Джеппетто майструє Піноккіо пару нових ніг і продає власну куртку, аби придбати для нього буквар

Не встиг Дерев’яний Хлопчик угамувати свій голод, як почав стогнати і плакати: йому кортіло мати нові ноги.

Проте Джеппетто вирішив покарати його за непослух і півдня не відгукувався на його ниття й благання. Нарешті він сказав:

– З якого доброго дива я робитиму тобі нові ноги? Чи не для того, щоб ти знову дав драла?

– Я присягаюся вам, – мовив Піноккіо, схлипуючи, – що тепер я буду хороший.

– Так кажуть усі діти, коли їм хочеться щось випросити, – заперечив Джеппетто.

– Я обіцяю піти до школи і старанно вчитися.

– Усі діти розповідають такі казки, коли їм треба щось вициганити.

– Але я не такий, як усі діти! Я значно кращий і завжди кажу правду. Я обіцяю вам, тату, що навчуся ремеслу і буду втіхою й підмогою у вашій старості.

Джеппетто вдавав сердитого, проте його очі блищали від сліз, а серце краялось, коли він бачив свого Піноккіо в такому жалюгідному стані. Тому він більше не сварився, а дістав інструмент, два бруски добре просушеного дерева і взявся до роботи.

Менш ніж за годину ноги були готові: дві стрункі, сухі, жилаві ноги. Справжній скульптор не зміг би зробити ліпше.

Потім Джеппетто сказав Дерев’яному Хлопчикові:

– Заплющ очі і спи!

Піноккіо скліпив повіки і вдав, що спить. Поки він прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі трохи клею і акуратно приклеїв йому обидві ноги так майстерно, що не можна було розібрати, в якому місці вони склеєні.

Щойно хлопчина відчув, що в нього знову є ноги, він одразу ж схопився на них і став стрибати й перекидатися, не тямлячи себе з радості.

– У подяку за все, що ви для мене зробили, – сказав Піноккіо, звертаючись до батька, – я хочу негайно йти до школи.

– Чудово, мій хлопчику!

– Але щоб я міг іти до школи, мене треба хоч якось одягнути.

Бідний, як церковна миша, Джеппетто не мав навіть чентезімо в кишені, тож справив для Піноккіо костюмчик з паперу, пару черевиків з деревної кори і ковпак із хлібного м’якуша.

Піноккіо відразу ж побіг до миски з водою, аби подивитись у неї, як у люстро, і до того тішився своєю зовнішністю, що вигукнув, гордий, як павич:

– Я виглядаю, як справжній синьйор!

– Це так, – відповів Джеппетто, – але затям: не красивий одяг робить з людини синьйора, а чистий.

– Однак, – промовив Дерев’яний Хлопчик, – я все ще не можу йти до школи, бо мені бракує однієї речі, до того ж найголовнішої.

– А саме?

– У мене немає букваря.

– Твоя правда. Та як нам дістати буквар?

– Це ж просто: треба піти і купити.

– А гроші?

– У мене їх немає.

– У мене також, – скрушно похитав головою старий.

Навіть Піноккіо, що до цієї хвилини був доволі легковажним, зажурився, бо, коли горе є справжнім горем, його розуміє кожен, навіть дитина.

– Будь, що буде! – раптом вигукнув Джеппетто і схопився з місця.

Він напнув на себе стару, подерту і перештопану оксамитову куртку і хутко вийшов з дому.

Незабаром повернувся, тримаючи в руках буквар для сина, але куртки на ньому вже не було.

Бідолашний старий прийшов у самій сорочці, а на вулиці йшов сніг.

– А куртка, тату?

– Я її продав.

– А для чого ви її продали?

– Бо мені жарко.

Піноккіо відразу ж зрозумів, у чім річ. Не в силах стримати хвилю вдячності, він кинувся старому на шию і розцілував йому всеньке обличчя.