Основи правової системи

1. ПРАВИЛО ВИЗНАННЯ ТА ЮРИДИЧНА ЧИННІСТЬ

Згідно з теорією, підданою критиці в розділі IV, засадами будь-якої правової системи є ситуація, коли більшість якоїсь суспільної групи звично підкоряється наказам, посиленим по­грозами, з боку верховної особи або осіб, які самі звично не підкоряються нікому. Ця соціальна ситуація для даної теорії во­дночас є необхідною і достатньою умовою існування права. Ми вже більш-менш докладно продемонстрували неспроможність щеї теорії пояснити найхарактерніші риси сучасної внутріш­ньодержавної правової системи; проте, як показує її влада над умами багатьох мислителів, вона все ж таки містить, хоча й у розпливчастій та облудній формі, певні істини про деякі важли­ві аспекти права. Однак ясно викласти ці істини й правильно оцінити їхнє значення можна лише за допомогою більш склад­ної соціальної ситуації, де вторинне правило визнання приймає­ться і застосовується з метою ідентифікації первинних правил зобов'язування. Якщо щось заслуговує бути названим основа­ми правової системи, то це саме ця ситуація, У даному розділі ми обговоримо різні елементи цієї ситуації, які знайшли лише частковий або облудний вираз у теорії верховної влади та в інших теоріях.

Скрізь, де таке правило визнання приймається, воно забезпе­чує і приватних, і посадових осіб авторитетними критеріями ідентифікації первинних правил зобов'язування. Надані у та­кий спосіб критерії можуть, як ми бачили, набирати одної чи кількох форм: сюди входять звертання до авторитетного тексту, законодавчих актів, звичаєвої практики, загальних декларацій точ­но визначених осіб або до колишніх судових рішень з конкрет­них справ. У дуже простій системі, подібній до світу Короля І, змальованого в розділі IV, де законом є лише наказане їм і на його законодавчу владу звичаєва норма або конституційний до­кумент не накладають жодних правових обмежень, єдиним кри­терієм ідентифікації закону буде просте посилання на факт при-

йняття постанови Королем І. Існування цієї простої форми пра­вила визнання виявлятиметься в загальній практиці ідентифі­кації правил посадовими або приватними особами за допомо­гою цього критерію. У сучасній правовій системі, де існує ряд «джерел» права, правило визнання відповідно складніше: крите­ріїв для ідентифікації закону багато, і до їхнього числа звичайно входять письмова конституція, закони, прийняті легіслатурою, й судові прецеденти. Можливим протиріччям здебільшого запо­бігають, розташувавши ці критерії за відносною підпорядкова­ністю та першістю. Саме так у нашій системі «загальне право» підпорядковане «законодавчому акту».

Важливо відрізняти цю відносну підпорядкованість одного критерію іншому від його деривації, бо певна хибна підтримка погляду, що все право по суті або «насправді» (навіть якщо ли­ше «мовчазно») є продуктом законодавства, виникла внаслідок сплутування цих двох ідей. У нашій власній системі звичай та прецедент підпорядковані законодавству, оскільки норми зви­чаєвого та загального права можуть бути позбавлені свого ста­тусу закону законодавчим актом. Однак цим статусом, хоч би яким сумнівним, вони завдячують не «мовчазному» здійсненню законодавчої влади, а погодженню з правилом визнання, яке на­дає їм незалежне, хоча й підпорядковане місце. Крім того, як у цьому простому випадку, існування такого складного правила визнання з цим ієрархічним розташуванням різних критеріїв виявляється в загальній практиці ідентифікації правил за допо­могою таких критеріїв.

