Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ перший 3 page





— На мою думку, він ніколи не був з жінкою ближчий, ніж зараз. — Танцює дуже погано, — зауважила вона. — Погано. — Але вигляд у нього такий симпатичний і такий надійний. — Авжеж. — Можна трохи посидіти з вами? Мої друзі такі нудні, Музика замовкла, і Пайл незграбно вклонився Фуонг, потім провів її до нашого столика і підсунув стілець. Я бачив, що така манірна ввічливість подобається Фуонг. І подумав, як багато вона втрачає, живучи зі мною.

— Сестра Фуонг, — сказав я Пайлові. — Міс Хей. — Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він і почервонів. — Ви з Нью-Йорка? — спитала вона. — Ні. З Бостона. — Це теж у Сполучених Штатах? — Авжеж, звичайно. — Ваш батько бізнесмен? — Не зовсім. Він професор. — Учитель? — перепитала вона з ледь помітним розчаруванням. — Розумієте, він науковець. До нього звертаються за консультацією. — Відносно здоров’я? Він лікар? — Ні, не лікар. Він доктор, але доктор технічних наук. Знає все на світі про підводну ерозію. Ви чули, що це таке? — Ні, не чула. Пайл спробував бути дотепним:

— Ну що ж, доведеться батькові самому вам це пояснити. — Хіба він тут? — О ні. — Але він приїде? — Ні, я просто пожартував, — сказав Пайл винувато. — Хіба у вас є ще одна сестра?—запитав я міс Хей. — Ні. А що? — Схоже на те, що ви розвідуєте, який з містера Пайла жених. — У мене тільки одна сестра, — промовила міс Хей і важко поклала руку на коліно Фуонг, мов головуючий, що стверджує ударом молотка порядок денний. — І дуже гарненька, — сказав Пайл. — Вона найвродливіша дівчина в Сайгоні, — ніби між іншим поправила його міс Хей. — Не сумніваюсь у цьому. — Час замовити вечерю, — сказав я. — Навіть найврод- ливішій дівчині в Сайгоні треба попоїсти. — Я не голодна, — заявила Фуонг. — Вона така тендітна, — рішуче провадила далі міс Хей. В її голосі прозвучала нотка погрози. — їй потрібна увага. Фуонг заслуговує на увагу. Вона дуже-дуже віддана. — Моєму другові пощастило, — з глибокою серйозністю промовив Пайл. — Вона любить дітей, — сказала міс Хей. Я засміявся і тут же спіймав Пайлів погляд: він зиркнув на мене обурено й здивовано. Я раптом зрозумів, що він щиро зацікавлений тим, що ще може сказати міс Хей. Замовляючи обід (хоч Фуонг сказала, що не голодна, я знав, що вона легко впорається з добрячим біфштексом, двома сирими яйцями та гарніром), я слухав, як Пайл поважно розумує про дітей.



— Мені завжди хотілося мати багато дітей,— говорив він.— Велика сім’я — це просто чудово. Велика сім’я зміцнює шлюб. Та й для дітей це теж краще. Я був одинак. Дуже погано бути одинаком. Я ніколи не чув раніше, щоб він так багато говорив.

— Скільки років вашому батькові? — жадібно запитала міс Хей. — Шістдесят дев’ять. — Старі люди так люблять онуків. Шкода, що моя сестра не має батьків, які тішилися б її дітьми. Якщо тільки вони в неї будуть...— додала вона, кинувши на мене нищівний погляд. То й ви також не маєте,— вставив Пайл, по-моєму, досить недоречно.

 

— Наш батько був з дуже хорошої сім’ї. Він був мандарином в Гуе. — Я замовив вечерю на всіх,— повідомив я. — Для мене не треба,— заперечила міс Хей.— Мушу йти до своїх друзів. Я хотіла б знову зустрітися з містером Пайлом. Може, ви влаштуєте це? — Коли повернуся з Півночі,— пообіцяв я. — А ви їдете на Північ? — Гадаю, що час і мені подивитися на війну. — Але ж усі кореспонденти вже повернулися,— сказав Пайл. — Найкращий час для мене. Мені не треба буде зустрічатися з Грейнджером. — Тоді обов’язково приходьте пообідати зі мною й Фуонг, коли мосьє Фулер поїде.— І міс Хей додала з похмурою ввічливістю: — Щоб вона не нудьгувала. Після того як міс Хей пішла, Пайл сказав:

— Яка чарівна, культурна жінка. І так добре говорить по-англійському. — Скажи йому, що моя сестра служила в конторі у Сінгапурі,— з гордістю мовила Фуонг. — Невже? В якій конторі? — Імпорт, експорт,— переклав я слова Фуонг.— Вона вміє стенографувати. — Такі, як вона, потрібні в економічній місії. — Я побалакаю з нею,— сказала Фуонг.— їй, певне, сподобається працювати в американців. По вечері вони знову танцювали. Я теж погано танцюю, але не був такий безцеремонний, як Пайл,— а може, в ті перші дні, коли був закоханий в Фуонг, я теж не соромився цього? Скільки разів я танцював з Фуонг в «Гран монді» до того пам’ятного вечора, коли захворіла міс Хей, аби тільки мати змогу поговорити з нею. Пайл не скористався цією змогою, коли вони знову пішли танцювати; він тільки тримався трохи вільніше і не так далеко від неї, як перше, от і все; але вони обоє мовчали. І раптом, дивлячись на її ноги, які так легко і точно потрапляли в такт його незграбному човганню, я відчув, що знову закоханий в неї. Мені просто не вірилось, що через якусь годину-дві вона повернеться зі мною в мою темну, брудну кімнату з загальною вбиральнею та старими жінками, що завжди сидять коло дверей.

Краще б я ніколи не знав цих чутою про Фат-Дьєм — місто на Півночі, куди моя дружба з одним із французьких морських офіцерів дозволяла мені проникнути непомітно і безкарно. І заради чого — газетної сенсації? Але тільки не в ті дні, коли весь світ хотів читати про те, що діється в Кореї. Для того, щоб умерти? Але чого б мені шукати загину, коли кожної ночі поруч зі мною спить Фуонг? Проте я знав відповідь на це запитання. Ще з дитинства я не вірив у вірність і все ж палко жадав її. Завжди боявся втратити щастя. Цього місяця чи наступного року Фуонг однаково залишить мене. Якщо не наступного року, то через три роки. Смерть була єдина стала величина в моєму світі. Втратити життя — і тоді вже ніколи більше нічого не втрачати. Я заздрив тим, хто міг вірити в бога, але не йняв їм віри. Я відчував, що вони підбадьорюють себе казками про вічне й незмінне. Смерть далеко надійніша, ніж бог, а з її приходом вже не треба буде боятися, що вмре любов. Зникне страх перед майбутнім з його нудьгою та байдужістю. Я, мабуть, ніколи не зміг би стати пацифістом. Вбити людину — значить незмірно її ощасливити. Ось чому люди завжди й усюди любили своїх ворогів. А друзів вони берегли для страждань і самотності.



— Пробачте, що я забрав від вас міс Фуонг,— почув я Пайлів голос. — Я ж погано танцюю, але люблю дивитись, як танцює вона. . Про неї завжди чомусь говорили в третій особі, неначе її при цьому не було. Часом вона здавалася незримою, як спокій.

Почалась перша частина естрадної програми: виступали співак, жонглер і комік, який говорив непристойності. Глянувши на Пайла, я помітив, що він явно не розуміє жаргону, на якому говорить комік. Пайл усміхався, коли усміхалася Фуонг, і вимушено сміявся, коли сміявся я.

— Цікаво, де зараз Грейнджер, — сказав я, і ГІайл докірливо подивився на мене. Потім показали коронний номер програми — групу комедіантів, переодягнених жінками. Багатьох із них я зустрічав удень на вулиці Катіна — вони прогулювалися в старих штанях і светрах, з синюватими підборіддями, вихляючи стегнами. А зараз, у декольтованих вечірніх сукнях, з фальшивими самоцвітами, накладними бюстами та хриплими голосами, вони здавалися не гіршими, ніж більшість європейських жінок у Сайгоні. Компанія молодих офіцерів- льотчиків бурхливо виявляла своє захоплення, а вони чарівно усміхались у відповідь.

Мене здивував несподіваний гарячий протест Пайла.

