РОЗДІЛ ІV 3 page

Перший видавець окремої збірки українських на­родних казок І. Рудченко писав М. Костомарову: «Самі здорові знаєте, як-то нелегко добути того скарбу-добра народного. Через те уже й дрижиш над ним, може, й занадто: боїшся й слова викинути»

Чимало казок було надруковано у 60-х рр. минулого щ, століття у журналі «Основа». У 1876 р. М. Драгоманов, дядько Лесі Українки, видає збірник «Малоросійські казки й оповідання», куди ввійшли записи І. Рудченка, М. Костомарова та ін.

У 1878 р. Павло Чубинський опублікував другий том семитомної праці фольклорно-етнографічних матеріалів, яка була удостоєна золотої медалі Російського геогра­фічного товариства і медалі Міжнародного конгресу в Парижі.

Значний внесок до українського казкознавства у дру­гій половині XIX ст. зробили І. Франко та його соратник М. Павлик.

І. Франко — автор збірок «Коли ще звірі говорили», «Фарбований Лис», казки-поеми «Лис Микита».

Чимало казок зібрав і записав відомий фольклорист, критик, педагог, етнограф, автор словника української мови Б. Грінченко. Друкував він свої віршовані казочки в єдиному тоді на всю Україну дитячому журналі «Дзві­нок», що видавався у Львові окремими книжечками, які одержали назву «метелики», бо вони й справді, як мете­лики, досить швидко «розлітались» між дітьми. І сьо­годні казки Б. Грінченка «Два морози», «Сірко», «Три бажання», «Дурень думкою багатіє» є улюбленими тво­рами українських дітлахів.

Сподвижницькою діяльністю збирання казок займа­лися Леся Українка, її матір Олена Пчілка, Софія Тобілевич, Ганна Барвінок. Так, Леся Українка записала казки, які чула в дитинстві на Волині, серед них: «Казка про котика і півника», «Казка про Івашка», «Дивна со­пілка» та ін.

Олена Пчілка часом змінювала кінцівки казок, роз­рахованих на дітей дошкільного віку, як би пом’якшува­ла кінцівку. В неї є «Казка про коржика» у її переказі за підписом «Бабуся» з такою кінцівкою: «Коржик спі- ває-співає в лисички на носі... Вона його — гам! А у неї зуб — трісь! (Це коржик, поки гуляв по лісі, так висох, що хитрунці й не вдалось його з’їсти.) І побіг коржик додому. А дід з бабою зраділи, що він повернувся, і вирі­шили його не їсти — хай живе!».

Понад 1000 фольклорних творів зібрала С. Тобіле- вич, серед них багато чудових казок.

Л. Дунаєвська у передмові до збірки українських ка­зок «Семиліточка» досить образно описує вплив казок на формування духовності дитини, називає народну твор­чість «духовним древом»: «Бурштиновими краплями проступає на ньому чарівна живиця поезії, фантастич­них мрій наших предтеч, збережена у прекрасних каз­ках. Із золотої криниці рідних казок ми черпаємо скарби народної мудрості, благородства. А скільки дотепних висловів знайдемо в казках! Скільки влучних слів запа­м’ятаємо! Як замилуємося красою живого народнога слова!».

§ 2. Види українських казок

У сучасному казкознавстві існує загальноприйнята класифікація казок за їх видами, а саме: казки про тва­рин («звіриний епос»), чарівні (або героїко-фантастичні, фантастично-героїчні), соціально-побутові, комулятивні казки, небилиці, легенди, перекази.

Казки відбивають життя різних епох, вони сягають своїми витоками у життя наших далеких предків, коли ще казковість сприймалась як реальність.

