Забезпечення виконання зобов’язань

Приступаючи до розгляду питань забезпечення виконання зо­бов'язань, необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Насам­перед слід враховувати, що хоча гл.49 ЦК має назву "Забезпечення виконання зобов'язань", однак передбачені у ній засоби розрахова­ні головним чином на забезпечення виконання договорів.

Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов'язань із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж досить складно уявити таку ситуацію, коли санкції первинні, пов'язані з відшкодуванням завданої шкоди, було б до­цільно ще й забезпечувати санкціями другого порядку (неустойкою). По-друге, слід звернути увагу на співвідношення понять " забез­печення виконання зобов'язань " і " відповідальність за порушення зобов'язань ". У ЦК 2003 р. цим питанням присвячені окремі гла­ви — 49 ("Забезпечення виконання зобов'язання") та 51 ("Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання"). Таким чином, у загальних рисах збережено підхід, який мав місце у ЦК УРСР 1963 р., де існували спеціальні глави 16 ("Забезпечення виконання зобов'язань") і 18 ("Відповідальність за порушення зобов'язань").

Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він до­сить чітко розрізняє два інститути. Водночас у гл.51 ЦК йдеться про існування відповідальності у формі припинення зобов'язання, зміни умов зобов'язання, сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди тощо (ст.611 ЦК). Сплата неустойки розгляда­ється в одній площині з іншими видами відповідальності, зокрема стягненням збитків (ст.624 ЦК).

У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконан­ня зобов'язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність. Наприклад, у ст.554 ЦК згадується відповідальність поручителя перед кредито­ром. У зв'язку з цим виникає необхідність встановлення характеру взаємозв'язку між цими категоріями.

Аналіз їх сутності дозволяє зробити такі висновки. І засоби за­безпечення зобов'язань, встановлені нормами гл.49, і заходи відпо­відальності, передбачені у гл.51 ЦК, мають однакову мету — сти­мулювати боржника до виконання зобов'язання і захистити інтере­си кредитора. Тому ті й інші можуть бути віднесені до засобів за­безпечення належного виконання зобов'язань.

Водночас серед засобів забезпечення виконання зобов'язань слід виділити спеціальні засоби забезпечення, передбачені гл.49 ЦК ("засоби забезпечення" у вузькому значенні слова), і міри від­повідальності. Однак цим співвідношення між категоріями "відпо­відальність" і "спеціальні засоби забезпечення" не вичерпуються.

Хоч традиційно як одна з форм відповідальності розглядається лише неустойка (ст.611 ЦК), але якщо виходити з визначення від­повідальності як санкції у вигляді негативних наслідків, що покла­даються на особу, винну в скоєнні правопорушення, можна помі­тити, що під поняття "відповідальність" підпадають і застава, і зав­даток.

Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслід­ки для іншої особи настають незалежно від її вини і протиправних дій. Однак враховуючи те, що ЦК іменує покладання на цих осіб санкцій за невиконання зобов'язання відповідальністю (ст.ст.554, 566 ЦК), очевидно, слід і поруку, і гарантію розглядати як відпові­дальність.

Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпечення водночас є заходами відповідальності. Виняток становить притримання (ст.ст.594-597 ЦК), яке за своєю сутністю є засобом захис­ту прав кредитора, але не мірою відповідальності боржника, ос­кільки не супроводжується настанням негативних майнових нас­лідків для останнього (щоправда власник притриманої речі втра­чає можливість користуватися нею, однак це не можна вважати санкцією за порушення, оскільки так само не користується своїми речами орендодавець або особа, яка передала річ у заставу креди­тору).

Отже, засоби забезпечення договірних зобов'язань можуть вис­тупати у різних формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, по­руки, відшкодування збитків та моральної шкоди, застосування ін­ших мір відповідальності тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесор­ний) характер і залежать від основного зобов'язання: при недій­сності або припиненні основного зобов'язання вони також припи­няють свою дію.

