Розділ перший 5 page

він плекав з такою любов’ю, або коли хто-небудь, кого він любив і поважав, падав нижче від того високого рівня, на якйй він його підніс. Одного разу, пам’ятаюся спіймав Ікорка Гардінга на грубій помилці, і мені довелося довго втішати Пайла.

— Людям властиво помилятися,— сказав я. Він зніяковіло засміявся і промовив:

— Ви можете вважати мене за дурня, але... розумієте, мені здавалось, що Иорк майже непогрішимий. — А тоді додав: — Він дуже сподобався моєму батькові, хоч вони й зустрічалися лише раз, а моєму батькові не так легко догодити. Великий чорний пес, якого звади Герцог, досхочу насо- півшись і почуваючи себе хазяїном у кімнаті, встав і почав обнюхувати кутки.

— Чи не могли б ви звеліти своєму собаці сидіти спокійно? — О, пробачте, будь ласка. Герцог! Сидіти, Герцог! — Герцог усівся і почав ретельно облизувати свої статеві органи. Я наповнив наші склянки і, проходячи повз Герцога, перервав його туалет. Тиша панувала недовго: Герцог заходився чухатись. — Герцог такий розумний,— сказав Пайл. — А що ж сталося з Принцем? — Ми були на фермі в Коннектикуту і його переїхала машина. — Вас це дуже засмутило? — Звичайно. Я довго згадував його. Він для мене так багато важив, але завжди треба бути розсудливим. Однаково назад його не повернеш'. — А якщо ви втратите Фуонг, ви теж будете розсудливим? — Сподіваюсь, що буду. А ви? — Сумніваюсь. Я міг би навіть оскаженіти. А ви думали про це, Пайле? — Мені б хотілося, щоб ви називали мене Олденом, Томасе. — Краще не треба. «Пайл» викликає... якісь асоціації. Так ви про це подумали? — Звичайно, ні. Ви, мабуть, найчесніший з усіх, кого я знаю. Тільки згадати, як ви поводились, коли я до вас вдерся... — Пригадую, перед тим, як заснути, я подумав: «От було б добре, якби почалась атака і його вбило». Геройська смерть. За демократію. — Не смійтеся з мене, Томасе. — Він незграбно випростав свої довгі ноги.— Я, певне, здаюся вам трохи тупуватим, але все ж розумію, коли ви глузуєте... — Я не глузую. — Коли говорити щиро, вам теж хочеться, щоб їй було добре. В цю мить почулася хода Фуонг. Марно, виходить, я сподівався, що він піде раніш, ніж повернеться Фуонг. Пайл теж почув ходу і впізнав її. /

— А ось і вона! — вигукнув він, хоч і чув її ходу один- єдиний раз — того першого вечора. Навіть собака підвівся і рушив до дверей, які я залишив прочиненими, щоб було не так жарко,— наче визнавав її за одного з членів Пайлової сім’ї. Тільки я був тут чужий.

— Сестри немає вдома,— сказала Фуонг і крадькома поглянула на Пайла. Я не знав, каже вона правду чи сестра звеліла їй поспішати додому. — Пам’ятаєш містера Пайла? — спитав я. — Enchantée К — Вона трималася чудово. — Я такий щасливий, що знову бачу вас,— промовив він, червоніючи. — Comment? ²² — Вона не зовсім добре розуміє англійську мову,— зауважив я. — Боюся, що моя французька жахлива. Правда, я беру уроки. І я зможу зрозуміти... якщо міс Фуонг говоритиме повільніше. — Я буду вашим перекладачем,— заявив я.— До місцевої вимови треба звикнути. Ну, що ви хочете сказати? Сідай Фуонг. Містер Пайл прийшов сюди спеціально, щоб побачити тебе... Вам не здається, що мені краще залишити вас удвох? — спитав я Пайла. — Я хочу, щоб ви чули все, що я маю сказати. Так буде чесніше. — Гаразд, шкварте. Пайл урочисто оголосив, неначе вивчив цю тираду напам’ять, що він дуже любить і поважає Фуонг. Він відчув це ще того вечора, коли танцював з нею. Чомусь він трохи нагадував мені дворецького, що водить групу туристів по родовому палацу. Таким палацом було його серце, а в особисті апартаменти, де жила сім’я, нам дозволялося тільки крадькома кинути швидкий погляд. Я старанно перекладав кожне речення, хоч у перекладі вони звучали гірше.