У повсякденному житті правової системи ЇЇ правило визнан­ня дуже рідко виразно формулюється як правило, хоча інколи суди в Англії можуть у загальних рисах сповіщати про умовне місце одного критерію права відносно іншого, як вони це роб­лять, стверджуючи верховенство актів парламенту над іншими існуючими або пропонованими джерелами права. Здебільшого правило визнання не формулюється, однак його існування дово­диться в той спосіб, в який окремі правила ідентифікуються чи то судами, чи то іншими посадовими або приватними особа­ми чи їхніми консультантами. Звичайно, є відмінність між засто­суванням передбачених цим правилом критеріїв судами і їх­нім застосуванням іншими, бо коли суди доходять якогось конкретного висновку на тій підставі, що те чи інше правило було правильно ідентифіковано як закон, сказане ними має особ­ливий авторитетний статус, наданий йому іншими правилами. З цього погляду, як і з багатьох інших, правило визнання в право­вій системі схоже на правило визначення рахунку в грі. У ході

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ОСНОВИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

гри загальне правило, що визначає дії, з яких складається раху­нок (пробіжки, голи тощо), формулюється рідко; натомість воно застосовується посадовими особами та гравцями для іденти­фікації окремих фаз, що зараховуються переможцеві. Заяви по­садових осіб (арбітра або секретаря змагань) тут також мають особливий авторитетний статус, наданий їм іншими правилами. Крім того, в обох випадках можливий конфлікт між цими ав­торитетними застосуваннями правила та загальним розумін­ням того, чого саме вимагає це правило згідно з його умовами. Це, як ми побачимо далі, є ускладненням, на яке треба зважати в будь-якому поясненні того, що має існувати для системи таких правил.

Застосування несформульованих правил визнання судами та іншими для Ідентифікації окремих правил системи є характер­ним для внутрішньої точки зору. Ті, хто використовує їх у такий спосіб, виявляють своє погодження з ними як з провідними пра­вилами, і з цим ставленням пов'язана характерна лексика, від­мінна від звичайних виразів зовнішньої точки зору. Найпростішим з них є, мабуть, вислів «є законом, що...», який ми можемо почути не лише від суддів, але й від звичайних людей, що живуть у якійсь правовій системі, коли вони ідентифікують те чи інше правило цієї системи. Це, як і слова «аут» або «гол», є мовою того, хто оцінює якусь ситуацію, посилаючись на прави­ла, які він разом з іншими визнає за відповідні цій меті. Це ставлення щодо спільного погодження з правилами можна порі­вняти зі ставленням спостерігача, який іззовні фіксує факт при­йняття якоюсь соціальною групою таких правил, але сам не приймає їх. Звичайним виразом такої зовнішньої точки зору є не «є законом, що...», а «в Англії визнають законом... все, що ухвалює «королева в парламенті...». Першу з цих форм висло­влювання ми назвемо внутрішньою констатацією, тому що вона виявляє внутрішню точку зору і звичайно вживається тим, хто, приймаючи правило визнання і не констатуючи факту цього прийняття, застосовує це правило, визнаючи якусь конкретну норму системи юридично чинною. Другу форму висловлювання ми назвемо зовнішньою констатацією, тому що це звичайна мова зовнішнього спостерігача системи, який сам не приймає її правила визнання, але констатує, що інші приймають його.

Коли це застосування прийнятого правила визнання для вну­трішніх констатацій розуміють і чітко відрізняють від зовніш­ньої констатації факту прийняття правила, зникає багато неяс-ностей, пов'язаних з поняттям юридичної «чинності». Адже слово «чинний» найчастіше, хоча й не завжди, вживається саме в та-

ких внутрішніх констатаціях стосовно конкретного правила пра­вової системи — неконстатованого, але прийнятого правила ви­знання. Сказати, що те чи інше правило є юридично чинним, означає визнати, що воно пройшло всі випробування, передбаче­ні правилом визнання, а отже, є одним із правил системи. Фак­тично ми можемо просто сказати, що констатація чинності того чи іншого правила означає, що воно відповідає всім критеріям, передбаченим правилом визнання. Це буде неправильно лише тою мірою, що може затемнювати внутрішній характер таких констатацій; бо, подібно до «ауту» в гравців у крикет, ці конста­тації юридичної чинності звичайно скоріше застосовують до кон­кретного випадку правило визнання, прийняте промовцем та іншими, ніж недвозначно підтверджують відповідність цьому пра­вилу.

Говорять, що деякі проблеми, пов'язані з ідеєю юридичної чинності, стосуються взаємин між чинністю та «ефективністю» права. Якщо під «ефективністю» мається на увазі той факт, що якійсь нормі права, яка вимагає певної поведінки, частіше підко­ряються, ніж не підкоряються, то очевидно, що не існує обов'яз­кового зв'язку між чинністю кожного окремого правила і його ефективністю, якщо правило визнання даної системи не має в числі своїх критеріїв, як деякі системи, положення (інколи нази­вається правилом застарілості), згідно з яким жодне правило не може вважатися одним із правил системи, якщо воно давно втра­тило свою ефективність.

