РОЗДІЛ ІV 1 page

МАЛІ ЖАНРИ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

§ 1. Характеристика українського фольклору

У народознавстві паралельно використовують термі­ни «народна творчість», «народна поезія», «народна сло­весність», «народна поетична творчість», «усна народна творчість» та «фольклор». Науку про народну творчість прийнято називати фольклористикою. Проте де дуже за­гальне й широке поняття. Найуживанішим у сьогоденній практиці є поняття «фольклор». Фольклор — це народна творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбу­вається в словесно-музично-хореографічних формах ко­лективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом» ^].

Усна народна творчість узагальнює багатовіковий людський досвід, вона є носієм і втіленням народної муд­рості, народного світогляду, його ідеалів. У ній відбива­ється національна психологія, національна свідомість на­роду, це його історія, філософія, мораль, правові закони.

Фольклор як категорійне явище має свої, тільки йому притаманні особливості^[45]. Найхарактернішою з них є ус- па форма творення й побутування. Узагальнені форми життя, виховання, навчання, спостережливості втілюва­лись у рідному слові, закріплювались, передавались із вуст у вуста, шліфувались, набували значимості «народ­них перлин», які одне покоління передавало іншому як найдорожчу спадщину.

Прагнення зберегти словесне народне творіння по­требувало розвитку пам’яті, тому дослідники одностайно сходяться на тому, що «фольклор є мистецтвом пам’яті» (С. В. Мишанич). А це, в свою чергу, впливало на його жанрову структуру, поетичність. Невеличкі за обсягом фольклорні твори (пісні, приказки, забавлянки, утішки, примовки), завдяки образності й влучності рідного сло­ва, краще запам’ятовувались, використовувались у по­всякденному спілкуванні, знаходили свого слухача.

Фольклору властива така риса, як традиційність, Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забез­печується нерозривний взаємозв’язок між минулим і су­часним, він також є скарбницею сталих народних зви­чаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна оз­нака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку,— пи­ше історик фольклору Б. Путилов.— Традиційність є спе­цифічна форма народного життя, культури, побуту, фор­ма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче на­буває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції.

На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,— це перш за все зсунута і змінена традиція»

Суттєвою ознакою фольклору є варіантність, фольк­лор не має незмінних форм. Простежимо це на кількох варіантах колискової пісні «Гойда, гойда, гойдаша»:

1. Гойда, гойда, гойдаша!

Де кобила, там лоша,

Де кобила, там лоша,

Там печене порося.

Кобила у лісі,

А лоша у стрісі.

Гойда, гойда, гойдаша!

Гойда, гойда, гойдаша!

2. Гойда, гойда, гойдаша,

Купив батько лоша,

Вивів лоша пасти,

Стоїть злодій під корчем,

Хоче лоша вкрасти.

3. Гойда, гойда, гойдаша,

І кобилка, і лоша,

І семеро поросят,

І восьмеро овечат,

Та нікому пасти.

Виглядає вовк із ліса,

Хоче лоша вкрасти.

А це в поле, а це в море,

А це наввишки,

Скакай, Іванку, з колиски!

Багато варіантів фольклорних творів свідчить про колективний характер творення, хоч, безперечно, фольк­лорні твори і мали своїх авторів у найпершому варіанті. Тому для усної народної творчості характерне поєднання колективного й індивідуального. Індивідуальне, яке сприймається гуртом, швидко поширюється, доповнюєть­ся, стає колективним творенням.

Імпровізаційність як фольклорна ознака яскраво ви­являється в казках, легендах, частівках, коломийках, бувальщинах, спогадах.

Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою. Увесь фольклор умовно поділяють на прозовий та поетичний ^[46] .

Прозовий фольклор у свою чергу поділяється на дві великі групи: художня проза і документальна (неказ- кова).

До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побу­тові, кумулятивні казки, небилиці.

Документальна проза охоплює легенди, перекази, опо­відки, народні оповідання. Провідною функцією неказко- вої прози є засвідчення та пояснення історично вірогід­них джерел. Наприклад, переказ про заснування міста Києва:

Одного разу, ще коли на тому місці, де тепер Київ, були ліси й поля, прийшли туди три рідних брати, що називалися Кий, Щек і Хорив. З ними була їхня сестра Либідь. Стали вони над Дніпром і найстарший Кий сказав:

— Ось тут заложимо оселю для себе і для тих купців, що сюди будуть приїжджати!