фуонг сиділа спокійно, згорнувши руки на колінах, наче дивилася кінофільм.

— Вона зрозуміла? — спитав Пайл. — Мабуть, зрозуміла. Чи, може, ви хочете, щоб я від себе додав трошки вогню? — О ні, що ви! — сказав він.— Просто перекладайте. Я не хочу впливати на її почуття. — Розумію. — Скажіть їй, що я хочу одружитися з нею. Я переклав.

— Що вона відповіла? — Вона питає, чи ви серйозно це кажете. Я пояснив їй, що ви людина поважна. — Якесь дивне становище,— сказав він.— Вам перекладати для мене... — Досить дивне. — І водночас усе здається таким природним. Адже ви — мій найліпший друг. — Дуже люб’язно з вашого боку. — Ви — перший, до кого я прийшов би, якби мене спіткало якесь лихо,— сказав він. — Значить, закохатись у мою дівчину — для вас теж лихо? — Звичайно. Я б хотів, щоб на вашому місці був хто завгодно, тільки не ви, Томасе. — Гаразд. Що їй ще переказати? Що ви не можете без неї жити? — Ні, це буде занадто. І не зовсім точно. Мені, звичайно, довелось би поїхати звідси, але людина може все пережити. — Поки ви обдумуєте, що сказати, можна мені замовити словечко і за себе? — Звичайно, можна, Томасе. Це буде цілком справедливо. — Що ж, Фуонг,— сказав я,— ти покинеш мене і підеш до нього? Він одружиться з тобою. А я не можу. Ти знаєш чому. — Ти поїдеш звідси? — спитала вона, і я згадав про редакторів лист, що лежав у мене в кишені. — Ні. — Ніколи? — Хіба можна це обіцяти? І він теж не може сказати цього. Подружжя розходяться. Іноді в них це трапляється швидше, ніж у таких, як ми з тобою. — Я не хочу йти від тебе,— сказала вона, але її слова не розрадили мене: в них відчувалося невисловлене «але». — Мені, мабуть, треба викласти всі свої карти на стіл,— сказав Пайл.— Я не багатий. Але, коли помре батько, я матиму близько п'ятдесяти тисяч доларів. Здоров’я у мене прекрасне. Можу показати довідку — я проходив медичний огляд усього два місяці тому — і можу сказати, яка в мене група крові. — Не знаю, як це перекласти. Навіщо їй ваша група крові? — Як навіщо? Щоб бути певною, що в нас будуть діти. — Це у вас в Америці так освідчуються в коханні: повідомляють цифру прибутків і групу крові? Л — Не знаю. Мені ніколи раніше не доводилося цього робити. Можливо, вдома моя мати поговорила б з її матір’ю. — Про групу крові? — Не смійтеся з мене, Томасе. Я, певне, здаюся вам старомодним. Розумієте, я трохи розгубився в цій ситуації. — Я теж. А вам не здається, що нам краще кинути все це і розіграти її в кості? — Тепер ви прикидаєтеся грубим, Томасе. Я знаю, що ви по-своєму любите її не менше від мене. — Гаразд, шкварте далі, Пайле. — Скажіть їй: я не розраховую на те, що вона одразу ж мене покохає. Це прийде з часом. Але скажіть, що я пропоную їй забезпечене й певне становище в суспільстві. Не дуже романтично, звичайно, але, мабуть, це краще, ніж пристрасть. — Вона завжди може задовольнити свою пристрасть,— сказав я,— з вашим шофером, коли вас не буде вдома. Пайл почервонів. Тоді незграбно підвівся і сказав:

— Це брудний жарт. Я не дозволю ображати її. Ви не маєте права... — Вона ще не ваша дружина. — А що можете запропонувати їй ви? — спитав він уже із злістю.— Одну-дві сотні доларів, коли будете від’їжджати в Англію, чи, може, передасте її вашому наступникові разом з меблями? — Меблі не мої. — Вона теж не ваша. Фуонг, ви підете за мене? — А як же з групою крові? — поцікавився я.— І довідкою про здоров’я? Адже вам потрібна буде така довідка і від неї? Може, й від мене? А її гороскоп вам потрібний?.. Хоча ні, це індійський звичай. — Ви підете за мене? — Спитайте самі по-французькому, — сказав я. — Хай буду я проклятий, коли перекладу вам іще хоч слово. Я підвівся, і собака загарчав. Це розлютило мене.