Казки про тварин належать до «звіриного епосу», во­ни є історично найдавнішими. У цих казках в алегорич­ній формі розкриваються суспільні явища, побут людей. Вони пронизані сатирою, гумором. На основі опису дій та вчинків тварин проводяться аналогії з життя людей: персонажі казок обирають собі старосту, війта, царя, а також господарюють, змагаються, сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують слабших. У казках діють свійські (корова, коза, вівця, баран) та дикі тварини (вовк, лисиця, ведмідь), птахи (півень, качка, орел, сова, ворона, горобець), комахи, земноводні (жаба, черепаха) та ін. При цьому перевага часто надається свійським тва­ринам над дикими.

Тварини в казках уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк — грлодний хижак, не­вдаха; лисиця — хитра, підступна, улеслива; ведмідь — вайлуватий, незграбний, тугодумний; овечка — беззахис­на; осел — впертий; заєць — боягуз; орел — сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак — неповороткі, повіль­ні; кінь і віл — працьовиті, покірні.

Дії тваринних казкових образів олюднені: вони роз­мовляють, спілкуються, товаришують. Саме тому зміст цих казок близький і доступний дітям будь-якого віку. «Діти люблять звірів,— писав І. Франко,— чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особли­во, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди...» ^[59].

У казках про тварин відсутні фантастичні істоти, во­ни — реалістичні. І. Франко так підмітив цю особливість казок: «Говорячи ніби про звірів, вона [казка] одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: —Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних бара­нів, вовків та ослів мова, а про вас самих, з вашою глупотою, з вашим лінивством... з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж навмисне даю їм ваші ру­хи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозу­міли— не їх а себе самих!».

У казках про тварин переважають дія, рух, примовки, приспівки:

Я коза-дереза

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету,—

Тут тобі й смерть!

До золотого фонду українських народних казок про тварин увійшли «Коза-дереза», «Цап та баран» «Пан Коцький»₍, «Солом’яний бичок», «Колосок», «Телятко, кабан, півник, качур та вовки», «Чому гуси миють­ся у воді, коти — на печі, а кури порпаються в по­росі» та ін.

В українських казках зустрічаються звірі, які не во­дяться в наших лісах, не тримають їх і люди у своїх помешканнях. Ці образи запозичені з казкового епосу інших народів. Серед них лев («Цар Лев»), черепаха («Орел і Черепаха» Г. Сковороди), мавпа, слон та ін.

Чарівні казки характеризуються своєю композицій­ною особливістю, обов’язковою наявністю чарівних пред­метів, чаклунів, тобто у їх змісті переважає фантастичне начало. На цьому фантастичному тлі відбуваються різні героїчні та історичні події, тому такі казки ще одержали назву фантастично-героїчних.

Характери героїв виступають у двобої з темними си­лами. Герої-добротворці в чарівних казках наділені над­природною силою, кмітливим розумом, доброю вдачею. Поряд з ними діють чарівні предмети (люстерко, клубо­чок, чоботи-скороходи, коцюба, калиновий міст, кінь-віщун, гребінець). Позитивні герої чарівних казок змальо­вані сильними, мужніми, оригінальними, самобутніми. Так, Чабанець з дитинства грає каменем у вісім пудів, а коли кине серед степу сіряк, то й три чоловіки не під­німуть. Котигорошку тричі виковують таку булаву, що ледве виносять із кузні, а як він закине її на дванадцять діб у небо, то, падаючи, вона вдаряється об його мізинець і розбивається або залишається цілою. Добротворці завжди перемагають зло, їм допомагають й міфологічні істоти: Скороход, Слухало, Стріла, Морозко, Верни- дуб, Сучимотузок, Крутиус та ін.

Найчастіше героями чарівних казок виступають чоло­вічі образи: «Іван Голик та його брат», «Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Три брати», «Чаба­нець», «Кирило Кожум’яка», Іван Побиван, Козак Ма- марига, Іван-мужичий син. Хоча є й жіночі образи: «Кри­венька качечка», «Царівна-жаба», «Дідова дочка» та ін.

