Права на свободи 4 page

Б. Контрприклади

Я не збираюсь продовжувати аналіз історичного питання, на основі чого саме — принципу чи політики — вирішували судді з книги Горвіца справи про користування землею при­бережних територій, хоча, звичайно, вважаю, що цією осно­вою був саме принцип. Натомість я хочу зробити фактичні обставини цих справ сюжетом трудомісткої вправи. Я більш-менш детально зупинюсь на відмінностях між тими різними моральними, політичними та судовими питаннями, які можна поставити з приводу цих обставин. Пани А і Б володіють землею по сусідству один з другим; через обидві ділянки протікає річка, причому ділянка пана А розташова­на вище за течією, ніж ділянка пана Б. Пан А має намір за­гатити річку, щоб забезпечити зрошення своєї землі, або да­ти енергію його фабриці, або з якоюсь іншою метою; проте в результаті загачування річка стане набагато менш придат­ною для використання з аналогічними цілями паном Б.

1) Перш за все, маємо пряме моральне питання справед­ливості. Якщо не існує закону, що прямо забороняв би па­нові А загачувати річку, то чи все-таки має пан Б право (мо­жемо назвати це право «моральним») на те, щоб пан А не втручавсь у спосіб користування власною землею паном Б? Якщо пан Б не має права, яке означало & заборону панові А загачувати річку, то чи має пан Б право на те, щоб пан А відшкодовував будь-які втрати, що їх зазнає пан Б внаслі­док зменшення цінності річки для пана Б? Якщо пан Б не має права ні на те, щоб пан А не загачував річки, ні на те, щоб пан А компенсував йому втрати, чи має він право хоча б на те, щоб пан А намагавсь не завдавати інтересам пана Б більшої шкоди, ніж та, що з необхідністю витікає з цілей пана А? Або ж пан Б не має жодного з цих прав, навіть у моральному плані, так що панові А повністю вільно — і в

422 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Додаток

моральному, і в юридичному плані — користатися своєю землею так, як йому заманеться, а панові Б залишається тільки якомога краще самому дбати про себе? Зрештою, пан Б сам купив ділянку вниз за течією і, можливо, з огляду на це його земля дісталась йому дешевше.

Цілком очевидно, що люди даватимуть різні відповіді на ці питання приватної моралі і що різні відповіді відби­ватимуть більші або абстрактніші відмінності між їхніми моралями чи етичними теоріями, що лежать в основі цих моралей. Також цілком очевидно, як я щойно зауважив, що люди, які матимуть хоч якесь бажання думати про такі питання, скоріш за все візьмуть до уваги можливі наслідки для сторін і навіть для суспільства в цілому. Вони можуть сказати, наприклад, що хоча власник у принципі і має пра­во користуватись ресурсами, якими володіє, це право не може поширюватись настільки далеко, щоб блокувати со­ціальні цілі суспільства в цілому, тому що якби було навпа­ки, суспільство фактично було б змушене сплачувати власникові викуп.

(Я веду мову про те, що думали б «багато людей», тому що маю на меті відрізнити питання, чи прийнятно інтерпре­тувати кимось наведений аргумент як аргумент про його чи її права, від іншого питання — чи добрий це аргумент про права. Як ми побачимо, перше питання є чільним, коли ми питаємо про те, чи якесь конкретне юридичне рішення віді­грає роль контрприкладу до описового аспекту тезису про права. Друге питання важливіше, коли ми зацікавлені в тес­туванні нормативного аспекту тезису про права (і, отже, за­цікавлені в тому, щоб з'ясувати, які, власне, рішення будуть правильними згідно з цим тезисом). Обидва питання набу­вають ваги, коли ми з'ясовуємо, чи тезис про права є триві­альним, або (як дехто сформулював би) скромнішим, ніж це може видатись при поверховому погляді. Коли я кажу, що багато людей імовірно відведуть наслідкам важливе місце в своїх теоріях про певні права,— а це пов'язано із першим питанням,— я не стверджую, але й не заперечую, що вони праві, діючи так чи то в загальному випадку, чи то у випад­ку цих конкретних прав).