Від неефективності окремого правила, яка може впливати або не впливати на його чинність, ми мусимо відрізняти загаль­не нехтування правилами системи. Воно може бути таким пов­ним за характером і таким тривалим, що коли йдеться про нову систему, ми, напевно, сказали б, що вона аж ніяк не встановилася як правова система даної групи, а у випадку вже заснованої системи — що вона припинила існування як правова система іхіеї групи. В обох випадках нормальний контекст або засади для будь-якої внутрішньої констатації з точки зору правил сис­теми відсутні. У таких випадках було б, як правило, безглуздо оцінювати права і обов'язки окремих осіб за допомогою первин­них правил системи, а юридичну чинність будь-якого з її правил — за допомогою її правил визнання. Наполягати на застосуванні якоїсь системи правил, яка фактично ніколи не була ефектив­ною або була відкинутою, було б так само марно (за винятком згаданих вище особливих обставин), як оцінювати розвиток якоїсь гри за допомогою правила нарахування очок, яке ніколи не було прийнято або було відкинуто.

14 — Концепція права

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

Про того, хто робить внутрішню констатацію стосовно чин­ності якогось окремого правила тої чи іншої системи, можна сказати, що він заздалегідь припускає правдивість зовнішньої констатації факту загальної ефективності системи, адже саме такого контексту загальної ефективності потребує нормальне вживання внутрішньої констатації. Однак було б неправильно стверджувати, що констатація чинності «означає» загальну ефек­тивність системи, бо хоча звичайно недоцільно чи безпідставно говорити про правила системи, яка ніколи не встановлювалася або яку було відкинуто, все ж таки це не безглуздо і не завжди недоцільно. Один із яскравих способів викладання римського права — це розповідати про нього так, немовби ця система все ще є ефективною, та обговорювати чинність окремих правил і розв'язувати проблеми за їх допомогою; а одним із способів підтримування надій на реставрацію старого суспільного поряд­ку, зруйнованого революцією, є чіпляння за критерії юридичної чинності старого режиму. Саме це неявно роблять російські білоемігранти, які все ще претендують на власність згідно з пев­ним правилом успадкування, що мало чинність у царській Росії.

Розуміння звичайного концептуального зв'язку між внутріш­ньою констатацією чинності того чи іншого правила системи і зовнішньою констатацією факту загальної ефективності цієї сис­теми допоможе нам побачити в належному світлі загальну те­орію, за якою твердження про чинність якогось правила означає завбачити його примусове застосування судами або вжити ін­ших офіційних заходів. Багато в чому ця теорія подібна до про­гностичного аналізу зобов'язання, який ми розглянули і відхи­лили в попередньому розділі. В обох випадках однаковим мотивом просування цієї прогностичної теорії є переконання, що лише в такий спосіб можна уникнути метафізичних тлума­чень, що констатація чинності якогось правила мусить або при­писувати йому певну таємничу властивість, яку не можна вия­вити за допомогою емпіричних засобів, або являти собою завбачення майбутньої поведінки посадових осіб. Також в обох випадках правдоподібність цієї теорії пояснюється одним і тим самим важливим фактом: істинність зовнішньої констатації фак­ту (який спостерігач може зафіксувати), що система взагалі є ефективною й, імовірно, буде такою й надалі, звичайно заздале­гідь припускається кожним, хто погоджується з правилами і ро­бить внутрішню констатацію зобов'язання або чинності. Обид­ва, безсумнівно, тісно пов'язані між собою. Нарешті, в обох випадках теорія припускається однакової помилки: нехтування

ОСНОВИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

особливим характером внутрішньої констатації і тлумачення її як зовнішньої констатації офіційних заходів.