— Фаулере,— сказав він.— Ходім звідси. Досить з нас. Це. непристойне видовище зовсім не для неї. Розділ четвертий 1

З дзвіниці собору бій здавався навіть мальовничим: він мовби застиг, як на панорамі англо-бурської війни в давньому номері «Лондонських ілюстрованих новин». Літак скидав на парашутах боєприпаси і харчі для якогось відрізаного сторожового поста в calcaire18 — цих дивовижних вивітрених горах на кордоні Аннаму 2, згори схожих на купи пемзи; літак, планіруючи, весь час повертався на те саме місце, і тому здавалося, що він не рухається, а парашут висить в одній точці на півдорозі до землі. В далечині безперервно здіймалися густі, наче скам’янілі, димки мінних вибухів, а на залитій сонцем базарній площі видніли бліді вогні пожеж. Мініатюрні фігурки парашутистів рухались одна за одною вздовж каналів, але з височини вони теж здавалися непорушними. Навіть священик, що сидів у кутку дзвіниці й читав требник* ні разу не змінив пози. На такій відстані війна мала чистенький і охайний вигляд.

Я прибув сюди на світанку з Нам-Діня десантним катером. Ми не змогли причалити в порту, тому що він був одрізаний противником, який повністю оточив місто і перебував на відстані шестисот ярдів від нього; отож нам довелося причалити біля палаючого базару. Ми були непоганою мішенню в світлі пожежі, але чомусь ніхто не стріляв. Навколо панувала тиша, чулося тільки потріскування й шипіння охоплених полум’ям яток. Чути було, як тупцює сенегальський вартовий на березі річки.

Я добре знав Фат-Дьєм до того, як там почалися бої,— його єдину довгу вузьку вулицю, забудовану дерев’яними крамничками; через кожні сто ярдів її перетинав канал, міст або стояла церква. Вночі місто освітлювали тільки свічки або тьмяні гасові ліхтарі (у Фат-Дьємі електричне освітлення було тільки в квартирах французьких офіцерів); удень і вночі вулиця була залюднена і гомінлива. Це місто, що жило своїм дивним середньовічним життям під захистом князя-єпіскопа, було тоді найбільш гамірним у всій країні, а тепер, коли я зійшов з катера і попрямував до офіцерських квартир, воно здавалося зовсім мертвим. Уламки й бите скло, запах горілої фарби і штукатурки, безлюдна, скільки сягало око, довга вулиця — все нагадувало один з лондонських проспектів рано-вранці після відбою повітряної тривоги; здавалось, що ось зараз побачиш плакат: «Обережно! Бомба не вибухнула».

Фасад будинку, де жили офіцери, наче вітром знесло, а будинки навпроти лежали в руїнах. Коли ми спускались річкою від Нам-Діня, я довідався од лейтенанта Перо, що тут сталося. Той поважний молодий офіцер, масон, вважав усе це покарою за забобони його товаришів. Єпіскоп Фат- Дьєма колись побував у Європі і вивіз звідти культ пресвятої діви Фатімської — видіння діви Марії, що з’явилась, як вірили католики, перед купкою португальських дітей. Повернувшись, він спорудив на її честь грот на території собору і щороку вшановував день з’явлення діви Марії процесіями. Його стосунки з полковником, що командував французькими військами, були напружені відтоді, як власті розпустили власну найману армію епіскопа. І цього року полковник, що до деякої міри співчував епіскопові, тому що для кожного з них інтереси батьківщини були важливіші, ніж католицизм, зробив дружній жест і разом зі своїми старшими офіцерами приєднався до процесії. Ніколи ще на честь пресвятої діви Фатімської не збиралося стільки люду. Навіть більшість буддистів (вони становили майже половину всього населення) не могла пропустити такої нагоди повеселитися, а ті, хто не вірив ні в якого бога, сподівалися, ідо всі ці хоругви, кадильниці і золоті дароносиці якось відвернуть війну од їхніх осель. Духовий оркестр — усе, що лишилося від єпіскопової армії, — очолив процесію, а за ним, наче хлопчики з церковного хору, йшли французькі офіцери, що за наказом полковника раптом стали благочестиві; вони вступили у двір собору, поминули білу статую спа- сителя, що стояла на острівці посеред невеличкого озера, пройшли під дзвіницею з прибудовами в східному стилі і зникли в прикрашеному різьбленням дерев’яному соборі з гігантськими колонами з суцільних стовбурів та радше буддійським, аніж християнським, олтарем, вкритим ясно- червоним лаком. Люди стікалися сюди з усіх сіл, розкиданих поміж каналами, з усієї округи, що скидалася на голландську рівнину,—тільки замість тюльпанів тут буяли молоді зелені пагінці або золоті стебла достиглого рису, а замість вітряків височіли церкви.