2) Тепер ми підішли до іншого питання — чи належить законодавчій владі приймати акт, який або: а) давав би власникам ділянок вниз за течією юридичне право заборо­няти будівництво загат вище від них по течії, або юридичне

право на відшкодування збитків, якщо таку загату буде по­будовано, або якесь складніше право, наприклад, право на те, щоб параметри таких загат були, з урахуванням всіх об­ставин, резонними; або: б) передбачав би, що власники ді­лянок униз за течією не мають ніяких подібних прав, і, отже, відміняв би дію будь-якого раніше прийнятого акта чи юридичного прецеденту зі змістом, зазначеним у пункті «а)». Припустімо, законодавець відповів на наш перший на­бір питань (підрозділ «1)» вище за текстом), вирішивши, що пан Б має моральне право на захист, передбачений пунктом «а)». В цьому рішенні законодавець керується аргументом принципу на користь голосування за відповідний акт. Він може також вважати, що акт «а)» посприяє досягненню пев­ної суспільної цілі; справді, якщо підстави для його припу­щення про те, що пан Б має відповідне право, є виражено консеквенціоналістськими, тоді він скоріш за все (хоч і не обов'язково) вважатиме, що даний акт посприяє досягнен­ню якоїсь суспільної цілі. Якщо так, значить, у нього є ще й аргумент політики на користь прийняття даного акта. Проте та обставина, що в даному аргументі фігурують ті ж самі наслідки, що й в аргументі принципу, не означає, що аргу­мент політики — це той же самий аргумент.

Та тепер припустімо, що законодавець дає негативну від­повідь на перший набір питань: він не вважає, що пан Б має право на те, що передбачено в акті «а)». В такому випадку законодавець не має аргументу принципу на користь акта, та все ж він може мати аргумент політики. Якщо так, тоді він може проголосувати за прийняття акта і створити юри­дичне право на тому місці, де морального права не існува­ло, тому що аргумент політики був би достатнім обґрунту­ванням сам по собі. (Я припускаю, що хоч законодавець і вважає, що пан А морально вправі загатити річку, він не вважає, що пан А має політичне законодавче право робити це; тобто він не вважає, що пан А має політичне право на неприйняття акта, що забороняв би йому робити це).

Та припустімо, що запропоноватий акт за змістом відпо­відає пунктові «б)», тобто не стверджує, а відкидає право пана Б, і припустімо також, що наш законодавець перекона­ний в існуванні вагомих політичних причин для голосуван­ня за такий акт. Якщо він дав негативну відповідь на пер­ший набір питань, тоді ця відповідь є його негативним аргу­ментом принципу. Прихильники пана Б можуть заявити, що оскільки пан Б має право на те, що заперечує акт «б)», не-

424 Роншід Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

справедливо голосувати за прийняття акта «б)» лише з полі­тичних мотивів. Наш законодавець спершу наводить свій аргумент принципу, згідно з яким пан Б не має відповідного морального права, а вже потім вказує на політичні мірку­вання на підтримку свого голосування за акт «б)». З іншого боку, якщо законодавець ствердно відповів на перші питан­ня, тоді в його розпорядженні аргумент принципу проти акта «б)» — звісно, якщо він переконаний, що моральні права такого роду породжують політичні законодавчі права, тобто права на те, щоб законодавча влада підтримала мо­ральні права. Якщо ж він думає не так (що цілком може бу­ти), тоді він не вважатиме, що має аргумент принципу про­ти акта, а тому визнає за належне проголосувати за при­йняття акта з політичних мотивів.