Ця помилка одразу стає очевидною, коли ми розглядаємо, як власна констатація суддею чинності окремого правила впливає на прийняття судового рішення. Хоча й тут, констатуючи це, суддя припускає, а не стверджує загальну ефективність системи, він, безумовно, не турбується про завбачення своїх власних або чужих офіційних дій. Його констатація чинності того чи іншого правила — це внутрішня констатація, що визнає відповідність правила критеріям, за якими в його суді ідентифікуються зако­ни, і вона являє собою не провіщення його рішення, а частину підстави для цього рішення. Насправді існує більш правдопо­дібний привід для твердження, що констатація чинності правила є завбаченням тоді, коли вона належить приватній особі; бо в разі протиріччя між неофіційною констатацією чинності або не-чинності та констатацією суду під час вирішення якоїсь справи нерідко є підстави стверджувати, що в цьому разі від першої треба відмовитися. Проте навіть тут, як ми побачимо в розділі VII при дослідженні значення таких протиріч між офіційними деклараціями і просто вимогами правил, мабуть, буде догматич­ним припускати, що від неї відмовляються як від констатації, що виявилася невірною, бо неправильно завбачила рішення суду. Тому що існує більше підстав для того, щоб відмовитися від констатацій, ніж фактів, що вони невірні, і також більше способів бути неправильними, ніж допускають ці факти.

Правило визнання, яке передбачає критерії оцінки чинності інших правил системи, є в певному важливому сенсі, який ми спробуємо пояснити, абсолютним правилом; а там, де, за звичай, є кілька критеріїв, розміщених за відносною підпорядкованістю та верховенством, один з них є вищим. Ці ідеї абсолютності правила визнання та вищості одного з його критеріїв заслуго­вують на певну увагу. Важливо відокремити їх від відкинутої нами теорії, що в кожній правовій системі має існувати юри­дично необмежена верховна законодавча влада, хоч би й прихо­вана за правовими формами.

З цих двох ідей — вищого критерію та абсолютного правила — першу визначити найлегше. Ми можемо сказати, що критерій юридичної чинності, або джерело права, є вищим, коли правила, ідентифіковані за його допомогою, продовжують визнаватися пра­вилами даної системи, навіть якщо вони суперечать правилам, ідентифікованим за іншими критеріями, тимчасом як ці останні не визнаються за правила системи, якщо вони суперечать прави­лам, ідентифікованим за вищим критерієм. За допомогою схо-

и* 107

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ОСНОВИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

жих порівняльних термінів можна пояснити поняття «головно­го» та «другорядного» критеріїв, які ми вже вживали. Ясна річ, поняття головного та вищого критерію просто вказують на від­носне місце на якійсь шкалі, не маючи на увазі ніякого поняття юридично необмеженої законодавчої влади. Однак «вищий» та «необмежений» легко сплутати — принаймні в теорії права. Однією з причин цього є те, що в простіших формах правової системи ідеї абсолютного правила визнання, вищого критерію та юридично необмеженої легіслатури нібито збігаються. Адже там, де є легіслатура, яка не підлягає жодним конституційним обмеженням і має право своїми законодавчими актами позбав­ляти статусу закону всі інші норми права, що походять з інших джерел, у такій системі частиною правила визнання є те, що видання законів цією легіслатурою вважається вищим крите­рієм юридичної чинності. Таким є, згідно з конституційною те­орією, становище в Сполученому Королівстві. Але навіть такі системи, як у Сполучених Штатах, де немає такого юридично необмеженого законодавчого органу, цілком можуть містити аб­солютне правило визнання, що передбачає набір критеріїв юри­дичної чинності, один з яких є вищим. Так буде скрізь, де законо­давча компетенція звичайної легіслатури обмежена конституцією, в якій не зазначено право вносити поправки або деякі статті винесено за межі цього права. Тут немає юридично необмеже­ної легіслатури, навіть у найширшому тлумаченні слова «легіс­латура»; але система, звичайно, містить абсолютне правило ви­знання, а в статтях своєї конституції — вищий критерій юридичної чинності.