Ніхто не помітив, як до процесії приєдналися в’єтмінсь- кі розвідники; тієї ж ночі, поки головні сили комуністів просувалися міжгір’ями в Тонкінську долину, а французькі передові пости в горах безпорадно слідкували за їхнім рухом, передовий загін в’єтмінців ударив по Фат-Дьєму.

Тепер, через чотири дні, супротивника з допомогою парашутистів відтіснили на півмилі од міста. Проте це була поразка, і журналістів сюди не пускали, а телеграми про бій не приймали — адже газети повинні повідомляти тільки про перемоги. Власті затримали б мене в Ханої, якби знали про мету моєї подорожі, але що більше ви віддаляєтесь од головного штабу, то менше вас контролюють, а коли потрапляєте на передову позицію, ви — бажаний гість. Отже, те, що здавалося загрозою для головного штабу в Ханої і неприємністю для полковника в Нам-Діні, для лейтенанта на передовій позиції було розвагою, ознакою того, що ним цікавиться тґавколишній світ: адже протягом кількох благословенних годин він міг похизуватись і побачити в якомусь романтичному світлі навіть своїх забитих і поранених.

Священик згорнув требник і сказав:

— Ну, от і скінчено.— Він був європеєць, але не француз: епіскоп не потерпів би французького священика у своїй єпархії. Потім додав, наче вибачаючись:—Мені доводиться підніматися сюди, щоб трохи відпочити від цих нещасних...

Гуркіт мінометного вогню наближався з усіх боків,— супротивник, мабуть, почав відповідати. Дивно, але ворога важко було виявити: утворилося до десятка вузьких ліній фронту, а серед каналів, між селянськими садибами та затопленими рисовими полями, були тисячі зручних місць для засідки.

Внизу, під нами, стояло, сиділо і лежало все населення Фат-Дьєма. Католики, буддисти, язичники — всі вони забрали свої найцінніші речі: жаровні, лампи, дзеркала, шафи, циновки, ікони,— і перебралися на територію собору. Тут, на Півночі, вечорами ставало дуже холодно, і приміщення собору, цей єдиний притулок, було переповнене: навіть на сходах, що вели до дзвіниці, кожний східець був зайнятий, а у браму без кінця протовплювалися нові люди, несучи дітей і пожитки. Вони вірили, незважаючи на те, яку віру сповідали, що будуть тут у безпеці. В той час, коли ми дивилися на все це, до собору через натовп пробився якийсь юнак з гвинтівкою, у в’єтнамській уніформі; священик зупинив його і відібрав гвинтівку. Патер, що сидів на дзвіниці поруч зі мною, пояснив:

— Ми тут нейтральні. Це — володіння господа бога. «Які дивні і нещасні люди,— подумав* я,— населяють

царство боже — перелякані, замерзлі, голодні («Не знаю, чим ми будемо годувати цих людей»,— поскаржився патер); цар небесний міг би краще подбати про своїх підданців.— Але потім я сказав собі: — Скрізь одне й те саме: під владою хай навіть наймогутніших володарів підданці не завжди щасливі».

Унизу вже почали торгувати маленькі крамнички.

— Наче величезний ярмарок, правда? — звернувся я до священика.— Тільки немає жодного веселого обличчя. — Вони страшенно змерзли минулої ночі,— відповів священик.— Нам доводиться замикати браму монастиря, а то нас не було б і видно серед них. — А у вас тут тепло? — спитав я. — Не дуже. До того ж тут не вмістилася б навіть десята частина всіх цих людей. Я знаю, про що ви думаєте,— провадив він далі.— Але насамперед ми хочемо подбати про себе. У Фат-Дьємі лише одна лікарня, і наші медичні сестри — це черниці. — А хірург є? — Я сам роблю, що можу. Тільки тепер я побачив, що його сутана забризкана кров’ю.