3) Припустімо, що питання, підняте поведінкою пана А, не було винесено на розгляд законодавчої влади І що не іс­нує актів, зміст яких відповідає пунктам «а)» чи «б)>>. При­пустімо також, що не існує і чіткого судового прецеденту з ефектом, який мав би той чи інший із цих актів. І от пан Б подає позов на пана А, вимагаючи або заборони на греблю, або відшкодування збитків, або компенсації в якійсь склад­нішій формі. Це — складна справа. Припустімо, що суддя дав позитивну відповідь на описані вище питання, в яких ідеться про справедливість: якщо коротко, то він вважає, що пан Б має моральне право на те, чого він домагається. Припустімо також, що суддя розглядає прецеденти під та­ким кутом зору, що відповідь на підняте вище питан­ня— питання про моральні права пана Б щодо пана А — буде вирішальною для з'ясування юридичних прав па­на Б. (Аргументи загальнішого плану, наведені в розділі «Складні справи», розкривають, як я сподіваюсь, ті обста­вини, за яких наш суддя може вважати, що моральне питан­ня має вирішальний вплив на юридичне питання). Якщо су­дця дає на моральне питання ствердну відповідь і вважає, що пан Б має, враховуючи всі обставини, моральне право на компенсацію, якої домагається в суді, тоді він вважатиме, що пан Б має на неї також і юридичне право. В такому разі суддя має аргумент принципу на користь рішення, сприят­ливого для пана Б, а також аргумент принципу на користь ¹ проголошення нового правила, що на майбутнє віддасть пе­ревагу людям у позиції пана Б. Суддя також може мати аргумент політики на користь того ж правила на майбутнє.

Додаток

Справді, якщо його аргумент на користь морального права є виражено консеквенціоналістським, тоді (як і у випадку за­конодавця, що перебуває в тій же позиції) ті ж наслідки майже неминуче породять аргумент політики. Проте ці два аргументи не є одним і тим самим аргументом, і за реа­льних обставин справи лише аргумент принципу вважати­меться суттєвим моментом на користь прийняття рішення, сприятливого для пана Б.

Однак припустімо, що він має аргумент політики на ко­ристь прийняття протилежного правила «б)>> як правила на майбутнє. Це уявляється малоймовірним, але можливим, особливо якщо в його аргументі принципу на користь мо­рального права пана Б робиться значний наголос на некон-секвенціоналістських чинниках. Якби суддя проголосив правило «б)» правилом на майбутнє і застосував його сто­совно пана Б у даній справі, тоді це судове рішення було б вочевидь генеровано аргументом політики, що здобув пе­ремогу над аргументом принципу. Це рішення стало б контрприкладом по відношенню до тезису про права. Однак рішення у даній справі не стало б контрприкладом, якби суддя проголосив правило «б)» правилом на майбутнє, оха­рактеризувавши його як «лише перспективну» зміну закону, і в даній справі прийняв рішення на користь пана Б. Проте коли йдеться про складну справу подібного роду, така мож­ливість дуже малоймовірна.

Тепер припустімо, що суддя дає негативну відповідь на питання, підняті в підрозділі «!)»: він не вважає, що пан Б має моральне право на те, чого він добивається в суді. Суд­дя також приходить до висновку, що дане рішення є вирі­шальним для юридичного права в рамках аналізу, наведено­го в розділі «Складні справи»; отже, він не визнає, що пан Б має юридичне право на компенсацію, на яку претендує. Суддя має негативний аргумент принципу на користь рі­шення, сприятливого для пана А, і на користь проголошен­ня правила «б)» правилом на майбутнє. Якщо в його нега­тивному аргументі принципу значний наголос робиться на консеквенціоналістських міркуваннях, він, можливо, також матиме аргумент політики на користь правила «б)>> як пра­вила на майбутнє. Проте наявність такого аргументу політи­ки не означає, що аргумент принципу не є достатнім для об­грунтування його рішення. Позивач вимагає державного втручання через посередництво суду; достатньою відповід­дю позивачеві буде повідомлення, що він не мас права на

426 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

те, чого домагається. Та припустімо тепер, що суддя має аргумент політики на користь правила «а)>> як правила на майбутнє. Знову-таки, це можливо, особливо якщо в його негативному аргументі принципу, спрямованому проти пре­тензії пана Б на право, не робилося значного наголосу на консеквенціоналістських міркуваннях. Якби суддя проголо­сив правило «а)» правилом на майбутнє, а потім застосову­вав це правило до даного випадку, надаючи таким чином панові Б засіб проти дій пана А, тоді його рішення було б Генеровано аргументом політики. Це рішення стало б контр-прикладом по відношенню до тезису про права. (Та, зно­ву-таки, воно не було б контрприкладом, якби його вибір на користь правила «а)» був «лише перспективним»). Суд не знаходить жодного аргументу справедливості на під­тримку твердження пана Б про те, що з боку пана А було несправедливим зробити те, що той зробив; та все ж суд ви­користовує свою владу, щоб дати панові Б те, що він вима­гає від пана А.

Я попереджав, що цей виклад буде трудомістким; проте він має принаймні те достоїнство, що в ньому вказано на справи, які можуть виявитись контрприкладами щодо тези­су про права. Ми маємо шукати такі контрприклади серед справ, вирішення яких грунтується на консеквенціоналіст­ських аргументах певного роду, проте ми знайдемо їх лише в певній підмножинІ таких справ. Це будуть справи, в яких або: і) винесено рішення на користь позивача, проте суд не вважає, що позивач має — навіть враховуючи всі обстави­ни — моральне право на те, чого він домагається і що йому надається, чи що принцип, який описує це право, є части­ною кращого обґрунтування встановленого закону; або: іі) винесено рішення на користь відповідача, проте суд не вважає, що позивач не має юридичного права на те, чого домагається. Якщо у справах, в яких прийнято рішення на користь позивача, суд справді визнає, що позивач має мо­ральне право на те, чого домагається, тоді здається неймо­вірним, щоб дана справа являла собою контрприклад щодо тезису про права. Вона була б контрприкладом лише тоді, коли б існували причини, з огляду на які дане моральне право не можна було б вважати водночас і юридичним пра­вом; проте якщо базовий юридичний матеріал дозволяє прийняти рішення на користь позивача, тоді навряд чи він може виявитись спрямованим проти морального права на­стільки сильно, щоб унеможливити юридичне право такого

Додаток

ж звучання. Звичайно ж, справи не можуть вважатись контрприкладами щодо тезису про права, якщо прийнято рішення на користь відповідача і суд дійшов думки, що по­зивач не має юридичного права на те, чого домагається. Те­зис про права припускає, що коли позивач — принаймні в звичайній приватній цивільній справі — не має юридичного права на те, чого він домагається, то це є вирішальним аргу­ментом принципу на користь рішення, сприятливого для відповідача.

Визнаю, що може бути важко вирішити, вважав чи не вважав суд, що позивач має певний вид права, якщо в судо­вій ухвалі не зазначено, що суд ставив перед собою таке пи­тання. Тут ідеться про те, які міркування ми можемо резо­нно — виходячи з моральних позицій чи припущень — при­писати суддям, навіть коли останні не вдались саме до тих термінів і не вказали саме на ті відмінності, якими ми могли б оперувати при визначенні суддівських міркувань. Тут мо­же йтися лише про здогадки, та, як ми побачимо, існують певні загальні принципи, яких ми можемо додержувати при вирішенні, чи правдоподібно те, що ми приписуємо комусь, чи ні.

Тепер нам вже час поцікавитись результатами тестування гаданих контрприкладів Гріневолта. Спершу він наводить пару гіпотетичних справ про недбалість.

«Відповідач А, уважно керуючи автомобілем, бачить на доро­зі перед собою живу дитину; він звертає вбік, щоб об'їхати її, і неминуче врізається в припаркований автомобіль позивача. Відповідач Б, також уважно керуючи автомобілем, бачить на дорозі мертвого кролика і, оскільки ненавидить наїздити на мертвих тварин, звертає вбік і неминуче врізається в припар­кований автомобіль позивача. Відповідач А не виявив недба­лості, а відповідач Б виявив її — тому саме, що благополуччя живої дитини зробило акт звертання вбік, вчинений паном А, резонним, тоді як благополуччя мертвого кролика [!] не було достатнім мотивом, щоб зробити резонним акт, вчинений па­ном Б»¹.

У випадку відповідача А рішення приймається на його користь, та було б нерезонним приписати гіпотетичному су­дові той погляд, що позивач мав хоча б моральне право на те, щоб дитину було вбито, аби тільки вдалось уникнути

¹ Greenawalt, цитована вище праця ("Policy" і т. д.)., стор. 1012 (додано знак оклику).

428 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

шкоди його автомобілеві. Отже, ця справа не може служити контрприкладом. У випадку відповідача Б рішення прийма­ється на користь позивача, та нерезонно не приписати гіпотетичному судові той погляд, що люди мають право на те, щоб їхнє майно не зазнавало пошкоджень лише через чиюсь гидливість. Отже, справа відповідача Б також не мо­же служити контрприкладом.

Далі Гріневолт звертається до справ, у яких ідеться про порушення спокою, на кштал тих, які я вже розглядав.

«Людина діятиме абсолютно резонно, якщо започаткує у від­даленому районі виробництво, неминуче пов'язане з непри­ємними запахами чи забрудненням повітря. До тих пір поки чисельність навколишнього населення залишається низькою, а шкода кожному землевласникові незначною, ні в кого не може бути права на те, щоб дане виробництво було зупинено. Проте якщо даний район стане густонаселеним — хай навіть внаслідок випадкових та непередбачених причин,— зазначене виробництво може стати джерелом порушення спокою, і у кожного домовласника в районі або у місцевого муніципалі­тету може з'явитись право на його заборону, навіть якщо кожна особа, на яку впливає виробництво, зазнає не більшої шкоди, ніж її зазнавали ті, що жили по сусідству за часів, ко­ли кількість населення була дуже невеликою. (...) Було б яв­ною натяжкою сказати, що обов'язкова ліквідація [у другому випадку] є всього лише застосуванням принципу, що вимагає пристойної поваги до інших».

У першому випадку — коли район, що зазнає неприємно­го впливу, знаходиться у малонаселеній місцевості, позивач програє справу; однак, так чи інакше, видається некорект­ним приписувати гіпотетичному судові ідею, що позивач має конкретне право на те, щоб власник фабрики згорнув виробництво. Кожна сторона має абстрактне право користу­ватись власною землею без втручання ззовні, тож потрібен певний компроміс між цими правами. За рівності всіх ін­ших умов відповідачеві вільно користуватися своєю землею так, як він це вважає за краще. Моральне питання полягає в тому, чи, з урахуванням усіх обставин, будь-хто з дуже не­великої кількості людей, кожен з яких зазнає менших втрат, ніж ті втрати, що їх. зазнав би відповідач, якби був змуше­ний зупинити свою діяльність, має право на те, щоб відпо­відач не використовував своєї землі для продукування на

¹ Там же, crop. 1013 (додано виноску).

Додаток

ній запахів. Наше відчуття, що рішення на користь відпові­дача є вірним,— відчуття, на яке спирається гіпотетичний приклад,— породжує припущення, що ми дали б на це пи­тання негативну відповідь. Проте в другому випадку мо­ральне питання зовсім інше. Тепер відповідач повинен на­полягати, на противагу претензії будь-якого конкретного позивача, на власній моральній свободі використовувати свою землю у спосіб, що завдає шкоди великій кількості людей. Таке твердження, якщо вважати його лише мораль­ною заявою, набагато менш привабливе. Власне, важливою частиною традиційної моралі є положення про те, що той, хто демонструє «пристойну повагу до інших», повинен бра­ти до уваги кількість людей, що зазнають шкоди через його діяльність, а також обсяг шкоди, якої буде завдано кожно­му. Якщо та ж сама дія з тією ж користю для самого себе завдає шкоди більшій кількості людей,— навіть за умови, що величина шкоди в кожному окремому випадку та са­ма,— тоді дана особа виявляє своєю наполегливістю менше поваги щодо кожного, ніж у разі, якби кількість людей була меншою. Отже, навіть якщо кожен відповідач у другому ви­падку обстоює той же інтерес, що і відповідач у першому випадку, його моральна свобода, з урахуванням загального обов'язку ставитись до сусідів з повагою, є набагато мен­шою. За цих змінених обставин уявляється цілком прийнят­ним наполягати на тому, що право кожного позивача на до­статній рівень поваги породжує в даному випадку конкрет­не право на ліквідацію джерела порушення спокою. Якщо ми вважаємо, що рішення в другому випадку є коректним, то це тому, що ми відчуваємо саме такий причинний зв'я­зок між зазначеними правами.

Розгляд Гріневолтом справ про порушення спокою (та йо­го загальніший аналіз можливих уявлень про вплив інтере­сів третіх сторін на судові рішення щодо приватних позо­вів) дає змогу припустити, що він не помічає різниці між аргументом політики та аргументом принципу, що спира­ється на консеквенціоналістськІ міркування. Можливо, що в цьому моменті його було введено в оману тим, що я не роз­винув положення, про які йтиметься в наступному парагра­фі, та моїм розглядом (який він цитує) тесту на недбалість, запропонованго Гендом (Hand). Я сказав, що хоч Генд, а також ті, що вирішують справи про недбалість за допомо­гою запропонованого ним способу, І посилаються на наслід­ки, ці посилання є методами досягнення компромісу щодо

430 Роналд Де op кіп. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

конкуруючих прав сторін. У цьому зв'язку я зазначив, що наслідки, які беруться ними до уваги, є наслідками для двох сторін, а не (як це було б у випадку, якби їхній аргумент був аргументом політики) наслідками для суспільства в ці­лому ^ї. Я зіставив правило Генда з уявним правилом, що визнавало б недбалістю з боку громадянина відмову підда­ти ризикові власну персону задля порятунку когось більш цінного для суспільства, ніж він сам. Я сказав, що це уявне правило могло бути наслідком лише аргументу політики, тому що воно передбачало б для позивача і вимагало б від відповідача те, що передбачала б і вимагала б радикальна утилітарна мораль. Тут мені слід було виявити більшу обе­режність; слід було сказати, що було б неймовірним при­пустити, що якийсь суд може взяти на озброєння це уявне правило, виходячи з аргументів принципу, тому що було б неправдоподібним припустити, що якийсь суд може дотри­муватись точки зору, що люди мають ті моральні права та обов'язки, які можуть випливати з утилітарної моральної теорії простого акту, і неймовірно припустити, що якийсь суд може подумати, що теорія закону, яка містить таку точ­ку зору, могла б бути адекватним обгрунтуванням — у гер­кулесовому розумінні — закону про недбалість. Отже, якби якийсь суд узяв на озброєння таке правило, то це невідпо­рно привело б до висновку, що дане судове рішення було генеровано аргументом політики, що нарешті дало б чіткий контрприклад щодо тезису про права.

Можливо, буде корисним абстрактніше вказати спосіб, в який міркування, що зачіпають інтереси третіх сторін, мог­ли б фігурувати в аргументах про права². Хоча справа про недбалість і містить конфлікт між конкуруючими права­ми, це зазвичай права, що, з огляду на цілі Гохфельда (Hohfeld), належать до різних типів. Позивач має заявлене право на те, щоб інші люди в своїх діях щодо нього і його

¹ Див. вище, crop. 150—151.

² В підрозділі ЗБ розділу 4 я розглядав лише справи (на кшталт запропо­
нованого Хендом тесту на недбалість), в яких наслідки для сторін, що бе­
руть участь у судовому процесі, використовуються для винесення присуду
щодо конкуруючих прав. Я не згадував (хоча й не виключав) розглянуті тут
справи, в яких наслідки для третіх сторін є — з тих чи інших причин — до­
речними при визначенні прав сторін. Однак я розглянув такі справи в серії
розенталівських лекцій (згаданих вище, у виносці 2 на стор. 150), і даний
параграф взято саме звідти. Див. також мій розгляд утилітарних прав на
стор. 145.

Додаток

майна виявляли певний рівень піклування та поваги; відпо­відач має свободу вести свої справи, не звертаючи надмір­ної уваги на те, якими будуть наслідки його діяльності для інших; компроміс, що тут потрібний, є компромісом між вимогами даного заявленого права та обсягом даної свобо­ди. Іноді міркування, що збільшують чи зменшують силу заявленого права, автоматично стають міркуваннями, що збільшують чи зменшують силу абстрактної свободи. Це буває тоді, коли, наприклад, потенційна шкода позивачеві є особливо серйозною, чи коли ціна, що її має сплатити від­повідач за ліквідацію такої загрози, особливо велика. В та­кому випадку консеквенціоналістські міркування буде об­межено міркуваннями, що зачіпають інтереси безпосеред­ньо зацікавлених сторін. Проте іноді консеквенціоналістські міркування, пов'язані з інтересами третіх сторін, осібно впливатимуть або на силу заявленого права, або на силу свободи, тому що аргументи справедливості, що підтриму­ють ці права, роблять такі міркування доречними. Розгляну­тий вище другий випадок порушення спокою є одним з та­ких прикладів: збільшення кількості людей з конкуруючими абстрактними заявленими правами, які зазнали б неґативно-го впливу, привело до того, що з боку відповідача вже не могло бути морально припустимим претендувати на конк­ретне право на свободу забруднювати довкілля. Іноді інте­реси інших людей будуть досить значними — при повній незалежності від питання про конкуруючі права,— щоб здо­лати абстрактне право. Проте так траплятиметься лише то­ді, коли ці інтереси дуже важливі і вплив, про який ідеться, дуже серйозний. Розгляньмо справу', що її було детально розглянуто на семінарі в Оксфорді. Анонімний інформатор, звернувшись до Товариства із запобігання жорстокому по­водженню з дітьми, звинуватив жінку в негідних вчинках; вона звертається до суду із позовом до Товариства про від­шкодування збитків, завданих її репутації, і при цьому ви­магає досудового обнародування імені інформатора, ствер­джуючи, що це необхідно для обстоювання її позиції. Суд відмовляє їй, водночас визнаючи, що позивачі зазвичай ма­ють право на потрібну їм інформацію, проте стверджуючи, що в даному випадку постраждає ефектившсть діяльності Товариства, якщо стане відомо, що його можна змусити

¹ Див. "D. v. National Society for the Prevention of Cruelty to Children", 1977: All E. R., стор. 589.

432 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

розкрити імена анонімних інформаторів. Припустімо, що позивачка має певне моральне право на розголошення. Це означає, що для правила, яке б забороняло розголошення, не була б достатнім обґрунтуванням та обставина, що агенції працювали б ефективніше і, отже, підвищився б добробут суспільства в цілому, якби архіви агенцій не мож­на було ніколи розкривати перед позивачами. Та все ж мо­же бути, що позивачка не має конкретного права на розго­лошення в даному випадку. Можливо, матиме успіх аргу­мент, що діти, яких Товариство краще захищатиме, якщо не буде розголошено імен його інформаторів, мають конкуру­ючі права, які за даних обставин мають більшу вагу. Та на­віть якщо цей аргумент і зазнає невдачі, все одно можна спробувати довести, що шкода, якої зазнають ці діти, така велика, що абстрактне право позивачки на розголошення має поступитись, тому що хоч це і право, та не настільки воно важливе чи могутнє, щоб переважити особливо силь­ний соціальний недолік. Звичайно, з будь-яким аргументом такого роду (незалежно від того, чи використовується в ньому ідея конкуруючих прав, чи ні) пов'язано певне при­пущення про відносну вагу абстрактного права позивача на розголошення. Якби позивачка була відповідачем у кримі­нальній справі, аргумент, згідно з яким вона має право на розголошення попри можливу шкоду дітям, вочевидь був би набагато сильнішим.

За рештою контрприкладів Гріневолт мандрує до віддале­ніших сфер, торкаючись більш спеціалізованих юридичних питань. Наприклад, він звертається до тексту одного з най-вигадливіших рішень про конфлікт законів, прийнятого Апеляційним судом штату Нью-Йорк'. Мешканець Нью-Йорка загинув у автокатастрофі в штаті Мен, що сталась внаслідок недбалості його брата, котрий на момент аварії жив там, але перед судом переїхав до штату Нью-Йорк. Чи має нью-йоркський суд застосувати закон штату Мен, акти якого, що стосуються смерті внаслідок злочинних дій, різко обмежують величину відшкодування в таких випадках? Іс­нують вагомі аргументи на користь того, що спадкоємці мешканця Нью-Йорку в суді цього штату мають право пре­тендувати на відшкодування в межах, передбачених актами

¹ Див. Miller v. Miller, 22 N. Y. 2d, crop. 12, 237 N. Е. 2d, crop. 877, 290 N. Y. S. 2d, crop. 734 (1968); розглянуто в: Greenawalt, цитована вище пра­ця, crop. 1014.

Додаток

штату Нью-Йорк про смерть внаслідок злочинних дій, навіть якщо нещасний випадок трапився за межами штату, якщо тільки не є несправедливим (а в даному випадку це не було б таким) застосовувати цю норму до реального за­цікавленого відповідача — загальнонаціональної страхової компанії. Я переконаний, що коректна теорія конфлікту за­конів підтримала б саме такий результат, всупереч особли­вій думці у цій справі. Проте більшість, відштовхуючись від характерного для Нью-Йорку своєрідного підходу, що грунтується на врахуванні «центра інтересів», заявила, що один із чинників, що їх вона може взяти до уваги при вирі­шенні питання, який із законів має бути «належним зако­ном про цивільне правопорушення», є та обставина, що від­повідач переїхав до штату Нью-Йорк перед початком суду. На мій погляд, це рішення стало результатом неправильно­го розуміння недавніх розробок у царині теорії конфліктів, і його було піддано критиці не лише в особливій думці, айв рішеннях, прийнятих в інших юрисдикціях ¹. Та чи робить це дану справу контрприкладом щодо тезису про права? Ні, не робить, якщо аргумент про те, що номінальна зміна відповідачем місця проживання на Нью-Йорк має вплинути на підсумок розгляду справи, можна витлумачити як такий, що спирається на нижченаведену теорію. «Питання про ви­бір закону не є питанням, в якому йдеться про те, які права мали сторони по відношенню одна до одної на момент нещасного випадку чи одразу після нього. Ми можемо ска­зати, jaw позивачка- має одне право за законом штату Нью-Йорк і інше, набагато менш значиме, за законом штату Мен. Питання про вибір закону стоїть так: яке з цих різних прав становить інституційне право щодо нью-йоркського суду на момент розгляду ним справи, здатне виправдати конкретне рішення цього суду. На це питання слід відповіс­ти (згідно з цією теорією), взявши до уваги багато чинників. включаючи місце проживання сторін на момент розгляду справи у суді. На користь твердження позивачки про те, що вона має інституційне право, щоб суд втілив у життя поло­ження закону штату Нью-Йорк про смерть внаслідок зло­чинних дій, враховується та обставина, що відповідач є мешканцем штату Нью-Йорк на момент, коли позивачка до­водить, що вона має таке право».