Вони вирубали ліс і побудували перші хати. А те забудоване місце обвели ровом й обгородили гострокіллям і назвали цю осе­лю — город Київ, значить — Києве місто.

Через якийсь час переїжджали з півночі на південь човнами по Дніпру два хоробрих лицарі: Аскольд і Дир. Вони побачили гарне місто над річкою і воно їм дуже сподобалось. Тому ввійшли до нього і сказали киянам:

— Ми будемо у вас князями. Будемо вас боронити від чужих племен, щоб ви спокійно могли торгувати і їздити по Дніпру. За це ви будете платити нам малу данину, щоб було за що тримати військо для вашої і нашої оборони та для додержання ладу в го­роді і державі.

Жителі Києва радо згодилися на те, і ці два князі запанували як перші українські князі. Свою державу вони поширили на всі ті села та містечка, що вже тоді постали довкола Києва. Вони зі­брали стільки війська, що ним могли не тільки боронити свою дер­жаву від нападу чужих племен і чужих князів, а и самі йшли з військом на сусідні краї і навіть аж до грецької столиці — Царгороду. Отож росла і розвивалась українська держава зі своєю сто­лицею Києвом, що започаткував цю державу.

Про те, що в переказі про заснування Києва і про пер­ших князів є трохи й правди, свідчать передусім згадки в грецьких книжках, а ще й ті пам’ятки, які й донині зо­сталися з тих давніх часів: біля Києва гора Щековиця, горб Хорив, річка Либїдь, у Києві і над Дніпром — Ас- кольдова могила ^[47] .

Народні оповідання (оповідки) ведуться здебільшого від першої особи, мають характер спогадів про якісь надзвичайні події, пригоди або повчальні гумористичні історії, іноді з гумором. Наприклад, «Не випусти рака з рота»:

— Летіла ґава понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла до лісу, щоб гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться пропасти, та й каже вороні:

— Ой вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!

— Угу! — каже ґава, не роззявляючи рота.

— І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди!

— Угу! — гугнить ґава, а рака кріпенько держить.

— Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі і не рів­ня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої від тебе!

— Еге! — крикнула ґава на весь рот і випустила рака в море.

Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодій­ну силу впливу на навколишній світ. У народі побуту­ють господарські, лікувальні, громадські, приворотні за­мовляння.

Ось деякі приклади:

Вуд-вуд, вуд-вуд, вуд-вуде,

Чом не робиш, як люди?

Люди роблять вдень, вночі,

А ти сидиш на корчі.

— Мавко, Мавко,

На тобі полинь,

А мене покинь.

(Заклинають, як купаються на Мавчин Великдень.)

— Сороко, сороко,

Вичисти мені око!

(Замовляють, коли щось потрапило в око.)

— Гикавка, гикавка,

Біжи до води,

Кого стрінеш там,

Того й напали:

Чи коня,

Чи вола,

Хоч кобилу,

Хоч дівчину чорнобриву.

(Цим заклинанням допомагають позбутися гикавки.) До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови — приказки, примовки, прислів’я, загад­ки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажан­ня, афоризми тощо. Цей вид творчості називається пара- міографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколиш­нього середовища, суспільних і родинних відносин.

Серед дитячого фольклору у цьому жанрі найпоши­реніші примовки, заклички, прозивалки, мовчанки, ми- рилки. Наприклад, коли в дитини випадає зуб, його ки­дають через грядки й промовляють:

Мишко, мишко,

На тобі кістяний зубок,

А мені дай залізний!

Просять зозулю вгадати тривалість життя:

Зозуле рябенька,

Пташино маленька!

Закуй мені по звичаю,

Доки жити в світі маю?

Навесні, коли пригріє сонечко, прилетять ластівки. Діти, щоб позбутися веснянок на обличчі, кидають камін­ці вслід за першими ластівками й промовляють:

Ластівко, ластівко!

На тобі веснянки,

Дай мені білянки!