— Ви піднялися сюди, щоб побачити мене? — спитав він. — Ні, мені хотілося роздивитися навколо. — Я спитав вас тому, що вчора ввечері сюди до мене приходив один чоловік. Він хотів сповідатися. Розумієте, був трохи наляканий тим, що побачив там, біля каналу, його почуття можна зрозуміти. *— А там дуже погано?

— Парашутисти накрили їх перехресним вогнем. Бідо- лашні. Я подумав, що ви відчуваєте те ж саме. — Я не католик. Боюся, що мене навіть християнином назвати не можна. — Дивно, що робить з людиною страх. — Зі мною він нічого не зробить. Якби я навіть вірив у бога взагалі, то все одно ненавидів би саму думку про сповідь. Стояти на колінах в одній з ваших будок! Відкривати свою душу іншій людині! Пробачте, отче, але це здається мені чимось нездоровим... не гідним мужчини. — Он як! Мені здається, ви хороша людина,— сказав він просто.— Очевидно, вам ніколи не доводилося ні в чому розкаюватись. Я поглянув на церкви — вони тяглися на рівній відстані одна від одної вздовж каналу до самого моря. На другій дзвіниці блиснув спалах гарматного пострілу.

Я сказав:

— Не всі ваші церкви додержуються нейтралітету. — Це неможливо,— відповів він.— Французи погодилися дати спокій тільки території собору. Більшого ми й не сподіваємося. А там, куди ви зараз дивитесь,— пост Іноземного легіону. — Ну, я піду. Прощавайте, отче. — Прощавайте і щасливої вам дороги. Та стережіться снайперів. Щоб вибратися на головну вулицю, мені довелося проштовхуватись крізь натовп, поминути озеро та білу, наче з цукру, статую з простягненими руками. Вулицю було видно майже на три чверті милі в обидва боки; і на всьому її протязі, крім мене, були тільки дві живі істоти: два солдати в маскувальних касках. Вони повільно віддалялися, тримаючу напоготові автомати. Я сказав — живі істоти, тому що на порозі одного з будинків лежав труп, головою на вулицю. Дзижчання мух, що обліпили труп, і дедалі тихіше рипіння солдатських чобіт були єдиними звуками, Я одвернувся і швидко пройшов повз труп. Оглянувшись через якусь хвилину, я побачив, що залишився вдвох з своєю тінню; звук моєї ходи самітно лунав у напруженій тиші. У мене було таке почуття, наче я став мішенню в тирі. Мені спало на думку, що коли щось і станеться зі мною на цій вулиці, то мине багато годин, перше ніж мене підберуть, і мухи, напевне, встигнуть поживитися.

Поминувши два канали, я завернув у провулок,, що вів до церкви. Близько десятка парашутистів у маскувальному одязі сиділи на землі, а два офіцери в цей час вивчали карту. Коли я підійшов до них, ніхто не звернув на мене уваги. Солдат з високою антеною похідної радіостанції повідомив: «Можна рушати». Всі встали.

Я спитав у них поганою французькою мовою, чи можна й мені піти з ними. Однією з переваг цієї війни було те, що обличчя європейця саме по собі правило за перепустку на передових позиціях: європейця ніхто не запідозрить у тому, що він ворожий розвідник.

— Хто ви? — спитав лейтенант. — Я пишу про війну, — відповів я. — Американець? — Ні, англієць. — У нас незначне завдання,— сказав лейтенант,— але якщо ви хочете йти з нами...—Він почав знімати свою стальну каску. — Ні, ні,— зупинив я його,— це для тих* хто воює. — Як хочете. Один по одному ми обійшли церкву,— лейтенант ішов попереду,— і на мить зупинилися на березі каналу, чекаючи, поки солдат з радіостанцією налагодить зв’язок з патрулями на обох флангах. Над головою пролітали міци і вибухали десь далі. За церквою до нас приєдналися ще солдати, тепер нас було чоловік тридцять.

Лейтенант півголосом пояснив мені, ткнувши пальцем в карту.

— Одержано повідомлення, що їх у цьому селі чоловік триста. Може, підтягують сили на ніч. Не знаємо. Ніхто ще їх не виявив. — А це далеко? — Триста ярдів. По радіо надійшов якийсь наказ, і ми мовчки рушили далі; з правого боку тягнувся прямий канал, з лівого — низькорослі чагарники, поля і знову чагарники.

