Майстрові Вишні втрапило до рук дерев'яне поліно, що плакало і сміялося, мов дитина

Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

предоставлено правообладателями http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=601805

«К. Коллоді «Пригоди Піноккіо», серія «Всеволод Нестайко радить прочитати»»: Країна Мрій; Київ; 2010

ISBN 978‑966‑424‑216‑2

Аннотация

Ця повчальна історія про те, як звичайнісінька дерев'яна лялька завдяки наполегливій праці й доброму ставленню до ближніх перетворилася на справжню людину. Однак перш ніж це сталося, ледачому Дерев'яному Хлопчикові довелося пройти важкі випробування й зазнати багато лиха.

Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.

Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

Розділ 1

Майстрові Вишні втрапило до рук дерев'яне поліно, що плакало і сміялося, мов дитина

Жив собі… «Король!» – одразу ж вигукнуть мої маленькі читачі.

Аж ні, мої любі, не вгадали. Жив собі обрубок дерева, колода.

І було це не якесь рідкісне дерево, а звичайнісіньке поліно, якими зимової пори топлять печі й каміни, щоб обігріти оселю. Навіть не знаю, якими химерними шляхами одного чудового дня це звичайнісіньке поліно опинилось у майстерні старого теслі. Майстра звали Антоніо, та усенький світ величав старого «майстром Вишнею», бо кінчик його носа скидався на стиглу вишню – блискучу і сизо‑червону. Майстер Вишня, забачивши це поліно, страшенно зрадів і, весело потираючи руки, пробурмотів:

– Вчасно ж ця дровеняка втрапила мені до рук. Саме згодиться на ніжку до столу.

Сказано – зроблено. Він притьмом узяв гостру сокиру, аби здерти кору й витесати ніжку. Та не встиг майстер занести інструмент, як рука його так і застигла в повітрі – з поліна долинув тонкий, благальний голосок:

– Не бийте мене!

Можете собі уявити, якого виразу набуло обличчя старого доброго майстра Вишні.

Вельми здивований, він розгублено роззирався по майстерні, шукаючи того, кому цей голосок може належати. Проте в кімнаті нікого не було. Він зазирнув під верстак – нікого.

Відчинив шафу, яку зазвичай тримав замкненою, – нікого.

Застромив голову в кошіль із тирсою і стружкою – нікого.

Нарешті відчинив віконницю і вигулькнув на вулицю – анікогісінько. Може…

– Я все зрозумів, – гмикнув він і почухав під перукою. – Це мені почулося. Що ж, тоді до роботи!

І він знову взявся за сокиру і вправно цюкнув по дровині.

– Ой‑ой‑ой, боляче! – заволав уже знайомий голосок.

Для майстра Вишні це було вже занадто. Від страху в нього аж очі на лоба полізли, нижня щелепа звисла мало не до долівки, язик висолопився до підборіддя, так що старий уподібнився до однієї з тих химерних статуй, якими в давнину прикрашали водограї.

Перевівши дух, Антоніо став розмірковувати вголос, усе ще затинаючись від страху:

– Хто ж це зойкнув? Тут немає жодної живої душі. Чи може таке статись, аби дерев’яна колода плакала і репетувала, мов дитина? Ні, ніколи не повірю! Це ж звичайнісінька дровеняка, така сама, як і решта полін. Коли її кинути у вогонь, можна зварити на ньому добрячий горщик бобів. А якщо… хтось та заліз у поліно? То гірше для нього. Зараз я йому дам жару!

На цім слові він ухопив ненависну дровину обома руками і став безжально гамселити нею об стіну майстерні так, що аж захекався.

Трохи відсапавшись, старий прислухався – чи пролунає знову стогін або крик. Він чекав зо дві хвилини – ані звуку; ще п’ять хвилин – так само; десять хвилин – тиша.

– Допетрав, – сказав тесля нарешті, знічев’я усміхнувшись і скуйовдивши перуку. – Зойк мені лише почувся і все… Отже, до роботи!

А позаяк він ще не зовсім відійшов од переляку, то, щоб не втратити бадьорості духу, став тихенько наспівувати, як це робив зазвичай.

Відклавши сокиру, старий узяв рубанка, щоб гладенько обтесати поліно. Та тільки‑но провів рубанком по дереву, як знову почув той самий голосок, що, захлинаючись од сміху, забелькотів:

– Ой, припини, будь ласка! Мені ж лоскотно!

Цього разу майстер Вишня гепнувся долі, ніби вражений блискавкою.

Коли він трохи оговтався, то побачив, що досі лежить на долівці.

Обличчя в нього перекосилося, а вишневий кінчик носа від страху став тепер темно‑синім.