— Скажіть вашому триклятому Герцогові, щоб він замовкнув. Це мій дім, а не його. — Ви підете за мене? — повторив він. Я ступив до Фуонг, і собака знову загарчав. Я попросив Фуонг:

— Скажи йому, щоб він забирався геть зі своїм собакою. — Ходімо зі мною,— не вгавав Пайл.— Avec moi К — Ні,— сказала Фуонг по-англійському.— Ні. І раптом уся наша злість не знати куди й поділась: питання виявилося таким простим — його можна було розв’язати словом із двох літер. Я відчув величезну полегкість. Пайл як стояв, так і отетерів, розтуливши рота.

— Вона сказала «ні»? — нарешті перепитав він. — До такої міри англійською мовою вона володіє.— Тепер мені вже хотілося сміятися: які ж ми обидва дурні!— Сідайте і вип’ємо ще віскі, Пайле,— запросив я. — Ні, я краще піду. — Ще одну, на дорогу. — Не можу ж я випити все ваше віскі,— пробурмотів він. — Я дістаю все, що мені треба, через місію.— Я ступив крок до столу, і собака вишкірив зуби. Пайл люто крикнув на нього:

— Лежати, Герцог! Цить! — Він витер з лоба піт. — Мені дуже прикро, Томасе, коли я сказав щось таке, чого не треба було говорити. Не знаю, що це на мене найшло. — Він узяв склянку і засмучено промовив: — Перемагає достойніший. Тільки прошу вас, Томасе, не залишайте її. — Звичайно, я її не залишу,— сказав я. — Може, він хоче викурити люльку? — спитала мене Фуонг. — Чи не хочете викурити люльку, Пайле? — Ні, дякую. Я не курю опіуму. У нас в місії щодо цього суворі правила. Я тільки доп’ю віскі і піду. Пробачте за Герцога. Він завжди такий спокійний. — Залишайтеся вечеряти. — Знаєте, мені краще побути самому,— він якось невпевнено усміхнувся.— Люди скажуть, що ми обидва поводимося ДОСИТЬ ДИВНО. Як би я хотів, щоб ви могли одружитися з нею, Томасе. — Ви це серйозно? — Серйозно. Відтоді, як я побував у тому місці,— пам’ятаєте, в будинку поряд з «Шале»,— я так боявся... Не дивлячись на Фуонг, він за одним замахом випив незвичне для нього віскі, а прощаючись, не простягнув їй руки і тільки незграбно вклонився. Я помітив, як вона провела його поглядом, і, проходячи повз дзеркало, побачив у ньому себе; верхній гудзик на штанях був розстебнутий — певна ознака того, що живіт почав округлятися. Вийшовши за двері, Пайл сказав:

— Обіцяю не зустрічатися з нею, Томасе. Але ж ви не захочете, щоб це стало між нами, чи не так? Я доб’юся переводу звідси, як тільки закінчу свої справщ — Коли це буде? — Років через два. Я повернувся в кімнату і подумав: «Для чого все це? Міг же я, зрештою, сказати їм обом, що їду звідси. Йому доведеться хизуватися своїм розбитим серцем лише кілька тижнів... Моя брехня тільки полегшить сумління».

— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг. — Зачекай хвилинку. Я хочу написати листа. То був другий лист за день, але жодного з них я не порвав, хоч майже не сподівався на відповідь. Я писав: «Дорога Елен!

У квітні я повертаюся до Англії, щоб зайняти місце редактора іноземного відділу. Ти сама розумієш, що я цьому не дуже радий. Англія для мене — місце невдач. Я намагався, як і ти, щоб наше подружнє життя тривало якомога довше, хоч і не поділяв твоєї віри в бога. І до сьогоднішнього дня я не розумію, чому ми не вжилися (я знаю, ми обоє цього хотіли), але думаю, що винен мій характер. Я знаю, який я іноді буваю жорстокий і лихий. Тепер, здається, мій характер трохи кращий,— це вплив Сходу,— не м'якший, а спокійніший. А може це просто тому, що я став на п'ять років старший, та ще й у тому віці, коли п'ять років — це великий час у порівнянні з тим, що лишилося прожити. Ти була дуже великодушна і ні разу не дорікнула мені відтоді, як ми розійшлися. Чи можеш ти виявити ще більшу великодушність? Пам'ятаю, перед тим як ми одружились, ти попереджала мене, що розлучення — річ для нас неможлива. Я пішов на цей ризик, і мені нема за чим оюалкувати. І все ж я прошу тебе про розлучення».

