Історія Піноккіо і Цвіркуна, з якої стає зрозуміло, що злі діти не люблять, коли їм роблять зауваження ті, хто значно розумніший за них

О тож, мої любі дітки, в той час, коли безвинного Джеппетто кинули до буцегарні, зухвалий хлопчисько Піноккіо, відкараскавшись од поліцейського, стрімголов помчав через поле додому. Він перелітав горби, густу тернину і канави з водою, немов зацькований загоничами дикий цапок чи заєць. Удома він пхнув двері, увійшов, зачинив їх і гепнувся на долівку, полегшено переводячи дух.

Та недовго він насолоджувався спокоєм – раптом йому здалося, що в кімнаті хтось пропищав:

– Крі‑крі‑крі…

– Хто тут? – з острахом запитав Піноккіо.

– Це я!

Піноккіо обернувся і побачив великого Цвіркуна, що помалу ліз угору по стіні.

– Ти хто такий?

– Я Цвіркун, і в цій кімнаті мешкаю вже понад століття.

– Тепер це моя кімната, – заявив Дерев’яний Хлопчик. – Тому, зроби ласку, забирайся звідси геть!

– Я не піду, – заперечив Цвіркун, – допоки не відкрию тобі велику таємницю.

– Відкривай свою велику таємницю, тільки хутчіш.

– Горе дітям, які повстають проти своїх батьків і зі свого дурного розуму полишають отчий дім! Важко їм буде на цім світі. Та рано чи пізно вони гірко пошкодують про це.

– Бреши побільше! Як хочеш знати, Цвіркуне, до завтрашнього досвітку і сліду мого тут не буде. Якщо я залишуся, то мене спіткає таке саме нудне життя, яким марудяться в батьківських домівках усі інші діти: мене відправлять до школи, змусять навчатися, і навіть не запитають, чи хочу я цього. Та, відверто кажучи, я не маю ані найменшого бажання ходити до школи. Значно приємніше гасати за метеликами, лазити по деревах і дерти з гнізд пташенят.

– Бідолашний дурнику! Хіба ти не розумієш, що за такого життя ти перетворишся на справжнісінького віслюка і всі тебе зневажатимуть?

– Стули пельку, старий Цвіркуне! – не на жарт розсердився Піноккіо.

Та Цвіркун, сповнений терпіння і мудрості, не образився і провадив далі:

– Коли не до вподоби школа, то чом би тобі не навчитися якомусь ремеслу і чесно заробляти собі на хліб?

– Сказати, чому? – відповів Піноккіо, поволі втрачаючи терпець. – Тому що зі всіх ремесел на світі лише одне мені справді до душі.

– І що ж це за ремесло?

– Їсти, спати, розважатися і тинятися від рання до смерку.

– Зарубай на своєму довжелезному носі, – сказав Цвіркун з властивим йому спокоєм, – усі, хто займаються цим ремеслом, завжди потрапляють до лікарні або до в’язниці.

– Думай, що кажеш, старий Цвіркуне… Коли я розсерджуся, тобі буде непереливки!

– Сердешний Піноккіо, мені тебе справді дуже шкода!

– Чого це?

– Бо ти Дерев’яний Хлопчик, і найприкріше, що ти маєш дерев’яну голову!

По цих словах розлючений Піноккіо звівся на дерев’яні ніжки, схопив з лавки дерев’яного молотка і пожбурив його у Цвіркуна.

Може, він не сподівався, що поцілить, та на лихо, влучив Цвіркунові просто в голову, і неборака Цвіркун, встигнувши тільки вимовити «крі‑крі‑крі», повис на стіні, ніби мертвий.

Date: 2016-02-19; view: 419; Нарушение авторских прав