Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Права на свободи 7 pageГ. Дискреційне право Скористаюсь нагодою, щоб розглянути аргумент, наведений Ґріневолтом не в есе, яке я аналізував, а в іншому довгому есе, присвяченому моїй роботі, опублікованій кілька років тому2. В розділі 2 я розрізняю три значення «дискреційного права» та ідентифікую «сильне» значення. Судді мають дискреційне право в цьому сильному значенні лише тоді, коли жодна зі сторін не має права на конкретне рішення. В кількох розділах доводиться, що в типових випадках розгляду заявок на права в рамках звичайних цивільних справ судді не мають права діяти на свій розсуд в його сильному значенні, хоч якими б спірними не були ці заявки. В есе Ґрі-неволта пропонується короткий шлях, що оминає наведені мною різноманітні філософські аргументи. Автор стверджує, що коли ми прислухаємось до вживання поняття «власного розсуду» при звичайному спілкуванні чи до того, про що це поняття має «резонно» говорити в певних кон- 1 Див. Greenawalt, crop. 1051. 2 Greenawalt, "Discretion and Judicial Decision: The Elusive Quest for the текстах, тоді ми побачимо, що ідея, згідно з якою при розгляді складної справи судді зазвичай не мають права діяти на власний розсуд, «є просто-напросто некоректною». Наведу два найголовніші уривки з аргументу Ґріневолта. «На рівні звичайного спілкування право діяти на власний розсуд Існує, коли є два чи більше рішення, що їх вважатимуть вірними ті, перед кими несе відповідальність особа, що приймає рішення, а будь-які зовнішні норми, застосування яких могло б бути при цьому доречним, або не можуть бути відкриті відповідальним за прийняття рішення, або не дають чітких відповідей на питання, яке треба вирішити. Якщо я правий щодо звичайного спілкування, тоді не існує вагомої причини вживати термін „право діяти на власний розсуд" в іншому розумінні при описі суддівських обов'язків у юридичних справах». «Якщо авторитетні норми не дають чітких відповідей, якщо при вирішенні справи суддя мусить спиратись на дискусійні особисті оцінки і якщо широкі кола громадськості сприймуть більш ніж один результат як задовільне виконання його суддівських обов'язків, тоді нерезонно казати, що суддя має обов'язок прийти до одного результату, а не до іншого; що стосується закону, суддя має право діяти на власний розсуд при виборі одного з них». Ці два твердження (які я сприймаю як різні способи висловлення однієї і тієї ж думки) несуть у собі важливу двозначність. Уявімо справу, в якій «авторитетні» чи «зовнішні» стандарти не дають «чіткої відповіді» і, отже, суддя змушений спиратись на «дискусійні особисті оцінки». (На мою думку, це означає лише те, що в моєму словничку присутнє поняття «складна справа»). Згідно з цими твердженнями, суддя матиме дискреційне право прийняти рішення на користь тієї чи іншої сторони, якщо широкі кола громадськості розглядатимуть будь-яке з двох чи більше рішень як результат «належного» чи «задовільного виконання» суддівських обов'язків. Двозначність міститься в словах «належне» та «задовільне виконання». Чи з них випливає, що два рішення повинні розглядатись однаково коректними, або ж досить, щоб вони обидва заслуговували на повагу, тобто щоб обидва рішення були такими, до яких цілком міг би прийти компетентний, відповідальний та щирий суддя? Моральна практика розрізняє ці дві ідеї. Людина, яка вірить (навіть пристрасно), що люди, котрі споживають м'ясо, порушують права тварин, може визнати, що вона не має тако- 460 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА Додаток
