Поняття, класифікація зобов’язань, система зобов’язального права

Термін "зобов'язання" має кілька значень. Зокрема він викорис­товується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями.

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відно­син (стан приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зо­бов'язання стосуються насамперед його динаміки, регулюючи обов'язки передання речей від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг тощо.

Зобов'язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або закріплені цивільним законом суспільні відносини), пов'язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати.від іншої (боржника) вчинення певних дій та обумовле­ного цим утримання від інших дій.

Практично так само виглядає і законодавче визначення зо­бов'язання, яке міститься у ст.509 ЦК. Згідно з цією нормою зо­бов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (пе­редати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші то­що) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Звісно, таке визначення може використовуватися на практиці. Проте, враховуючи ту обставину, що поняття "зобов'язання" є ба­гатозначним і може застосовуватися в різних галузях права та ін­ших сферах гуманітарних знань, видається за доцільне вести мову не взагалі про "зобов'язання" і взагалі про '"правовідношення", а саме про "цивільно-правові зобов'язання" і "цивільні правовідно­сини".

Крім того, недоліком запропонованих визначень поняття "зо­бов'язання" є некоректна вказівка на те, що одна їх сторона (кре­дитор) має права, а інша (боржник, дебітор) — обов'язки. Такий найпростіший правовий зв'язок на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування, безвідплатної позики, по­зички, довічного утримання, а також у зобов'язаннях щодо відшко­дування шкоди). Набагато частіше йдеться про взаємні права та обов'язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, і в цьому відношенні він є боржником. Натомість він має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є кредитором. Поку­пець у свою чергу виступає як кредитор, вимагаючи передачі речі, і як боржник — виконуючи обов'язок заплатити за покупку.

З'ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як бор­жник чи як кредитор, має велике значення для правильного засто­сування інших норм (наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи прострочення кредитора). Отже, й ця обставина має бути врахована при визначенні поняття цієї категорії. З врахуванням цих уточнень визначення зобов'язання у цивіль­ному праві може виглядати таким чином.

Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношен­ня, учасники якого мають права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.

ЦК визначає засади цивільно-правового зобов'язання. Зокрема в ч.3 ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добро­совісності, розумності та справедливості, які є визначальними у цивільному праві.

З зазначених вимог до зобов'язань випливають деякі їх особли­вості, що мають безпосередній практичний прояв. Зокрема ст. 511 ЦК встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону випливає з того, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, не від­повідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зо­бов'язання.

Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це можливо, наприклад, у разі укладення договору на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).

Як було зазначено, зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх. Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних право­відносин і, зокрема, розмежувати з речовими відносинами.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі:

1) сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: креди­тор — особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) — осо­ба, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зо­бов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";

2) об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утриман­ня від здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідно­син є речі;

3) здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе лише в разі здійснення боржником дій, що становлять його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права са­мостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб;

4) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріаль­них благ. Водночас як речові права регулюють приналежність мате­ріальних благ конкретній особі — закріплення їх за конкретною особою;

5) головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизу­ється в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додат­ковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загаль­ній формі — не порушувати право вказаної особи. У чому має вира­жатися така поведінка, законодавство не вказує;

6) суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнен­ня, типу і виду зобов'язання. У речових правовідносинах суб'єк­тивні права спираються виключно на норми законодавства, що пря­мо передбачають види і зміст цих прав.

Наведені найважливіші особливості зобов'язання характеризу­ють його як правовідношення відносне, водночас речове правовідношення за пануючою концепцією розглядається як абсолютне. Не­зважаючи на відмінності вказаних типів правовідносин, вони вза­ємопов'язані та взаємозалежні. Так, зобов'язання може бути способом реалізації власником правомочності розпоряджатися річ­чю або набуття права власності на неї.

Визначимо роль зобов’язань в цивільному праві, яка полягає в тому, що вони є:

* формою майнових, господарських взаємозв’язків між організаціями (договір поставки, підряду, перевозки і т.п.);

* формою передачі в користуванні громадянам матеріальних благ призначених для вживання (через договір купівлі-продажу);

* формою майнових відносин між громадянами (дарування, позика);

* забезпеченням відшкодування заподіяних збитків організаціями чи громадянам тощо.

Безумовно, характеризуючи зобов’язання ми не можемо обійти видову класифікацію даної правової категорії.

Розгляньмо найважливіші класифікації зобов'язань.

1) Залежно від підстав виникнення зобов'язання прийнято по­діляти на договірні й недоговірні. Договірні зобов'язання виникають на підставі домовленості йо­го учасників (дво- або багатосторонній договір). Недоговірні зобов'язання виникають внаслідок інших юридич­них фактів (одностороннього правочину, заподіяння шкоди, ряту­вання майна тощо).

