Лялькар Манджафоко дарує Піноккіо п'ять золотих монет і наказує їх передати татові Джеппетто. Але Піноккіо іде з крутіями Лисицею і Котом

Наступного дня Манджафоко тихенько покликав Піноккіо, щоб ніхто не почув їхньої розмови, і запитав:

– Як звуть твого батька?

– Джеппетто.

– Його ремесло?

– Бідність.

– І багато він заробляє?

– Саме стільки, щоб не мати жодного чентезімо в кишені. Достатньо сказати, що він зняв із себе останню куртку, аби купити мені шкільний буквар. Куртка була зовсім зношена, геть уся полатана.

– Бідага, я йому співчуваю! Ось тобі п’ять золотих. Негайно віднеси їх своєму батькові і передай від мене дружній привіт.

Піноккіо, ясна річ, тисячу разів подякував лялькареві, по черзі обійняв усіх ляльок трупи, навіть поліцейських, і на сьомому небі від щастя попрямував додому.

Проте, не подолавши й кілометра, він зустрів на вулиці кульгаву на одну лапу Лисицю і сліпого на обидва ока Кота. Простуючи дорогою, вони допомагали одне одному, як добрі приятелі. Сліпий Кіт слугував опорою для кульгавої Лисиці, а кульгава Лисиця була сліпому Котові за поводиря.

– Добридень, Піноккіо, – сказала Лисиця і ввічливо вклонилася.

– Звідкіля ти знаєш моє ім’я? – здивувався Піноккіо.

– Я добре знаю твого батька.

– І де ж ти його бачила?

– Я бачила його вчора, він стояв біля свого будинку.

– А що він робив?

– Він був у самій сорочці і тремтів од холоду.

– Бідолашний тато! Нічого, відтепер він, дякувати Богові, більше не тремтітиме від холоду.

– Чому?

– Бо я став поважною персоною.

– Ти – поважною персоною? – глузливо перепитала Лисиця і голосно захихотіла.

Кіт також криво посміхнувся. А щоб його глузливу посмішку не помітив Піноккіо, він передньою лапою погладив вуса.

– Нема чого сміятися! – розсердився Піноккіо. – Шкода, що вам доведеться сконати від заздрощів, адже тут, якщо ви хоч трохи у цьому тямите, п’ять новісіньких золотих монет.

І він дістав монети, що подарував йому власник лялькового театру.

Зачувши чарівний дзенькіт золота, Лисиця мимоволі випростала свою криву ногу, а Кіт вирячив обидва ока і ті зблиснули, мов зелені вогники. Однак він хутко заплющив їх, і Піноккіо нічого не помітив.

– А що ти збираєшся робити з цими монетами? – запитала Лисиця.

– Перш за все, – відповів Дерев’яний Хлопчик, – я придбаю своєму батькові красиву нову куртку, бажано зі щирого золота й срібла та з ґудзиками із самоцвітів. А потім буквар.

– Тобі – буквар?

– Так, мені. Річ у тім, що я хочу піти до школи і старанно вчитися.

– Поглянь на мене! – сказала Лисиця. – Дурне навчання вартувало мені однієї ноги.

– Поглянь на мене! – повторив Кіт. – Дурне навчання вартувало мені обох очей.

Тієї миті білий дрізд, що сидів на дереві при дорозі, затягнув своєї улюбленої мелодії, а по закінченні мовив:

– Піноккіо, не слухай, що тобі кажуть ці огидні покидьки!

Бідолашний дрізд! Краще б він змовчав! Кіт зробив величезний стрибок, схопив його і махом проковтнув разом із пір’ям, так що дрізд не встиг навіть зойкнути.

Зжерши дрозда й облизнувшись, Кіт знову заплющив очі, як і раніше вдаючи сліпого.

– Бідолашний дрізд! – сказав Піноккіо Котові. – Чому ти так погано з ним учинив?

– Це був гарний урок для нього. Наступного разу він знатиме, що не треба втручатися в чужу розмову.

Вони вже подолали півдороги, аж раптом Лисиця зупинилася і звернулась до Дерев’яного Хлопчика:

– А чи хочеш ти, щоб у тебе стало вдвічі більше золотих монет?

– Що?

– Чи хочеш ти п’ять нещасних цехінів перетворити на сто, тисячу, дві тисячі?

– Ще б пак! Але як?

– Дуже просто. Не йди додому, а прямуй за нами, от і все.

– А куди ви мене поведете?

– У країну Дурисвітію.

Піноккіо хвильку помізкував, потім рішуче мовив:

– Ні, не піду. Я вже неподалік дому, де на мене чекає батько. Бідолашний старий, учора я не повернувся, він, напевно, страшенно непокоївся за мене. На жаль, я був нечемною дитиною, і Цвіркун, їй‑богу, мав рацію, коли сказав: «Неслухняним дітям погано буде на цьому світі!» Повірте мені, я вже знаю, почім ківш лиха, випробував на власній шкурі. Приміром, учора ввечері у будинку Манджафоко я був за крок від загибелі… Бр‑р!.. У мене й зараз мороз по спині від згадки про це!

– То ти справді вирішив іти додому? – сказала Лисиця. – Нехай тобі буде гірше, іди!

– Іди! – повторив Кіт.

– Обмізкуй усе до ладу, Піноккіо, бо ти відмовляєшся від власного щастя!

– Щастя! – повторив Кіт.

– Твої п’ять цехінів от‑от могли б перетворитися на дві тисячі.

– На дві тисячі! – знову повторив Кіт.

– Але як? – запитав Піноккіо, від подиву широко роззявивши рота.

– Можу тобі пояснити, – відповіла Лисиця. – Ти, мабуть, знаєш, що в країні Дурисвітії є Чарівне Поле. Ти викопуєш на цьому полі невелику ямку і кладеш до неї, скажімо, золотий цехін. Потім засипаєш ямку землею, поливаєш її двома відрами криничної води, посипаєш пучкою солі, а ввечері спокійно лягаєш спатоньки. Вночі цехін проростає і квітне, а коли наступного дня на світанку ти приходиш на поле, – що ти там бачиш? Красиве дерево, обчіпляне незліченними цехінами, як важкий колос у липні – зерном.

– Тож, – не сходив із дива Піноккіо, – якщо я на тому полі закопаю мої п’ять цехінів, скільки ж я знайду на ранок?

– Розрахунок доволі простий, – відповіла Лисиця, – ти можеш полічити на пальцях. Скажімо, кожен цехін перетворюється на купу з п’ятисот цехінів: відтак помнож п’ятсот на п’ять, і виходить, що наступного ранку ти покладеш собі до кишені дві тисячі п’ятсот дзвінких, блискучих, новісіньких цехінів.

– Це ж неймовірно! – вигукнув Піноккіо і від радості почав підскакувати на одній нозі. – Коли я зберу ці цехіни, я залишу дві тисячі собі, а решту п’ятсот подарую вам.

– Подарувати нам! – обурено вигукнула Лисиця і вдала скривджену. – Борони тебе Боже від цього.

– …Боже від цього! – повторив Кіт.

– Ми, – провадила Лисиця, – не трудимося заради ганебного прибутку. Ми трудимося лише для того, щоб інших збагачувати.

– …інших! – повторив Кіт.

«О, які чесні синьйори!» – подумав Піноккіо. І вмить забув про свого батька, про нову куртку, про буквар, про всі свої добрі наміри і сказав Лисиці й Котові:

– Ходімо хутчіш! Я з вами.