицю.

Дядя Вася тільки знизував плечима і підтягував латані штани.

– Да я чо? Я нічо, – белькотів він, розводячи руками.

– Та я знаю, що ти – ніщо! – пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях вагончика. – Геть з моїх очей, нікчемо! Твоя зарплата – на користь фірми.

Вона важко сіла на порозі.

– Пандорський! – втраченим голосом гукнула мадам. – Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! – схопилася вона за голову. – Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.

Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою пігулкою на тарілочці.

– Мадам, – галантно промовив він, – не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а особливо краса, – не вартують жодних коників. Навіть таких, яким був наш Альфонс.

– Не крайте мені серце, коханий імпресаріо, – мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.

На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні – то й постоять.

Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Мі‑ хою, то по‑дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий. Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.

– Ну як вам «Залізне серце»? – запитав він хлопців.

– Супер! – гуділи вантажники.

– Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, – розгладжував вуса дядько Мотовило.

– Слухай, у вас що – кінь пропав? – раптом перервав бесіду Голий. – Я оголошення прочитав.

– Уночі вкрали, – зітхнув Іван.

– Та я його бачив! – ляснув він по плечу товариша. – Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? – уточнив радісний Голий. – Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.

Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.