Встромлюючи послинену паличку у мурашник, діти приказують:

Мурашка, мурашка,

Садовая кашка,

Дай мені кваску,

А я тобі — медку.

Побачивши слимака, малюки штовхають його палич­кою. А коли він сховає ріжки, приказують:

Павлику-равлику,

Вистав свої ріжки.

Тобі два, мені два,

Поділимось обидва.

Восени, шукаючи гриби, діти примовляють:

Гайку, гайку,

Дай гриба і бабку,

Сироїжку з добру ніжку,

Красноголовця з доброго молодця.

До власне дитячого фольклору цієї групи належать прозивалки. Ось деякі з них:

На Миколу:

Коля-Колюнчик Розбив чавунчик,

Черепочки збира,

Ними курочку ганя.

На Марка:

Ходить Марко по ярмарку,

Не купує, не торгує,

Тільки кричить, пащекує.

Для забав дітей використовують каламбури:

Пішов дід на гриби,

Баба на підпеньки,

Дід свої поварив,

Бабині сиренькі.

Танцювала риба з раком,

А петрушка з пастернаком,

А цибулька дивувала,

Як петрушка танцювала.

Дотепи-пастки:

Перша дитина: Я піду до лісу.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Зрублю дерево.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Зроблю ночви.

Друга дитина: І я.

Перша дитина: Свині будуть їсти.

Друга дитина: І я.

Як ставитись вихователеві до кепкувань, прозивалок, дотепів-пасток? Адже вони несуть негативне емоційне забарвлення. Забороняти? Та це не допоможе. їх ство­рюють самі діти, вони їх і промовляють. Це прояв дитя­чої творчості. З приводу цього академік М. Г. Стельмахович пише, що заборона нічого не дасть, «...хіба що ві­діб’є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можли­вості пізнати полеміку, відчути суть міжособистих взає­мин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усу­вати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив нео­бачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бути злопам’ятним» К Діти сваряться — це неминучий супутник дитячого життя. Тут у нагоді вихователю стануть прислів’я («Умі­ли сваритися, умійте й миритися») та тексти мирилок:

Мир — миром,

Пироги з сиром,

Вареники в маслі,

Ми подружки красні.

Обнімемося! Поцілуємося!

Або діти беруться за руки й промовляють:

Мирись, мирись

Та більше не сварись!

Поцілуємося!

До поетичного фольклору належать і небилиці, нісе­нітниці— жартівливі, смішні тексти, які містять гумор, описують неіснуючі вигадані події. У дітей вони виклика­ють сміх, бажання запам’ятати та переказати текст ін­шим, насмішити їх.

Ой гоп, чики, чики,

Та червоні черевики,

Підківками цьок, цьок, цьок!

А ніжками скок, скок!

Ой гоп та й по хаті,

Сватавсь рогач на лопаті,

Горщик сватався на мисці,

Ополоник на копистці,

Мисник сватавсь на полиці,

Житній хліб на паляниці.

Ой гоп, рано-вранці

Гарбуз сватавсь на ковганці,

А ковганка незлюбила,

Салатовку полюбила,

Віник сватавсь на мітлі,

Макогін на моїй спині.

Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння (голосилки) та думи. Українська пісня — це невичерпне джерело національної культури. Пісня супроводжує все життя і діяльність людини — від народження до останнього проводу з життя. Тому-то й класифікація пісень досить різноманітна. Це календар­но-обрядові, трудові пісні, колядки, щедрівки, веснянки (гагілки, гаївки), купальські, петрівчані, обжинкові, гре- бовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні.

До епічного жанру народної творчості належать ду­ми, балади, історичні пісні.

Отже, система фольклорних жанрів, створена укра­їнським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка, народна дидактика; ґрунтом, з якого започатковується й наукова педагогіка.