го аргументу на підтримку своєї точки зору, який неминуче переконав би будь-яку чесну людину, і, отже, що той, хто досить ґрунтовно помізкував над її аргументами, проте не змінив своєї думки і продовжує споживати м'ясо, веде себе відповідально, хоча його дії все ж порушують права інших. Ця відмінність особливо важлива в області юридичної критики. Я можу вважати, що Верховний Суд прийняв неправильне рішення в (скажімо) справі Родрігіса (Rodruiguiz), та все ж заперечуватиму, що прийняте суддями рішення настільки явно неправильне чи що спосіб, в який вони прийшли до нього, настільки очевидно неналежний, що їх поведінку можна справедливо охарактеризувати як безвідповідальну. Я міг би сказати, що хоч відповідачі як клас і мали юридичне право на виграш, та все ж, на мій погляд, рішення не на їх користь було із категорії тих рішень, прийняття яких є — в цьому розумінні — належною дією з боку Суду. Ця відмінність — і здатність громадян помічати її — має дуже велике практичне значення для забезпечення поваги до закону, коли рішення не можуть не бути спірними. Отже, ми повинні зробити вибір між двома інтерпретаціями теорії Гріневолта про звичайне вживання поняття «права діяти на свій розсуд» і про що саме резонно говорить це поняття. 1) Сильне дискреційне право існує, якщо широкі кола громадськості вважають, що ні та, ні інша сторона не має права на виграш, тобто що рішення на будь-чию користь є, з огляду на права сторін, рівно коректним. 2) Сильне дискреційне право існує, якщо широкі кола громадськості вважають, що два чи більше рішення могли б стати результатом щирої та відповідальної спроби прийняти правильне рішення про права сторін. Інтерпретація «2)» була б прийнятним викладом того, що я назвав першим, «слабким» значенням дискреційного права. (Я сказав, що суддя має дискреційне право в цьому слабкому розумінні, коли його «обов'язок визначено нормами, що їх розумні люди можуть інтерпретувати по-різному». Проте інтерпретація «2)» як виклад сильного значення дискреції не є логічно вивіреною. Адже вона дозволяє сказати, що у судді є дискреційне право, незважаючи на те, що одна зі сторін має, з урахуванням всіх обставин, право на рішення, якого вона добивається. Припустімо, поборник інтерпретації «2)» намагається спростувати це заперечення, доводячи, що «2)» також є коректним викладом у стилі «звичайного спілкування» факту наявності права на рішення. Згідно з цим викладом, одна зі сторін має право на певне рішення лише тоді, коли невірним є твердження, що рішення на будь-чию користь вважалося б таким, що заслуговує на повагу. (Гріневолт пропонує саме це розширене тлумачення, коли говорить: «Проте в дуже складних справах жодна зі сторін не „вправі" одержати бажаний для неї результат». Цитати навколо слова «вправі» (в оригіналі) підказують, що тут відбувається звичайна мовна робота). Це тільки ускладнює проблему, тому що юристи, які мають намір провести щойно вказану відмінність і заявити, що прохачі в справі Родрігіса мали, з урахуванням всіх обставин, право на виграш, хоча рішення, безумовно, не було безвідповідальним, тепер можуть проводити цю відмінність, не суперечачи собі. Отже, ми повинні зупинитись на інтерпретації «1)». Дискреційне право існує, коли більшість юристів вважають, що жодна зі сторін не має права на виграш, так що кожне рішення є однаково коректним. Це, звичайно, не те ж саме, що і третя можлива інтерпретація первісних тверджень. 3) Дискреційне право існує, якщо певна група вважає два чи більше рішення коректними, або, інакше кажучи, якщо кожне з двох рішень користується значною підтримкою серед юристів. Така ситуація, на мій погляд, зазвичай має місце в складних справах. Проте якщо хтось запропонував би «3)» як виклад дискреційного права в стилі «звичайного спілкування», то з цим логічно не узгоджувалось би те, що кожен з юристів хоче сказати в такому випадку. Кожен хоче сказати, що попри той факт, що велика група юристів дотримується іншої думки, одна зі сторін має право на виграш і суддя не має дискреційного права прийняти рішення не на її користь. Якби інтерпретація «!)» була коректним викладом дискреційного права, тоді те, чи є я «просто неправим» (коли вважаю, що при вирішенні питань, пов'язаних із юридичними правами, дискреційне право зустрічається рідко), залежало б від відповіді на фактологічне питання про те, чи в таких випадках юристи часто згодні, що жодна зі сторін не має права виграти. Я впевнений, що