До негативних образів належать Соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Ох, Гайгай, Ольдеквіт, сорок роз­бійників, відьми, змії, на яких неминуче чекає поразка, адже всі вони уособлюють зло, а казка на те й казка, щоб добро перемагало зло. Носій добра і справедливос­ті виходить у казках переможцем над будь-якими нега­тивними силами. У цій нелегкій, з різними захоплюючими пригодами боротьбі допомагають творити добро різні звірі, тварини, птахи і комахи, риби, оживлені сили при­роди. Саме у цьому М. К. Дмитренко вбачає природоохо­ронну функцію чарівних казок. У передмові до збірки українських народних казок він пише: «Уважне й добро­зичливе ставлення людини до природи одплачується сто­рицею. Природа приходить людині на допомогу в найнебезпечнішу мить, довірливо відкриває свої сокровенні таємниці, навіть живу цілющу воду, молодильний напій, завдяки якому старий немічний бородань стає дужим і юним. Ця приваблива казкова екологічна етика сьогодні особливо актуальна і може з успіхом служити вихован­ню наймолодших громадян країни в дусі бережливого ставлення до всього живого»^[60].

У чарівних казках передано споконвічні бажання на­роду глибше пізнати навколишнє, проникнути у глибини Землі та у неосяжний загадковий світ Космосу, у морські глибини, підводне життя річок, розкрити таємниці ін­формативного спілкування тварин і птахів, пізнати над­природні сили Всесвіту.

Специфікою цих казок є сильне моральне начало, повчальний зміст, який приховано у ненав’язливій мо­ральній позиції, що спонукає слухача самостійно зробити для себе відповідні висновки щодо етики поведінки чи морально-етичних правил життя.

Чи не найбільшу групу серед українських народних казок становлять соціально-побутові. їх назва поясню­ється змістовною особливістю цих казок. Вони розпові­дають про буденне життя людей, їхній побут або реалії людського життя за умов різних соціальних епох. Саме тому трапляється у літературі ще й друга назва цих ка­зок — «народні оповідки», «народні оповідання» (Г. Ус­пенський).

Соціально-побутові казки найновіші за походженням, вони виникли за часів феодалізму, зображують реальні події, казковість представлена у межах земної діяльнос­ті людини.

Тематика соціально-побутових казок досить різнома­нітна. Їх можна класифікувати за такими групами: 1) ди­дактично-повчальні казки, в яких зображується людське життя з усіма його радощами і нещастями, залежність людини від її долі («Правда і Неправда», «Про Правду і Кривду», «Ківш лиха», «Біда», «Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо); сімейно-антагоністичні казки, в яких роз­криваються часом складні родинні стосунки («Стрижено, стрижено!», «Два брати», «Гостинець батькові», «Бідна вдова з сином удовиченком», «Названий батько» та ін.); жартівливі казки («Москаль у пеклі», «Дурні чорти та хитрий наймит», «Докучливі казки», «Як Іван царя пе­ребрехав», «Як баба чорта дурила» та ін.); сатиричні казки («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска», «Піп на казанні» та ін.).

Через усі казки цього типу проходить образ Правди як втілення споконвічного правдошукання народу. По­зитивними героями цих казок виступають також звичайні прості люди — добротворці та знедолені, Мудра дівчина, дівчинка-семиліточка, козаки, солдати, син, батько або абстрактні герої — Щастя, Доля. Головним героям до­помагають розум, мудрість, кмітливість, спостережли­вість, добропорядність, моральна стійкість, витривалість, віра у добро.

Негативні герої — носії зла — антиподи Правди, Щастя, Добра: Кривда, Горе, Біда, Злиденність, Смерть, пан, гультяй, ледар, ледащиця, нероба, зажерлива баба тощо.

Провідними мотивами соціально-побутових казок є: суд Правди над Кривдою; антипанські, антикріпацькі, антицарські мотиви; протиставлення бідних багатим; мо­тив праці; боротьба проти всіляких сил, які заважають щастю простої людини; антирелігійні мотиви. У казках про Правду і Кривду Правда завжди перемагає, вона — вічно жива як прагнення та сподівання самого народу; Кривда обов’язково карається, гине.