§ 2. Колисанки і забавлянки у роботі з дітьми

Колискові пісні, забавлянки, утішки належать до най­більш ужиткової народно-поетичної спадщини, яку вико­ристовує народна педагогіка для виховання своїх най­молодших громадян. Висока художність цих малих жан­рів фольклору не може не залишити слід у душі дитини і, часом, стає фундаментом для подальших естетичних уподобань людини. Ця жанрова галузь фольклору скла­дається і виконується дорослими, це творчість дорослих для дітей, для немовлят, які ще тільки починають опа­новувати мову. Тому не дивно, що саме цей жанр здавна цікавив як збирачів, так і дослідників народного фольк­лору. Так, у XIX ст. колисанки, забавлянки та утішки були предметом дослідження М. Левицького, О. Вєтухова, на сучасному етапі — І. Пільгука, Г. Виноградова, В. Бойка, Г. Довженок. Вони зібрані в окремі фольклор­ні збірки ^[48].

Колисанка — це перший поетичний твір, з яким зу­стрічається дитина вже в перші дні свого життя, вона чує його з вуст найближчої людини — матері. Вони не­суть у собі емоційно насичену функцію встановлення контакту між матір’ю та немовлям без сторонніх слуха­чів. У них відбита глибока материнська любов, оспіву­ється світ добра, краси й справедливості, який кожна матір прагне виплекати у своєї дитини. Тому в них відо­бражуються найглибші почуття людини, вони захоплю­ють своєю ніжністю, безпосередністю, простотою. Це перші уроки духовності, моральності, чесності, чемності (добре, погано, можна, не можна), шанобливого став­лення до праці. Колисанки допомагають ознайомити дити­ну з навколишнім світом, це перші поетичні твори, які дитина запам’ятовує, повторює слова, фрази. Це й перші музичні твори.

Головна функція колискових пісень — впливати на стан і настрій дитини в момент засинання. «Багаторазове погойдування з повторенням однієї і тієї ж музичної фрази — поспівки вузького діапазону в одноманітному ритмі,— зазначає Г. В. Довженок,— позитивно діє на психіку дитини і швидко її заколисує. Водночас ці пісні є ще й неусвідомленим початком проникнення малечі у світ мистецтва, що є важливим виховним елементом» ^[49]. У колисанках органічно поєднуються пізнавальний (по­вчальний) та естетичний (мистецький) аспекти на «...са­мій доступній для дітей хвилі — емоціональній. Поступо­во, краплина за краплиною, вбираються й запам’ятову­ються через пісню... фонетичні, лексичні й морфологічні особливості поетичної мови, а далі — все коло образнос­ті, конкретні засоби мистецького уособлення тих чи ін­ших відтінків почуттів і думок, що врешті-решт приво­дять до усвідомлення національної самобутності мис­тецтва» ^[50].

Колисанкам як жанровій різновидності фольклору притаманні специфічні риси та характерні тільки для них особливості. Розглянемо їх.

Змістовна характеристика колискових пісень характе­ризується оспівуванням дитини й матері. Найпоширені­ша група пісень, у центрі яких — дитина й турбота про неї. Задовольнити її потреби допомагають супроводжу ючі дійові особи: Котик, гулі, шпаки, Сонко, Дрімота та сама мати.

Співаючи пісню, дитині бажають здоров’я, немовляті здоров’я приносить спокійний сон. Тому, заколисуючи дитину, мати закликає Сон та Дрімоту, ці персоніфіко­вані образи, принести малечі тихий, міцний, спокійний сон:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

— А де будем ночувати?

— Де хатонька теплесенька,

Де дитина малесенька,—

Там ми будем ночувати,

Дитиноньку колихати.

Особливістю українських колисанок е те, що образ Кота виступає в них першим оберегом, який перебирає на себе всі незгоди, все лихо, він оберігає сон та здоро­в’я малюка, заколисує його:

А-а, котино!

Засни, мала дитино!

Ой на кота все лихо,

Ти, дитино, спи тихо!

Ой кіт буде воркотати,

Дитинонька буде спати!

Центральним атрибутом колискових пісень є колис­ка з мальованими бильцями, золотими вервечками, сріб­ними дзвіночками, пуховими подушками, шовковим ук­ривалом:

Ой ну, люлі, люлечки,

Шовковії вервечки,

Мальовані бильця,

Ходім до Кирильця...

А щоб одягти дитину, мати знову звертається до Кота:

Ой кіт-воркіт

На віконечко скік,

А з віконечка на торжок,

Купив собі кожушок,

І шапочку бобровую,

І стьожечку шовковую.

Треба з котика зняти,

А дитині дати,

Щоб тепленько було спати.

