Права на свободи 2 page

Припустімо, судді певної юрисдикції зібрались для укла­дення конвенції і вирішили, що надалі кожен із них додер­жуватиме тезису про права, інакше кажучи, вирішуватиме справи так, як це робив Геркулес у розділі 4. Отже, вони до­мовляються діяти як учасники устрою, в рамках якого обу­мовлено певні умови істинності для тверджень закону, та­ких як твердження, що смертна кара сама по собі не є жорст токим та незвичним покаранням чи що той, хто зазнав суто економічної шкоди внаслідок чужої недбалості, має право на відшкодування збитків. Твердження закону можна вва­жати істинним, якщо воно більше узгоджується з теорією закону, яка найкращим чином обґрунтовує встановлений за­кон, ніж протилежне йому твердження закону. Його можна відкинути як хибне, якщо воно менше узгоджується з цією теорією закону, ніж протилежне твердження. Припустімо, що цей устрій прогресує з мірою успіху, звичною для сучас­них юридичних систем. Судді часто дотримуються однієї думки щодо істинної цінності тверджень закону, а в тих ви­падках, коли не можуть дійти згоди, розуміють аргументи своїх опонентів досить добре для того, щоб бути в змозі ви­значити рівень незгоди і розташувати ці аргументи в при­близному порядку правдоподібності.

Припустімо тепер, що на наступне конвенційне зібрання цих суддів приходить філософ і говорить їм, що вони при­пустились дуже великої помилки. Як йому здається, вони вважають, що на складне питання закону має існувати пра-

13. Чи можуть права бути спірними?

вильна відповідь, тоді як насправді існує не одна правильна відповідь, а кілька. Вони неправі, коли думають, що в складних справах якесь конкретне твердження закону може бути вірним із тим ефектом, що протилежне йому твер­дження хибне. Можливо (додає філософ), є певна політична цінність у поширенні міфу про те, що існує правильна від­повідь і, отже, при вирішенні складних справ судді не ма­ють дискреційного права. Але вони мають визнати (принай­мні в своєму середовищі), що ця ідея і справді міф.

Чому б це слова філософа мали переконати суддів? Перш за все, Його аргументи скомпрометовано таким міркуван­ням. Припустімо, судді переконають філософа відвідувати юридичну школу впродовж стандартного періоду трьох ро­ків, а потім самому зайняти крісло судді на період наступ­них кількох років. Він виявить, що зможе сам складати су­дження певного виду, які, як він переконаний, ґрунтуються на помилці. Він виявить, що в нього склалось враження, що теорія закону забезпечує краще обгрунтування встановлено­го закону, ніж конкуруючі теорії. Він зможе навести причи­ни цього переконання, хоч і знатиме, що інші не вважати­муть ці причини переконливими. Як може він твердити, що з огляду на аргументи, які він вважає переконливими, у ви­падку цивільного правопорушення відшкодування еконо­мічних збитків можливе, і водночас заперечувати, що таке твердження може бути істинним? Як може він мати причи­ни для свого переконання і все ж заперечувати, що будь-хто може мати причини для такого переконання?

Припустімо, філософ скаже, що хоч він і має такі переко­нання, причина цього лише в тому, що він дістав юридичну освіту і, отже, приєднався до устрою, учасників якого їхня освіта завела на терени міфу. Він заперечує, що незалежний спостерігач, який не брав би участі в даному устрої, міг би прийти до висновку — принаймні в спірних справах,— що в одного учасника теорії та судження кращі, ніж в іншого. Проте що тут слід розуміти під ідеєю незалежного спостері­гача? Якщо філософ має на увазі когось, хто не має юри­дичної освіти, тоді І не дивно, і не стосується суті справи, що такий спостерігач буде некомпетентним для того, щоб складати міркування про те, що роблять учасники. З іншого боку, якщо він має на увазі когось, хто мас необхідну осві­ту, проте не дістав запрошення на місце одного з суддів, то­ді повністю незрозуміло, чому відсутність повноважень по-

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

13. Чи можуть права бути спірними?

винна вплинути на здатність цієї особи складати ті суджен­ня, які вона складала б, якби мала ці повноваження.