Фуонг, сидячи на ліжку, сказала, що приготувала люльку.

— Хвилинку,— попросив я. «Я міг би все це прикрасити,— писав я,— удати, що дбаю про когось іншого, гой/ б жоє прохання мало в твоїх очах більш гідний і серйозний вигляд. Ллє «є так, а ми завжди говорили одне одному тільки правду. Я прошу задля себе і тільки задля себе. Я дуже люблю одну жінку. Ми прожили з нею вже більше двох років, вона була вірна мені, але я знаю, що вона може без мене обійтись. Якщо я залишу її, вона, можливо, трохи посумує, але ніякої трагедії для неї не буде. Вона одружиться з ким-небудь і матиме сім'ю. Безглуздо писати все це тобі. Я сам підказую тобі відповідь. І тому, що я кажу тобі тільки правду, ти можеш повірити мені, що втратити її — для мене початок кінця. Я не прошу тебе бути «розсудливою» (правда вся на твоєму боці) або милосердною. Милосердя — надто пишномовне слово для того, про що я прошу, а до того ж я й не дуже заслуговую на милосердя. Навпаки, я прошу тебе вчинити нерозсудливо, всупереч твоїй вдачі. Я хочу, щоб у тобі (я вагався, яке вжити слово, і все ж написав не те) заговорило почуття і щоб ти діяла одразу ж, не роздумуючи. Я знаю, найлегше було б дати таку відповідь по телефону, а не посилати за вісім тисяч миль. О, якби ти просто протелеграфувала мені: «Згодна!»

Коли я закінчив листа, мені здалося, що я довго біг і у мене з незвички болять усі м’язи. Поки Фуонг готувала люльку, я приліг на ліжко.

— Він молодий,— сказав я. — Хто?

— Пайл.

— Це не так важливо.. — Я одружився б з тобою, Фуонг, якби міг. — Знаю, але сестра чомусь не вірить.

— Я оце написав дружині і попросив дати мені розлучення. Раніше я не робив таких спроб. А може, щось вийде?

— І багато шансів? — Ні, але все може бути. — Не хвилюйся. На кури.

Я затягнувся, а вона заходилася готувати другу люльку«

Я знову спитав її:

— Сестри справді не було вдома, Фуонг? — Я ж сказала тобі, що не було. Було безглуздо мучити її заради правди — цієї слабості людей Заходу, до якої вони схильні не менше, ніж до алкоголю. Віскі, що я випив з Пайлом, послаблювало дію опіуму.

— Я збрехав тобі, Фуонг,— сказав я.— Мене викликають на батьківщину. Вона поклала люльку.

— Але ти не поїдеш? — Якщо я відмовлюся, на що ми будемо жити? — Я змогла б поїхати з тобою. Мені хочеться побачити Лондон. / — Це буде незручно для тебе, поки ми не(одружені. — А може, дружина все-таки дасть тобі розлучення? — Може бути. — Я поїду з тобою так чи інакше,— сказала Фуонг. Вона говорила те, що думала, але коли знову взяла

люльку й почала підігрівати кульку опіуму, я побачив, як у її очах промайнув цілий рій думок.

— А в Лондоні є хмарочоси? — спитала вона раптом, Я був ладен розцілувати її за простодушність цього запитання. Вона могла збрехати із ввічливості, від страху, навіть задля користі, але в неї ніколи не вистачить хитрості, щоб приховати свою брехню.

— Немає,— сказав я.— Щоб побачити хмарочоси, тобі доведеться поїхати в Америку. Вона кинула на мене швидкий погляд і, збагнувши свою помилку, заговорила про те, які сукні вона носитиме в Лондоні, де ми там оселимось, яке там метро (вона читала про нього в якійсь книжці), про двоповерхові автобуси; полетимо ми літаком чи поїдемо морем...

