Піноккіо продає буквар, аби відвідати ляльковий театр

Щ ойно заметіль ущухла, Піноккіо взяв нового букваря під пахву і пішов до школи. Дорогою в його маленькій голівці роїлися тисячі різних нікчемних думок, він вимріював десятки повітряних замків, один прекрасніший за іншого. Наш дерев’яний герой казав собі:

– Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра – писати, а післязавтра – лічити. А потім – я ж неймовірно спритний – зароблю купу грошей і на ці самотужки зароблені гроші насамперед куплю красиву суконну куртку своєму батькові. Та що там суконну! Я дістану для нього куртку зі щирого золота й срібла, з ґудзиками із самоцвітів. Добряга і справді заслужив на це, адже тепер він бігає в самій сорочці, і все заради того, щоб я мав книжки і міг навчатися… У такий‑то собачий холод! Є жертви, на які ладні піти лише батьки!

У момент цієї зворушливої промови до самого себе його вуха вловили віддалені звуки флейти і барабанів: «Ту‑ту‑ту, ту‑ту‑ту, бум‑бум‑бум! Бум!»

Він зупинився і прислухався. Звуки долинали здалеку, де закінчувалася довжелезна дорога, що вела до маленького села на березі моря.

– Що це за музика? Шкода, що мені треба йти до школи, а то б…

І вмить у нього все перевернулося в голові. Постав непростий вибір: школа або музика.

– Сьогодні я піду до музики, а завтра в школу. Школа нікуди не втече, – вирішив нарешті наш хитрун.

Сказано – зроблено. Він звернув на дорогу, з кінця якої було чути музику, і помчав по ній щодуху. Що далі хлопчина біг, то виразніше ставали звуки флейт і барабанів: «Ту‑ту‑ту, ту‑ту‑ту, бум‑бум‑бум! Бум!»

Незабаром він опинився на людному майдані. Натовп юрмився перед великим дерев’яним балаганом зі строкатою полотняною завісою.

– Що це за балаган? – запитав Піноккіо у маленького сільського хлопчика.

– Читай, що написано на афіші, тоді знатимеш!

– Я залюбки це зробив би, але саме сьогодні я не вмію читати.

– Браво, віслюче! Тоді я тобі прочитаю. На афіші написано вогненно‑червоними літерами: «ВЕЛИКИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР».

– І давно почалася вистава?

– Вона саме починається.

– І скільки треба платити за вхід?

– Чотири сольдо.

Піноккіо, який аж згорав з цікавості, забув про будь‑яку пристойність. Він безсоромно запитав у хлопчика:

– Чи не позичиш мені до завтра чотири сольдо?

– Я залюбки це зробив би, – відповів той глузливо, – але саме сьогодні я не можу.

– За чотири сольдо я продам тобі свою курточку, – сказав Дерев’яний Хлопчик.

– Навіщо мені твоя куртка з кольорового паперу! Варто їй змокнути під дощем, і я її більше не побачу.

– Можливо, ти купиш мої черевики?

– Непогані, непогані, та не для носіння, а для розпалювання плити.

– Що ти мені даси за ковпак?

– Ото вдала покупка! Ковпак із хлібного м’якуша! Миші з’їдять його в мене на голові.

Що тут вдієш? Піноккіо прикусив язика. Хотів було зробити останню пропозицію, та йому забракло мужності. Він вагався, зволікав, крутився туди‑сюди. Врешті‑решт сказав:

– Даси мені чотири сольдо за новий буквар?

– Я хлопчик і не купую в інших хлопчиків, – відповів його маленький співбесідник, що виявився значно розсудливішим за Піноккіо.

– Беру буквар за чотири сольдо! – вигукнув якийсь барахольник, що чув усю розмову.

За мить книгу було продано.

А тим часом удома бідолашний Джеппетто в самій сорочині тремтів од холоду, бо проміняв свою куртку на букваря.

Date: 2016-02-19; view: 540; Нарушение авторских прав