Значення такого поділу полягає в тому, що зміст договірних зо­бов'язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленіс­тю їх учасників, зміст недоговірних — ґрунтується на законі, однос­торонньому волевиявленні суб'єкта приватного або публічного права.

2) Залежно від мети (спрямованості) зобов'язання поділяються на регулятивні й охоронні.

Регулятивні зобов'язання — це правовідносини, змістом яких є правомірна поведінка учасників. Вони можуть регулювати поведін­ку учасників договору, а також будь-яку іншу правомірну діяль­ність у сфері приватно-правових відносин.

Охоронні зобов'язання виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, їх метою є захист порушеного інтересу суб'єкта цивільного права. По суті вони являють собою різновид засобів захисту або цивільно-правової відповідальності.

3) За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на односторонні і взаємні (зустрічні).

В односторонніх зобов'язаннях в однієї сторони є лише права, в іншої — лише обов'язки (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди).

У взаємних (синалагматичних) зобов'язаннях кожен із учасників такого зобов'язання має як права, так і обов'язки. Кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприк­лад, у договорі купівлі-продажу продавець і покупець володіють од­ночасно і правами, і обов'язками один щодо одного. Взаємні зобов'язання за загальним правилом мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, до­говором і не випливає із сутності зобов'язання).

4) Залежно від характеру правового зв'язку між учасниками зо­бов'язання воно може бути простим або складним.

Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов'яз­ку, то зобов'язання вважається простим. Якщо прав і обов'язків у сторін зобов'язання кілька, воно є складним. Так, зобов'язання, що виникли з договору дарування, — прості, а з договору купівлі-про­дажу — можуть бути як простими, так і складними.

5) Залежно від значення зобов'язання для його сторін розрізня­ють головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов'язання.

Головні (основні) зобов'язання можуть існувати самостійно без додаткового зобов'язання (наприклад, купівля-продаж).

Додаткові (акцесорні) зобов'язання виникають лише за наяв­ності головного (основного) зобов'язання і нерозривно пов'язані з ним (наприклад, порука). Додаткові зобов'язання завжди слідують за головним і автоматично припиняються разом з ним.

6) Залежно від пов'язаності зобов'язань з особистістю їх учасни­ків можна виділити зобов'язання особистого характеру і зобов'язан­ня неперсоніфіковані.

Особливістю зобов'язання особистого характеру є необхідність виконання дій, що є його об'єктом, особисто учасником. У таких зо­бов'язаннях неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиня­ються у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю фізичної особи, кредитором може бути лише потерпілий.

Неперсоніфіковані зобов'язання не пов'язані з особистістю бор­жника або кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов'яз­ків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов'язанні тощо.

7) 3 точки зору визначеності змісту зобов'язання розрізняють зобов'язання з визначеним обсягом вимог і зобов'язання з невизначеним змістом.

У зобов'язаннях з визначеним обсягом вимог точно відомо, ви­конання яких обов'язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими є переважна більшість зобов'язань.

У зобов'язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних) обсяг прав і обов'язків встановлюється лише в загальному вигляді. Конкретні суми, послуги тощо визначаються вже під час виконан­ня зобов'язання. Наприклад, до алеаторних відносяться зобов'язан­ня, що виникають із договору довічного утримання. Тут відомо ли­ше те, що набувач будинку бере на себе обов'язок утримувати влас­ника будинку до його смерті. Однак у що це виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду зобов'язань можуть бу­ти віднесені зобов'язання із заподіяння шкоди здоров'ю. У цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок компенса­ції втраченого потерпілим заробітку, але кінцеву суму, як і розмір додаткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо.

8) 3 точки зору визначеності предмета виконання можна виді­лити зобов'язання з конкретним предметом виконання, альтерна­тивні і факультативні.

Зобов'язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов'язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.

Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має здій­снити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право вибору належить боржнику, що виконує зо­бов'язання, якщо інше не випливає із закону, договору або сутнос­ті зобов'язання. Причому здійснення будь-якого із них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор погодився на кілька варіантів в момент укладення договору, то йо­му байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад, догово­ром між художнім колективом і замовником передбачено, що буде дано концерт за програмою №1 або за програмою №2. При вико­нанні будь-якої з цих програм зобов'язання буде вважатися вико­наним, якщо дотримані інші умови договору (термін, якість, склад учасників). Наявність у боржника права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що існує кілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання — єдине правовідношення, зміст якого в цілому виз­начається в момент виникнення зобов'язання і уточнюється до мо­менту виконання.