зазвичай вони не згодні, хоча, можливо, я і помиляюсь. Втім, це не має значення, тому що «1)» не може бути коректним викладом дискреційного права. Адже в цій інтерпретації не враховано природної відмінності між поширеним переконанням, що суддя 462 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА має право діяти на свій розсуд, і фактом, що воно в нього є. Навпаки, в цій інтерпретації факт полягає в популярності переконання. Проте добре відомо про ті труднощі, що постають перед будь-якою теорією, в якій існування певного факту полягає в переконанні, що факт є саме таким, яким він уявляється. В чому ж переконаний, згідно з цим викладом, той, хто переконаний, що суддя має право діяти на власний розсуд? Він переконаний, що інші переконані, що ні та, ні інша сторона не мають права на виграш. Але це означає, що він переконаний, що кожна інша людина переконана, що інші переконані, що ні та, ні інша сторона не мають права на виграш, і так далі. Цілком незалежно від цих очевидних логічних труднощів, інтерпретація «1)» суперечить звичайному вживанню поняття. Адже один юрист може цілком резонно сказати, що кожне з двох рішень є однаково коректним і що, отже, суддя має дискреційне право, навіть якщо цей юрист знає, що з ним не згодний ніхто інший (можливо, тому, що всі вони є жертвами поганих теорій присуду). Проте з тезису Ґріневолта (якщо його розуміти як інтерпретацію «1)») випливає, що цей юрист неправий і, власне кажучи, верзе нісенітниці. Отже, необхідне певне коригування. Проте тут допоможе лише один вид коригування. Ми повинні облишити посилання на поширені переконання, щоб даний тезис перетворився на тезис про те, що дискреційне право існує, коли два рішення є (а не просто вважаються) однаково коректними, тому що ні та, ні інша сторона не має права на певне рішення в розгядуванїй справі. З цим тезисом я погоджуюсь одразу. Адже це — просто один із способів констатувати те, що я вважаю сильним значенням дискреційного права. Проте ніхто не може спертись лише на цей тезис і, не наводячи інших аргументів, заявити, що твердження про те, що судді не мають дискреційного права в складних справах, є просто хибним. Цю заяву слід обґрунтувати за допомогою або філософських аргументів, які апріорно покажуть, що жодна зі сторін не може мати права на виграш у складній справі, або юридичних аргументів, які покажуть — йдучи від справи до справи, зсередини,— що аргументи на користь права кожної зі сторін не сильніші за аргументи на користь права протилежної сторони. Можливість існування таких аргументів я розглядаю у розділі 13, а також у статті «Правильної відповіді немає?» Наскільки мені відомо, Гріневолт поки що не навів жодних.
Додаток 3. МАНЗЕР ТА ВІДСУТНІСТЬ ПРАВИЛЬНОЇ ВІДПОВІДІ А. То чи не існує правильної відповіді? Коли розважливі люди розходяться у поглядах на певне питання закону і не можуть дійти згоди щодо тесту, за допомогою якого можна було б зняти суперечність за умови, що були б відомі всі фізичні факти та факти про ментальний стан, чи може ця суперечність бути справжньою? Або ж натомість нам слід сказати, що на обговорюване питання немає правильної відповіді? Остання точка зору популярна серед юристів-теоретиків, і з неї апріорі виходить значна частина сучасного правознавства. Вона також має прихильників у філософії, хоча жоден філософ, якого я знаю, не вважає, що все тут настільки просто, як, здається, думають юристи. Я написав статтю ', а також розділ 13 цієї книги, в яких спробував розкрити складності даного питання, а також показати, що досі не запропоновано жодного вдалого аргументу на користь тезису про відсутність правильної відповіді в сфері закону. В статті я висловив припущення, що юристи не помітили відмінності між двома версіями свого твердження. Згідно з першою версією, коли два юристи не можуть дійти згоди, чи має позивач право на сприятливе для себе рішення, чи, навпаки, відповідач має право на виграш, може виявитись, що вони обоє неправі, тому що правильна відповідь полягає в тому, що ні та, ні інша сторона не має права на виграш. Згідно з другою версією, жоден з юристів не правий, проте жоден і не помиляється; те, що говорить кожен з них, не є ні вірним, ні невірним. Як приклад устрою, в якому, як можна вважати, іноді спрацьовує друга версія тезису, я навів літературну вправу, за умовами якої учасники мають, наприклад, обговорити питання, чи справді Девід Коперфільд любив свою матір, або чи мав він другу групу крові. У розділі 13 я запропонував ще одну відмінність — між двома різними точками зору, на основі яких можна скласти судження про те, що на певне питання немає правильної відповіді — в тому значенні, яке мається на увазі в другій версії. Таке судження можна скласти як внутрішнє судження, що розглядає відповідь про відсутність правильної відповіді як таку, що конкурує з 1 Див. Dworkin, "No Right Answer?", y: P. Hacker і J. Raz (ред)., "Law, Morality and Society: Essays in Honour of H. L. A. Hart", crop. 58 і далі; буде передруковано в розширеному вигляді в одному з найближчих номерів "New York University Law Review". 464 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА іншими можливими відповідями, але заслуговує, з урахуванням всіх обставин, на те, щоб саме їй віддали перевагу, si Припустімо, літературний критик каже, що хоч він і переконаний, що в дійсності Девід Коперфільд ненавидів свою матір (попри той факт, що більшість критиків з цим не згодні), він також переконаний, що на питання про те, чи мав Девід кров другої групи, не існує правильної відповіді, тому що в романі немає нічого, що свідчило б на користь позитивної чи негативної відповіді. Складаючи останнє судження, він приймає рішення про відсутність правильної відповіді зсередини устрою, як учасник, що застосовує норми цього устрою так, як він їх розуміє. Та припустімо, що філософ скаже, що жодне твердження про вигаданого персонажа не може бути визнано вірним чи невірним інакше, ніж на підставі конвенції чи якоїсь іншої форми домовленості, і, отже, що жодне з тверджень, про які сперечаються критики, як-от твердження про те, що в дійсності Девід Коперфільд ненавидів свою матір, не може бути ні вірним, ні хибним. Він принаймні намагається, щоб його точка зору була зовнішньою щодо даного устрою; він не вважає, що його судження про відсутність правильної відповіді на питання про відношення Девіда до своєї матері конкурує з двома іншими можливими судженнями і вимагає підтримки за допомогою аргументів того ж виду,^як і ті, що їх намагаються наводити автори інших суджень. Його ідея полягає в тому, що спроба навести такого роду аргументи щодо вигаданого персонажа є хибною з огляду на філософські причини, тому що істинність чи хибність таких тверджень може бути лише предметом домовленості. Мої аргументи орієнтовано на показ того, що будь-яка розумна версія тезису про відсутність правильної відповіді в сфері закону має грунтуватись не на такій зовнішній, критичній позиції, а на внутрішніх судженнях на кшталт тих, які літературний критик може скласти про Коперфільда. Це означає, що тезис про відсутність правильної відповіді є тезисом про конкретні юридичні питання, в якому стверджується, що в конкретних випадках відповідь про відсутність правильної відповіді є, з огляду на її достоїнства, кращою відповіддю, ніж ті, що з нею конкурують. Я навів причини вважати, що в розвиненій юридичній системі відповідь про відсутність правильної відповіді рідко коли буде правильною, хоча, звичайно, моя загальна теорія присуду вказує
Додаток на реальну можливість того, що іноді це все ж буде правильною відповіддю. Ці питання, повторюю, є надзвичайно складними. Я не маю на увазі, що це резюме може замінити аргументи, що містяться в резюмованих есе, і разом з тим я усвідомлюю, що ці есе лише дряпають поверхню складних та спірних питань філософії мови. Мені слід написати з цієї теми більше, ніж я вже написав. Проте аргументи, які я висунув у цих есе, мали на меті показати, що один аргумент на користь відповіді про відсутність правильної відповіді є надто простим. Ніхто ще не показав, що коли розважливі люди розходяться у поглядах на певне твердження і не можуть дійти згоди щодо тесту, який міг би зробити якесь подальше відкриття вирішальним, то з цього факту випливає, що дане твердження, з огляду на цю лише причину, не є ні вірним, ні хибним. Тепер мені відповідає професор Манзер. Він говорить, що я не маюрацію, тому що в наведених мною прикладах розважливі люди розходяться у поглядах і навіть не можуть дійти згоди щодо тесту, який міг би зробити якесь подальше відкриття вирішальним *. Зізнаюся, що не уявляю, як тут найкраще продовжити дискусію з моїм опонентом. Хотілося б, щоб він звернув увагу на запропоновані мною відмінності, пояснивши, або яку версію тезису він збирається обстоювати, або чому, якщо він так думає, запропоновані мною відмінності не дають користі. Хотілося б, щоб він звернув увагу на висунуті мною аргументи проти його простої заяви, що розходження в поглядах у принципі означає відсутність істинності. Та з огляду на стан справ, я можу лише показати, що зауваження Манзера скоріше ілюструють, ніж заперечують висунуті мною раніше аргументи. Оскільки Манзер визнає аналогію між законом та літературною критикою — принаймні до тієї міри, з якої апріорі виходять висунуті ним аргументи,— цілком може бути, що він має намір захищати другу версію тезису про відсутність правильної відповіді, і захищати її з внутрішньої точки зору. Наприклад, він розглядає питання про те, чи Мегі Вер-вер знала про новий роман між Шарлотою та Принцем, і каже, що 1 Див. Munzer, "Right Answers, Pre-existing Rights and Fairness", "Georgia Law Review", № 11, 1977, crop. 1055, 1060. 30—3215 466 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА «літературні критики можуть вибудовувати суттєві свідчення по обидва боки питання. (...) Дуже ймовірно, що не існує правильної відповіді на ці питання чи на тисячі інших питань, що їх ставлять з приводу літературних творів. (...) Це, можна сказати, альтернативні вигадані можливі світи порівнянної вірогідності, в яких вірне [дане] твердження чи його заперечення». Слова «суттєвий» та «порівнянний» ведуть тут до проблем. Чи вважає сам Манзер (котрий прочитав роман і розмірковував над даним питанням), що свідчення по обидва боки не тільки суттєві, але й мають, з урахуванням всіх обставин, еквівалентну силу, так що два можливих світи, які він уявляє, мають не просто «порівнянну», а «рівну» вірогідність? Коли я кажу про «еквівалентну силу» та «рівну вірогідність», я маю на увазі не одну й ту саму точку на певній кількісній шкалі, а лише те, що доводи по обидва боки настільки добре врівноважено, що не існує жодної причини віддати перевагу тому чи іншому,— а це, звичайно, сильніше твердження, ніж те, згідно з яким обидва варіанти мають «порівнянну» вірогідність. Якщо так, то Манзер не погоджується з усіма літературними критиками, на яких він посилається, адже кожен з них вважає сильнішими доводи з того чи з іншого боку, хоча, звичайно, вони не можуть дійти згоди між собою і визначити, на чиєму боці правда. Можливо, він правий — кожному читачеві роману доведеться самому обирати відповідь, і декотрі можуть погодитися з Манзером, а не з партією критиків. Проте якщо непопулярність є свідченням неправильності позиції, тоді від такого свідчення найбільше постраждає саме Манзер, а не та чи інша група критиків, що об'єдналися в опозиції до нього. (Не має значення те, що, як каже Манзер, кожен критик спиратиметься не просто на судження про логічну вивіре-ність, а на спірні критерії літературної критики, на які він вказує. Коли Манзер говорить, що аргументи з обох боків є суттєвими та порівнянними, його твердження здогадно стосується і вибору та застосування цих критеріїв,— аргумент, що спирався б на вочевидь нерозумну літературну теорію, не був би суттєвим,— тож ми все-таки можемо запитати, чи вважає він, що, враховуючи ці міркування, аргументи з обох боків мають еквівалентну силу). 1 Там же, стор. 1957.