— А статуя Свободи...— почала була вона. — Ні, Фуонг, це також в Америці. Розділ другий 1

Принаймні раз на рік каодаїсти влаштовували урочисте свято у своєму священному центрі в Тай-Ніні, за вісімдесят кілометрів на північний захід від Сайгона, щоб відзначити чергові роковини Дня Визволення або Завоювання, чи навіть з нагоди якогось буддійського, конфуціанського або християнського свята. Каодаїзм — винахід одного місцевого чиновника — завжди був улюбленою темою моїх розповідей новачкам. Каодаїзм — синтез трьох релігій. Священний центр у Тай-Ніні. Папа і жінки-кардинали. Механічний оракул. Святий Віктор Гюго. Христос і Будда на даху собору, а внизу, під ними,— східна фантасмагорія в стилі Уолта

Діснея ²³ — різнобарвні дракони та змії... Новачки завжди захоплювалися моїми розповідями. Але як показати їм непривабливість справжнього стану речей: найману армію в двадцять п’ять тисяч чоловік, озброєну мінометами з вихлопних труб старих автомобілів, армію — союзницю французів, яка в час небезпеки заявляла про свій нейтралітет?.. На ці свята, що допомагали тримати селян у покорі, папа запрошував членів уряду (вони з’являлись, якщо каодаїсти в цей час держали владу в своїх руках), дипломатичний корпус (він завжди присилав других секретарів з дружинами або полюбовницями) та французького головнокомандувача, який посилав замість себе якого-небудь генерал-майора з своєї канцелярії...

По дорозі в Тай-Нінь мчав швидкий потік штабних і дипломатичних машин, а в найгіебезпечніших місцях Іноземний легіон виставляв на рисових полях охорону. Цей день був завжди неспокійний для французького командування, а для каодаїстів, можливо, він був днем певних сподівань, бо ніщо не могло найкраще підкреслити їхню лояльність, як убивство за межами каодаїстської території кількох високопоставлених гостей.

Через кожний кілометр над рівними полями стриміла, як знак оклику, маленька глиняна сторожова вежа, а через кожні десять кілометрів — форт, що його охороняв взвод легіонерів, марокканців або сенегальців. Машини йшли, як у Нью-Йорку,— на однаковій швидкості, і, як у Нью- Йорку, ви з стримуваним нетерпінням поглядали на машину попереду, а в дзеркало — на машину позаду. Кожному хотілося дістатись до Тай-Ніня, подивитись на процесію і якнайшвидше повернутися ^додому: о сьомій наставала комендантська година.

З рисових полів, контрольованих французами, ви потрапляли на рисові поля секти хоа-хао, а звідти на рисові поля каодаїстів,— ці останні були завжди в стані війни з хоа- хао,— але тільки прапори змінювалися на сторожових вежах. По затоплених рисових полях бродили по черево у воді буйволи, на спинах у них сиділи голі хлопчаки; там, де золоте колосся вже вистигло, селяни в капелюхах, схожих на великі круглі черепашки, віяли зерно під маленькими дашками з плетеного бамбуку. Машини швидко проносилися мимо — вони належали до зовсім іншого світу.

Увагу приїжджих у кожному селі привертали церкви каодаїстів — пофарбовані в голубенький та рожевий кольори, з великим оком божим над дверима. Прапорів ставало дедалі більше; обабіч дороги купками йшли селяни; ми наближалися до священного центру. В далині над Тай- Нінем височіла, мов зелений капелюх, священна гора; якраз там і засів генерал Тхе — бунтівливий начальник штабу, який недавно оголосив про свій намір воювати як проти французів, так і проти в’єтмінців. Каодаїсти й не думали ловити його, хоч він і викрав їхню кардинальшу; проте ходили чутки, що Тхе зробив це не без відома папи.

В Тай-Ніні спека завжди здавалась більшою, ніж в інших місцях Південної дельти; можливо, через брак води, а можливо, через нескінченні церемонії, на яких ви обливалися потом за себе і за інших: потіли за солдатів, що стоять струнко, слухаючи довжелезні промови незрозумілою говіркою; потіли за папу, одягненого у важке, розшите шовком убрання. Тільки жінкам-кардиналам у білих шовкових штанях було, здавалося, не так жарко в цьому пеклі, і вони жваво перемовлялися з священиками в тропічних шоломах. Важко було повірити, що колись настане сьома година вечора — час коктейлів на даху «Мажесті- ка» — і з річки Сайгон повіє вітерець.

Після параду я взяв інтерв’ю у представника папи. Я не сподівався щось у нього вивідати й не помилився; то було просто взаємне додержання правил пристойності. Я спитав його про генерала Тхе.