Факультативні зобов'язання мають місце у випадках, коли бор­жник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо — має право замінити її виконання іншою дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін. Наприклад, бор­жник зобов'язується передати кредитору певну річ, а при неможливості цього — надати іншу річ такого ж призначення. Можливість заміни виконання тут також є правом боржника.

На відміну від альтернативних зобов'язань, де зміст формулю­ється за допомогою обумовлення варіантів "або те, або інше", фа­культативні зобов'язання можуть бути охарактеризовані формулою: "якщо неможливо те, тоді інше".

У багатьох джерелах окремо виділяються грошові зобов'язання. Законодавець також приділяє цьому виду зобов'язань особливу увагу. Предметом грошових зобов'язань є дії щодо сплати грошо­вих коштів у будь-якій формі. Підставою грошових зобов'язань можуть бути як правомірні, так і неправомірні дії. Сплатні догово­ри (купівля-продаж, постачання, перевезення тощо), зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, — це грошові зобов'язання. Специфічність грошових зобов'язань поля­гає в особливостях штрафних санкцій, встановлених законодавст­вом, за їх невиконання. Законом встановлено відповідальність за порушення грошових зобов'язань навіть коли встановлена неможливість виконання боржником зобов'язання (п. 1 ст. 625 ЦК України).

Від класифікації зобов'язань як виду цивільних правовідносин слід відрізняти визначення системи зобов'язального права як підгалузі цивільного права. Під зобов’язальним правом розуміють сукупність норм, що врегульовують правовідношення, пов’язаних з виконанням певних дій (утримання від їх здійснення).

У цивілістиці існує декілька підходів до визначен­ня такої системи.

Зокрема, на думку Є.О. Харитонова, все зобов'язальне право може бути поділене на загальну частину і спеціальну частину (окремі види зобов'язань).

У свою чергу, загальна частина зобов'язального права включає в себе:

1) універсальні загальні положення;

2) загальні положення договірного права.

Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зо­бов'язань. Вони містять характеристику зобов'язань, його елемен­тів, визначають загальні правила виконання і припинення зо­бов'язань, забезпечення їх виконання тощо.

Загальні положення договірного права містять правила, що сто­суються лише договорів як основної підстави виникнення зо­бов'язань. Це визначення поняття договору, принципів договірно­го права, змісту договору, порядку його укладення, зміни, вико­нання і припинення договору тощо.

Якщо у ЦК 1963 р. загальні положення договірного права були розміщені серед інших загальних положень зобов'язань (ст.ст. 153-160 ЦК 1963 р.), то у ЦК 2003 р. вміщено спеціальний розділ (роз­діл II книги п'ятої) "Загальні положення про договір". До речі, по­дібний підхід має місце і у багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному кодексі загальним положен­ням договору присвячений розділ III книги першої — "Загальна частина" і розділ II книги другої — "Зобов'язальне право". Такий підхід видається цілком виправданим, оскільки відповідає значенню договірного права в опосередкуванні ци­вільного обігу.

Спеціальна частина зобов'язального права (окремі види зо­бов'язань) поділяється на:

1) окремі види договорів (гл.54-77 ЦК);

2) окремі види недоговірних зобов'язань (гл.78-83 ЦК).

У свою чергу окремі види договорів з урахуванням мети, суті і змісту угод, можуть бути об'єднані в такі групи договорів:

— договори про передачу майна у власність;

— договори про передачу майна у тимчасове користування;

— договори про надання послуг;

— договори про виконання робіт;

— договори у кредитно-розрахункових відносинах;

— договори про спільну діяльність;

— договори про забезпечення зобов'язань.

Окремі види недоговірних зобов'язань можуть бути поділені на зобов'язання, що виникають внаслідок правомірних дій, і зо­бов'язання, що виникають внаслідок правопорушень.

Правомірними діями можуть бути односторонні правочини, юридичні вчинки, акти цивільного стану (наприклад, рятування майна, життя і здоров'я громадян, ведення справ без доручення, публічна обіцянка винагороди, укладення шлюбу тощо — глави 78— 80 ЦК та інші).

Правопорушення породжують зобов'язання внаслідок створен­ня загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юри­дичної особи, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення тощо (глави 81-83 ЦК).

Висновок по першому питанню:

Отже, цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношен­ня, учасники якого мають права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо. У цивілістиці вирізняють наступні види зобов’язань: договірні та недоговірні, взаємні та односторонні, прості та складні, з визначеним обсягом змісту та без такого, регулятивні та охоронні, конкретні, альтернативні, факультативні тощо. Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частину. Перша поділяється на загальні положення щодо власне зобов’язання та щодо договору, а друга – на договірні та позадоговірні зобов’язання.