У наступній групі пісень оспівуються образ матері, її турбота про дитину, роздуми над долею, страждання, смуток.

Оспівує мати і свої сподівання на щасливу материн­ську долю, якій не судилося сповнитися:

Мати сина колихала,

Дня і ночі не доспала

Та думала — добрий буде,

Що він мене не забуде.

Мати сина годувала,

Всю неділю покладала.

— Може, мені хоч на старість

Буду мати з нього радість...

А він ледащиченька,

Свою неньку зневажає,

З двора її виганяє.

Серед українських колисанок чимало й таких, які на­гадують пародію на них, з комедійними образами діда й баби:

Колисала баба діда

Звечора до обіда,

Поки стало в торбі хліба.

Як не стало в торбі хліба,

Покинула баба діда.

— Ой ти, діду бородатий,

Чом ти й досі не жонатий?

Чом ти, діду, не співаєш?

Бо ти, діду, язика не маєші

Своєрідними є колисанки за характером художніх засобів виразності. Створенню пісенних образів сприя­ють прості художньо-зображувальні засоби мови: епі­тети, порівняння, метафори, численні повтори, звертан­ня, риторичні запитання, діалоги:

А-а-а!

— Киця Мура, де ти була?

— Я гукала, ти не чула.

А-а, а-а, а!..

­ Для, колисанок характерна своєрідна вокалізація або на голосних звуках (а-аа, е-е-е), або на рівноскладових словосполученнях (баю-баю, бай; люлі, люлі, люлі; лю- ляй же, люляй; чуч-беле, чуч-беле), низький регістр спі­ву, врівноважена (у стабільному темпі) манера виконан­ня, спрямована на збереження психологічного спокою дитини.

Колискові пісні композиційно прості. Ось чому їх здавна використовувала народна педагогіка: «Пісня, звернута до дитини, стає художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду — непо­дільності добра й праці, чесності й праці. Прості й вод­ночас мудрі народні твори не вдаються до прямої дидак­тики, а через яскраві, колоритні образи, використовуючи найхарактерніший для дитячого фольклору художній прийом — олюднення якостей та дій персонажів пі­сень,— малюють захоплюючу, цікаву й повчальну кар­тину».

Колискові пісні повинні звучати над колискою з пер­ших днів життя немовляти. Не завадять вони й дитині дошкільного віку. Тиха, чарівна мелодія колискової піс­ні з вуст матері чи бабусі (або магнітофонний запис, пла­тівка) заспокоюють дитину, вливають в її душу любов до рідного слова, до мелодики рідної мови.

Бажано влаштувати для батьків дітей раннього та молодшого дошкільного віку вечір колискової пісні з за­лученням батьків до співу. Це може бути вечір-конкурс серед батьків на краще виконання колискової пісні або «Чарівні мелодії колисанки» — вечір, на якому співають усі: і батьки, і вихователі, і діти. До того ж такі конкур­си доцільні й серед педагогів дошкільного закладу. Тоді, можливо, колискові пісні залунають у спальних кімнатах дошкільних закладів чи то у виконанні вихователів, чи то в запису.

З дітьми всіх вікових груп слід заучувати й розігру­вати тексти колисанок на індивідуально-групових занят­тях. Наприклад, розігрування колисанки «Коте білий, коте сірий» з дітьми середньої групи.

На столі у вихователя — іграшкове ліжко, у ліжку — лялька, біля ліжка — котик. П’ятеро-шестеро дітей си­дять півколом на стільчиках. Вихователька тихо співає колискову й супроводжує слова діями — погладжує ко­тка:

Коте сірий, коте білий,

Коте волохатий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

Котусь буде воркувати,

А дитина буде спати.

«Втомилась Оленка маленька, лягла в ліжко й хоче заснути, та котик їй заважає, ходить по хаті, нявчить. Давайте, дітоньки, попросимо котика всі разом, щоб він не заважав нашій Оленці спати. Я буду співати, а ви тихесенько-тихесенько мені підспівуйте»,— каже вихо­вателька. Вона співає, а діти підспівують (пісня вико­нується на одному занятті три — чотири рази). На нас­тупному занятті цією ж колисанкою загойдують ведме­дика чи зайчика. Одна й та сама пісня повторюється на кількох заняттях, аж поки діти не запам’ятають її текст. Поступово вихователька вводить нові текстові варіанти цієї колисанки. Тепер уже з’являються двоє котів, які оберігають ляльчин сон:

Ой ну, котів, котів два,

Сірі, білі обидва.