Додаток Проте припустімо, що Манзер не вважає аргументи еквівалентними за силою. Якби він був літературним критиком, він приєднався б до партії тих, котрі переконані, що Мегі все було відомо, навіть хоч він і визнає, що аргументи на іншому боці є «суттєвими». (Якби він був суддею, що розглядає складну справу, він вирішив би, що позивач мав вагоміші аргументи принципу, навіть хоч він і не міг би відкинути доводи відповідача як тривіальні). Тепер він не може сказати, виходячи з внутрішньої точки зору, що не існує правильної відповіді на питання, котра зі сторін має вагоміші доводи,— адже він вважає, що одна сторона фактично має перевагу. Чи може Манзер тепер сказати, що бажає наполягати не на внутрішній, а на зовнішній точці зору критики? Він може сказати, що коли аргументи мають порівнянну, хоча й не обов'язково еквівалентну силу, тоді, згідно з теорією істини чи з огляду на якесь інше філософське міркування, підтримувані ними твердження не можуть бути ні вірними, ні хибними. Але тоді він мусить відповісти на деякі дуже важкі питання, включаючи ось які. Чи можуть твердження про вигаданих персонажів (чи твердження закону) взагалі бути вірними або хибними? Якщо так, в чому може полягати їх вірність або хибність? Чи слід шукати її в факті домовленості, якщо така існує, або в тому факті, що твердження чи його заперечення логічно випливає з певного абстрактнішого твердження, щодо якого існує домовленість? Чи можна будь-яку з цих теорій істинності пристосувати до практики юристів та літературних критиків, котрі не вважають, коли складають судження, що вони повідомляють про факт домовленості або прогнозують його — прямо чи опосередковано? Що може мати на увазі сам Манзер, коли він як учасник каже (чи в будь-якому випадку вважає), що та чи інша сторона має вагоміші аргументи, навіть хай ця перевага і дуже незначна? Як нам розв'язати очевидний конфлікт між тим, що він говорить як критик, і тим, у чому переконаний як учасник? Я не маю на увазі, що у відповідь на ці питання нема чого сказати; справді, на мою думку, багато філософів вважають ці питання менш болючими, ніж це мені уявляється. Проте нам треба знати, які відповіді дав би Манзер, якщо ми збираємось досліджувати його аргументи, вважаючи, що вони є продуктом внутрішньої точки зору. На закінчення своєї аргументації на користь тезису про відсутність правильної відповіді Манзер робить заяву, яку я 468 Роналд Де op кіп. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА вважаю важливою і викривною. Він звертає увагу на — як він це називає — моє визнання, «що логічно можливо, щоб деякі судові процеси не мали єдино коректних результатів»1. Якщо мається на увазі, що я переконаний в тому, що «логічно можливо», щоб в деяких справах аргументи на користь кожної зі сторін мали еквівалентну силу, тоді Манзер правий, хоча навряд чи я назвав би це визнанням. Та далі він додає таке: «Безсумнівно, позиція Дворкіна [згідно з якою такі випадки, скорші за все, є поодинокими] сумісна з існуванням ряду розходжень у поглядах між розважливими юристами. Проте велика кількість важливих суперечностей є сильним емпіричним свідченням на користь твердження, що правильні відповіді в складних справах часто відсутні»2. Використане тут Манзером слово «емпіричний» є підтвердженням мого припущення, що він виходить з внутрішньої, а не із зовнішньої точки зору. Але з внутрішньої точки зору тривала і жвава суперечка про твердження закону навряд чи може бути сильним свідченням проти «позиції Дворкіна». Манзер вочевидь вважає, що коли два юристи щиро розходяться в поглядах і жоден з них не може переконати іншого, це є свідченням на користь неправоти обох, тому що жодна сторона в такому випадку не може мати хоча б мінімально вагоміші доводи. Проте Манзер сам здогадно мав би проблеми, якби спробував переконати будь-кого з двох юристів, що саме той юрист неправий, і суперечка між Манзером та юристом була б тривалою і, можливо, навіть жвавою. Та чи випливає з цього — згідно з припущенням Манзера,— що він неправий і в своїй третій ідеї? В результаті він залишився б рівнісінько ні з чим3. Б. Чи має це якесь значення? Втім, є причина, чому Манзер не досліджував питання про те, чи існують правильні відповіді на юридичні питання, з тією ретельністю, на необхідність якої вказується в моїй статті. Як він пояснює в другій половині свого есе, він ^вважає, що це питання не має практичного значення. Його аргумент щодо цього «спирається... на скромне припущен- 1 Там же, crop. 1059. 2 Там же, crop. 1059—1060. Якщо мається на увазі критика іззовні, критика, що грунтується на певній філософській теорії про істинність, тоді велика кількість нерозв'язних суперечностей була б не свідченням про те, що «правильні відповіді в складних справах часто відсутні», а самим фактом.