Антипанськї, антицарськї мотиви соціально-побутових казок є продовженням попередніх. Пани та царі — то втілення неправди, зла, як мовиться у прислів’ї: «Царсь­ке та панське слово — непевне».. Цей мотив яскраво ви­ражено у казці «Панська політика»: «Цебто, пане як дасть кому-небудь нивку, то потім побачить, що на тій ниві бог уродив хліб добрий, та він візьме та той хоро­ший хліб собі поперевозить, а тому переведе абиякого. То це б то політика? — Політика! — Бач!.. Оце спасибі, що сказали! Тепер і я знаю, що то за панська політика!»

Майже в усіх казках протиставляються бідні багатим як зіткнення добра і зла, щедрості і скупості, скнарості, вдячності і невдячності («Названий батько», «Хліб і золо­то», «Дарунки з трьох зернин» та ін.). Так, у казці «Хліб і золото» народ протиставляв бідність простих людей, які зраділи звичайній хлібній паляниці, зажерливості па­на, який розуміється тільки на золоті. У діях бідня­ка уособлюється мудрість, яка завжди виручить його у скрутному становищі, про що йдеться у моральній сен­тенції кінцівки казки: «Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав по­ловину хлібини панові, половину залишив собі. З окрай­ця у пана хлібина не виросла...».

Мотив праці оспівується в багатьох соціально-побуто­вих казках, ніби перегукуючись з народним прислів’ям «Хто не працює, той і не їсть» або «Ледачому все ніко­ли». Руки, які не цураються ніякої роботи, завжди вина­городжуються. Дідова дочка все робить, що її просять: яблуньку чистить, піч маже, з собаки реп’яхи обирає, го­дує вужів—-за це й отримує винагороду. А пихата леда­щиця— бабина дочка — заслужено карається (казка «Дідова дочка й бабина дочка»).

Серед соніально-гюбутових казок чимало творів анти­релігійного змісту. Народ висміював тих служителів куль­ту, які, з одного боку, проголошували «святі істини», а з другого — вели розбещене життя.

Соціально-побутові казки спрямовані на викриття і заперечення несправедливого суспільного ладу, експлу­атації людини людиною. Вони допомагають дітям глиб­ше пізнати минуле українського народу, виховують пат­ріотичні почуття, прищеплюють підростаючому поколін­ню оптимістичні погляди на життя.

Український народ славен не тільки своїми казками, а й казкарями. Відомий сучасний народознавець В. Сиу-ратівський огійсуе село казкарів Горінчеве на Закарпат­ті ^[61]. Тут що не хата, то в ній казкар. Горінчевський хист до казкарства, їхня оповідальна майстерність відомі да­леко за межами України.

У цьому селі влаштовуються конкурси казкарів. А най- відоміший серед них — Андрій Калин. Та й не він один. У Горінчевому з давніх-давен жило колективне казкарство. Казки Андрія Калина видаються у місцевому видав­ництві «Карпати» («Закарпатські казки Андрія Калина», «Казки одного села» та ін.).

Багата тематична розмаїтість, поетична оригіналь­ність і сюжетна неповторність виокремлює, за словами В. Скуратівського, місцеву казкарську школу в унікаль­ний осередок слов’янського світу.

Василь Скуратівський, аналізуючи усні оповіді го- рінчевців, дійшов висновку про існування унікального пластичного стилю оповіді з специфічною домашньою особливістю. На його думку, за формою горінчевецькі казки відносяться до західноукраїнського типу. Сюжет­ним матеріалом цих казок є конкретні реалії життя цьо­го багатостраждального краю.