Сірі, білі, волохаті

Полягали коло хати.

Не збудіть малого дитяти:

Воно у нас малесеньке,

Воно спати радесеньке.

З дітьми старшого дошкільного віку заучують склад­ніші за змістом колисанки з цієї самої теми. Спочатку «нарощують» слова, продовжуючи сюжет та змінюючи окремі вирази:

Ой ну, коте, котина!

Засни, мала дитина!

Коте волохатий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти!

Дитятко маленьке,

Воно спати раденьке.

Ой ну, коту рудку,

Вимети хатку!

А ти, коте сірий,

Вимети сіни!

Та піймай мишку,

Та вкинь у колиску;

Мишка буде грати,

А мала дитина спати.

Далі вихователька пропонує й нові ускладнені текс­тові варіанти, за змістом яких дії імітують та виконують самі діти — розмовляють з котиком та дитиною (ляль­кою):

А ти, коте сірий,

А щоб спало, щастя мало,

Та вимети сіни,

А щоб росло, не кричало,

Та піймай мишку,

А щоб росло, не боліло,

Та пусти в колиску.

На животик не хворіло,

Мишка буде грати,

На серденьку здоровіло.

Коток воркувати.

Щоб рісточки у кісточки,

Лялечка буде спати,

Розум добрий в голівочку.

А я буду колихати.

А-а-а!

Знайомі колисанки діти співають у дидактичних іг­рах «Укладемо ляльку спати», «На добраніч, мої любі», «Колисанки нашій лялі» та інших, на вечорах співу.

Забавлянки, утішки — це коротенькі пісеньки або вір­шики, поєднані із своєрідними вправами і покликані зміцнювати дитину фізично, підтримувати радісний, ба­дьорий настрій. Це своєрідна форма емоційного спілку­вання дорослих з дитиною, побудована на глибокому знанні психології дитини різного віку. Для найменших, які тільки-но починають сидіти, у народі складено своє­рідний тип забавлянок — чукикалок (гуцикалок) з похи­туванням, підкиданням дитини на коліні або на одній нозі:

Ой чук, чук, чук,

А бабуся карасиків —

Наловив дід щук!

Годувати Тарасиків;

А бабуся пліточок —

А бабуся окунців —

Годувати діточок,

Годувати молодців.

Для немовлят—утішки-ігри з пальцями. Це різні ва­ріанти «Сороки-ворони», «Сороки-довбухи» та «Варила мамочка кашичку»:

Варила мамочка кашечку, варила.

Одному дала до горнятка,

Другому до мисочки,

Третьому до кайстроника,

Четвертому дала до ложки,

А п’ятому не дала,

Бо не приніс сала.

Для дітей, які опанували рідну мову, пропонуються забавлянки-діалоги (зважаючи на те, що це вік інтен­сивного розвитку діалогічного мовлення):

— Лася-Прася,

Де була?

— У лісі.

— Що їла?

— Горісі.

— Чим кусала?

— Зубами.

— Куди клала?

— До мами.

У більшості забавлянок закладена практично-діяльна функція, яка передається різноманітними рухами:

Дибки, дибки!

Ходить котик по лавочці,

Водить кішку за лапочки:

Диб, диб, диб!

Ця утішка супроводжує навчання ходінню.

Забавлянки ознайомлюють дітей з трудовими проце­сами («Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Куй-кую чобіток», «Печу, печу хлібчик»), прославляють працю, засуджують нероб.

У змісті забавлянок передаються морально-етичні по­вчальні мотиви, спрямовані на формування майбутнього світогляду, духовності дитини:

Гопа, гопа, гопа-чуки,

— А ви, діти, не сваріться,

Наварила мама щуки,

Та рибкою поділіться.

Та не знала, де подіти,

А ви, діти, пам’ятайте,

Та кинула межи діти.

Свою матір споминайте.

Вік, на який припадають забавлянки, є сензитивним для мовленнєвого розвитку малюків. Саме тому народ створював для них бездоганні поетичні мовленнєві зраз­ки. В них дитина зустрічається з різноманітними звуко- наслідуваннями. Тут і скрекіт сороки (скро-ко-ко), скиг­ління зайчика (скугу-гу, скугу, скау-скау), цвірінькання горобця, курликання журавлів (трі-рі-рі); шелестіння листя (шу-шу-шу, ш-ш-ш), звукосполучення на означен­ня руху (гойда-да, гойда-ша, чуки-чуки, тосі-тосі, а-та-та, хиті-хиті).

Враховано й особливості запам’ятовування дітей, то­му кожна утішка має багато повторів. Повторюються по­чаткові слова («Варила мишичка кашку, варила», «Лад- ки-ладки», «Тосі-тосі»), слова-звернення («Зайчику- зайчику», «Мишко-мишко, де була?»), дієслова («їхали- їхали», «печу-печу», «товчу-товчу»), повторюються чис­ла, звуконаслідувальні слова:

Та й було у баби

Сім котів,

Сім котів, сім котів,

Сім котів.

Та й виорала

Сім ланів, сім ланів,

Сім ланів…

До особливого виду жартівливих забавлянок нале­жать казочки «надокучливі», «безконечні казочки», «ку­мулятивні казочки»; їх розказують дітям, коли ті надто наполегливо просять розповісти казку. Вони мають за­чин, оповідальність як і в справжніх казках. Ефект без­конечності створює відповідь на поставлене наприкінці запитання, воно потребує повторення попереднього тек­сту:

Послухайте, люди,

— А хто збив нам горнець?

Дивна байка буде!

Баба каже: — Горобець!

Був собі раз горобець, —

Підіб’ю йому крильця!

Бабі збив новий горнець.

Чи казати знов з кінця?

Прилетіла горобчиха,

Як казати, то казати:

Питається баби стиха:

Був собі раз горобець..,

Забавлянки й утішки супроводжують усе життя дити­ни, їх використовують у виховній роботі з дітьми усіх ві­кових груп. Найрозповсюдженішою формою роботи е розігрування забавлянок. У групах раннього віку їх ро­зігрують переважно індивідуально чи з двома-трьома дітьми, в молодшому та середньому дошкільному ві­ці — з підгрупами дітей (до 12 чоловік).

Так, у групах раннього віку розігрування утішок су­проводжується наочністю й активною діяльністю дітей. Одну й ту саму утішку розігрують три-чотири рази. В перший раз вихователька читає сама і показує іграшки чи дії на ляльці. Потім поступово залучає дітей до вико­нання окремих дій, повторення окремих слів. Якщо утішка розігрується останній раз, дитина повністю ви­конує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст. Наводимо приклади розігрування утішок, забав­лянок.

Кую-кую чобіток

На столі лялька, взута в чобітки, лежить молоточок. За столом сидять трое-четверо дітей і вихователька. Во­на знімає чобіток з ляльки, свої дії супроводжує слова­ми: «Які гарні червоні чобітки у нашої Ганнусі, Та ось біда, вони трохи зносилися, їх треба підкувати. Де мій молоток? А ось і він».

Читає утішку, тримаючи в одній руці чобіток:

Кую-кую чобіток,

Подай, бабо, молоток.

(Бере сама молоток й імітує підбивання чобітка.)

Не подаси молоток —

Не підкую чобіток.

Під час повторного читання замість слова бабо вихо­вателька називає ім’я дитини: «Подай, Олю, чобіток». Через день-два діти можуть виконувати всі дії на слова і прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток, взяти мо­лоток і підбивати чобіток.

Летів горобчик

Діти разом з вихователькою сидять за столом. На столі — українська піч (зроблена з картону), іграшко­вий стіл, на якому лежать калачі. В руках у вихова­тельки пташка-іграшка. Діти розглядають іграшки, на­зивають їх. Потім вихователька пропонує їм послухати українську народну пісеньку.

Летів горобчик:

(Імітує рухи горобчика.)

Жив, жив, жив!

— А де ж мені сісти?

(Шукає, розглядає.)

— На печі. (Сідає.)