Додаток ня, що характеристика права як заздалегідь існуючого не пов'язана з жодним практичним інтересом, якщо його пере-діснування не можна встановити в принципі»1, а «встановити» означає продемонструвати у такий спосіб, що жоден розважливий юрист не встоїть перед такою демонстрацією. Він визнає, arguendo, що в складній справі на кшталт справ про недбальство, розглянутих мною в попередньому розділі, позивач може мати юридичне право на відшкодування заподіяних йому збитків, навіть хоча розважливі юристи і розходяться в поглядах на це питання, проте вважає, що в подібному випадку той факт, що у позивача є таке право, не має практичного значення. Цей висновок, у свою чергу, грунтується на вражаючому припущенні, згідно з яким єдиний інтерес, пов'язаний із заявою про існування права ще до того, як фактично проголошується будь-яке рішення, полягає в тому, що коли заздалегідь існує певне юридичне право, то відповідач може бути попереджений, що не повинен порушувати його. Оскільки це єдиний інтерес, що виникає в нас у зв'язку з питанням про те, чи має позивач юридичне право на компенсацію, питання втрачає будь-який інтерес, коли право, якщо воно існує, є настільки спірним, що відповідачеві можна вибачити незнання того, що позивач його має. Цей аргумент неправильно тлумачить те, про що йдеться в аргументі про права. В ньому йдеться про права. Якщо хтось має право на політичне рішення будь-якого роду, то це само по собі є могутньою і зазвичай вирішальною причиною для прийняття судового рішення, що присуджує йому відшкодування. Зв'язок між володінням кимось правом на рішення і наявністю причини для прийняття такого рішення не континґенційний, а концептуальний. Не можна навести жодного правдоподібного викладу суті права, де частиною поняття права не була б ідея, що коли хтось має право, тоді несправедливо з боку інших ставитись до нього інакше, ніж це обумовлено правом — принаймні за відсутності якоїсь сильної причини зворотного спрямування. Будь-який інший виклад суті права — за припущення, що чи має хтось право, то одне питання, а чи володіння таким правом потребує від когось ставитись до нього по-особливому, то інше питання,— міститиме помилку уречевлення права. 1 Munzer, цитована праця, crop. 1063. 470 Роналд ДворкІм. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА Звичайно, питання про те, чи хтось має певне конкретне право, може бути комплексним, і будь-яка відповідь, можливо, буде спірною. Проте питання про те, яке політичне рішення є правильним, не є незалежним від питання про те, чи має хтось право на це рішення. Якщо останнє питання спірне, тоді, з огляду на вищеназвану причину, перше питання також повинно бути спірним; якщо хтось переконаний, що позивач у справі про недбальство має право на відшкодування, навіть хоч інші й незгодні з цим, тоді він також має бути переконаним, що існує надзвичайно сильний аргумент на користь прийняття рішення, сприятливого для позивача, навіть хоч інші не погодяться і з цим. Якщо він спробує відділити ці два переконання, припустивши — хай навіть arguendo, — що позивач має юридичне право, проте з цього не випливає нічого, що стосувалося б належних дій суду, тоді сказане ним не буде логічно узгодженим. От і все, що варто було сказати з приводу твердження про те, що питання, чи має позивач юридичне право в складній справі, не пов'язано з жодним практичним інтересом. Це питання не пов'язано ні з чим крім практичного інтересу. Як могло статись, що такий здібний юрист-філософ так помилився тут? На одному рівні відповідь здається очевидною. Він сплутав питання про попередження, яке часто буває чинником вирішення, чи є справедливим певне юридичне рішення, з питанням про саму справедливість. Аргумент про юридичні права навіть у складній справі є аргументом про щось дотичне до справедливості; якщо суд переконаний, що позивач має право, тоді він переконаний, з урахуванням всіх обставин, включаючи питання несподіваності, що рішення проти позивача було б — принаймні на перший погляд — несправедливим. Звичайно, питання про права і, отже, про справедливість може бути спірним. Проте якщо суд уповноважений прийняти рішення, то рішення суду щодо того, що саме, з урахуванням всіх обставин, буде справедливо зробити, повинно розв'язати справу в практичному плані. Очікуючи аргумент, що його нині навів Манзер, я звернувся до цієї теми в розділі «Складні справи» і не повторюватиму тут те, що написано там. Проте, можливо, буде корисно з'ясувати, наскільки абсурдним виглядав би аргумент Манзера, якби його було подано в моральному, а не в судовому контексті. Припустімо, я пошкодив ваше майно внаслідок своєї необережності, і тепер ви кажете, що
|