Найкраще зрозуміти сенс, у якому правило визнання є абсо­лютним правилом системи, нам допоможе простеження добре відомої правової аргументації. Якщо порушується питання, чи є юридично чинним якесь пропоноване правило, для відповіді на нього ми мусимо застосувати критерій юридичної чинності, пе­редбачений якимось іншим правилом. Чи має юридичну силу ця постанова ради графства Оксфордшир? Так, тому що її було прийнято для виконання наданих повноважень і згідно з визна­ченою процедурою, на підставі передбаченого законом наказу міністра охорони здоров'я. На цьому першому етапі законний наказ забезпечує критерії, за допомогою яких оцінюється юри­дична чинність даної постанови органу місцевої влади. Може не бути практичної потреби йти далі, але завжди є можливість зро­бити це. Ми можемо піддати сумніву юридичну чинність закон­ного наказу й визначити її за допомогою закону, що надає міні­строві право видавати такі накази. Нарешті, піддавши сумніву

юридичну чинність цього закону й визначивши її за допомогою правила, згідно з яким законом є те, що видає «королева в пар­ламенті», ми мусимо припинити дослідження юридичної чиннос­ті, бо дійшли до правила, яке, подібно до проміжного законного наказу та закону, забезпечує критерії визначення чинності ін­ших правил; але воно також відрізняється від них тим, що не існує правила, яке забезпечувало б критерії для визначення його власної юридичної чинності.

Насправді є багато питань, які ми можемо поставити про це абсолютне правило. Ми можемо запитати, чи дійсно в наші дні у судів, законодавчих органів, посадових осіб чи окремих грома­дян в Англії є звичай застосовувати це правило як абсолютне правило визнання? Або ж наш процес правової аргументації був марною грою з критеріями чинності системи, від якої тепер відмовилися? Ми можемо запитати, чи є задовільною форма пра­вової системи, яка має в своїй основі таке правило? Приносить вона більше добра чи лиха? Чи є розумні підстави для її підтрим­ки? Чи існує моральне зобов'язання робити це? Це, безсумнівно, дуже важливі питання. Але не менш безсумнівно те, що коли ми ставимо їх про правило визнання, ми вже не намагаємося відповісти на той самий тип питання про нього, що й ті питання, на які ми відповідали за його допомогою стосовно інших пра­вил. Коли від твердження, що той чи інший законодавчий акт є юридично чинним, тому що відповідає правилу, за яким усе ви­дане «королевою в парламенті» є законом, ми переходимо до твердження, що в Англії це останнє правило застосовується судами, посадовими та приватними особами як абсолютне пра­вило визнання, то ми переходимо від внутрішньої констатації закону, що підтверджує юридичну силу якогось правила систе­ми, до зовнішньої констатації факту, яку може зробити спостері­гач цієї системи, навіть якщо він не погоджується з нею. Так само, переходячи від констатації чинності окремого законодав­чого акта до констатації того, що правило визнання системи є досконалим і побудовану на ньому систему варто підтримати, ми переходимо від констатації юридичної чинності до констата­ції цінності.

Деякі автори, що наголошували на правовій абсолютності правила визнання, висловлювали це, стверджуючи, що тимчасом як юридичну чинність інших правил системи можна довести, посилаючись на нього, його власну юридичну чинність довести не можна — вона «припускається», «постулюється» або є «гіпо­тезою». Проте це може бути серйозною помилкою. Констатації юридичної чинності окремих правил, які робляться в повсякде-

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ОСНОВИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

нному житті правової системи чи то суддями і правниками, чи то звичайними громадянами, дійсно несуть із собою певні при­пущення. Вони є внутрішніми констатаціями закону, що вислов­люють погляд тих, хто приймає правило визнання системи, і, як такі, залишають несформульованим багато такого, що могло б бути сформульовано у зовнішніх констатаціях факту стосовно системи. Отже, те, що несформульовано, утворює звичайне підґ­рунтя або контекст констатацій юридичної чинності, а тому, як кажуть, «заздалегідь припускається ними». Але важливо точно розуміти, що являють собою ці заздалегідь припущені моменти, і не заплутувати їхній характер. Вони складаються з двох моме­нтів. По-перше, людина, яка серйозно стверджує юридичну чин­ність якоїсь конкретної норми права, скажімо окремого статуту, сама застосовує правило визнання, яке вона приймає як дореч­не для ідентифікації закону. По-друге, в цьому разі дане прави­ло визнання, за допомогою якого ця людина визначає чинність конкретного статуту, не лише приймається нею, а й є правилом визнання, фактично прийнятим і застосовуваним у загальній роботі системи. Якби істинність цього припущення викликала сумніви, її можна було б довести, звернувшись до сьогоднішньої практики: до способу, в який суди визначають, що вважати за­коном, і до загального прийняття цих визначень або мовчазної згоди з ними.