Місцеві закарпатські краєзнавці виношують слушну думку про створення в Горінчевому музею української казки, зробити на його ґрунті традиційний центр укра­їнського казкарства. «Ми, очевидно, ще не повністю вив­чили й усвідомили,— пише В. Скуратівський,— яку роль у вихованні наших дітей важать казки, який їх вплив на свідомість, мораль, патріотичне виховання. Пригляньмося, з якою пожадливістю тягнуться малюки до телевізо­рів... Тільки замість справжніх народних перлин, їм зде­більшого пропонують безликі й банальні сюжетики з мультфільмів. Тематичною збідненістю, мовним покру- чем заполонені нині дитячі передачі, а справжнє духовне багатство народу лежить мертвим скарбом»^[62].

§ 3. Методика роботи з українською казкою в дитячому садку

Українські народні казки доступні дітям уже з ран­нього віку як за умов родинного виховання, так і в до­шкільному закладі.

Оскільки казки різні за змістом, за сюжетом, різнять­ся композиційною будовою, методика їх використання у різних вікових групах також специфічна. Казки повинні насамперед відповідати віковим особливостям дітей. Тут доречним буде застереження І. Франка: «Гола, пов­на правда життя — то тяжка страва. Старші можуть за­живати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім етані, в образках, у байках, і вони гак при­ймають її» ^А.

Дітям раннього та молодшого дошкільного віку дое тупні казки «звіриного епосу», про тварин, оскільки вони «...заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх ці­кавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молоду фантазію дивоглядними образами заклятих зам­ків, царів, розбійників, драконів та демонів, не триво­жать молодого чуття страшними трагічними пригодами та незрозумілими для дітей відносинами обох полів»

Дітям середнього дошкільного віку, крім казок «звіри­ного епосу», доступні чарівні казки. Ну, а старші дошкі­льники вже спроможні зрозуміти та вислухати будь-яку казку.

Психологами доведено, що дошкільник надзвичайно активний у сприйманні казки. Нам не доводилось зустрі­чати абсолютно пасивних та байдужих дітей до змісту казки. Слухаючи казку, діти постійно переривають хід розповіді, втручаються в події, звертаються з запитання­ми, намагаються допомогти казковим героям.

Академік О. В. Запорожець описує, як він організу­вав з групою дошкільників драматизовану гру в дитячо­му театрі. Одна група дітей була виконавцями, друга — глядачами. Проте до кінця вистави границі між залом і сценою зникли, глядачі бігли на сцену грати; їх не задо­вольняла позиція глядача. «Дитина не хоче і не вміє зай­мати позицію стороннього глядача стосовно описаних у казці подій,— пише автор.— Вона намагається втрути­тись у хід подій, прийняти сторону тієї чи іншої особи, намагається реалізувати цілі позитивного персонажа не тільки в уяві, а й дійово»³. Дошкільник, за словами

О. В. Запорожця, не егоцентричний у сприйманні твору, його активність виявляється і в тому, що він легко прий­має позицію героя, подумки діє разом з ним, імітує жес­тами деякі його дії, бореться з його ворогами.

Активне ставлення приводить дитину іноді до несподі­ваних з точки зору дорослих дій. Дитина чорною фарбою замальовує на картинці негативного героя, вириває ілю­страцію з його зображеннями, випускає під час переказу неприємні для неї події («Я не хочу про нього розпові­дати»), змінює хід подій, заміняє кінцівку.

Образи художніх творів викликають у дітей почуття співпереживання, співчуття. О. В. Запорожець відмічає, що дітей не задовольняє невизначеність ситуації, коли невідомо, хто «хороший», а хто «поганий». Вони нама­гаються.відразу виділити позитивних героїв, приймають їхню позицію, негативно ставляться до всіх, хто їм за­важає. Іноді навіть неживі предмети піддаються суворій критиці, якщо дитина не знаходить, кого можна звину­ватити в тому, що трапилось. Зрозумілі і близькі при­клади поведінки героїв казки діти зіставляють з особис­тим досвідом і переносять на себе або на своїх товаришів деякі якості діючих персонажів. Перенесення прикладів казки на свій побут не обмежується власним досвідом. Діти, критикуючи поведінку своїх товаришів, зіставляють їх з героями казки. Співчуття героям, моральні оцінки їхніх вчинків набувають усвідомленого характеру.

Розуміння дітьми моралі казки відбувається на осно­ві їхньої внутрішньої активності, яка викликана емоцій­ним сприйманням змісту твору. Зовні це виявляється в міміці, жестах, репліках, висловлюваннях дітей.

У старшому дошкільному віці сприймання казки набу­ває диференційованого характеру — у дітей формується здібність до елементарного аналізу твору, вибіркове став­лення до героїв казки. Це в свою чергу веде до форму­вання художнього смаку у дітей, у них з’являються свої улюблені казки.

Діти дошкільного віку добре розуміють мораль казки, диференціюють, де добро, а де зло, й активно приймають сторону добра.

У 20-х рр. у нашій країні було організовано «Похід проти казки». Противники її стверджували, що зміст казки не відповідає принципам соціалістичного реалізму, що казка відриває дітей від реального життя, що діти не можуть відокремити реальність від вигадки. Було ви­сунуто лозунг «Геть казку з життя дитини!». Це був хибний підхід, і досить швидко казку знову було повернено дитині.

О.В. Запорожець стверджує, що у дитини під час сприймання казки формуються «певні реалістичні тен­денції». Слухаючи казку, дошкільник «підходить до її оцінки з реалістичної позиції» Ьін наводить такий при­клад. У дитини запитали: «Щітка може розмовляти?» (Після сприймання епізоду з щіткою в казці.) «У казці може»,— відповідала дитина. А коли їй розповіли, що хлопчик замінив перо на щітку і почав нею писати, а чорнильниця, яка сторожувала будинок, почала голосно гавкати, дитина обурилась і з іронією заперечила: «Це неправильно: щітка велика й брудна, нею не можна пи­сати, буде ще гірше, ніж поганим пером... Чорнильниця не може гавкати, так не треба, нехай вона краще фиркає, плюється чорнилом». Виявляється, з точки зору дитини, навіть у казці не все можливо, вона чітко диференціює елемент фантазії і реальні події.

Упродовж перебування дітей у дошкільному закладі використовують різноманітні форми роботи.

В. О. Сухомлинський дійшов висновку, що складо­вою частиною виховання дітей повинно бути розповідан­ня, читання, слухання, драматизування та інсценування казок. «Казки виховують любов до рідної землі вже тому, що вони творіння народу» ^[63].

У дитячому садку пропонуються такі види занять з казкою:

é читання (авторських, віршованих) казок;

é розповідання народних казок;

é театралізація-розігрування та показ казки виховате­лем;

é драматизація-розігрування в ролях знайомої дітям казки;

é відтворення характерних рис його героїв;

é інсценізація — точне й послідовне відтворення змісту казки дітьми з допомогою костюмів, різних атрибутів, де­корацій;

é ігри за сюжетами знайомих казок;

é показ казок через проекційні ліхтарі (діафільми);

é перегляд казок у телепередачах, кінофільмах;

é ритмізування — ритміко-речитативна розповідь на од­ній ритмічній кривій, з однією інтонацією;

é узагальнюючі бесіди на теми: «Моя улюблена казка», «В гостях у казки», «Казка в гостях у дітей»;

é тематичні розважальні заняття: «Казки бабусі Ори- сі», «Казка дідуся Панаса», «Вам казка, а мені бубликів в’язка»;

é дидактичні ігри: «З якої казки герой?» (або «З якої казки я прийшов?»), «Добери картинку», «Подорож у дивовижний світ казок», «Лист дідуся-казкаря»;

é переказування знайомих казок дітьми;

é бесіди на морально-етичні теми за змістом казок;

é самостійне складання дітьми казок;

é бесіди за змістом казкових ілюстрацій та репродук­цій художніх картин на казкові сюжети;

é свято казки у садку.

У програмі «Малятко» у змісті розділу «Художня лі­тература» передбачено різні види роботи з народною каз­кою ¹. Так, уже на другому році життя дітей вчать розу­міти зміст коротеньких казок («Ріпка», «Коза-дереза»), використовуючи унаочнення (ілюстрації, фланелеграф, ляльковий, картонний театри); залучають до показу ок­ремих дій казкових героїв, стимулюють висловлювання дітей (наслідування, повтори).

На третьому році життя дітей спонукають до відтво­рення змісту казок за допомогою запитань вихователя, залучають до ігор-драматизацій та театралізованих ігор за змістом добре знайомих казок у музичному супроводі, з нескладними атрибутами (хусточкою, шапочкою, хвос­тиком); показують різні види театрів за змістом знайомих казок.

На четвертому році життя дітей вчать розуміти казки без унаочнення, запам’ятовувати та відтворювати повто­ри («котиться-котиться...», «стукае-грюкае...»), образні вирази («вовчику-братику»); передавати зміст знайомих казок, розповідати за змістом ілюстрацій; упізнавати ге­роїв у знайомих казках, висловлювати своє ставлення до них. Залучають дітей також до ігор-драматизацій та інсценування художніх творів.

На п’ятому році життя дітей ознайомлюють з чарівни­ми й соціально-побутовими казками. Вчать впізнавати і визначати казкові елементи, зачини, кінцівки, повтори, давати оцінку діям та вчинкам героїв; відповідати на за­питання за змістом казок, самостійно розповідати та пе реказувати знайомі казки. Дітей цієї групи спонукають до самостійної організації ігор-драматизацій за змістом добре знайомих казок, дотримуватись відповідної інто­нації, тембру, сили голосу. Залучають дітей до показу окремих дій у театральних виставах, іграх у «Театр», ін­сценування казок.

Дітей старшого дошкільного віку продовжують оз­найомлювати з новими чарівними та соціально-побуто­вими казками. Вчать сприймати виразні засоби казки: фантастичні перетворення, чарівні речі, іносказання, афо­ристичність мови, пісеньки, зачини, кінцівки; розуміти, що казка — це вигадка, фантастика, олюднення тварин, явищ природи. Діти вже повинні знати напам’ять кілька зачи­нів, кінцівок, «докучливих» казок; самостійно розповіда­ти у вільний час зміст знайомих казок, переказувати їх; висловлювати своє ставлення до героїв, оцінювати їхні вчинки; впізнавати назву казки за описом героїв, ілюст­раціями та уривками з тексту казки.

Старші дошкільники повинні вміти самостійно розіг­рувати сюжети знайомих казок в іграх-драматизаціях та театралізованих іграх (добирати атрибути, розподіля­ти ролі тощо).

Дітей залучають до участі в драматичних гуртках, до показу різних театралізованих вистав за змістом казок, до виготовлення костюмів, атрибутів, декорацій.

Перш ніж прочитати чи розповісти дітям казку, по­трібно добре підготуватись, кілька разів уголос її прочи­тати, дотримуючись засобів інтонаційної виразності. Ро­бота над мистецтвом художнього читання, за словами Е. О. Фльориної, повинна стати професійним обов’язком кожного вихователя. Народ склав казку, письменник її записав, а донести її зміст до свідомості дитини — обо­в’язок вихователя.

Для того щоб вплинути на почуття дітей, їхні пережи­вання, вихователь заздалегідь докладно аналізує казку, добирає найвдаліші засоби виразного читання або роз­повідання (інтонації, розстановка пауз, логічні наголо­си), виробляє чітку і правильну вимову кожного слова, фрази, речення.

Уміння розповідати казку — досить важлива педаго­гічна вимога. Одна й та сама казка у різних оповідачів може сприйматись неоднаково. Не можна розповісти чи прочитати казку без емоційного вираження її змісту.

Вихователь, готуючись до розповідання казки, пови­нен добре запам’ятати текст, щоб дослівно передати зачини, повтори, пісеньки, образні народні вирази. Слід визначити, які слова, фрази потребують уточнення, пояс­нення, продумати прийоми, час і місце їх пояснення. Слід продумати й наочність. До заняття можна підготувати добре ілюстровані дитячі книжки, набір картинок до тексту казки. Іноді треба підготувати й дітей до розу­міння твору — його змісту, лексики, образів. Наприклад, перед тим як розповісти казку «Козенята і вовк» у місь­ких умовах, враховуючи те, що більшість дітей молодшої групи не бачила живої кози і не має чіткого уявлення ні про козу, ні про козенят, вихователька повинна розгля­нути з дітьми (за день-два до розповіді казки) картину «Коза з козенятами», дати відповідні іграшки.

Для повноцінного сприймання дітьми літературного твору треба створити спокійну обстановку. Дітей поса­дити так, щоб вони бачили виховательку, а вона бачила всіх. Дітей молодшої і середньої груп доцільно посадити півколом у два ряди, а дітей старшої групи — за стола­ми, обличчям до вихователя. В молодшій і середній гру­пах дитячого садка пропонується така структура за­няття:

1. Початок заняття (вступна бесіда, розглядання на­очності, загадка, розповідь вихователя).

2. Розповідання казки. Уточнення та пояснення окре­мих слів, виразів. Розглядання ілюстрацій.

3. Коротка бесіда за змістом казки.

4. Виведення морального правила. Прислів’я.

Наприклад, план-конспект заняття для середньої гру­пи. Розповідання української народної казки «Колосок». Завдання: Закріпити уявлення дітей про трудові про­цеси. Вчити розуміти зміст казки, відповідати на за­питання, оцінювати поведінку героїв. Виховувати пра­цьовитість, любов до праці, негативне ставлення до ле­дарів.

Словник: Голосисте горлечко, колосок, борошно, млин, тісто, пиріг.

Матеріал: колоски, пиріг, ілюстрації, прислів’я.

Хід заняття: На столі стоять колоски. Запитан­ня: Що це таке? Де ростуть колоски? Хто їх вирощує? Що потім роблять з колосків? Розглядання пирога. Роз­повідання казки, пояснення виразу Голосисте горлечко, слова млин. Розглядання ілюстрацій. Запитання: Як звали мишеня? А як півника? Що знайшов півник? Що зробив він з зерном? А що робили мишенята? Що пів­ник сказав мишенятам? Чому півник не дав їм пирога?

Чи правильно зробив півник? А чи дойомагав'Ге ви вдома? Як ви допомагаєте? Прислів’я: «Добре в світі тому жити, хто працьовитий», «Вмієш їсти, вмій і заробити».

У старшому дошкільному віці дітей учать впізнавати жанрові особливості казки, визначати її композиційні чинники. Наприклад, розповідання української народної казки «Кривенька качечка».

Завдання: Виховувати здатність до співчуття, по­глиблювати уявлення про чуйність, доброзичливість. За­кріплювати вміння визначати жанр твору, ознайомити з композицією: зачин, зав’язка, розв’язка, кінцівка; вчити виділяти казкові елементи, вживати логічні наголоси в реченні.

Матеріал: казка «Кривенька качечка», ілюстрації - до казки.

Хід заняття: Вступна бесіда: Які казки ви знає­те? Пригадайте, якими словами починаються казки. А ще якими? А якими словами закінчуються? Ознайомлення дітей з поняттями«зачин», «приказка», «кінцівка». Чи­тання казки (не називаючи жанру). Запитання: Який твір я вам прочитала — оповідання чи казку? Чому ви думаєте, що це казка? Назвіть зачин цієї казки. Де ще казковість у цьому творі? Якими ще словами українсь­кий народ передав казковість? Назвіть кінцівку казки. Якими словами починається зав’язка казки? Якими сло­вами передається найголовніша подія казки (кульміна­ція)? Якими словами в казці передається розв’язка? Яким голосом співали каченята пісню: радісним чи сум­ним? (Діти передають радість та подив у пісні каченят.)