— Запальний чоловік,— сказав він і змінив тему розмови: почав повторювати завчені фрази, забувши, що я вже чув їх два роки тому; це нагадало мені про мої власні тиради, які я, наче патефонна пластинка, без кінця повторював новоприбулим: каодаїзм — синтез релігій... найкраща з усіх релігій... послано місіонерів у Лос-Анжелес... таємниці Великої піраміди... Він був одягнений у довгу білу сутану і безперервно курив. В ньому було щось лукаве і продажне: занадто часто повторювалося слово «любов». Він, безперечно, знав, що всі ми зібралися сюди, щоб посміятися з його релігії, що наш шанобливий вигляд був такий же фальшивий, як і вся їхня вигадана ієрархія, але ми були менш підступні. Наше лицемірство не давало нам нічого, навіть надійного союзника, тим часом як їхнє здобувало їм зброю, спорядження і навіть гроші. — Дякую, ваше високопреосвященство. Я підвівся, щоб іти. Він провів мене до дверей, розсипаючи попіл з сигарети.

— Благослови, боже, ваші труди,— промовив єлейним голосом.— Запам’ятайте: бог любить істину. — Яку істину? — спитав я. — Каодаїстська віра вчить, що є тільки одна істина, і Істина ця — любов. На пальці в нього був великий перстень, і коли він про«стяг мені руку, то, мабуть, чекав, що я її поцілую, але я — не дипломат.

Під безжалісним промінням сонця я побачив Пайла: він марно силкувався завести свій «б’юїк». Чомусь протягом останніх двох тижнів я всюди — і в барі «Континенталю», і в єдиній порядній книжковій крамниці, і на вулиці Ка- тіна — весь час натикався на Пайла. Дружбу, що він нав’язав мені з самого початку, він тепер підкреслював більше, ніж будь-коли раніш. Його сумний погляд мовчки питав про Фуонг, в той час як вуста з дедалі більшим запалом висловлювали його захоплення і любов до моєї персони.

Коло машини стояв каодаїстський комендант і поквапливо щось говорив. Коли я підійшов, він замовк. Я впізнав його: то був один з помічників генерала Тхе, доки той подався в гори.

— Привіт, коменданте! Як там генерал? — Який генерал? — спитав він, вимушено усміхаючись. — А хіба каодаїстська віра не вчить, що є тільки один генерал? — Ніяк не можу завести машину, Томасе,— втрутився Пайл. — Я піду по механіка,— сказав комендант і залишив нас. — Я перервав вашу розмову,— вибачився я. — Дрібниці,— заперечив Пайл.— Він хотів дізнатися, скільки коштує «б’юїк». Дуже славні люди, коли вмієш до них підійти. Французи, очевидно, не знають, як з ними поводитись. — Французи їм не довіряють. — Коли людині довіряють, вона намагається виправдати довір’я,— урочисто промовив Пайл. Його слова пролунали як заповідь каодаїстів. Я відчув, що атмосфера Тай-Ніня була занадто моральною, аби я міг в ній вільно дихати.

— Давайте вип’ємо,— запропонував Пайл. — Кращого й придумати не можна. — Я взяв з собою термос з лимонним соком. Він нахилився до багажника і став порпатися там.

— А джин є? — На превеликий жаль, немає. Знаєте,— додав він, наче хотів підбадьорити мене,— лимонний сік дуже корисний у цьому кліматі. В ньому є вітаміни, от не пам’ятаю тільки, які саме. Пайл подав мені стаканчик, і я випив.

— У всякому разі, він хоч мокрий,— сказав я. — Хочете сендвіч? Чудові сендвічі. З новою патентованою начинкою, називається «Вітаміно-здоров’я». Мати прислала із Штатів. — Дякую. Я не голодний. — Смаком скидається на вінегрет, тільки трохи гостріше. — Мені щось не хочеться. — А я з’їм, якщо ви не заперечуєте. — Та, звісно, не заперечую. Він відкусив великий шматок, і сендвіч захрумтів у нього на зубах.

Неподалік біло-рожевий кам’яний Будда виїжджав верхи з домівки своїх предків, а його слуга — інша статуя — біг слідом за ним. Жінки-кардинали брели назад у свою обитель, а око боже стежило за нами з дверей собору.