— Все гаразд, — прошепотів лейтенант і заспокійливо махнув рукою. Ярдів через сорок ми підійшли до другого каналу з рештками мосту — однією дошкою без поруччів. Лейтенант дав знак розсипатись, і ми присіли навпочіпки обличчям до незнайомої нам землі, що починалася по той бік каналу. Солдати подивилися на воду, потім, наче за командою, всі разом одвернулись. Спочатку я не зрозумів, що вони там побачили, а коли розглядів, то чомусь згадав ресторан «Шале», комедіантів, переодягнених жінками, молодих льотчиків, що захоплено свистіли їм, і Пайлові слова: «Це непристойне видовище зовсім не для неї!»

Канал був переповнений трупами і нагадував юшку, в якій занадто багато м’яса. Трупи лежали один на одному, а одна голова,— сіра, як у тюленя, і безлика, як у каторжника, з бритим черепом,— стирчала над водою, наче бакен. Крові не було: її, мабуть, давно вже змило водою. Не уявляю, скільки їх там було. Певне, попали під перехресний вогонь, коли відступали; і кожний з нас на цьому березі, мабуть, подумав: «Те саме може статись і зі мною». Я теж одвернувся: мені не хотілося, щоб щось нагадувало про те, як мало ми значимо, як швидко, просто і непомітно приходить смерть. І хоч розумом я й бажав поринути в небуття, а все ж боявся смерті, як незаймана дівчина боїться першої ночі. Хотілось би, щоб смерть прийшла з належним попередженням, так, щоб я зміг підготуватися. До чого? Не знаю, до чого і як,— хіба що подивився б навколо себе на те незначне, з чим довелось би розлучитись.

Лейтенант сидів поруч з радистом, утупивши очі в землю. Почала тріщати рація, передаючи якісь накази, і, зітхнувши, наче його пробудили від сну, лейтенант устав. У всіх діях парашутистів була якась дивна товариськість, наче всі вони займалися справою, яку їм уже доводилось робити спільно безліч разів. Ніхто не чекав розпоряджень. Два солдати попрямували до дошки і спробували перейти по ній через канал, але, обтяжені зброєю, не змогли втримати рівноваги й мусили сісти верхи й посуватися так дюйм за дюймом уперед. Третій солдат знайшов плоскодонку, сховану в кущах, і підвів її до того місця, де стояв лейтенант. Шестеро з нас сіли в човен, і солдат погнав його до другого берега, але човен наскочив на мілину з трупів. Солдат запрацював жердиною, швидко занурюючи її в це людське місиво; один з трупів одірвався і поплив на спині поряд з човном, наче плавець, що стомився. Нарешті ми обминули перешкоду і, перебравшись на другий бік, вилізли з човна, не озираючись назад. Ніхто не стріляв; ми були живі, смерть відступила — може, до наступного каналу. Я почув, як хтось позад мене дуже серйозно сказав: «Gott sei dank» 1. Майже всі, крім лейтенанта, були німці.

Неподалік видніли селянські будівлі; лейтенант перший увійшов на подвір’я, тримаючись поблизу стіни, а ми йшли слідом за ним на відстані шести футів один від одного. Потім солдати, знову без будь-якої команди, розсипалися по подвір’ю. Все живе покинуло його — навіть жодної курки не лишилося; проте на стінах цієї колишньої людської оселі висіли дві потворні олеографії Христа і богоматері з дитиною, що надавали руїнам європейського вигляду. Ці люди у щось вірили, і ти це розумів, навіть не поділяючи їхньої віри; вони були живими істотами, а не сірими знекровленими трупами.

Дуже часто війна полягала в тому, щоб сидіти, згорнувши руки, і на щось чекати. Коли не знаєш точно, скільки часу лишилося чекати, здається не вартим навіть думати про що-небудь. Виконуючи те, що вони так часто виконували до цього, вартові стали на варту. Все, що тепер ворухнеться попереду, буде ворогом. Лейтенант зробив позначку на карті і повідомив по радіо, де наша позиція. Настала полуднева типта, навіть міномети замовкли, а з неба зникли літаки. Один із солдатів розважався, копирсаючи лозинкою у багні. Через якийсь час почало здаватися, що війна забула про нас. «Сподіваюся, Фуонг віднесла почистити мої костюми»,— подумав я. Холодний вітер ворушив солому на подвір’ї; другий солдат сором’язливо зайшов за сарай до вітру. Я намагався пригадати, чи заплатив британському консулові в Ханої за пляшку віскі, яку він відступив мені. Десь попереду пролунали два постріли, і я подумав: «Ось воно. Тепер почнеться». Я не потребував іншого попередження і з хвилюванням чекав, що переді мною відкриєть» ся вічність.