Отже, нові здібності філософа завдадуть йому неприєм­ностей. Більше того, перед ним постане додаткова, хоч І по­в'язана з попередньою, проблема. Він має на меті довести, що жодна зі сторін у складній справі не має права на рішен­ня на свою користь. Він скаже, наприклад, що позивач у справі «Спартан Стіл»¹ не має права на відшкодування сво­їх економічних збитків, а також що відповідач не має права на звільнення від відповідальності за ці збитки. На думку філософа, твердження про те, що компанія в позиції відпо­відача несе відповідальність за економічні збитки, не є вір­ним, хоч і твердження про те, що відповідач не несе відпо­відальності, також невірне. Жодне з цих тверджень не є хибним (бо в результаті інше довелось би визнати вірним), та не є воно й вірним. Таким, здогадно, є наслідок тезису про відсутність правильної відповіді для визначення вели­чини істинності тверджень.

Що ж, зовсім не обов'язково, щоб дещо із вищенаведеного видалось суддям, які беруть участь в устрої, дивним чи обу­рливим. Кожне з цих суджень про величину істинності тверджень є таким, яке суддя-учасник міг би резонно скласти за певних умов у рамках основоположних правил устрою. Припустімо, певний суддя вважає, що доводи на користь те­орії закону, застосування якого в розглядуваному ним ви­падку є доречним і згідно з яким відповідач має нести від­повідальність за економічні збитки, точно такі ж вагомі, як і доводи на користь теорії, що обстоює звільнення від відпо­відальності. Правила устрою — в тому вигляді, в якому во­ни існують на даний момент,— припускають, що така ситу­ація є теоретично можливою; якщо ж цю можливість реалі­зовано, тоді судді не можуть — за даних правил — визнати те чи інше твердження вірним чи відкинути його як хибне. А тому при розгляді будь-якої конкретної складної справи суддя може резонно скласти щодо неї те ж судження, яке філософ, здається, має щодо всіх складних справ.

Судження про те, що жодне з цих протилежних твер­джень не є вірним, можна назвати «нічийним» судженням. Тепер звернімо увагу на такі риси нічийних суджень як су­джень у рамках суддівського устрою.

¹ Див. розділ 4.

а) Нічийне судження — це судження того ж характеру,
що і судження, згідно з яким те чи інше з цих протилежних
тверджень вірне, а інше хибне. Можна уявити складну
справу як таку, що при її розгляді кожен суддя має в своєму
розпорядженні шкалу впевненості, що йде від лівосторон­
ньої точки, яка відповідає станові судді, котрий впевнений,
що вірне твердження на користь позивача, через точки, що
відповідають станові, коли він вважає це твердження вір­
ним, але дедалі менше певний цього, до правої сторони,
точки якої репрезентують дедалі більшу впевненість у тому,
що вірне твердження на користь відповідача. Тоді нічийна
точка —та єдина точка, що розташована посередині цієї
шкали. При розгляді складної справи судді можуть мати од­
ну з трьох думок. Дехто може вважати, що справі має від­
повідати якась точка зліва від центра, дехто може вважати,
що їй має відповідати якась точка справа від центра, а ще
дехто може вважати, що їй має відповідати саме центральна
точка. Проте нічийне судження є позитивним судженням
того ж характеру, що й інші два. Воно конкурує з ними і
виходить Із тих же самих епістемологічних чи онтологічних
попередніх припущень (якими б вони не були). Ми можемо
сказати, що третє судження є судженням «про відсутність
правильної відповіді», якщо вважатимемо, що це означає
лише, що жодна з інших двох наявних відповідей не є пра­
вильною; проте третє судження є судженням, що саме пре­
тендує на статус єдиної правильної відповіді.

б) Припустімо, суддя-учасник устрою говорить: (І) «Ні
твердження, що відповідач має нести відповідальність (р),
ні твердження, що він не має нести відповідальності (—р),
не є вірним». Це не означає те ж саме, що і (II) «Я не бачу
жодної різниці між аргументами на користь (р) чи (—р)».
Суддя, що перебуває в позиції, описаній у (II), і повинен
прийняти рішення, перебуваючи в ній, не матиме кращого
варіанта, ніж ствердити (І). Може навіть виявитись, що, на
його погляд, (II) слід розглядати як свідчення на користь (І).
Проте це не те ж саме, що визнати ідентичність (І) і (II).
«Мені здається, що доводи на користь позивача вагомі­
ші» — це не те ж саме, що й «доводи на користь позивача
вагоміші», навіть якщо обидва твердження вимовив один і
той же суддя; отже, і (II) відрізняється від (І) в тому ж
аспекті. Припустімо, що суддя зробив обидві заяви — і (І), і
(II), але потім колега переконав його, що фактично доводи
на користь позивача вагоміші, ніж доводи на користь відпо-

Роишід Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

13. Чи можуть права бути спірними?

відача. Тоді він скаже, що на момент, коли він робив свої попередні заяви, невірним було твердження (І), але, звичай­но ж, не (II).

Я підкреслюю різницю між (І) і (II), щоб підкріпити щой­но висловлену точку зору, згідно з якою так звана «відпо­відь про відсутність відповіді» як судження в рамках роз­глядуваного устрою є судженням того ж характеру, що і кожна з двох інших наявних відповідей, і так само, як і во­ни, може виявитись невірною. Це — не залишкова відповідь чи відповідь за браком іншої, що є автоматично вірною що­разу, коли немає переконливого аргументу на користь будь-якої іншої відповіді чи коли наявні вагомі аргументи на користь обох відповідей. Суддя, що стверджує (І), ро­бить стрибок від власного аналізу до висновку, в якому по­відомляється не лише про факт проведення цього аналізу, подібно до того, як суддя, що приймає рішення на користь позивача, робить стрибок від власних аргументів до виснов­ку про те, що вони вірні.

Можна уявити конструкцію устрою, за якої різниця між (І) та (II) є менш чіткою. Припустімо, адміністрація іподро­му придбала не найточніший пристрій для фотофінішу. Во­на могла б встановити правило перегонів, згідно з яким у випадку, коли фото, зроблене цим пристроєм, не досить чіт­ке для того, щоб чітко визначити коня-переможця, вважати­меться, що заїзд закінчився внічию, попри те, що за допо­могою кращого пристрою, цілком можливо, вдалось би ви­значити переможця. В такому випадку твердження про те, що автомат не може визначити переможця, і твердження, що переможця немає, зводяться по суті до одного і того ж самого. Проте не таким сконструювали свій устрій наші су­дді. Ніщо в правилах устрою не передбачає, що те, що кон­кретний суддя чи конкретна група суддів сприймає як ні­чию, і справді є нічиєю.

в) Судження конкретного судді про те, що справа є ні­чийною і, отже, для неї в рамках устрою немає «правильної відповіді», скоріш за все, буде сприйнято як спірне. Та все ж ми можемо говорити про апріорну можливість того, що устрій приведе до фактичного визнання багатьох справ ні­чийними. Припустімо, що юридична система, в рамках якої діють судді, є примітивною: існує дуже мало судових пре­цедентів та законодавчих актів, а конституція надто руди­ментарна. Тоді, ще не знаючи про зміст будь-якого конкрет­ного законоположення, ми вже можемо вважати ймовірним

і те, що судді визнають вдчийність — із точки зору цього за­коноположення— кількох справ, і те, що кілька справ ді­йсно виявляться нічийними. Оскільки область встановлено­го закону дуже незначна, часто буде так, що не одна, а дві чи більше теорії закону, застосування яких при вирішенні складної справи виявилося б вирішальним, пропонувати­муть однаково добрі обгрунтування для встановленого зако­ну, і часто багатьом суддям здаватиметься, що ці теорії про­понують однаково добрі обґрунтування.

Припустімо тепер, що, навпаки, юридична система, керо­вана цими суддями, дуже розвинена, мало не лусне від кон­ституційних правил та практик, а в прецедентах та законо­положеннях можна заблукати. Апріорна можливість нічиєї тут набагато менша; власне, вона може бути настільки не­значною, що це стане підставою для прийняття додаткового основоположного правила устрою, яке рекомендуватиме су­ддям виключити нічиї з набору їхніх можливих відповідей. Така інструкція не заперечує теоретичної можливості нічи­єї, та все ж вона припускає, що, з огляду на розробленість наявних юридичних матеріалів, судді, подумавши досить довго, дійдуть думки, що та чи інша сторона має, з ураху­ванням всіх обставин, мінімальну перевагу. Ця додаткова інструкція є раціональною, якщо апріорна ймовірність при­йняття помилкового судового рішення здається більшою, ніж апріорна можливість того, що якась справа дісно вия­виться нічийною, і якщо заперечення можливості визнання судових справ такими, що закінчились внічию, буде вигід­ним завдяки здобутій можливості винесення остаточних рі­шень чи з огляду на інші політичні вигоди.

Тепер ми можемо повернутись до заяви філософа про те, що судді роблять велику помилку, вважаючи, що може іс­нувати правильна відповідь у складній справі. Якщо ми роз­глядатимемо цю заяву як таку, що її зроблено в рамках устрою — як таку, що її суддя-учасник міг би зробити і сам, тоді ця заява майже напевно некоректна. Адже вона зво­диться ось до чого: нічийне судження — то обов'язково вір­не судження абсолютно в кожній спірній справі, тобто в кожній справі, в якій одну відповідь неможливо довести у спосіб, який можна було б заперечити лише через посилан­ня на щось ірраціональне. Тепер (якщо особлива інструкція нехтувати можливістю нічиєї не стала частиною устрою), кожен суддя визнає, що деякі складні справи можуть вияви­тись фактично нічийними, проте жоден суддя не вважатиме

26 — 3215

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

13. Чи можуть права бути спірними?

нічийними всі справи. Щоб підкріпити власне заперечення проти думки суддів, філософу довелося б навести аргу­менти, які підтверджують, що всім складним справам від­повідатиме точка в самому центрі нашої уявної шкали, а це твердження настільки неймовірне, що його відразу ж можна відкинути.

Якщо в рамках устрою було ухвалено описану вище ін­струкцію, тоді претензію філософа можна інтерпретувати як скромнішу. Він може заперечувати раціональність чи розу­мність цієї рекомендації, твердячи, що апріорна можливість справжньої нічиєї досить велика, а тому нерозумно реко­мендувати суддям нехтувати такою можливістю. Тоді його заяву слід відкоригувати: він намагається довести не те, що не існує правильної відповіді в кожній складній справі, а лише те, що ірраціонально очікувати, що в кожній складній справі обов'язково є правильна відповідь. Це скромніша заява, що є рекомедацією змінити устрій так, щоб узакони­ти нічиї, заслуговуватиме на розгляд, хоча судді, цілком можливо, і зроблять правильно, відкинувши цю рекоменда­цію, якщо їхня система досить комплексна.

Отже, якщо ми вважатимемо, що заяву філософа — в будь-якій Із цих двох версій — зроблено в рамках устрою, тоді з її приводу суддям не варто довго хвилюватись, бо во­на є твердженням, що апріорі виходить із фундаментальної коректності їхнього устрою, а не ставить її під сумнів. Фі­лософ може заявити, що його заяву не слід інтерпретувати як таку, що її було зроблено в рамках устрою; її не слід ін­терпретувати як твердження, яке судді, лояльні до даного устрою, можуть зробити і самі. Це швидше глибинна атака на саму раціональність суддівського устрою, тож саме так і треба розуміти дану заяву. Проте перед нами постає таке визначальне питання. Чи є якась можливість інтерпретувати заяву філософа інакше, ніж: заяву, зроблену в рамках устрою? Як ми можемо інтерпретувати ЇЇ як зовнішню кри­тику всього цього устрою?

Як уявляється, тут існують дві можливості. Ми можемо інтерпретувати заяву філософа як таку, що її. зроблено зсе­редини іншого судового устрою, котрий обумовлює інші умови істинності для тверджень закону. Або ж ми можемо інтерпретувати її як заяву, зовнішню по відношенню до всіх таких устроїв, як заяву про факти реального світу, що їх су­дді зрештою мусять поважати, які б умови істинності вони

не вибрали для тверджень свого закону. Проте ні та, ні інша можливість аж ніяк не прислужиться меті філософа.

1) Можна легко уявити юридичний устрій, в рамках яко­
го філософське судження, згідно з яким ніколи не існує пра­
вильної відповіді у складній справі, є абсолютно коректним.
Припустімо, група суддів вирішила додержувати таких пра­
вил. Твердження закону можна визнати вірним, якщо його
можна вивести з установленого закону, з урахуванням дове­
дених чи обумовлених фактів, за допомогою простої дедук­
ції. Твердження закону можна відкинути як хибне, якщо
протилежне йому твердження можна вивести з установле­
ного закону, з урахуванням доведених чи обумовлених фак­
тів, за допомогою простої дедукції. За цих правил у
будь-якій складній справі ні твердження закону на користь
позивача, ні твердження закону на користь відповідача не
можна визнати правильним, та жодне з них не можна і від­
кинути як хибне. Отже, у будь-якій складній справі не буде
відповіді, правильної в такому значенні.

Проте устрій, в якому беруть участь наші уявні судді, во­чевидь має не такий характер. Отже, заява філософа, якою б коректною вона не була в рамках іншого устрою, не є слушною за умов даного устрою. Тут філософ, можливо, почне говорити, що саме його устрій, який ми щойно описа­ли, є юридичним устроєм, що фактично діє, наприклад, у Великій Британії та Сполучених Штатах, і що описаний мною суддівський устрій — не більш ніж уявна конструк­ція. В розділі 4 я доводив, що юридичні системи, які діють у цих країнах (і, безперечно, деінде), насправді дуже схожі на змальований тут устрій. Якщо це так, тоді філософ на­вряд чи може претендувати на те, що його устрій більше відповідає реальному станові речей. Та припустімо, що я неправий і що його устрій більше схожий на ті, що реально діють. Теоретичний аргумент на користь тезису про відсу­тність правильної відповіді мав на меті показати, що в при­нципі не може бути єдиної правильної відповіді на складну справу. Проте тепер він обстоює лише те, що в реальності схожі юридичні системи визнають такі умови істинності для тверджень закону, що виключають існування правильної відповіді у складній справі. Це була б набагато скромніша претензія, навіть якби вона була вірною; та вона хибна.

2) Припустімо, філософ заявляє, що він не говорить зсе­
редини якогось альтернативного устрою з іншими осново­
положними правами визнання та заперечення, а веде мову

26*

404 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НЛ ПРАВА

про реальний світ. Його аргумент полягає в тому, що фак­тично не може бути правильної відповіді на складну судову справу, так що в разі, якщо будь-який юридичний устрій прийме правила, які апріорі виходять із можливості існу­вання такої відповіді, значить, цей устрій побудовано на мі­фі. Філософ не розповідає про стан речей всередині іншого устрою, а повідомляє об'єктивні факти, з якими матиме справу будь-який устрій, що претендує на те, щоб вважа­тись реалістичним.

Та що є ця об'єктивна реальність? Вона повинна містити в собі правила та обов'язки, включаючи юридичні права та обов'язки, як об'єктивні факти, що не залежать від структу­ри чи змісту конвенційних систем. Ця ідея є звичною в тео­ріях професійних юристів, проте дивно бачити її іграшкою в руках філософа, який намагається в ім'я здорового глузду довести, що не може бути правильної відповіді в складній справі. Зрештою, якщо права та обов'язки є частиною пев­ного об'єктивно існуючого і незалежного світу, тоді чому б нам не припустити, що хтось може мати право, навіть коли ніхто інший так не думає або ніхто не може цього довести?

Отже, нашому філософові небезпечно заявляти, що він веде мову про об'єктивну юридичну реальність, чиї умови істинності не залежать від людських конвенцій. Це небез­печно і в іншому відношенні. Тут існує загроза того, що йо­го найголовніша претензія стане незрозумілою. Він дово­дить, що жодне з тверджень (р) (відповідач має нести відпо­відальність за економічну шкоду) і (—р) (відповідач не має нести відповідальності за економічну шкоду) не може бути вірним, хоча жодне не є хибним. Як ми маємо розуміти це? Якщо відповідальність за збитки є справою об'єктивного факту, незалежною від устроїв на кшталт тих, які ми описа­ли вище, і якщо твердження, яким визнається право на від­шкодування (таке як (р)), не є вірним, тоді воно мусить бу­ти хибним.

Ми можемо зрозуміти претензію філософа лише тоді, ко­ли вважатимемо, що вона повідомляє особливі умови істин­ності, встановлені в певному устрої. Його претензія була б коректною (як я щойно визнав) у рамках устрою, що має та­кі умови істинності, що уможливлюють визнання чи запере­чення твердження закону лише в простій справі. Тоді при розгляді складної справи твердження закону не можна було б ні визнати вірним, ні відкинути як хибне. Його хибність не випливала б із невизнання його істинності. В устрої,

13. Чи можуть права бути спірними?

встановленому нашими суддями (проте за відсутності особ­ливої інструкції, що забороняє нічиї), така ситуація залиша­ється теоретично можливою, проте ймовірність того, що во­на справді станеться в дуже розвиненій юридичній системі, є незначною. Якщо додати особливу інструкцію, тоді пра­вила наказово забороняють комбінацію невизнання істин­ності та невизнання хибності, покладаючись на передбачен­ня, що відмова дозволити таку комбінацію не стане — з огляду на описані мною причини — на заваді функціону­ванню устрою. Проте без якихось особливих умов істиннос­ті, що дали б нам змогу опиратись умовиводові, згідно з яким якщо твердження не є вірним, тоді воно хибне, взагалі немає можливості обстоювати тезис про відсутність прави­льної відповіді.

Я навів цей же аргумент, проте набагато детальніше, в ін­шій своїй праці, тож ті, що переймаються загальним питан­ням, чи завжди існує правильна відповідь на питання зако­ну, мають познайомитися з ширшим викладом аргументу '. Все ж тут я не можу не згадати одне можливе заперечення проти даної частини моєї аргументації, яке там не було пе­редбачено. Це заперечення апелює — в загальному пла­ні— до аргументу, що є звичним серед філософів мови, а саме до аргументу, згідно з яким твердження про неіснуючі сутності не є ні вірними, ні хибними. Є такий філософський напрямок, представники якого заявляють, що твердження про те, що нинішній король Франції лисий, не є ні вірним, ні хибним (хоч існує також і напрямок, представники якого заявляють, що зазначене твердження при правильному ро­зумінні є просто хибним). Твердження про короля Франції не уявляється таким, що належить до розряду тих, які мож­на зрозуміти лише в рамках певного особливого устрою на кшталт розглянутих вище, та все ж (згідно з однією точкою зору) воно не є ні істинним, ні хибним. Отже (чув я такі аргументи), твердження закону, що за своїм характером не є твердженнями в рамках особливих устроїв, також можуть бути ні вірними, ні хибними.

Проте порівняння тверджень закону в складних справах із твердженнями про неіснуючі сутності вочевидь нічого не варте. Твердження другого виду завдають проблем лише то­му, що зрозуміло, що суб'єкт твердження не існує, а твер-

¹ "No Right Answer", у: "Law, Morality and Society: Essays in Honour of H. L. A. Hart", Лондон, 1977.

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

дження швидше припускає, ніж стверджує його існування. Спірні твердження закону або визнають, або заперечують існування юридичного права чи певного юридичного відно­шення. Суперечка йде саме про те, чи коректне таке визнан­ня або заперечення. В разі, якщо ми припустимо, що право на відшкодування економічних збитків не існує, тверджен­ня про те, що позивач у такого роду справі має право на відшкодування, не буде проблематичним. Воно буде про-сто-напросто хибним. Порівнюване твердження — це твер­дження про те, що нині є король Франції. Ніхто не вважає, що це твердження є ні вірним, ні хибним. Воно або хибне (на думку більшості із нас), або вірне (як вважають деякі по-екстремістському налаштовані прибічники «Графа Па­ризького» (Comte de Paris)).

Тож що ми зрештою скажемо з приводу загального запере­чення, що стало предметом аналізу в цьому розділі? Більше не можна з такою певністю твердити, що чи то здоровий глузд, чи то реалізм підтверджує заперечення, згідно з яким у складній справі не може бути правильної відповіді, а є ли­ше ряд прийнятних відповідей. Практичний аргумент на ко­ристь такої заяви відбиває неправильне розуміння суті спра­ви. Теоретичному аргументові суперечать власні можливос­ті тих, що його висловлюють, і його навіть не можна продекларувати (принаймні так здається) у спосіб, що не за­водив би його претензії всередину тієї самої структури, якій він намагається кинути виклик. Дехто з читачів залишиться непереконаним. Звісно, не може бути, вважатимуть вони, щоб у по-справжньому складній справі одна сторона була просто правою, а інша — просто неправою. Але чому б і ні? Можливо, припущення, що одна сторона може бути пра­вою, а інша — неправою, зацементовано в наших розумо­вих звичках на рівні настільки глибокому, що незалежно від того, якими скептичними та впертими ми не хотіли б бути в цих справах, ми не можемо логічно заперечити проти нього. Цим можна було б пояснити ті труднощі, які ми маємо, ко­ли намагаємось послідовно викласти теоретичний аргумент. «Міф» про те, що існує одна правильна відповідь у складній справі, є і непокірливим, і успішним. Його непокірливість та успіх можна вважати свідченнями того, що насправді ніякий це не міф.

Додаток

Відповідь критикам¹

Цей додаток є виправленою та розширеною версією статті «Сім критиків» ("Seven Critics"), що стала відповіддю на ряд статей, вперше опублікованих в одному й тому ж номе­рі журналу "Georgia Law Review" (том 11, вересень 1977, № 5) і присвячених розглядові різних аспектів даної книги. В кількох із цих статей піднімались питання, які, на мою думку, становлять загальний інтерес для читачів, тож я ви­рішив, що було б добре додати до нового видання мою від­повідь, в якій суттєво розвиваються мої аргументи. Однак я вніс до неї певні зміни. Я вилучив один розділ первісної статті — не тому, що критики, чиї зауваження було розгля­нуто в ньому, торкнулись неважливих питань, а тому, що моя відповідь їм, як мені здалось, сама по собі не становить інтересу. Я додав нові розділи, в яких ідеться про пробле­ми, підняті трьома іншими критиками. (Однак я аж ніяк не маю на увазі, що це єдині чи принаймні найважливіші пи­тання, підняті у зв'язку з моїми аргументами в літературі, чий великий обсяг не може не радувати і більша частина якої відзначається дуже високою якістю, чи що я не визнаю інших заперечень моїх критиків або ж не маю на них відпо­віді). До розділу 2 я додав ще одну частину, в якій розгля­нув раннє есе критика, зауваження якого там розглядається, а також збільшив деякі інші розділи.

У дуже небагатьох випадках цей додаток має на меті до­вести, що критики не зрозуміли суті моїх аргументів. Виз­наю, що відповідальність за такі непорозуміння лежить на мені. Ті кілька есе, з яких складається книга, покликані по­сприяти розробці загальної теорії права, проте, як я зазна-

¹ Авторські права належать Роналдові Дворкіну, © 1977, 1978.

408 Роналд Де op кін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

чив у Вступі, вони були написані окремо, складаються з по­вторення та розвитку ідей, і в них не сказано всього, що я хотів би сказати з обговорюваних тем. Ризик неправильної інтерпретації для такої книги більший, ніж для книги, напи­саної як одне ціле. Безперечно, читач часто стоятиме перед спокусою самому заповнити прогалини між різними части­нами — можливо, у спосіб, що наблизить автора до певної стандартної позиції, з якою читач вже знайомий. А в такій ситуації набагато простіше не звернути уваги на уривки, що не узгоджуються з цими більш звичними позиціями.

Я щойно повторив, що з приводу кількох питань хочу сказати більше, ніж вже сказав; вкажу на два з них. Пер­ше — це відмінність між поняттями (concepts) та концепція­ми (conceptions), а також ідея, що аргумент на захист кон­цепції поняття є окремою формою аргументу. Я спираюсь на цю ідею в розділі 5 книги, а потім ще раз у розділі 5 цьо­го додатка. Друге — це твердження, описане у Вступі, а по­тім ще раз нижче, в розділі 6; згідно з ним концепція рів­ності як рівного піклування та поваги не лише пропонує аргумент на користь звичних конституційних прав, описа­них у розділі 12, та економічних прав, описаних у більш пізньому есе', ай дає виклад ідеї автономії, що фігурує в класичних описах прав людини. Якщо це вірно, тоді гадано існуючий конфлікт між автономією та рівністю, так само як і звичний конфлікт між свободою та рівністю, є уявним. Нині я думаю, що обидва ці питання — проблема розуміння аргументів на користь концепції поняття та проблема розу­міння зв'язку між рівністю та автономією — заведе юри­дичну та політичну філософію на терени ще однієї класич­ної проблеми філософії: проблеми особистої ідентичності. Бо ж спосіб, в який кожен з нас формує концепцію життя, є для нас і парадигмою чітко вираженого виду аргументу, і джерелом ідеї автономії. Проте останнє твердження є умог­лядним навіть поза щедро розширеними межами цього па­раграфа.

Date: 2015-06-05; view: 404; Нарушение авторских прав