Жодну з цих двох передумов не описано належним чином як «припущення чинності», яку не можна довести. Нам потріб­но лише слово «чинність», і звичайно ми вживаємо лише його, відповідаючи на питання, які виникають усередині системи пра­вил, де статус правила як члена системи залежить від його від­повідності певним критеріям, передбаченим правилом визнан­ня. Таких питань не може виникати щодо чинності самого правила визнання, яке передбачає ці критерії; воно не може бути ані чинним, ані нечинним, а просто приймається як доречне для вживання в такий спосіб. Висловити цей простий факт, за­гадково кажучи, що чинність цього правила «припускається, але не може бути доведена», — це все одно, що стверджувати про стандартний метр, який зберігається в Парижі як абсолютний критерій правильності всіх вимірювань у метрах, що його влас­ну правильність ми припускаємо, але не можемо її довести.

Більш серйозне заперечення полягає в тому, що згадування про «припущення» чинності абсолютного правила визнання при­ховує фактуальний за суттю характер другої передумови, яка стоїть за заявами правників про чинність. Немає сумніву в тому, що практична робота суддів, посадових осіб та інших, якою

ПО

визначається фактичне існування правила визнання, є складною матерією. Як ми побачимо далі, звичайно, трапляються ситуації, в яких питання щодо точного змісту та сфери застосування цього типу правил і навіть щодо їхнього існування не дають змоги отримати ясної або остаточної відповіді. І все ж таки важливо відрізняти «припущення чинності» від «передумови Іс­нування» такого правила — хоча б тільки тому, що відсутність такого розрізнення заплутує значення твердження, що таке пра­вило існує.

У простій системі первинних правил зобов'язування, схема­тично зображеній у попередньому розділі, твердження про існу­вання конкретного правила було б лише зовнішньою констата­цією факту — такою, яку може зробити спостерігач, що не приймає цих правил, і перевірити шляхом з'ясування, чи був насправді той чи інший спосіб поведінки загальноприйнятим стандартом і чи супроводжувався він тими характерними прик­метами, що, як ми бачили, відрізняють соціальне правило від про­стого збігу звичок. Саме в цей спосіб ми маємо тепер тлумачи­ти й перевіряти твердження про те, що в Англії існує правило — хоча й не юридичне — скидати капелюха, входячи до церкви. Якщо виявляється, що подібні правила існують у дійсній практи­ці соціальної групи, немає потреби окремо обговорювати питан­ня їхньої чинності, хоча, звичайно, питання їхньої цінності або бажаності залишаються відкритими. Оскільки їх існування бу­ло встановлено як факт, ми, мабуть, лише заплутаємо справу, підтверджуючи чи заперечуючи їхню юридичну чинність або стверджуючи, що «ми припускали», але не змогли довести їхню чинність. З іншого боку, там, де, як у зрілій правовій системі, ми маємо систему правил, що містить правило визнання, а отже, статус правила як члена цієї системи залежить тепер від його відповідності певним критеріям, передбаченим правилом виз­нання, це має наслідком нове застосування слова «існувати». Констатація того, що якесь правило існує, можливо, тепер більше не буде тим, чим вона була в простому випадку звичаєвих пра­вил, — зовнішньою констатацією того факту, що певний стиль поведінки здобув загальне визнання як норма практичного жит­тя. Тепер вона може бути внутрішньою констатацією, що стосу­ється прийнятого, але не сформульованого правила визнання та означає (приблизно) не більше, ніж «чинний згідно з критеріями чинності даної системи». Однак з цього погляду, як і з інших, правило визнання не схоже на інші правила системи. Твердження, що воно існує, може бути лише зовнішньою констатацією фак­ту, бо тимчасом як те чи інше другорядне правило системи

Х.Л.А.Харт. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВА

ОСНОВИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

може бути чинним і в цьому сенсі «існувати», навіть якщо їм звичайно нехтують, правило визнання існує лише як складна, але звичайно узгоджена практика судів, посадових і приватних осіб за ідентифікацією законів за допомогою певних критеріїв. Його існування є фактом.