Формулювання назви статті

Обмірковування вступу, основної частини і виснов­ків дасть змогу відчути ціле, з'ясувати, за чим стежи­тиме читач і як розвиватиметься ідея статті.

Мета вступу наукової статті — показати, що дослідження є розвитком, продовженням або спро­стуванням визнаних положень, полемікою з іншими напрямами або окремими науковцями. У вступі визна­чають проблему та її актуальність, аналізують останні дослідження і публікації, у яких започатковано розв'я­зання означеної проблеми, окреслюють питання, яким присвячена стаття.

Висвітлення актуальності не має бути багатослів­ним, головне — показати суть проблемної ситуації, що потребує вивчення.

Аналіз останніх праць, у яких,розглянуто актуаль­не питання, важливий для розуміння предмета дослі­дження. Формулювання цілей статті уможливлює кон­кретизацію постановки завдань. Наприклад: Хоча останнім часом учені-лінгвісти, психологи, лінгводи-дакти спрямовували свої зусилля на оновлення й пошук шляхів формування культури мовлення учнів середньої загальноосвітньої школи, однак лінгводидак-тичний аспект удосконалення культури мовлення майбутніх учителів-словесників, які перебувають у білінгвальних умовах, ще чекає свого вивчення і удоско­налення.

Наукова стаття як самостійний науковий твір

В останнє десятиріччя з'явилися дисертаційні роботи (Л. Барановська, О. Бугайчук, А. Войцещук, Ю. Гулей, Ж. Горіна, Т. Мельник, Т. Окуневич та ін.), присвячені проблемі навчання мови з урахуванням інтерференції рідної мови на процес засвоєння другої, однак робіт з удосконалення культури українського мовлення майбутніх учителів-словесників, які пра­цюють у двомовному середовищі, обмаль.

У пропонованій статті ми поставили за мету ви­значити найголовніші лінгводидактичні умови культу-ромовного підходу до підготовки майбутнього вчителя-філолога в білінгвальному середовищі (М. Пентилюк).

Для передавання мотивації актуальності теми і важливості дослідження використовують такі мовні кліше: серед проблем, пов'язаних із...; уважного ставлен­ня дослідників останнім часом вимагає питання...; заслуговує на особливу увагу...; фрагментарно висвітлю­валася в...; не була об'єктом спеціального вивчення....

Мету і завдання статті допомагають сформулювати такі мовні засоби: окреслимо..., з'ясуємо...;мета стат­ті — дослідити..., простежити..., визначити..., підсу­мувати..., здійснити опис..., узагальнити..., вивчи­ти..., систематизувати..., схарактеризувати..., екс­периментально перевірити... тощо.

Основна частина наукової статті займає дві третини обсягу тексту. Усі міркування необхідно викласти так, щоб читач зрозумів суть запропонованих ідей. Викори­стовуючи маловідомі терміни, обов'язково слід подати їх тлумачення. Факти, явища мають бути певним чином представлені, класифіковані, згруповані, описа­ні й супроводжуватися відповідним коментарем.

Застосування статистичних даних варто зробити максимально наочним, для цього потрібно не лише перерахувати джерела цих даних, а й подати відповідні пояснення (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Подання статистичних даних у науковій статті

104 Культура наукового тексту

Закінчення таблиці 2.3

Для розгляду історії та сучасного стану розроблення питання в науковій літературі дослідники культури наукової мови пропонують використовувати такі мовні звороти: Прийнято вважати, що...; Загальновідомо, що...; Існуючі підходи щодо цього питання можна кла­сифікувати так...; Цих поглядів дотримується (до­тримуються)....

Виклад суті дослідження у статті містить такі мовні кліше: Є підстави вважати...; Перевіримо запропоно­ване припущення...; Матеріали обстеження дають змогу згрупувати (узагальнити, уточнити, конкрети­зувати)....

До лексико-граматичних засобів упевненості нале­жать такі мовні звороти: безумовно, що...; є очевидним, що...; немає сумнівів щодо (чого?)...; ці факти переко­нують у (чому?)...; результати дослідження підтвер­джують справедливість (чого?)....

Критичні зауваження у статті допомагають вирази­ти такі мовні кліше: не можна погодитися; навряд чи можна погодитися; є розбіжності в поглядах на...; автор припускається неточностей....

Готуючи висновки, перевіряють узгодженість між назвою, метою, завданнями вступу. Водночас стежать, щоб висновки не повторювали вступу. Вони визнача­ють, чи повноцінним був діалог автора статті з читачем, чи досягнута мета теоретичної або експериментальної розвідки. У висновках указують, що в результаті нау­кового дослідження і виконання завдань зібрано відпо­відний матеріал, пояснюють наукове і практичне зна­чення роботи. Доцільно також подавати чітке бачення

Наукова стаття як самостійний науковий твір

перспектив наступних досліджень з відповідної про­блеми. Наприклад: Існує потреба в подальшому системному, комплексному вивченні засобів лінгві­стичного механізму реалізації категорії комічного в прозових та поетичних текстах для дітей, у тому числі шляхом зіставного аналізу мовних засобів у тво­рах різних авторів (М. Кудряшова).

Наступним етапом є самоконтроль виконаної робо­ти, який слід проводити на змістовому, логічному, мов­ностилістичному рівнях. Зокрема, потрібно з'ясувати, чи назва статті відображає основну ідею змісту, чи не є вона громіздкою (понад 10 слів); чи логічно вмотивова­на структура. Важливо перевірити цитування, посилан­ня, висловлювання, усунути мовні огріхи.

Серед найпоширеніших мовних огріхів дослідники виокремлюють уживання термінів без урахування їх значення, переважання іншомовних слів, сплутування значень слів, близьких за вимовою і написанням, пору­шення граматичних правил; схематизм, бездоказовість запропонованих положень тощо.

Мовні огріхи — відхилення від лексичних і синтаксичних норм слів, словосполучень, самостійних речень.

Типовими мовними огріхами у наукових статтях є: некоректне називання автора наукової праці «він» чи «вона»; суржик — опреділити (правильно — визначи­ти), примінити (застосувати), вияснити (з'ясувати), не дивлячись на (незважаючи на), приведений на рисун­ку (показаний на рисунку); мовленнєва надмірність (багатослів'я) і мовленнєва недостатність (пропущені слова, потрібні для точного вираження думки).

Серед типових мовних огріхів, виявлених у текстах наукових статей, — кальки. Наприклад, слово слідую­чий — це калька російського «следующий», тому по­трібно вживати слово наступний (наступний день). Перед переліком або поясненням, розкриттям змісту чогось замість слова наступний слід уживати такий: Об'єктами дослідження були обрані такі....

О. Сербенська не радить без потреби використовувати кальку необхідний та похідні необхідність, необхідно. Це відповідники російських слів «необходимость», «необхо-димьій», «необходимо». У дослідженнях варто ширше послуговуватися українським словом потрібний.

Культура наукового тексту

Використання слів положення і стан у наукових тек­стах теж дискусійне. Коли йдеться про становище, стан, обставини, то вживання зрусифікованого слова положен­ня не є нормативним, слід говорити: стан справ.

Готову наукову статтю через певний час ще раз варто перечитати, поміркувати над структурою і змістовим наповненням. «Свіже» бачення проблеми дасть змогу удосконалити її.

2.5. Наукова рецензія. Науковий відгук

Вторинним мовленнєвим жанром, що виник у XIX — на початку XX ст. з метою забезпечення оперативного реагування на наукові досягнення, є наукова рецензія.

Наукова рецензія (лат. recensio — огляд, обстеження) — спе­ціальний текст-аналіз наукового джерела (джерел), розрахова­ний на певне коло фахівців.

Наукова рецензія виконує функції інформу­вання, тобто ознайомлення з науковим твором, осмислення та оцінювання певного наукового знання в науковому соціумі, прагматичну та рекламну, якщо необхідно зацікавити аналізованим твором потенційних читачів.

Характерними ознаками наукової рецензії є абстракт­ність, узагальненість, підкреслена логічність (послідов­ність, зв'язність викладу), точність, оцінність, відсут­ність емоційно забарвлених слів, стислість.

Автором рецензії, як правило, є фахівець тієї самої галузі, до якої належить і рецензований документ, або спорідненої.

Текст наукової рецензії передбачає коментар основ­них положень, узагальнене аргументоване оцінюван­ня, висновки про значення роботи. Основні тематичні блоки рецензії: автор, уявний адресат, зміст, призна­чення.

Об'єктами наукової рецензії є монографія, навчаль­ний посібник, підручник, студентська наукова робота тощо. Оцінюванню підлягають повнота, глибина, все-

Наукова рецензія. Науковий відгук 107

бічність розкриття теми, новизна та актуальність поста­влених завдань і проблем, коректність аргументації і системи доказів, достовірність результатів, переконли­вість висновків. Ця робота є складною, відповідальною і вимагає від рецензента високого професіоналізму, сформованості умінь вести уявний діалог з автором твору або читачами.

Орієнтовну технологію рецензування запропонувала Г. Онуфрієнко:

1) визначення предмета наукового аналізу (допо­відь, реферат, журнальна стаття, навчальний посібник тощо), аналіз заголовка книги;

2) з'ясування ступеня актуальності теми досліджен­ня (для певної галузі знання, розв'язання практичних завдань тощо);

3) аналіз композиції і змісту наукової роботи;

4) визначення ступеня новизни й оригінальності у розв'язанні певних проблем тощо;

5) окреслення теоретичного і практичного значення рецензованої роботи;

6) характеристика виявлених недоліків та прора-хунків у рецензованій роботі за умови аргументування власних зауважень;

7) об'єктивне, лаконічне, ясне й чітке загальне оці­нювання роботи;

8) формулювання висновків з урахуванням виду та жанру рецензованого наукового джерела, його мети і поставлених автором завдань;

9) перевірка тексту рецензії на узгодженість між змістом і формою та відповідність чинним мовним (мовленнєвим) нормам;

10) редагування тексту рецензії.

Для означення предмета аналізу, актуальності дже­рела користуються такими висловами: в рецензованій роботі...; важливість рукопису незаперечна; в аналізо­ваній статті, у рукописі книги; робота присвячена актуальній темі...; актуальність книги зумовлена...; звернення до цієї проблеми є актуальним.

Короткий зміст наукового джерела характеризують за допомогою таких мовних кліше: дослідження склада­ється зі вступу, розділів, висновків, додатків; на початку дослідження (статті, монографії) автор указує на... тощо.

Культура наукового тексту

Позитивне оцінювання наукової роботи виражають такі мовні засоби: дослідження відомого методиста — одна з перспективних спроб осмислення...; праця характеризується багатим фактичним матеріалом,...нестандартним підходом до аналізу порушених про­блем; теоретичні положення ілюструються різнома­нітним літературним матеріалом; заслугою дослід­ника є...; достатньо обґрунтовано, з урахуванням численних наукових джерел та рефлексії власного дос­віду викладацької діяльності подано концепцію; автор справедливо (слушно) зазначає..., аргументовано обґрунтовує..., чітко визначає, детально аналізує, ретельно розглядає, уважно простежує, доказово кри­тикує...; аргументовано й переконливо розкриваєть­ся змістове наповнення, зокрема, таких ключових понять, як....

Негативну оцінку наукової праці висловлюють так: автору не вдалося показати, що...; автор залишає без відповіді такі питання, як...; викликає сумнів теза автора про те, що...; серед недоліків дослідження — над­мірна (невиправдана) категоричність висновків автора.

У висновках використовують такі кліше: отже, ана­лізована робота має важливе значення для...; висновки автора доказові; заслугою автора варто вважати новий підхід до вирішення...; науково-методичний посібник є оригінальним за своїм задумом, глибоким за повнотою висвітлення.

Призначення наукового джерела виражають такі мовні формули: Книга може бути корисною для учнів філологічних класів середньої школи, слухачів Малої академії наук; рецензований рукопис навчального посібника пропонується до друку і використання в навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів тощо.

Наукова рецензія зазвичай характеризується ви­явом особистісного начала, що призводить до викори­стання різних мовних одиниць, за допомогою яких рецензент виражає себе як мовна особистість. Російські лінгвісти Олена Баженова, Марія Котюрова виокрем­люють такі різновиди оцінних мовних засобів рецензій:

а) аксіологічний (відображає ціннісне ставлення: високий рівень, гарний зразок, блискуча ідея);

Наукова рецензія. Науковий відгук

б) ментальний (має емоційно-інтелектуальний харак­
тер: раціональний підхід, точний аналіз, сильне вражен­
ня та психолого-інтелектуальний: важливий внесок, сер­
йозна спроба);

в) прагматичний (відображає практичні інтереси
рецензента: академічна праця, сучасна постановка).

Різновидом наукової рецензії є науковий відгук.

Науковий відгук — стисла форма письмової оцінки наукової роботи (курсової, бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатської чи докторської дисертації).

Відгук складає офіційний опонент на підставі ви­вчення дисертації та праць здобувача, опублікованих за темою дисертації.

Офіційний опонент (лат. opponens — той, хто заперечує) — особа, призначена вченою радою із захисту дисертацій для рецензування дисертації й автореферату дисертації та виступу з науковим відгуком на захисті дисертації.

Особливість наукового відгуку полягає у підтвер­дженні завершеності виконаної роботи, зосередженні уваги на найважливіших моментах, вияві позитивних ознак дослідження та його недоліків.

Науковий відгук витриманіший стосовно відповід­них мовних кліше: характеризується більшою стандар-тизованістю, чітким дотриманням визначених держав­ною атестаційною комісією чи ВАК вимог. Обсяг відгуку від 2—3 до 5—7 сторінок (для кандидатських і докторсь­ких дисертацій).

Відгук має розкривати такі аспекти:

— актуальність обраної теми з урахуванням її тіс­ного зв'язку із державними чи галузевими науковими програмами, пріоритетними напрямами розвитку науки й техніки;

— ступінь обґрунтованості наукових положень, вис­новків і рекомендацій, сформульованих у дисертації;

— ключові проблеми дослідження;

— значення рецензованого дослідження для науки і практики;

— достовірність основних результатів, новизну, пов­ноту їх викладу в наукових фахових виданнях;

— можливі конкретні шляхи використання резуль­татів дослідження.

Культура наукового тексту

При написанні відгуку важливо звертати увагу на дотримання вимог щодо мовного оформлення дисерта­ції, відповідності її змісту спеціальності, за якою дисер­тація подана до захисту, ідентичність змісту авторефе­рату й основних положень дисертації.

У відгуку на кандидатську дисертацію слід указати, що ця праця є завершеною, в ній отримані нові науково обґрунтовані результати, які в сукупності розв'язують конкретне наукове завдання, або нові науково обґрун­товані теоретичні і (чи) експериментальні результати, суттєві для розвитку конкретного напряму певної галу­зі науки. У відгуку на докторську дисертацію необхід­но повно й аргументовано довести, які конкретно нові науково обґрунтовані результати в певній галузі науки отримані, що вони в сукупності розв'язують важливу наукову проблему; які отримані нові науково обґрунто­вані розробки в певній галузі науки, що забезпечують розв'язання певної прикладної проблеми; які отримані нові науково обґрунтовані теоретичні і (чи) експери­ментальні результати, що в сукупності є значним дося­гненням для розвитку конкретного напряму певної галузі науки.

Головний критерій відгуку — критичний підхід до наукового продукту. Від ретельності експертизи, аргу-ментованості і повноти висновків опонента значною мірою залежать оцінка дисертації спеціалізованою вче­ною радою, об'єктивність рішення щодо присудження наукового ступеня.

У науковому відгуку можуть бути використані мовні кліше на позначення:

— предмета аналізу й актуальності теми (робота присвячена актуальній темі...; актуальність теми зумовлена...; очевидно, що... та ін.);

— короткого викладу змісту (дослідження склада­ється зі вступу,... розділів, висновків,... додатків тощо);

— позитивного оцінювання наукової роботи (досто­їнством роботи є; робота цінна тим, що в ній предста­влені різні підходи до; думка про... формулюється авто­ром чітко (ясно, доказово, впевнено); автор виявив уміння аналізувати, систематизувати, узагальнюва­ти матеріал...;робота вирізняється значним фактич-

Наукова рецензія. Науковий відгук

ним матеріалом, оригінальним підходом до аналізу та розв'язання поставлених завдань, високою інформа­тивністю; автор справедливо (слушно) зазначає,.., аргументує..., чітко визначає, детально аналізує, уважно простежує, доказово критикує...);

— дискусійних питань наукової роботи {дослі­дження не позбавлене певних дискусійних моментів; занадто категоричними, на наш погляд, є тверджен­ня автора про те, що...; деякі положення автора залишаються бездоказовими, зокрема й такі...; у роботі не вистачає ілюстративного та фактичного матеріалу, тому висновки автора є дещо не корект­ними; на підтвердження цієї тези автор наводить кілька аргументів (прикладів, даних), які не завжди переконливі...);

— висновків роботи (отже, аналізована робота має важливе значення для...; робота заслуговує високої (позитивної) оцінки...; висновки автора доказові, випливають з аналізу значного фактичного матеріа­лу; дослідження поглиблює...; вказані зауваження зни­жують якість дисертації, але не є принциповими і не впливають на загальну позитивну оцінку теоретико-експериментального дослідження).

На курсове, дипломне, магістерське дослідження відгук, що містить також елементи рецензії, подає науковий керівник. Наставник наукової молоді фор­мує у своїх вихованців уміння та навички проектуван­ня, підготовки, оформлення та презентації результа­тів наукового дослідження: надає допомогу під час вибору теми дослідження, добору літератури, методо­логії та методів дослідження тощо; аналізує зміст роботи та її результати; контролює виконання дослі­дження.

Науковий керівник — особа, призначена наказом ректора вищо­го навчального закладу або директора наукової установи керівни­ком студента чи аспіранта для підготовки дипломної, магістерсь­кої робіт чи кандидатської дисертації.

У заголовку відгуку наукового керівника вказують основні вихідні дані: курс навчання студента, назву факультету і навчального закладу, прізвище, ім'я та по батькові виконавця роботи, назву роботи. Документ повинен відображати такі елементи:

Культура наукового тексту

— зв'язок теми з актуальними проблемами науки;

— теоретичне і практичне значення розробки теми;

— композиційну структуру роботи;

— творче використання наукової, методичної, до­відкової літератури;

— якісну і кількісну характеристику зібраного мате­ріалу;

— ступінь самостійності студента у виконанні роботи;

— характеристику висновків і узагальнень;

— повноту списку використаної літератури і куль­туру цитування;

— стан грамотності та якість оформлення дослі­дження;

— позитивні та негативні аспекти роботи.

Науковий керівник дипломної (магістерської) робо­ти оцінює вміння студента організовувати свою роботу, логічно мислити, працювати з науковою літературою, проводити теоретичні та експериментальні досліджен­ня, робити висновки з отриманих результатів. Він не повинен аналізувати саме дослідження. Це завдання опонента.

Мовні кліше відгуку наукового керівника: Під час на­вчання в аспірантурі аспірант ПІБ зарекомендував себе грамотним, високоерудованим фахівцем у галузі.... Від­значимо, що робота з дисертаційної тематики була роз­почата ним ще на 3 курсі навчання; робота над диплом­ною роботою слугувала основою для подальших наукових досліджень; Під час навчання в аспірантурі ПІБ проде­монстрував здатність самостійно виконувати теоре­тичні дослідження, експериментальну роботу....

Поряд із суворим дотриманням вимог наукова рецензія і науковий відгук завжди позначені особистіс-ними ознаками, цінностями автора, його вмінням здій­снювати фахову оцінку дослідження, коректно заува­жувати, вести науковий діалог з уявним читачем, поле­мізувати, припускати, пропонувати.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте ознаки наукового тексту.

2. Що означає вислів «Кожний науковий текст індивідуальний»?

3. Яка основна одиниця наукового тексту?

Наукова рецензія. Науковий відгук

4. З'ясуйте різновиди наукових текстів відповідно до функціо­нального призначення. Розкрийте суть кожного з них.

5. Окресліть умови успішного сприймання, усвідомлення і розу­міння наукового тексту.

6. Визначте функції поміток у тексті.

7. Охарактеризуйте різновиди плану наукового тексту.

8. Що таке конспекти? Які види їх існують? З якою метою склада­ються конспекти?

9. У чому суть анотації і яка її структура?

10. Чим різняться реферат і тези?

11. Які скорочення слів можуть використовувати в науковому мовленні?

12. Зробіть порівняльну характеристику композиції курсової, дипломної, магістерської, кандидатської робіт.

13. З якою метою в науковий текст включають посилання?

14. Охарактеризуйте способи оформлення цитату науковому тексті.

15. З'ясуйте суть плагіату і компіляції.

16. Як слід оформлювати таблиці і рисунки в наукових роботах?

17. Як потрібно писати висновки до розділів і загальні висновки до кваліфікаційних робіт?

18. Що виносять у додатки до кваліфікаційних робіт?

19. У чому різниця між науковою статтею і науковим виступом?

3.

Культура усного наукового мовлення

Сьогодення загострює увагу до проблеми культури усного наукового мовлення дослідників. Фонетико-ін-тонаційний аспект в усній формі наукового мовлення не має самостійного значення, однак саме він поклика­ний забезпечити активність вияву мовнокомуніка-тивної, стилістичної компетенцій, комунікативної установки промовця, актуалізувати наявність вира­женого ставлення до самого себе (тобто самооцінки), ставлення до слухачів і предмета виступу, здатність викликати довіру. У науковому просторі також зрос­тає увага до особистості доповідача. Для нього важли­ві строгі етичні норми, толерантність, діалогова взає­модія. Науковий діалог між співучасниками допомагає формувати самостійність, відповідальність, відкри­тість, спонукає до розвитку мовленнєвих умінь пред­ставити власну думку в гармонії форми і змісту, зіставити її з думкою іншого автора, володіти реплі­кою і паузою, вербальними і невербальними засобами.

Композиційно-логічна побудова усної наукової доповіді, виступу 115

3.1. Композиційно-логічна побудова усної наукової доповіді, виступу

Ефективною апробацією результатів наукового до­слідження на наукових конференціях та семінарах є наукова доповідь і науковий виступ.

Наукова доповідь — жанр наукового стилю, що передбачає розгор­нуте повідомлення на спеціальну тему, фіксується в усній чи письмо­вій формі і виголошується на засіданні наукового товариства.

На відміну від наукового виступу, наукова доповідь більша за обсягом (текст може бути викладений на 20 сторінках) і призначена зазвичай для виголошення на пленарних засіданнях. Науковий виступ (4—7 сторі­нок) готують на секційні засідання наукового заходу.

Науковий виступ — публічне виголошення промови (думки) з пев­ного питання.

У науковій доповіді подають огляд основної пробле­ми заходу, тому здебільшого її виголошують досвідчені фахівці, що дає змогу підвищити рівень конференції, симпозіуму, семінару. Участь у таких заходах слугує перевіркою професійної мовнокомунікативної, стилі­стичної компетенцій дослідників.

Залежно від виконуваних функцій наукові доповіді поділяють на такі різновиди:

1) тематична доповідь (подає розгорнутий виклад певної наукової проблеми);

2) інформаційна доповідь (пропонує інформацію про стан справ у відповідній галузі наукової діяльності);

3) звітна доповідь (узагальнює результати роботи науково-дослідних колективів).

Успіх наукової доповіді залежить від певних лінгві­стичних і екстралінгвістичних факторів: стрункої логі-ко-композиційної побудови мовлення, доказовості, аргументованості, уміння взаємодіяти з аудиторією, використовувати різні прийоми активізації уваги, високої мовної культури доповідача, мовних засобів виразності (метафори, тропи, фігури, фразеологізми, приказки) і позамовних (поза, манери, жести, міміка), техніки мовлення.

Культура усного наукового мовлення

Наукові доповідь і виступ, як зазначають Л. Мацько і Л. Кравець, повинні характеризуватися такими основ­ними критеріями: правильність мовних норм, смислова адекватність, відповідність змісту виступу реальності, досягнутих результатів — поставленій меті, комуніка­тивна адекватність (ефективність).

З-поміж принципів побудови наукових доповіді і виступу українська мовознавець Любов Спанатій виді­ляє такі:

— принцип стислості, компактності (прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію міні­мальною кількістю усіх мовних засобів);

— принцип послідовності (передбачає послідовний виклад матеріалу);

— принцип цілеспрямованості (побудова компози­ції за схемою «проблема — тема — теза — аргумент — мета»);

— принцип нарощування зусилля (темп мовленнє­вого впливу на слухачів зростає поступово шляхом наведення аргументів і фактів);

— принцип результативності (виступ повинен мати висновок, певні рекомендації).

Класична схема підготовки наукової доповіді охоп­лює такі етапи:

1. Етап інтенції (винайдення). На ньому формують
задум і визначають мотивацію виступу (що автор очікує
від цього заходу), тему, мету, ідею, обсяг інформації,
виробляють концепцію — систему поглядів, розу­
міння певних явищ, процесів, набір доказів при побудо­
ві наукової теорії. Вона містить бачення автора, його
оцінку, від чого залежить добір аргументів і мовних
засобів. Оратор повинен опрацювати значну кількість
матеріалу з різних джерел (монографій, наукових жур­
налів, у т. ч. іноземних, інтернет-джерел), перш ніж
використати його в доповіді.

Тема наукової доповіді, виступу має бути зрозумілою, водночас не перевантаженою і відображати зміст промо­ви, зацікавлювати й активізовувати увагу слухачів. Доповідачу слід враховувати також характер аудиторії (вік, стать, кількість слухачів, рід занять, наукові заці­кавлення), мету і місце проведення наукового заходу.

2. Етап диспозиції (розташування). Він передбачає
складання плану виступу, в якому чітко визначають
порядок і розташування його частин. Російський судо-

Композиційно-логічна побудова усної наукової доповіді, виступу 117

вий діяч і оратор Анатолій Коні (1844—1927) радив: «Важливо побудувати план так, щоб наступна думка випливала з першої, третя — з другої, так щоб був при­родний перехід від одного до іншого».

На цьому етапі визначають проблеми дискусійного характеру, добирають фактичний матеріал, прогнозу­ють можливі запитання слухачів і відповіді. Вступ має пробуджувати інтерес слухачів, основна частина є логічним продовженням питань вступу, презентує авторське бачення проблеми, у висновках узагальню­ють основні думки та ідеї виступу. Особливу увагу звер­тають на висновки, у яких слід підбити підсумки вико­наної роботи.

Недоліками логіко-композиційної структури допо­віді є нерівномірність складових і відсутність зв'язку між ними, порушення логічної послідовності у викладі, декларативність і бездоказовість тексту.

3. Етап елокуції (словесне оформлення думки). На
ньому здійснюють стилістичне оформлення наукової
доповіді (виступу), перевіряють матеріали на відповід­
ність логіці викладу, точності інформації, чинним мов­
ним (мовленнєвим) нормам.

Текст опановують риторично, тобто виділяють місця, де необхідні психологічні або логічні паузи.

Залежно від індивідуальних особливостей доповіда­ча, досвіду і рівня ораторської майстерності він пише текст або лише план до нього. Досвід показує: краще виступати, орієнтуючись на текст. Це справляє вражен­ня вільного володіння матеріалом і додає впевненості. До того ж написаний текст можна заздалегідь перевіри­ти, виправити, покращити.

4. Етап меморії (запам'ятовування). Тренування
(читання вголос) допоможе перевірити написаний мате­
ріал, провести хронометраж (вимірювання затрат часу),
внести необхідні уточнення і виправлення, для цього
потрібно позначити ключові слова, цифри записати
буквами, перебудувати за потреби складні синтаксичні
конструкції на прості речення, увести дієслова з'ясуємо,
простежимо, розглянемо, охарактеризуємо, уточнимо,
пояснимо, відзначимо, порівняємо, розмежуємо, проде­
монструємо, що виконують функції контакту. Проте
варто враховувати рівень підготовки аудиторії, обізна­
ності слухачів із предметом виступу.

Культура усного наукового мовлення

5. Етап акції (публічне виголошення). Цей етап характеризується контактом з аудиторією. Виступ доцільно почати із встановлення зорового контакту з присутніми, перші фрази промовити, звертаючись до залу, а не читаючи текст. Виступаючи, потрібно говори­ти впевнено і зрозуміло, відчуваючи аудиторію.

Для досягнення ефекту індивідуального спілкуван­ня (безпосереднього спілкування з присутніми) фахівці з риторики радять уникати мовленнєвих штампів, вла­стивих офіційно-діловому стилю, водночас працювати над мовними зворотами, які увиразнять інформацію.

Риторичне питання максимально реалізує семанти-ко-комунікативну спрямованість повідомлення, розви­ток основної думки, доказовість, аргументацію, дає змогу встановити контакт з аудиторією.

Учені виокремили спеціальні прийоми привернення й утримання уваги слухачів:

— прийом співучасті (використання дієслів 1-ї особи множини — зазначимо, зупинимося на таких аспектах);

— прийом навіювання (апелювання до спільності професійних, соціальних інтересів);

— прийом текстового очікування (подається спочат­ку факт, а відтак його пояснення);

— прийом психологічної паузи між блоками науко­вої інформації (її тривалість — 5—7 секунд);

— прийом парадоксальної ситуації (розгляд однієї події у різних аспектах);

— прийом постановки проблемного питання (фор­мулювання на початку виступу (доповіді) проблемного запитання і пошук відповіді на нього впродовж виступу спільними зусиллями зі слухачами);

— прийом використання фактичного матеріалу, засо­бів наочності, прикладів (залучення до виступу (доповіді) статистичних даних, таблиць, графіків, наведення при-кладів-ілюстрацій з метою поглиблення уяви слухачів і глядачів про предмет наукового діалогу).

Важливу роль на етапі акції відіграє різноманітність тональних рисунків, чистота і ясність тембру, гнуч­кість, рухомість, адаптивність, емоційна насиченість фрази і сугестивність (здатність голосу навіювати емо­ції і впливати на поведінку адресата). Чітка вимова слів указує на внутрішню дисципліну, нечітка, «розпливча-

Композиційно-логічна побудова усної наукової доповіді, виступу 119

ста» — свідчить про невпевненість оратора; занадто голосне і квапливе мовлення створює враження нав'язу­вання позиції, дуже тихе й уповільнене — заважає сприйняттю смислу тексту.

Найкращою позою для виголошення промови є невимушена постава з трохи піднятою головою й роз­правленими плечима. Якщо з'являється відчуття втра­ти уваги слухачів, варто змінити темп мовлення, наве­сти яскравий приклад. Однак не бажано привертати увагу незвичайною манерою говоріння, особливими жестами, мімікою чи екстравагантним одягом.

Зловживати увагою також не доцільно. Виступ має тривати чітко визначений час (за 10 хвилин можна про­читати матеріал, розміщений на 4 сторінках машино­писного тексту через два інтервали) або на одну-дві хви­лини менше (не більше!) за регламентований.

Поєднання певних інтонаційних елементів у мовленні доповідача (збільшення інтенсивності голосу, різнотемпова структура фраз, емотивні інтонеми, інтонеми важливості тощо) засвідчує індивідуальний інтонаційний стиль. «Це своєрідна інтонаційна манера мовлення, — зауважує російська мовознавець Ольга Філіпова, — що виявляється у перевазі тих чи тих варі­антів інтонем, що використовуються у професійно зна­чущих жанрах мовлення».

6. Етап релаксації (послаблення напруження). Після виголошення наукової доповіді (виступу) корис­но проаналізувати змістовий і композиційний аспекти тексту крізь призму спілкування з аудиторією, сприй­няття адресатом, характер концентрації уваги; з'ясува­ти причини зниження уваги слухачів, ефективність прийомів контакту з аудиторією.

Досвідчені лектори виокремлюють такі недоліки усного наукового мовлення:

1) вживання слова у невластивому йому значенні (грати значення (роль), велика кількість (багато), результати дослідження запроваджені (впроваджені) у практику);

2) нерозрізнення відтінків значень синонімів (зна­менитий — відомий — великий — видатний, відбива­ти — відображати);

3) порушення лексичної або граматичної поєднува-ності (день відчинених (відкритих) дверей, мова йдеть­ся (йде));

Культура усного наукового мовлення

4) змішування паронімів (тема і тематика, діа­лектний і діалектичний, ефектний і ефективний);

5) плеоназм, тавтологія, надлишковість (значить, так сказать, власне кажучи, розумієте, вносити вне­сок, моя автобіографія, будемо взаємно допомагати один одному);

6) використання заповнювачів пауз (ну, ось, от, зна­чить, так сказати тощо);

7) вживання штампів і шаблонів, канцеляризмів (на сьогоднішній день, внаслідок різних обставин, у даному разі);

8) послуговування словами іншого стилістичного за­барвлення (у цьому випадку йдеться про дефіцит довір'я до інформації), жаргонізмами, діалектними або просто­річними словами (була, носе,робе);

9) неправильний порядок слів, багатослівність (Бібліотека інституту придбала у тому році випуще­ний київським видавництвом каталог наукової і на­вчальної літератури і довідників);

10) зловживання іноземною термінологією і понят­тями, що ускладнюють сприйняття головної думки (Створення економіко-юридичного інституту для май­бутніх економістів і правників санкціонували народні депутати і депутати обласної ради);

11) використання складних речень, кількість слів у яких перевищує 14—15 (такі фрази не сприймаються, а зміст втрачається через складність граматичної кон­струкції).

Фонетичні недоліки доповідача — нечітка дикція, «ковтання» закінчень, монотонність інтонації без акцентів на значущих моментах доповіді, швидкий або дуже повільний темп мовлення, порушення орфоепіч­них норм, невиразність викладу.

Мовленнєва практика свідчить: важливо не лише готувати виступи, а й слухати наукові доповіді. При аудіюванні доповіді необхідно:

— визначити в ній основне за зміною інтонації, темпу, голосу, паузами, які завжди передують виснов­кам, риторичними і проблемними питаннями;

— усвідомити зміст почутого, максимально лаконі-зуючи інформацію, але без втрати головного і цінного в ній;

— відкидати другорядне, надлишкове та ін.

Мовна особистість доповідача

Отже, підготовка, тренування, впевненість, зміна інтонації, темпу мовлення, тембру голосу, паузи — це невід'ємні елементи вдалих доповіді і виступу, успіх яких залежить від актуальності досліджуваної пробле­ми, захопленості нею і вміння оратора її подати.

3.2. Мовна особистість доповідача

Упродовж століть виробляли вимоги до образу допо­відача. «Оратор повинен поєднати в собі тонкощі діалек­тика, думку філософа, мову поета, пам'ять юрискон­сульта, голос трагіка і, нарешті, жести і грацію великих акторів» (Цицерон).

Український філософ Феофан Прокопович (1677— 1736) наголошував на почесній місії оратора і його патріотичності.

Сучасні дослідники риторики і ораторського мистец­тва (Н. Голуб, Л. Мацько, О. Мацько, Г. Сагач та ін.) домінуючими вимогами до доповідача вважають новиз­ну, оригінальність, системність, стислість, повноту викладу, здатність викликати довіру у слухачів, захо­пленість науковою ідеєю. Так, талант оратора — це титанічна праця над удосконаленням свого мовлення.

Ідеться про розгляд особистості вченого як професій­ної мовної особистості.

Мовна особистість — людина, яка володіє сукупністю здатностей і характеристик, що обумовлюють створення і сприйняття нею тек­стів, які вирізняються структурно-мовною складністю, глибиною й точністю відображення дійсності.

Російський лінгвіст Георгій Богін мовною особисті­стю вважає людину, здатну до мовленнєвої діяльності, готову до мовленнєвих учинків, створення і розуміння творів мовлення. У цілісній структурі теоретико-гносео-логічної моделі мовної особистості російський учений Юрій Караулов виокремив три рівні володіння мовою. Вербально-семантичний рівень визначає рі­вень володіння природною мовою на основі знань систе­ми мови. Лінгво-когнітивний рівень дає змогу будувати мовну картину світу шляхом упорядкування

Культура усного наукового мовлення

і систематизації індивідуальних понять, слів-концептів, образів. Мотиваційно-прагматичний рівень, або рівень діяльнісно-комунікативних потреб, сприяє усвідомленню системи мотивів і цін­ностей особистості у мовній картині світу; виявити цей компонент у наукових текстах — більш складне завдан­ня, ніж, наприклад, проаналізувати виражальні засоби. Важливими складовими мовної особистості є цінніс­ний (система цінностей), світоглядний (система життє­вих смислів), культурологічний (рівень засвоєння куль­тури), особистісний (індивідуальний), пізнавальний (розуміння лексико-фразеологічного потенціалу, гра­матичних форм і конструкцій, стилістичного розмаїття рідної мови), поведінковии (мовна поведінка, поведінка у типових ситуаціях спілкування) компоненти, мовна майстерність, мовні та інтелектуальні здібності, мовне чуття.

Мовна майстерність — здатність особистості для викладу своїх думок з урахуванням мовних норм обирати з можливих варіантів найбільш вдалий, точний у семантичному і стилістичному відно­шеннях.

Мовні здібності (за О. Леонтьєвим) — сукуп­ність психологічних і фізіологічних умов, що забезпе­чують засвоєння, відтворення й адекватне сприйняття мовних знаків мовного колективу, об'єднують здібність аналізувати мовні явища, лінгвістичну спостережли­вість, мовне чуття і пам'ять. На мовні здібності певною мірою впливає середовище (побутове і навчальне), вихо­вання, особистісні дані.

«Дар слова» (за К. Ушинським), або мовне чуття (інтуїція), — це індивідуальна система під­свідомих оцінок, що ґрунтується на літературних нор­мах і мовних ідеалах. Формування мовного чуття за­лежить від об'єктивних (цінності мовлення) і суб'єктив­них (вроджене сприйняття національно-художньої мовленнєвої стихії) чинників. Не менш важливим є мовний смак — здатність утворювати характерні образні порівняння, встановлювати природні смислові зв'язки між реченнями, логічність і лаконічність.

Л. Мацько і Л. Кравець мовнокомунікативну компетенцію визначають як сформовану систему професійних знань, комунікативних умінь і навичок,

Мовна особистість доповідача

ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхід­них для якісної професійної діяльності.

Українська дослідниця Тетяна Симоненко акцентує на методичному аспекті мовнокомунікативної компе­тенції, характеризуючи її як сукупність професійно-комунікативних умінь особистості спілкуватися в типових умовах професійної діяльності, володіти потенціалом дидактичного дискурсу, репрезентувати нормативні та доступні для сприйняття навчальні тек­сти, розв'язувати комунікативні завдання в ситуаціях професійного спілкування.

Мовна компетенція, за американським лін­гвістом Ноамом Хомським, як складова мовнокомуні­кативної компетенції створює підґрунтя знань про світ, про те, як і коли використовувати мову, передбачає опа­нування мовної системи за рівнями фонетики, лексики, морфології, синтаксису, стилістики тексту, тобто фор­мування лексичної, орфографічної, орфоепічної, грама­тичної, синтаксичної компетенцій.

Мовнотермінологічна компетенція осо­бистості виявляється в умінні доречно використовува­ти термінологію певної спеціальності, прагматична компетенція — висловлюватися відповідно до кому­нікативних намірів і ситуативних умов мовлення, мов­но-інформаційна — здійснювати самостійний пошук необхідної інформації, у т. ч. електронної, зберіга­ти її, передавати, аналізувати тощо.

Серед комунікативних компонентів мовлення до­слідника важливими є:

— змістовність (глибоке осмислення теми, головної думки висловлювання);

— точність (вибір слів, які найбільше відповідають висловлюваному змісту);

— логічність (послідовність висловлювання відпо­відно до законів логіки);

— правильність (дотримання мовних норм);

— стислість (лаконічність викладу думок);

— доказовість, коректність та доречність уживання термінів (добір, організування мовних засобів відповід­но до мети, умов, ситуації спілкування);

— чистота мови (правильна літературно-норматив­на вимова, з відсутністю позалітературних елементів —

Культура усного наукового мовлення

діалектизмів, вульгаризмів, плеоназмів, штампів, кан-целяризмів);

— виразність (привернення уваги слухача формою, логічним або емоційним наголошенням слова, фрази);

— спрямованість на особистість (виклад думки з урахуванням мотивів, потреб, схильностей, інтересів, рівня фонових знань, соціальної зрілості слухацької аудиторії).

Багатство мовлення зумовлене наявним лексичним запасом, а це, у свою чергу, залежить від загального активного запасу мовних засобів (слів, значень, моде­лей словосполучень і речень, типових інтонацій, зв'яз­ків і відношень у тексті), сукупності навичок для ціле­спрямованого застосування засобів мови.

Розвиток професійної мовнокомунікативної компе­тенції відбувається відповідно до здатності людини на­вчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і здійснюється в межах ситуативного контексту, пов'яза­ного із навчанням та спеціалізацією.

Для дослідника важлива також стилістична компетенція, що дає змогу простежити процес засвоєння наукового стилю мовною свідомістю (О. Пономарьова). Це потенційна готовність мовця до розгортання висловів у мовленні.

Рівень загальної та мовленнєвої культури дослідника визначається також тим, які загальні і спеціальні лекси­кографічні знання має особистість, як володіє уміннями користуватися лексикографічними виданнями різних типів і вилучати з них необхідну інформацію, якою мірою набула навичок самостійної науково-дослідниць­кої роботи в галузі лексикографії, чи усвідомлює потребу звернення до словника з метою розв'язання пізнаваль­них і комунікативних завдань. Ідеться про лексико­графічну компетенцію. Сформована лексикогра­фічна компетенція характеризує високий ступінь профе­сійної філологічної підготовки, засвідчує інтерес і повагу користувача до рідної мови, її історії, визначає рівень розвитку лінгвістичного чуття.

У зв'язку з поширенням герменевтичного тлумачен­ня світу і впливу антропоцентричної парадигми в науці виникла нагальна необхідність у філологічному прочи­танні тексту, тобто виявленні особливостей особистості вченого і його мови. Це вимагає ретельного розгляду

Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови 125

мови науки і наукового стилю як одного із способів кому­нікації, ідіостилю українських учених як еталона, осо­бливостей побудови та культури усних наукових текстів.

Саме науковий текст увиразнює ідіостиль автора. Однак якщо категорія «ідіостиль» розроблена переважно в галузі досліджень ідіолекту майстрів художнього слова, то жанрово-стильовий аспект наукового дискурсу, зокре­ма лінгвістичного і педагогічного, вивчено недостатньо.

На мовну особистість впливають суспільно-соціаль­не, територіальне оточення, традиції національної культури. Вона постійно перебуває у пошуку нових ефективних індивідуально-стильових засобів мовної виразності. Отже, індивідуальний стиль науковця є виразником не лише його психічних рис, а й особливо­стей, зумовлених суспільною свідомістю — політич­ною, етичною, національною, релігійною.

3.3. Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови

Навіть логічно вибудувана стаття чи дисертація не є остаточною підставою для її успішної презентації на конференції, семінарі чи засіданні спеціалізованої вче­ної ради. Саме наукові форуми уможливлюють апроба­цію отриманих результатів. Тут демонструють, ілю­струють, роз'яснюють матеріали, які розкривають сут­ність пропонованих новинок.

Обов'язковою формою висвітлення підсумків науко­вої роботи (реферату, курсової, дипломної чи магістер­ської роботи) і водночас ефективним засобом об'єктив­ного виявлення та відбору перспективної студентської молоді, реалізації її творчих здібностей, стимулювання потреби у творчому оволодінні знаннями вважають нау­кові конференції.

Наукова конференція (лат. conferentia, від confero — в одне місце) — збори, нарада представників наукових організацій з метою обговорення і вирішення певних питань.

У контексті інтелектуально-креативних вимог про­фесійно-педагогічної діяльності конференції слугують

126 Культура усного наукового мовлення

ефективним засобом активізації навчально-пізнаваль­ної, науково-дослідної діяльності, реалізації набутих здібностей, публічного обговорення науково-дослідних результатів та обміну досвідом, виявлення кращих нау­кових робіт тощо.

Як правило, на звітну студентську наукову конфе­ренцію після обговорення на засіданнях гуртка, про­блемної студентської групи за рекомендацією науково­го керівника пропонують кращі з погляду письмового розкриття теми дослідження студентські роботи.

Для проведення конференції створюють організацій­ний комітет, що визначає тему або проблему обговорен­ня, складає попередній тематичний план конференції, список запрошених і публікує або розсилає тематику конференції можливим учасникам із пропозицією пода­ти заявки на участь у конференції із зазначенням відомо­стей про учасника, назви його повідомлення або доповіді.

На підставі отриманих заявок складають програму конференції, в якій указують час і місце проведення заходу, список учасників і назви їх тем, а також розпо­діл учасників секцій.

Мовні кліше інформаційного повідомлення стан­дартні: вказують навчальний заклад, наукову установу, яка проводить науковий захід, і власне назву самого заходу. В основній частині пропонують тематику пле­нарного (загального) і секційних засідань або напрями конференції, зазначають вимоги до статей чи тез, які надсилають на адресу оргкомітету.

Процес самої конференції передбачає чіткий поря­док роботи заходу (див. Додатки).

Наукові заходи передбачають пленарне засідання, на якому виступають учені з доповідями щодо певної проблеми, а також секційні засідання. Голова пленар­ного засідання відкриває захід, оголошує порядок ден­ний, встановлює регламент.

Під час засідань науковий етикет вимагає звертання на ім'я та по батькові, а також на прізвище з викори­станням слів пане, добродію. Часто виникають труднощі при називанні прізвищ доповідачів: якщо виступає жінка, слід використовувати формулу «Слово надаєть­ся професору Коваль», коли чоловік — «Слово надається професору Ковалю». Звертанням колего бажано послу­говуватися науковцям однакового статусу.

Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови

У межах конференцій проводять також круглі столи, прес-конференції, дискусії, майстер-класи, які увиразнюють роботу учасників наукового заходу.

У спеціально підготовлених до конференції матері­алах пропонують проект рішення конференції, в якому звертають увагу на найбільш актуальні проблеми озна­ченої теми. Цей проект обговорюють, доповнюють на секціях і виносять на загальне обговорення на завер­шальному пленарному засіданні конференції, коли під­бивають її підсумки і приймають рекомендації (див. Додатки).

Традиційна конференція на сьогодні збагатилася ознаками, властивими телеконференціям, які з допомо­гою електронної пошти, відео- й аудіокомунікацій дають змогу організувати інтерактивні діалог і полілог серед віддалених один від одного фізичних користувачів.

Проведена на відповідному рівні конференція не лише підтверджує належний рівень виконаної наукової роботи, а й представляє студента-дослідника як мовну толерантну особистість. На наукових заходах, під час наукових діалогів, дискусій виробляються самостій­ність, оригінальність висловлювання, вміння обґрунто­вувати чи спростовувати хибні думки, опановується мистецтво аргументованої полеміки. У такий спосіб студент набуває професійного досвіду, відбувається його суспільне визнання в середовищі фахівців.

Науковий діалог (грец. dialogos — бесіда) — тип наукового мовлення, що складається з обміну репліками-висловлюваннями між кількома вченими — учасниками розмови (бесіди, дискусії, суперечки) і наслідком якого є нові наукові знання.

Особливостями наукового діалогу є наявність мовця й активного слухача, зверненість до адресата, підгото­вленість учасників. Характерні мовні ознаки — ситуа-тивність, еліптичність, перевага розповідних і питаль­них речень, речень-заперечень.

Згоду з думкою співбесідника висловлюють такими мовними засобами: згоден з вами, що...; підтримую вашу думку стосовно...; незгоду — дозвольте з вами не погодитися...; важко погодитися з тим, що... З метою отримання від співбесідника інформації стосовно певно­го питання застосовують такі конструкції: як ви вважа­єте; чи згодні ви з тим, що...; чи поділяєте ви думку про те, що... Для уточнення або доповнення потрібної

Культура усного наукового мовлення

інформації послуговуються такими мовними кліше: що ви мали на увазі; уточніть, прошу...; наведіть при­клад....

Під час наукових заходів часто розгортаються дис­кусії.

Дискусія (лат. discussio — розгляд, дослідження) — публічне обго­ворення певної проблеми або окремих питань на зборах, конфе­ренціях, у пресі з метою досягнення істини.

Це жанр еристики (грец. eristikos — той, що супере­чить), риторики наукового діалогічного мовлення. Характерною ознакою дискусії є наявність єдиної теми, її завдання — досягнення учасниками згоди стосовно означеної проблеми.

Значну увагу дискусії і діалогу приділяли грецькі філософи Сократ, Платон, Арістотель. Вони вважали, що пізнання та розкриття сутності проблеми неможли­ве без урахування думки іншої людини. Дискусії Плато-на ґрунтувалися на розробленні системи аргументів (доказів). Поширеними способами аргументування в дискусіях були «супровідні» методи: ілюстрації, кон­кретизації за допомогою фактів, аналогії, знаходження суперечностей тощо.

Дискусії середніх віків полягали в різноаспектному розгляді питання. Організатором дискусії був лектор, який обирав тезу і заперечення. Кожному з учасників необхідно було аргументами підтримати тезу і відпові­сти на запитання.

У курсі риторики, запропонованому Феофаном Про-коповичем подано такі поради щодо проведення дискусії:

1) дуже важливо глибоко вивчити питання, з якого буде дискусія, а також погляд на нього супротивника;

2) кожен має піклуватися про ясність мови, уникати всього, що робить її темною і двозначною;

3) не треба зловживати прикрасами та показним блиском — це завжди викликає підозру в хитрощах, відшукати істину можуть лише простота й щирість;

4) слід думати про те, що буде відповідати на запи­тання опонент, передбачати його відповіді;

5) насамперед необхідне суворе і старанне дослі­дження власних тез — на істинність, помилки;

6) варто дотримуватися миру й спокою, стримувати безладний крик. «Чи від крику аргументи стають пере­конливішими, а відповіді мудрішими?»;

Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови

7) скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається, мають зберігатися як непорушний закон. «Міра у всьому — найкраща річ!»

Український учений Дмитро Ревуцький (1881 — 1941) радив: коли потрібно переконати слухача або читача в правдивості запропонованої теми, необхідно, щоб слово було зрозумілим, тема — переконливо обґрунтованою, мовлення — багатим, правильним і приємним; той, хто прагне бути бажаним співрозмовни­ком, повинен багато знати, особливо історію, філосо­фію, етику, естетику.

Підготовка наукової дискусії охоплює такі етапи:

1. Визначення орієнтовних меж теми дискусії. Пере­
вірка чіткості і зрозумілості слів та понять теми, про­
блеми, у разі потреби — використання наукових і слов­
никово-довідкових видань.

2. З'ясування основних структурних компонентів
дискусії та їх ролі в обговоренні означеної теми:

— початок (встановлення контакту із співрозмовни­ками; окреслення мети, проблем і актуальності диску­сії; активізація уваги);

— інформування (виклад інформації в обраний спо­сіб: повідомлення, пояснення, опис, характеристика);

— власне дискусія: аргументація (коректне наве­дення доказів на захист сформульованих тез) і контрар-гументація (коректне наведення доказів для нейтралі­зації антитез, заперечень співрозмовника);

— прийняття рішення;

— підбиття підсумків.

3. Визначення джерел інформації з дискутованої теми й ознайомлення з ними.

4. Порівняння різних підходів, вибудовування влас­ного погляду на дискутовану проблему або приєднання до певної тези чи позиції автора.

5. Проектування своїх дій як учасника дискусії:

— прогнозування вірогідних заперечень і зауважень співрозмовника, можливих контраргументів і опти­мальної форми реакції на них з метою переконання;

— вибір коректних прийомів утримання уваги спів­розмовників.

6. Визначення можливих варіантів завершення дис­
кусії, вибір найдоцільнішого.

130 Культура усного наукового мовлення

7. Аналіз своєї мисленнєво-мовленнєвої діяльності під час дискусії.

Готуючись до наукової дискусії, слід звернути увагу на вироблення певних умінь: повідомляти про що-не-будь; описувати, коментувати явища і факти; спросто­вувати аргументи співрозмовника. Важливі також уміння ставити питання, зіставляти і порівнювати факти, оцінювати події, робити висновки; приєднувати­ся до висловленого погляду; припиняти розмову чи змі­нювати її напрям; висловлювати прохання, згоду, не­згоду; відмовлятися у ввічливій формі; встановлювати контакт із співрозмовником, підтримувати його увагу; висловлювати незадоволення.

Важливо дотримуватися постулатів англійського філософа-лінгвіста Пола Грайса, що ґрунтуються на таких принципах:

1) принцип кількості («Не говорити більше чи менше, ніж потрібно для виконання поточних цілей діа­логу»);

2) принцип якості («Не говорити того, що вважаєш хибним або для чого не маєш достатніх підстав»);

3) принцип відношення («Не відхиляйся від теми»);

4) принцип способу («Висловлюйся ясно», «Уникай незрозумілих виразів, неоднозначності, будь лаконіч­ним, будь організованим»).

У науковій дискусії виявляються комунікативні стратегії учасників. Кому нікативні стратегії — це мовленнєві засоби, які учасники дискусії використо­вують з метою донесення своєї думки до слухачів у най­більш зрозумілий або найбільш економний спосіб. Під ступенем володіння комунікативними стратегіями розуміють підготовленість (непідготовленість) учасни­ків дискусії до обговорення заявленої проблеми, вільне оперування понятійним і термінологічним апаратом у межах теми, наявність аргументів і контраргументів.

У науковій дискусії можуть виявлятися с тр ате-гії самопрезентації, тобто керування учасника дискусії увагою партнера, намагання подати себе якнайпривабливіше. Самопрезентація має певні ознаки демонстративності.

Дискусія є, власне, науковим спором, у процесі її заздалегідь готують науковий матеріал, який подає пропонент і піддає сумніву опонент. Манера проведення

Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови 131

дискусії відзначається (в ідеалі) високою культурою поведінки, неупередженістю і вимагає від сторін висо­кого рівня компетентності щодо предмета спору. Як складний вербальний аргументаційний процес, диску­сія є різновидом суперечки.

Суперечка наукова — словесне змагання між двома або кілько­ма особами щодо певного наукового питання, за якого кожна із сторін доводить свою думку.

Предметом суперечки є положення і судження, що підлягають обговоренню шляхом обміну різними погля­дами.

За кількістю учасників виділяють суперечку-монолог (людина сперечається сама із собою), супе-речку-діалог (суперечка двох осіб), суперечку-полілог (суперечка між кількома чи багатьма особами).

Залежно від мети суперечки російська лінгвістка Людмила Введенська розрізняє:

— суперечку для пошуку істини (приносить задово­лення учасникам, розширює знання про предмет супе­речки, зміцнює віру у власні інтелектуальні сили);

— суперечку для переконання (з метою переконати опонента в чомусь, схилити на свій бік, зробити одно­думцем);

— суперечку для перемоги (для самоствердження учасника суперечки);

— суперечку заради суперечки (для задоволення примхи, пихи одного з учасників).

Мистецтво суперечки вимагає певного досвіду і майстерності. Успіх суперечки та її продуктивність значною мірою залежать від рівня культури, ерудиції, життєвого досвіду, а також знання правил публічної суперечки (чітко визначати предмет і свою позицію; не відходити від головних положень, з повагою ставитися до інших учас