— А ви знаєте, що тут частують сніданком? — спитав я. — Я думаю, це ризиковано. М’ясо в таку спеку... краще утриматись. — Вам нема чого боятися. Вони вегетаріанці. — Воно, може, й так, але краще, коли знаєш, що ти їси. Він відкусив ще шматок свого «Вітаміно-здоров’я».

— Як ви гадаєте, вони мають тямущих механіків? — Вони знають досить, щоб перетворити вашу вихлопну трубу в міномет. Здається, з «б’юїків» виходять найкращі міномети. Повернувся комендант і, хвацько віддавши честь, сказав, що він послав у казарму по механіка. Пайл запропонував йому сендвіч з «Вітаміно-здоров’ям», але той ввічливо, тоном світської людини, відмовився:

— У нас тут стільки правил щодо їжі.— Він прекрасно говорив по-англійськи.— Таке безглуздя. Але ж ви знаєте, що таке релігійний центр. Гадаю, те саме і в Римі... або в Кентербері,— додав він з граціозним поклоном у мій бік. Потім замовк. Вони обидва мовчали. Я відчував, що зайвий тут. Але все ж не міг не застосувати зброї слабих і не подратувати Пайла. Адже я був безсилий. Я не мав ні його молодості, ні серйозності, ні майбутнього. І тому я сказав: — А втім, я, мабуть, з’їм один сендвіч. — О, прошу,— сказав Пайл,— прошу вас. Він якось знехотя взявся за ручку багажника.

— Та ні,— засміявся я, — я пожартував. Адже ви хочете залишитись удвох. — Зовсім ні,— заперечив Ііайл. Таких невмілих брехунів, т він, я більше не зустрічав. У цьому мистецтві він, очевидно, не мав досвіду. Він пояснив комендантові:

— Томас — мій найкращий друг. — Я знаю містера Фаулера,— відказав комендант. — Ми ще побачимося до від’їзду, Пайле. — І я пішов у собор. Там була хоч якась прохолода. Святий Віктор Гюго в мундирі Французької академії, з німбом навколо трикутного капелюха вказував пальцем на мудрий вислів, що його виводив на табличці Сун Ят-сен. Сісти не було де, хіба що на папський престол, навколо якого звивалася гіпсова кобра; мармурова підлога блищала, як водяна гладінь; у вікнах не було шибок. «Ми будуємо собі клітки з продухами для повітря,— думав я,— і для своєї релігії людина будує майже такі самі клітки з продухами для сумнівів, для всіляких вірувань та незліченних тлумачень». Моя дружина знайшла собі таку клітку з дірками, і часом я заздрив їй. Але сонце й повітря ніколи не бувають у згоді, а я надто довго жив під промінням сонця, щоб шукати повітря в такій клітці.

Я пройшовся по довгому порожньому храму,— це був не той Індокитай, що я любив. Дракони з лев’ячими головами видиралися на амвон; з плафона Христос показував своє заюшене кров’ю серце. Будда сидів так, як завжди сидить Будда, і на колінах у нього нічого не було; ріденька борідка Конфуція спадала маленькими струмочками, наче водоспад у посуху. Все те було комедіанство: велика земна куля над олтарем говорила про честолюбство, а скринька з рухомим віком, з допомогою якої папа творив свої пророцтва,— про шахрайство. Може, якби цей собор існував п’ять віків, а не два десятиліття, ці стерті ногами плити і зруйноване негодою каміння здавались би більш переконливими. Чи міг би хтось, такий же довірливий, як і моя дружина, знайти тут віру, якої вона не змогла знайти в людях? І якщо я справді захотів би вірувати, то чи знайшов би я цю віру в її нормандській церкві? Але я ніколи не прагнув до релігії. Справа репортера — викривати і реєструвати факти. У своїй роботі я ніколи не стикався з чимось незбагненним. Папа фабрикував свої пророцтва олівцем на рухомому віці, і люди йому вірили. В кожному чуді можна знайти подібний пристрій. У репертуарі моєї пам’яті не було ні одкровень, ані чудес.

