Ляльки впізнають свого братика Піноккіо і влаштовують йому грандіозну зустріч. Та в найурочистішу мить з'являється господар театру. Піноккіо наражається на страшну небезпеку

Поява Піноккіо в ляльковому театрі трохи не спричинила революцію. Піднялася завіса, вистава почалася.

На сцені грали Арлекін і Пульчінелла, вони лаялися і сварилися та, як зазвичай, раз у раз погрожували один одному порцією ляпасів і стусанів.

Глядачі заливалися від сміху, дивлячись на ляльок, що так правдоподібно сварилися, ніби вони справді були розумними істотами – людьми з нашого світу.

Раптом Арлекін перервав виставу, вказав рукою вглиб зали і звернувся до публіки трагічним голосом:

– О, сили небесні! Невже це правда, чи я сплю, а чи марю? Їй же право, там, позаду, Піноккіо!

– Точно, Піноккіо! – вигукнув Пульчінелла.

– Так, це він! – зойкнула синьйора Розаура, вигулькнувши з‑за лаштунків.

– Піноккіо! Піноккіо! – крикнули всі ляльки і підстрибом висипали на сцену.

– Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!

– Піноккіо, підведися, друже! – гукнув Арлекін. – Іди сюди і впади до моїх обіймів, обніми своїх дерев’яних братів!

Після цього сердечного запрошення Піноккіо неймовірним стрибком перенісся із задніх рядів до оркестрової ями. Ще стрибок – і він опинився на голові диригента, звідки стрибнув на сцену.

Годі навіть уявити, скільки обіймів, дружніх стусанів і щиглів отримав Піноккіо на доказ щирого і непорушного братерства акторів і актрис дерев’яної трупи.

Поза сумнівом, це був зворушливий спектакль, однак глядачам у залі урвався терпець, їм кортіло побачити продовження комедії, і вони почали кричати:

– Давайте комедію! Давайте комедію!

Вони могли б поберегти свої голосові зв’язки, позаяк ляльки навіть не збиралися продовжувати виставу, а навпаки, здійняли галас із подвоєною силою, підняли Піноккіо на плечі і з тріумфом піднесли до передньої рампи.

Аж тут з’явився лялькар – власник балагана, величезний потворний синьйор, сам вигляд якого наганяв жаху. Його ковтунувата борода, чорна, мов чорнильна пляма, була така довга, що діставала долівки, і йдучи він наступав на неї. Рот він мав широкий, як піч, а очі скидались на два червоні скляні ліхтарі зі свічками, що палахкотять усередині. В руках здоровань тримав товстенного батога, сплетеного зі змій та лисячих хвостів.

Раптова поява господаря театру змусила всіх завмерти й оніміти. Ніхто не смів голосно дихнути. Можна було почути, як пролітає муха.

Бідолашні ляльки затремтіли, мов осикові листочки.

– З якого дива ти зчинив безлад у моєму театрі? – запитав лялькар, звертаючись до Піноккіо хрипким голосом застудженого людожера.

– Повірте мені, пане, я в цьому не винен.

– Гаразд, годі! Сьогодні ввечері я з тобою поквитаюсь.

Після вистави господар пішов на кухню і взявся готувати вгодованого баранця собі на вечерю. Він довго й ретельно обсмажував його на рожні. Та щоб запекти м’ясо до хрусткої шкірочки, бракувало дрів. Тоді він покликав Арлекіна й Пульчінеллу та наказав їм:

– Притягніть сюди Піноккіо. Він висить он там, на цвяху! Здається, його зроблено з непоганого сухого дерева. От він і стане чудовим полум’ям для моєї печені.

Арлекін і Пульчінелла ніяково тупцювали на місці, але так і не змогли подолати свій страх під лютим оком господаря. Вони пішли виконувати наказ і незабаром повернулися на кухню разом з бідахою Піноккіо, що звивався, наче вугор на піску, і відчайдушно волав:

– Тату, врятуйте мене! Не хочу помирати! Я ще молодий, аби помирати!