На думку Борисової В.І. способи забезпечення виконання зобов’язань, визначені гл.49 ЦК, визначаються як додаткові забезпечувальні заходи, покликані стимулювати боржника до своєчасного та належного виконання зобов’язання шляхом встановлення невигідних наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання останнього.

Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зо­бов'язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатко­вою угодою.

Згідно з нормами ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення вико­нання зобов'язання має вчинятися в письмовій формі. Недодер­жання цієї форми має наслідком визнання його нікчемним.

Деякі зі способів мають бути не тільки оформлені письмово, а й потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках — також державної реєстрації.

Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорс­ткі вимоги до оформлення застави у тих випадках, коли майно за­лишається у боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимагають нотаріального посвід­чення з наступною державною реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав рухомого майна (ЗУ “Про заставу” “Про іпотеку”).

До загальних умов забезпечення виконання зобов'язання, встанов­лених ст.548 ЦК належать:

1) виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечу­ється додатковим (акцесорним) зобов'язанням, якщо це передбаче­но договором або законом;

2) недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов'язання (вимоги) має нас­лідком недійсність додаткового (забезпечувального) зобов'язання, якщо інше не встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'я­зання не спричиняє недійсності основного зобов'язання.

Як і будь-яка цивільно-правова категорія засоби забезпечення зобов’язань можуть бути класифікованими за певними ознаками з метою визначення найбільш характерних особливостей. Розглянемо диференціацію засобів забезпечення зобов’язань, що запропонована окремими цивілістами, зокрема Є.О. Харитоновим.

Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) во­ни можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент ви­никнення зобов'язання. У результаті кредитор і боржник заздале­гідь передбачають конкретні наслідки невиконання зобов'язання. До таких засобів належать: неустойка, завдаток, застава, порука, га­рантія і притримання (гл.49 ЦК).

Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкоду­вання боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невико­нання зобов'язання (ст.623 ЦК). Особливістю його є те, що він зас­тосовується незалежно від спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може бути визначений лише після неви­конання зобов'язань.

Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти речово-правові і зобов'язально-правові засоби забезпе­чення виконання зобов'язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток, притримання.

Зобов'язально-правові засоби стимулюють боржника до належ­ного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або до третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, по­рука, гарантія.

Крім того окремими цивілістами за метою, для якої вони встановлюються, пропонуються такі види способів забезпечення виконання зобов’язань:

1) ті, що встановлюють для боржника невигідні наслідки на ви­падок невиконання (неустойка, завдаток);

2) ті, що супроводжуються виділенням з майна боржника пев­ної його частини, яка повинна служити насамперед задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);

3) ті, що мають на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника також могло б слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).

На думку Є.О. Харитонова недоліком цього критерію є його комплексність (а отже, і пев­на розпливчастість), внаслідок чого запропоноване об'єднання у групи має дещо штучний характер. Хоча, необхідно все ж таки визнати право на існування й такого критерію поділу оскільки він надає можливість встановити окремі особливості певних способів забезпечення виконання зобов’язань.

Крім того можна поділити способи забезпечення виконання зобов’язань за ступенем самостійності на акцесорні та самостійні. Самостійним способом забезпечення виконання зобов’язань є гарантія, що є винятком з загального правила.

На відміну від раніше чинного законодавства, перелік способів забезпечення виконання зобов’язань ч. 2 ст.546 ЦК не обмежується. Він може бути розширений договором або законом. Зокрема до інших способів забезпечення виконання зобов’язань може бути віднесений договір peno –договір купівлі-продажу цінних паперів, з обов’язком продавця викупити їх в обумовлений строк за визначеною заздалегідь ціною (ст.28 ЗУ “Про іпотеку”).

Давайте використаємо наведений вище поділ способів забез­печення виконання зобов'язань на речово-правові та зобов'язаль­но-правові, а відтак розгляньмо окремі їх види.