Я навмання почав гортати сторінки моєї пам’яті, неначе фотографії в альбомі: ось лисиця, яку я побачив при світлі ракети, кинутої над Орпінгтоном,— вона крадеться вздовж огорожі курника, вилізши з своєї лісової нори на непридатних землях; ось тіло заколотого багнетом малайця, що його загін турків привіз на машині в гірницьке селище в Пахан- зі; поруч стоять китайські кулі, істерично хихочучи, а брат малайця підкладає під мертву голову подушку; голуб, що ось-ось злетить з каміна в номері готелю; обличчя моєї дружини у вікні в той день, коли я прийшов додому, щоб востаннє попрощатися з нею. Мої думки почалися й кінчилися нею. Вона, мабуть, одержала мого листа понад тиждень тому, а телеграми, на яку я і не сподівався, все ще не було. Але кажуть, що коли присяжні довго затримуються, для підсудного ще є якась надія. Якщо не буде листа і через тиждень, чи можу я на щось сподіватися?

З усіх боків чути було, як заводять мотори військових і дипломатичних машин: виставу закінчено до наступного року. Почалася панічна втеча до Сайгона — наближалася комендантська година. Я пішов шукати Пайла.

Він стояв з комендантом у вузькій смужці тіні, ніхто не думав щось робити з його машиною. Розмова,— хоч би про що вони там не говорили,— вже, мабуть, закінчилася, і вони мовчки стояли, не розходячись із ввічливості. Я підійшов до них.

— Ну,— сказав я голосно,— я, мабуть, поїду... Вам теж краще їхати, якщо хочете повернутися додому до комендантської години. — Ще не прийшов механік. — Механік незабаром буде,— сказав комендант.— Віг ходив з процесією. — Ви могли б тут переночувати,— сказав я.— Ще правитимуть святкову обідню, вам, мабуть, буде цікаво. Вона триває три години. — Мені треба вернутися додому. — Ви не встигнете, якщо не виїдете зараз же.— Я неохоче додав: — Можу вас підвезти, коли хочете, а комендант пришле вашу машину в Сайгон завтра. — Не слід турбуватися про комендантську годину на території каодаїстів,— самовдоволено промовив комендант.— Але за межами... Звичайно, я пришлю вашу машину завтра. — Тільки з вихлопною трубою,— сказав я, і на його обличчі з’явилась бадьора, підтягнута, вишколена, суто військова усмішка. Коли ми вирушили, колона машин була вже далеко. Я наддав швидкості, намагаючись наздогнати її, але хоч ми вже залишили позаду зону каодаїстів і їхали тепер у зоні хоа-хао, попереду не видно було ні хмаринки куряви.

Цієї надвечірньої години весь світ здавався безлюдним ї плоским.

Місцевість начебто й не годилася для засідки, проте люди могли легко заховатись по шию в затоплених полях,. що тяглися за кілька ярдів від дороги.

Пайл відкашлявся — це було ознакою того, що він зараз знову почне інтимувати.

— Сподіваюся, Фуонг здорова,— сказав він. — Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь хворіла. Одна сторожова вежа потонула в рисових полях позаду, друга випливала попереду, — зовсім як шальки терезів.

— Вчора я зустрів її сестру, вона йшла до крамниці. — І, мабуть, запрошувала до себе. — Правду кажучи, ви вгадали. — Вона не так легко відмовляється від надії. — Надії? — Одружити вас з Фуонг. — Вона сказала мені, що ви їдете звідси. — Є такі чутки. — Але ж ви будете вести зі мною чесну гру, Томасе? — Чесну гру? — Я попросив, щоб мене перевели звідси,— сказав він.— Мені б не хотілося, щоб вона втратила нас обох. — Я думав, ви збираєтесь відбути тут весь свій термін. Він сказав без усякого жалю до себе:

— Я зрозумів, що не можу знести цього. — Коли ви їдете? — Не знаю. Мені пообіцяли, що це можна буде влаштувати десь через півроку. — І ви зможете витримати півроку? — Доведеться. — Які ж ви висунули причини? — Я сказав нашому аташе... Джо, ви його знаєте, майже всю правду. — Він, певне, вважає, що я мерзотник—не дозволяю вам забрати в мене дівчину. — Навпаки. Він скорше на вашому боці. Машина чхала і тягла з останніх сил — вона, здається, почала чхати ще за хвилину до того, як я помітив це,—¹ я все розмірковував над Пайловим наївним запитанням? «Але ж ви будете вести зі мною чесну гру?» Це запитання належало до сфери первозданної людської психіки, де слова «Демократія» і «Честь» пишуться з великої літери, як писали за старих часів на надгробках, де кожне слово має для вас те саме значення, яке воно мало для ваших предків.