Але нічого не сталося. Ще раз я випередив події. Через кілька довгих хвилин повернувся один з вартових і про щось доповів лейтенантові. Я почув слова: «...deux civils»

— Ходімо подивимось,— запропонував мені лейтенант, і слідом за вартовим ми почали повільно пробиратися зарослою болотистою стежкою між дрома рисовими полями. Ярдів за двадцять від ферми, у вузькій канаві, ми знайшли те, що шукали: жінку і маленького хлопчика. Обоє були мертві: на лобі у жінки виднівся маленький згусток крові, а дитина наче спала. Хлопчикові було років шість, і він лежав, підігнувши під себе маленькі кістляві коліна, наче зародок в материній утробі.

— Malchance19,— сказав лейтенант. Він нахилився і перевернув хлопчика догори обличчям.

У малого на шиї був образок, і я сказав собі: «І амулет не допомагає». Під трупом лежав обгризений шматок хліба. «Ненавиджу війну»,— подумав я.

— Намилувалися? — з люттю спитав лейтенант, наче я був винуватий у смерті цих людей; для солдата, мабуть, кожний цивільний є тією людиною, яка наймає його, щоб він убивав, включає в його заробіток плату за вбивство, а сама уникає відповідальності. Ми повернулися на подвір’я і знову мовчки сіли на соломі, ховаючись од вітру, який, здавалося, мов звір, відчував наближення темряви. Той солдат, що копирсався в багні, пішов за сарай до вітру, а той, що вже ходив туди, став Собі копирсати лозинкою. Я подумав: «Очевидно, в таку ж хвилину затишшя, після того як були виставлені вартові, та жінка з дитиною вирішила, що небезпека минула, і вилізла з канави. Скільки ж часу були вони там? Хліб зовсім черствий. Вони, мабуть, жили в цьому будинку».

Знову затріщала рація. Лейтенант стомлено промовив:

— Село бомбитимуть. Патрулі на ніч знімають. Ми підвелись і рушили тією ж дорогою назад, знову переправившись у човні серед трупів і поминувши один по одному церкву. Село було не так далеко, і все ж наша подорож, з єдиним результатом — убивством тих двох, — здалася нам надто довгою. В небі почулося гудіння літаків, і позад нас загриміли вибухи бомб.

Уже спустилася ніч, коли я дістався до офіцерських квартир, де мав переночувати. Термометр показував усього один градус вище нуля, і тепло було тільки в районі базару, що догоряв. Одну з стін будинку зруйнував снаряд, двері були вибиті, і брезент не захищав від протягів. Движок, що давав електрику, не працював, і нам довелося збудувати справжні барикади з ящиків та книжок, щоб вітер не гасив свічок. Я зіграв у кості на місцеві гроші з одним із офіцерів — капітаном Сорелем: було не зовсім зручно грати на випивку, тому що я був їхній гість. Щастя усміхалося нам по черзі. Я відкоркував свою пляшку віскі, щоб трохи зігрітись, і всі зібралися навколо нас.

— Це перша склянка віскі, — заявив полковник, — яку я п’ю, відколи залишив Париж. Повернувся один з лейтенантів: він перевіряв пости.

— Сподіваюся, ніч сьогодні буде спокійна,— сказав він. — Вони не підуть в атаку раніше четвертої,— кинув полковник. — У вас є зброя? — спитав він мене. — Немає. — Я знайду для вас. Найкраще покласти револьвер під подушку.— І додав люб’язно: — Боюся, що ваш матрац буде не дуже м’який. А о пів на четверту почнуть стріляти міномети. Ми намагаємось, не давати супротивникові скупчуватися. .—- І довго, ви гадаєте, це триватиме?

. — Хто його знає. Ми не можемо більше відтягувати війська від Нам-Діня. Тут — просто маневр. Якщо ми зможемо утриматися з тими підкріпленнями, що надійшли два дні тому* то це можна буде назвати перемогою.

Знову знявся вітер, намагаючись прорватися в приміщення. Брезент на дверях напнувся, і мені згадався Полоній, заколотий за гобеленом; полум’я свічки заколихалось, і на стінах затанцювали тіні. Нас можна було прийняти за трупу мандрівних акторів.

— Ваші пости вціліли? — Здається.— В його голосі вчувалася незмірна втома. — Та це, правду сказати, дрібниця проти того, що діється за сотню кілометрів звідси — в Хоа-Біні. Ось там справжній бій. — Ще склянку, полковнику? — Дякую, ні. Воно чудове, ваше англійське віскі, але краще залишити трохи на ніч, про всяк випадок. А тепер пробачте мені: я, мабуть, трохи посплю. Коли почнуть стріляти міномети, вже не можна буде спати. Капітане Сорель, потурбуйтеся, щоб мосьє Фулёр мав усе необхідне: свічку, сірники, револьвер. Полковник пішов у свою кімнату. То був сигнал для нас усіх. Для мене поклали матрац на підлозі в маленькій комірчині, з усіх боків я був оточений дерев’яними ящиками. Заснув я дуже швидко — тверда підлога якось заспокоювала. Я подумав,— і, хоч як. це дивно, без ревнощів,— чи вдома зараз Фуонг? В цю ніч володіння жіночим тілом здавалося чимось зовсім не істотним,— може, тому, що за день я побачив надто багато тіл, які не належали нікому, навіть самим собі. На всіх нас чекає один кінець.

Коли я заснув, мені приснився Пайл. Він танцював один на сцені, неприродно простягнувши руки до невидимої партнерки, а я сидів на чомусь подібному до стільця для гри на фортепіано, з револьвером у руці, і слідкував, щоб ніхто не заважав йому танцювати. Коло естради, там, де в більшості англійських мюзик-холів вивішують програми, було написано: «Танець кохання. Вищий клас». Хтось заворушився в глибині зали, я міцніше стиснув револьвер і прокинувся.

Моя рука стискала чужий револьвер, а в дверях стояв якийсь чоловік із свічкою. На ньому була стальна каска, що кидала тінь на очі, і лише коли він заговорив, я впізнав Пайла. Він зніяковіло промовив:

— Пробачте, ради бога, що я вас розбудив. Мені сказали, що я можу тут переночувати. Я все ще не проснувся як слід.

— Де ви взяли цю каску? — спитав я. — Каску? Мені її позичили,— відповів Пайл якось невиразно. Він втягнув за собою військовий рюкзак і почав виймати звідти спальний мішок на шерстяній підбивці.

— Ви чудово екіпіровані,— сказав я, намагаючись второпати, яким чином ми обидва сюди потрапили. — Це стандартне спорядження наших допоміжних медичних загонів,— сказав він.— Мені дали його в Ханої. Він дістав термос, невеличку спиртівку, щітку для голови, голярне приладдя і бляшанку консервів. Я поглянув на годинник. Було близько третьої ранку.

2

 

Пайл і далі виймав речі. З ящиків спорудив невеличку підставку для дзеркала та голярного приладдя. Я сказав:

— Сумніваюся, чи пощастить вам дістати тут хоч краплю води. — Нічого, — озвався він. — У мене в термосі вистачить води і на ранок. Він сів на спальний мішок і почав роззуватися.

— Яким вітром вас сюди занесло? — спитав я. — Мені дозволили поїхати до Нам-Діня для перевірки нашого загону по боротьбі з трахомою, а звідти я найняв човен. — Човен? — Розумієте, щось ніби плоскодонка... не знаю, як він тут називається. Правду кажучи, мені довелось його купити. Човен коштував не так дорого. — І ви один спустилися річкою? — Повірте, це було зовсім легко. Я плив за водою. — Ви з глузду з’їхали. — Зовсім ні. Єдина небезпека була — сісти на мілину. — Або загинути від кулі морського патруля чи кулеметної черги з французького літака. А то ще вам могли перерізати горло в’єтмінці. Він зніяковіло засміявся.






Date: 2016-02-19; view: 122; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.011 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию