Кримінально-правова характеристика окремих підстав звільнення від покарання та його відбування

У ч. 2 ст. 74 КК встановлено, що особа, засуджена за діяння, ка­раність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання, а в ч. З ст. 74 КК — призна­чена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового

Звільнення від покарання та ного відбування 85

закону, знижується до максимальної межі покарання, встановле­ної санкцією нового закону. Дана норма відображає закріплений в ч. 1 ст. 58 Конституції України та в ст. 5 КК принцип зворот­ної діл закону в часі згідно з ним, закон про кримінальну відпові­дальність, який скасовує злочинність діяння або пом 'якшує кри­мінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто по­ширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання такий законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Таке звільнення від покарання чи його пом'якшення здійс­нюється виключно судом за заявою засудженого чи за подан­ням прокурора чи органу, який відає виконанням покарання.

Звільнення особи від покарання у зв'язку із втратою су­спільної небезпечності (ч. 4 ст. 74). Особа, яка вчинила зло­чин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ураху­ванням бездоганної поведінки та сумлінного ставлення до пра­ці цю особу на час розгляду справи не можна вважати суспі­льно небезпечною (ч. 4 ст. 74 КК). Таким чином, особа може бути звільнення за наявності наступних трьох умов:

1) особа засуджена за злочин невеликої або середньої тяжкості;

2) бездоганна поведінка особи та сумлінне ставлення до праці
після вчинення злочину;

3) втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду
справи в суді.

Встановлення тяжкості вчиненого злочину здійснюється су­дом на підставі ст. 12 КК. Втрата особою суспільної небезпе­чності означає, що в особи сформовано позитивні навички та установки, які свідчать про її виправлення та недоцільність за­стосування покарання. Про втрату особою суспільної небезпе­чності свідчить бездоганна поведінка та сумлінне ставлення до праці, що мають місце протягом тривалого часу.

Бездоганна поведінка особи полягає в тому, що вона не вчиняє злочинів та інших правопорушень, виконує професійні, сімейні та інші обов'язки, дотримується загальноприйнятих в суспільстві норм поведінки. Сумлінне ставлення до праці — це, в першу чергу, зайняття суспільно корисною працею, відповіда­льне ставлення особи до роботи, виконання, покладених на неї трудових обов'язків, підвищення рівня кваліфікації і т. ін.

Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням стро­ків давності (ч. 5 ст. 74 КК) може бути застосоване у випад-

86 Глава 10.

ках, коли суд не може звільнити особу від кримінальної відпо­відальності у зв'язку із закінченням строків давності, відповід­но до ст. 49 КК. Таке можливо, якщо особа заперечує проти закриття справи за нереабілітуючою обставиною (закінчення строків давності), а вимагає закриття справи за відсутністю в діях особи складу злочину, або виправдання. Тоді суд, за наяв­ності підстав, визнає особу винною у вчиненні злочину, вино­сить обвинувальний вирок, яким звільняє особу від покарання.

Суд може прийняти рішення про звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням (ст.ст. 75—78 КК) при при­значенні покарання у виді виправних робіт, службового обме­ження для військовослужбовців, обмеження волі, а також по­збавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тя­жкість злочину, особу винного та інші обставини справи. Під­ставами такого звільнення є:

1) призначення особі основного покарання лише чітко вказа­
них в законі видів (ст. 75 КК);

2) висновок суду про можливість виправлення особи без від­
бування покарання. Такий висновок ґрунтується на враху­
ванні судом тяжкості вчиненого злочину, особи винного та
інших обставин справи, які повинні свідчити про знижений
ступінь тяжкості вчиненого злочину та суспільної небезпеч­
ності особи винного та можливість виправлення засуджено­
го без відбування покарання.

Суд ухвалює звільнити засудженого від відбування покаран­ня, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обо­в'язки. Іспитовий строк встановлюється судом в кожному кон­кретному випадку, виходячи із обставин кримінальної справи тривалістю від одного до трьох років.

Звільняючи засудженого від відбування покарання з випро­буванням суд, може покласти на нього обов'язки, передбачені ч. 1 ст. 76 КК. За поведінкою засудженого та виконанням ним покладених на нього судом обов'язків під час іспитового стро­ку здійснюється контроль, органами виконання покарань за мі­сцем проживання засудженого, а щодо військовослужбовців — на командирів військових частин.

Особі, звільненій від відбування покарання з випробуван­ням, відповідно до ст. 77 КК може бути призначено додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення вій-

Звільнення від покарання та його відбування 87

ськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційно­го класу.

Ст. 78 КК встановлено правові наслідки звільнення від від­бування покарання з випробуванням:

1) якщо засуджений після закінчення іспитового строку вико­
нав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового зло­
чину, то суд зобов'язаний звільнити його від призначеного
покарання;

2) якщо засуджений не виконує покладені а нього обов'язки
або систематично вчинює правопорушення, що потягли за
собою адміністративні стягнення і свідчать про його неба­
жання стати на шлях виправлення, то суд направляє засу­
дженого для відбування призначеного йому покарання. У
разі вчинення засудженим протягом іспитового строку но­
вого злочину суд призначає йому покарання за правилами,
передбаченими в ст.ст. 71, 72 КК, тобто призначає покаран­
ня за сукупністю вироків з реальним його відбуванням.

Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закін­ченням строків давності виконання обвинувального виро­ку (ст. 80 КК). За певних об'єктивних умов постановлений су­дом вирок може своєчасно не приводитись у виконання. Тоді, після закінчення, встановлених ч. 1 ст. 80 КК строків, суд по­становляє звільнити особу від призначеного їй покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинуваль­ного вироку, крім випадків вчинення засудженим злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених ст.ст. 437—439 та ч. 1 ст. 442 КК. У разі вчинення цих злочинів, згідно ч. 6 ст. 80 КК, давність не застосовується. Тривалість строків дав­ності диференціюється в залежності від тяжкості вчиненого злочину, а також виду і міри призначеного покарання:

• два роки — у разі засудження до покарання менш суворого
ніж позбавлення волі;

• три роки — у разі засудження до покарання у виді обмежен­
ня волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

• п'ять років — у разі засудження до покарання у виді по­
збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при
засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти
років за тяжкий злочин;

• десять років — у разі засудження до покарання у виді по­
збавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий зло-

88 Глава 10.

чин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

• п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді
позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо
тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду. Питання щодо застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замі­няється позбавленням волі на певний строк.

Перебіг давності може зупинятись (ч. З ст. 80 КК) та пере­риватися (ч. 4 ст. 80 КК):

• зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування
покарання, тобто вчиняє дії (або бездіяльність), які пере­
шкоджають виконанню обвинувального вироку. У цих ви­
падках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення за­
судженого для відбування покарання або його затримання.
Тобто перебіг давності продовжується, і до її строку зара­
ховується час, який минув до зупинення перебігу давності.
У цьому разі строки давності в два, три і п'ять років по­
двоюються;

• переривається, якщо до закінчення встановлених законом
строків давності, засуджений вчинить новий середньої тяж­
кості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення да­
вності в цьому випадку починається з дня вчинення нового
злочину, тобто в строк давності не зараховується час, який
минув до вчинення нового злочину.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

(ст. 81 КК) — це дострокове звільнення засудженого за умови не вчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину. Умовно-дострокове звільнення можливе за таких об­ставин:

1) може бути застосоване лише до осіб, які відбувають пока­рання у виді виправних робіт, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, тоб­то покарання, призначені на певний строк. Особа може бу­ти також умовно-достроково звільнена повністю або част­ково і від відбування додаткового покарання;

Звільнення від покарання та його відбування 89

2) сумлінна поведінка і ставлення до праці засудженого, яки­
ми він довів своє виправлення;

3) фактичне відбуття засудженим встановлену ч. З ст. 81 КК
частину строку покарання, призначеного судом.

Сумлінна поведінка засудженого полягає у дотриманні ре­жиму відбування відповідного покарання, виконання всіх вка­зівок адміністрації органів кримінально-виконавчої системи і т.ін. Сумлінне ставлення до праці передбачає виконання всіх покладених на нього трудових обов'язків, дотримання правил трудового розпорядку, охорони праці тощо.

У разі невиконання покладеної на засудженого умови дост­рокового звільнення (невчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину), суд призначає йому покарання за правилами призначення покарання за сукупністю вироків (ст.ст. 71, 72 КК).

Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК) можливе щодо осіб, які відбувають пока­рання у виді обмеження або позбавлення волі, стали на шлях виправлення та фактично відбули частину покарання, встанов­лену в ч. 4 ст. 82 КК.

У цих випадках не відбувається скорочення строків призна­ченого покарання, а воно замінюється на більш м'який вид, згідно системи покарань, передбаченої ст. 51 КК. Більш м'яке покарання призначається в межах строків, встановлених у За­гальній частині КК для даного виду покарання, і не повинно перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного ви­роком

Поняття „засуджений став на шлях виправлення" означає, що він своєю поведінкою та сумлінним ставленням до праці ще не довів свого виправлення, але засвідчив успішність процесу виправлення та можливість його досягнення при відбуванні більш м'якого виду покарання, ніж встановленого вироком.

У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати пе­вні посади або займатися певною діяльністю. До осіб, яким покарання замінено більш м'яким, може бути застосоване умо­вно-дострокове звільнення.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 КК, якщо особа, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить новий злочин, суд приєднує невідбу-

і

90 Глава 10.

ту частину більш м'якого покарання до покарання за знову вчинений злочин за правилами, передбаченими ст.ст. 71, 72 КК.

Кримінальним кодексом встановлено також певні особливо­сті заміни покарання більш м'яким, зокрема для жінок, які ма­ють дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК), згідно із зако­ном про амністію (ч. З ст. 86 КК) та актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК).

Ст. 84 КК передбачено три самостійні види звільнення від покарання за хворобою. Ч. 1 ст. 84 КК визначає, що звільня­ється від покарання особа, яка під час його відбування захво­ріла на психічну хворобу Питання про те, чи є психічне за­хворювання особи підставою для звільнення особи від відбу­вання покарання вирішується судом згідно з Переліком захво­рювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування пока­рання, що затверджується Міністерством охорони здоров'я України. Обов'язковою умовою є те, що психічна хвороба по­збавляє засудженого можливості усвідомлювати свої дії (безді­яльність) або керувати ними, а отже і можливості усвідомлю­вати вплив покарання на неї, що робить подальше виконання покарання недоцільним. Звільнення особи у цьому випадку не пов'язується із тяжкістю вчиненого злочину, особою винного або тривалістю невідбутої частини покарання, а лише із наяв­ністю відповідного психічного захворювання. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характе­ру відповідно до ст.ст 92—95 КК.

Ч. 2 ст. 84 КК передбачає звільнення від покарання особи, яка захворіла на іншу (тобто не психічну) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, загрожує життю особи або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи ін­ших тяжких наслідків. Дана норма застосовується до осіб, які захворіли на таку хворобу після вчинення злочину або поста­новления вироку. До тяжких хвороб відносяться ті хвороби, що наведені в Переліку захворювань, які є підставою для на­правлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженому Міністерст­вом охорони здоров'я України.

В цьому випадку при вирішенні питання про звільнення суд бере до уваги тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого та інші обставини справи. Тяжкість вчиненого злочину визна­чається ст. 12 КК. При розгляді особи засудженого врахову-

Звільнення від покарання та його відбування 91

ються його позитивні якості, характеристика під час відбуван­ня покарання, ступінь виправлення тощо. Іншими обставинами можуть бути тривалість відбутої частини покарання, факт за­подіяння засудженим собі ушкоджень, які призвели до даного захворювання, ухилення засудженого від лікування.

Звільнення від покарання військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінар­ному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. З ст. 84 КК) має підставою за­хворювання військовослужбовця на хворобу, що робить його непридатним до військової служби. При цьому не враховується тяжкість хвороби, її перешкоджання виконанню покарання, тя­жкість вчиненого злочину, особа винного чи інші обставини.

Для звільнення від покарання особи, яка під час його відбу­вання захворіла на психічну хворобу, та звільнення від пока­рання чи подальшого його відбування особи, яка після вчи­нення злочину або постановления вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, вста­новлено певні умови (ч. 4 ст. 84 КК). У разі одужання таких осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст.ст. 49 або 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покаран­ня. В цьому випадку час, протягом якого до осіб застосовува­лись примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, при чому один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування — єдиний вид зві­льнення, який застосовується не судом, а органом законодав­чої влади та Президентом України. Питання амністії та поми­лування регулюються ст.ст. 85—87 КК, Законом України від 01 жовтня 1996 р. „Про застосування амністії в Україні", По­ложенням про порядок здійснення помилування, затвердженим указом Президента України від 12 квітня 2000 р.

Амністія — це вид повного або часткового звільнення від покарання та його відбування на підставі закону України про амністію певної, визначеної ним категорії осіб, винта у вчи­ненні злочинів.

Закон про амністію оголошується щодо певної категорії осіб, які вчинили злочини до вступу закону в силу, тобто навіть до

J

92 Глава 10.

засудження особи чи розгляду її справи в суді. Законом про ам­ністію особа може бути повністю чи частково звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або передбачено заміну покарання чи невідбутої частини покарання більш м'я­ким. Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звіль­нені як від основного, так і додаткового покарання.

Закон „Про застосування амністії в Україні" передбачає три види амністії: повну, часткову та умовну. Повна амністія пе­редбачає повне звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, передбаченої законом про амністію категорії осіб, часткова -— часткове звільнення від відбування призна­ченого покарання, а умовна поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язко­вого виконання до цієї дати вимог, передбачених законом, і застосовується у виключних випадках. Якщо має місце сукуп­ність злочинів, амністія поширюється на ті злочини, які зазна­чені в законі про амністію. Дія закону про амністію не поши­рюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після його прийняття.

Законом „Про застосування амністії в Україні" встановлено коло осіб до яких не може бути застосовано амністію, і яке може бути розширено конкретним законом про амністію. Ам­ністія, як правило, оголошується не частіше одного разу на ка­лендарний рік.

Помилування — це вид звільнення особи від покарання чи його відбування, яке здійснюється на підставі акта Президен­та України про помилування щодо індивідуально визначеної в акті особи.

На відміну від закону про амністії, акт помилування не має нормативного характеру. Він є персоніфікованим актом однора­зового застосування права — щодо конкретного засудженого.

Актом про помилування може бути встановлено наступне:

• повністю або частково звільнено особу від відбування видів
основного, крім довічного позбавлення волі, а також додат­
кового покарання;

• довічне позбавлення волі може бути замінено на позбавлення
волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 ст. 87 КК);

• замінено покарання або його невідбуту частину більш м'я­
ким покаранням;

• знято судимість.

Поняття та значення судимості 93

Помилування не ставиться в залежність від тяжкості вчине­ного злочину, ступеня суспільної небезпечності особи, виду та міри призначеного особі покарання. Право подати клопотання про помилування має будь-яка особа, незалежно від того, який злочин вона вчинила і до якої міри покарання засуджена. Крім того, право подавати клопотання мають також близькі родичі засудженого, захисник, громадські організації тощо. Якщо осо­ба була засуджено за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного по­збавлення волі — лише після фактичного відбуття не менше п'ятнадцяти років.

Помилування здійснюється Президентом України. Клопо­тання про помилування засуджених попередньо розглядає Ко­місія з питань помилування та Управління з питань помилу­вання Адміністрації Президента України.

Глава 11. ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДИМОСТІ

Згідно ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має суди­мість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. З цього випливає, що судимість — це специфічний правовий стан особи, що вчини­ла злочин і якій було призначене покарання. Факт наявності в особи непогашеної судимості тягне за собою певні юридичні обмеження, негативні для засудженої особи. Такими можуть бути, наприклад, обмеження вибору місця проживання або ви­ду діяльності. Наприклад, згідно ч. З ст. 76 не може бути об­раним до Верховної Ради України громадянин, який має суди­мість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не була погашена або знята в установленому законом порядку. Особа, що має непогашену судимість не може займати посаду судді, прокурора тощо. Також ці обмеження можуть виявляти­ся в обов'язку повідомляти про наявну судимість в офіційних документах. Впливає судимість і на кримінально-правові нас­лідки у випадку вчинення особою нового злочину до погашен-

94 Глава 11.

ня судимості за попередній. Інколи в юридичній літературі су­димість визначають, як негативний правовий статус особи.

Метою судимості є попередження (профілактика) вчинення судимою особою нового злочину в майбутньому. Посилена кримінальна відповідальність особи, що має непогашену суди­мість, слугує додатковим методом захисту суспільства від реци­дивної злочинності. Це ілюструє ч. 2 ст. 88 КК, де вказано, що судимість має правове значення у разі вчинення нового злочи­ну, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Підставою судимості є обвинувальний вирок суду. Важли­вою особливістю є положення кримінального законодавства про те, що судимою вважається особа, яка не лише засуджена за вироком суду, але й засуджується до покарання. Так, ч. З ст. 88 КК визначає такими, що не мають судимості осіб:

• засуджених вироком суду без призначення покарання;

• особи, засуджені вироком суду із звільненням від покарання;

• особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і кар­
ність яких виключена законом.

Такими, що не мають судимості визнаються також реабілі­товані особи (ч. 4 ст. 88 КК).

Негативні наслідки судимості мають серйозний криміналь­но-правовий вплив на долю винної особи — часто виступають обставиною, що виключає застосування пільгових інститутів та обтяжує покарання тощо. Так, кримінальне законодавство України визначає, що судимість є перешкодою для звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно ст.ст. 45—47 КК (в зв'язку з дійовим каяттям, примиренням винного з по­терпілим, передачею особи на поруки).

Якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято, наступний злочин може бути визнаний повторним (ч. 4 ст. 32 КК).

Інститут судимості відіграє важливу роль в системі кримі­нально-правових інститутів. Згідно зі ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину осо­бою, що має судимість за умисний злочин, а рецидив є най­більш небезпечним видом множинності злочинів і тягне за со­бою серйозні кримінально-правові наслідки. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 67 КК повторність злочинів та рецидив визнаються обста­винами, що обтяжують покарання. Крім того, в багатьох стат­тях Особливої частини Кримінального кодексу України суди-

Поняття та значення судимості 95

мість передбачена як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака складу злочину.

Однак це не означає, що особа, яка була засуджена, є носі- єм такого негативного юридичного статусу все своє життя. Злочинець має змогу розкаятися, переглянути своє ставлення до вчиненого злочину, засудити свій власний вчинок. Саме то­му чинним законодавством України передбачене припинення судимості, а відповідно — і припинення всіх негативних пра­вових наслідків засудження та покарання. Згідно з ч. 1 ст. 88 КК існує два види припинення судимості:

• погашення судимості;

• зняття судимості.

Погашення судимості — це її припинення при настанні умов, передбачених законодавством. Такою умовою є, зокре­ма, нездійснення засудженою особою протягом визначеного строку нового злочину. При визначенні такого строку врахову­ється суспільна небезпека вчиненого раніше злочину, виду призначеного за нього покарання, а також застосування звіль­нення від відбування покарання з випробуванням.

Ст. 89 КК визначає умови, за яких особа вважається такою, що не має судимості. Зокрема, згідно п. 1 ст. 89 КК особи, до яких було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, за умови, що вони протягом іспитового стро­ку не вчинять іншого злочину і рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з передбачених законом підстав, вважаються такими, що не ма­ють судимості. Пункт 2 ст. 89 визначає такими, що не мають судимості жінок, до яких застосоване звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням в зв'язку з вагітністю і наявніс­тю дітей віком до семи років. В такому випадку погашення судимості має місце за умови нездійснення протягом іспитово­го строку нового злочину і якщо після закінчення цього стро­ку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, передбаченого вироком суду. Якщо ж особам, що претендують на погашення судимості згідно п. 1 і 2 ст. 89 бу­ло призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додаткового покарання.

У інших випадках факт відбуття покарання або звільнення від нього є підставою для погашення судимості. Такими, що не мають судимості визначаються особи, засуджені до позбавлення

96 Глава 11.

права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання. Покарання у вигляді позбав­лення права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю передбачене ст. 55 КК і може бути як основним, так і додатковим. Погашеними є судимості осіб, які відбули покаран­ня у вигляді службового обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК), тримання в дисциплінарному батальйоні військово­службовців (ст. 62 КК), або з моменту їх дострокового звіль­нення від цих видів покарань. Військовослужбовцям, які відбу­ли покарання на гауптвахті замість арешту судимість погаша­ється на тій самій підставі. Такими, що не мають судимості є особи, що були засуджені до штрафу, громадських робіт, ви­правних робіт або арешту, якщо протягом року з моменту від­буття основного та додаткового покарання вони не вчинять ін­шого злочину. Невеликий строк погашення судимості згідно п. 5 ст. 89 КК пояснюється незначною мірою суспільної небез­пеки злочинів, за які передбачена відповідальність у вигляді штрафу, громадських або виправних робіт, арешту.

Дещо інший строк погашення судимості передбачено п. 6 ст. 89 КК: такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин не­великої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додатково­го) не вчинили нового злочину. Злочином невеликої тяжкості вважається, згідно ст. 12 КК, злочин, за який передбачено по­карання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

Більший строк погашення судимості передбачено для осіб, які вчинили злочин середньої тяжкості, за який передбачене по­карання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч. З ст. 12 КК). Для таких осіб судимість погашається, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинили нового злочину (п. 7 ст. 89 КК).

Для осіб, що вчинили тяжкий злочин (покарання у виді по­збавлення волі на строк не більше десяти років, ч. 4 ст. 12 КК) передбачено шестирічний термін погашення судимості, за умови, якщо вони не вчинили в цей період іншого злочину.

Такими, що не мають судимості, визнаються особи, засу­джені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин (ч. 5 ст. 12 КК) якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання не вчинять іншого злочину.

Примусові заходи медичного характер} та примусове лікування 97

Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання (ч. 1 ст. 90 КК). Єдиною вимогою кримінального законодавства до поведінки особи в період судимості є нездійснення нею нового злочину, що за­свідчить бажання особи стати на шлях виправлення, засуджен­ня нею своїх минулих протиправних діянь.

Іншим видом припинення судимості є зняття судимос­ті — припинення судимості рішенням суду. На відміну від по­гашення, тут судимість не припиняється автоматично в перед­баченому кримінальним законом порядку. Необхідний розгляд питання судом, при чому закон не зобов'язує суд зняти суди­мість, а лише надає йому таке право на основі передбачених Кримінальним кодексом України обставин. Такі обставини (ч. 1 ст. 91 КК) передбачають, що особа, яка довела зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці своє виправлен­ня, може бути визнана такою, що не має судимості навіть до закінчення строків, передбачених у ст. 89 КК. Необхідно за­уважити, що зняття судимості завжди є достроковим, бо на­стає лише до перебігу встановлених законом строків погашен­ня судимості.

Згідно ст. 91 КК можна виокремити умови, необхідні для зняття судимості:

1) відбуття особою покарання у вигляді позбавлення, або об­
меження волі;

2) встановлення факту, що особа зразковою поведінкою або
сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення;

3) закінчення не менш як половини строку погашення судимо­
сті, передбаченого в ст. 89 КК.

Глава 12. ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

§ 1. Примусові заходи медичного характеру

В судовій практиці мають місце випадки, коли особа вчиняє суспільно небезпечне діяння в стані неосудності чи обмеженої осудності, або ж вчиняє злочин в стані осудності, але до вста­новлення вироку або під час виконання покарання може рап-

-4-673

98 Глава 12.

тово захворіти на психічну хворобу. Для таких випадків кри­мінальним законодавством визначено поняття та мету приму­сових заходів медичного характеру (ст. 92 КК).

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК, в спеціальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небез­печних діянь. Важливо пам'ятати, що ні примусові заходи ме­дичного характеру, ні примусове лікування не є покаранням, оскільки не містять в собі кари. Метою примусових заходів медичного характеру є надання хворій особі психіатричної до­помоги, що являє собою систему медичних заходів, спрямова­них на виявлення, діагностування, лікування психічних хво­роб, догляд та реабілітацію психічно хворих осіб.

Згідно ст. 92 КК застосування до особи примусових заходів медичного характеру можливо лише за наявності умов: вчи­нення нею внаслідок психічного розладу суспільно небезпеч­ного діяння, ознаки якого підпадають під ознаки конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК або (та) як­що особа собою являє небезпеку для суспільства, оскільки хворіє на психічну хворобу. Однак, незаконне поміщення осо­би в психіатричний заклад є злочином, передбаченим ст. 151 КК. Коло осіб, до яких застосовуються примусові заходи ме­дичного характеру визначене ст. 93 КК:

1) особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні
діяння (такі особи не підлягають кримінальній відповідаль­
ності);

2) особи, які вчинили у стані обмеженої осудності злочини і
підлягають кримінальній відповідальності;

3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли
на психічну хворобу до постановления вироку (такі особи
не підлягають покаранню протягом хвороби, до них мо­
жуть бути застосовані примусові заходи медичного харак­
теру, а після видужання вони можуть підлягати криміналь­
ному покаранню);

4) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли
на психічну хворобу під час відбування покарання. Такі
особи можуть бути звільнені від невідбутої частини пока­
рання, і суд може застосувати до них примусові заходи ме­
дичного характеру чи передати на піклування органів охо-

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування 99

рони здоров'я. Але в разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подаль­шому відбуванню покарання згідно з ч. 4 ст. 95 КК.

У ст. 94 КК визначений вичерпний перелік примусових за­ходів медичного характеру, що можуть застосовуватися до психічно хворих осіб, що вчинили суспільно небезпечне діян­ня. Ними можуть бути, залежно від характеру та тяжкості за­хворювання, а також тяжкості вчиненого діяння та ступеню небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, такі примусові заходи медичного характеру.

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусо­
вому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним на­
глядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на­
глядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Суд обирає конкретний медичний примусовий захід на ос­нові оцінки:

• характеру і тяжкості захворювання;

• тяжкості вчиненого діяння;

• ступеня небезпечності психічно хворого для себе та оточу­
ючих.

Лікувальні установи, перераховані в пп. 1—4 ч. 1 ст. 94 КК, розрізняються за умовами нагляду за психічно хворими. Поси­лений та суворий нагляд передбачають умови, за яких психіч­но хвора особа не зможе вчинити нового суспільно небезпеч­ного діяння. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. Психіатричним закладом називають офіційно зареєстрований спеціалізований психоневрологічний, наркологічний та ін. ме­дичний заклад (амбулаторію, відділення, центр), які спеціалі­зуються на наданні психіатричної допомоги.

Згідно з ч. З ст. 94 КК до психіатричного закладу із загаль­ним наглядом може бути поміщена особа, яка за своїм психіч­ним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння вимагає тримання у психіатричному закладі і лікування

Примусові заходи медичного хараісгеру та примусове лікування 101

суду із заявою про припинення або про зміну застосування та­кого заходу. У випадку, коли необхідне продовження застосу­вання примусового заходу медичного характеру понад 6 міся­ців, представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До такої заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, з обґрун­туванням.

У випадку припинення застосування примусових заходів медичного характеру в результаті зміни психічного стану осо­би на краще суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. З ст. 95 КК). До таких заходів вдаються у випадку, коли особа не вилікува­лася остаточно від психічної хвороби, а лише перестала ство­рювати своїм станом небезпеку для себе і для оточуючих.

У випадку ж видужання психічно хворої особи у відношен­ні неї припиняються примусові заходи медичного характеру. Особи, що вчинили злочин в стані осудності але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку і до яких були застосо­вані примусові заходи медичного характеру, після припинення таких заходів підлягають покаранню на загальних підставах. Особи ж, які захворіли на психічну хворобу під час відбуван­ня покарання, після припинення застосування примусових за­ходів медичного характеру можуть підлягати подальшому від­буванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК).

§ 2. Примусове лікування

Нормами кримінального законодавства України передбачений і такий інститут, як примусове лікування — крішінально-право-вий захід, який застосовується до осіб, що вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і спрямований на вилікування такої особи, профілактик та недопущення розповсюдження цієї хвороби в суспільстві.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незале­жно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, небезпечну для здоров'я інших осіб. До та­ких хвороб відносять туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, алкоголізм, наркоманію.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем

Глава 12.

в примусовому порядку. Госпіталізація до психіатричного за­кладу з посиленим наглядом передбачена ч. 4 ст. 94 КК для осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, не пов'язані з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства. Для особи ж, що вчи­нила суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом становить за­грозу для суспільства, передбачена госпіталізація до психіат­ричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК). Слід за­уважити, що законодавець окремо вирізняє посягання на життя інших осіб серед решти суспільно небезпечних діянь як ознаку, що вказує на необхідність госпіталізації психічно хворої особи в психіатричному закладі із суворим наглядом. Таке положення цілком відповідає Конституції України, в якій визначено, що життя людини визнається в нашій країні найвищим благом, а саме тому повинно охоронятись особливо ретельно.

Оскільки не кожна психічно хвора особа є суспільно небез­печною, суд може передати її на піклування родичам або опіку­нам з обов'язковим лікарським наглядом. Підстави такої пере­дачі, закріплені в ч. 6 ст. 94 КК: якщо не буде визнано за необ­хідне застосування до психічно хворого примусових заходів ме­дичного характеру, а також у разі припинення таких заходів.

Продовження, зміна, або припинення застосування примусо­вих заходів медичного характеру здійснюється виключно су­дом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), що надавав особі психіатричну допомогу, до якої додається обґрунтований висновок комісії лікарів-психіатрів (ст. 95 КК). Необхідність висновку комісії лікарів-психіатрів (двох або більше фахівців в сфері психіатрії, які колегіально вирішують питання, пов'язані з наданням психіатричної допо­моги) вказує на визначену кримінальним законодавством важ­ливість правильного діагностування психічної хвороби, вста­новлення її тяжкості, можливості подальшого лікування та со­ціальної реабілітації особи. Адже відомо, що стан психічно хворої людини, якій надається психіатрична допомога, під впливом різних факторів може змінюватися, така особа може вилікуватись.

Огляди медичною комісією лікарів-психіатрів таких осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру ма­ють проводитися не рідше, ніж один раз на 6 місяців, задля вирішення питання про наявність підстав для звернення до

Особливості кримінальної відповідальності... 103

та більш низьку — 14 років за вчинення деяких злочинів, пе­релік яких наводиться в ст. 22 КК.

Неповнолітній у віці від 14 до 16 років підлягають криміна­льній відповідальності за вчинення зазначених злочинів не ли­ше, як їх виконавець, а й як співучасник, не лише за вчинення закінченого злочину, а й за замах на особливо тяжкий, тяжкий та злочин середньої чи невеликої тяжкості, а також за готу­вання до особливо тяжкого, тяжкого чи злочину середньої тя­жкості. Перелік злочинів, наведений в ч. 2 ст. 22 КК, за вчи­нення яких кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку, є вичерпним.

Отже, точне встановлення віку особи може мати вирішальне значення при розгляді питання про притягнення її до криміна­льної відповідальності. Вік особи вимірюється часом, календар­ним періодом життя на певну дату. Вік, з якого настає криміна­льна відповідальність, обчислюється на момент вчинення злочи­ну: для неповнолітнього — встановлюється на підставі відпові­дного документа (копії свідоцтва про народження).

При встановленні вікової межі кримінальної відповідальності законодавець виходив з того, що з досягненням 16 чи 14 років неповнолітні здатні повністю усвідомлювати значення своїх діянь (їх суспільну небезпечність і забороненість) та керувати ними. Однак, треба враховувати й можливу відсталість в роз­витку конкретного неповнолітнього, тому при провадженні до-судового слідства та розгляді в суді справи про злочини непо­внолітнього необхідно з'ясувати стан його здоров'я та загаль­ного розвитку.

Встановлення віку кримінальної відповідальності (16 років, а в певних випадках 14 років) не означає, що кримінальний закон визнає неповнолітніх, які досягли цього віку, повною мірою со­ціально зрілим. До 18 років вони залишаються неповнолітніми, не є дорослими, а відповідальність неповнолітніх, які вчинили злочин, має свою специфіку. В КК виділено окремий розділ XV "Особливості кримінальної відповідальності та покарання непо­внолітніх." Норми цього розділу покликані забезпечити враху­вання вікових, соціально-психологічних, психофізичних та ін­ших особливостей розвитку неповнолітніх, які вчинили злочин.

В нормах розділу XV КК втілюється ідея менш суворої від­повідальності неповнолітніх порівняно з дорослими. Окрім то­го, особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх відображені і в деяких нормах інших розділів Загальної части-

102 Глава 13.

відбування покарання. У разі призначення інших видів пока­рань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікува­льних закладах (ст. 96 КК).

Глава 13. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Згідно з Кримінальним Кодексом України "кримінальній від­повідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років" (ч. 1 ст. 22). Але ч. 2 цієї ж статті містить перелік злочинів, за які кримінальна відповіда­льність настає з чотирнадцяти років: умисне вбивство (ст.ст. 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377, 398), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308) та багато інших.

Досягнення встановленого КК України віку — одна із зага­льних умов притягнення особи до кримінальної відповідально­сті (ч. 1 ст. 18).

Кримінальне право встановлює таку мінімальну вікову ме­жу, з якою пов'язана здатність особи підлягати кримінальній відповідальності. Лише за досягненням певного віку під впли­вом сім'ї, школи, соціального середовища підліток досягає пе­вного рівня свідомості, який дозволяє йому розрізняти добрі й погані вчинки, що можуть спричинити шкоду іншим людям. Формується здатність підлітка усвідомлювати соціальний зміст своєї поведінки та достатній рівень соціальної свідомості, який дозволяє йому оцінювати не лише фактичний бік своїх вчинків, але і їх соціально-правову значимість. Це робить мо­жливим пред'явлення до неповнолітніх вимоги узгоджувати свою поведінку із встановленими в суспільстві правилами.

Тобто йдеться про здатність особи усвідомлювати характер своєї поведінки та приймати рішення, а це набувається з дося­гненням особою певного віку.

Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності в різ­них країнах відрізняється (приміром в Ірані — з 6 років, у Франції — з 13, в Шотландії — з 16). Кримінальний кодекс України встановлює диференційовані вікові межі притягнення особи до кримінальної відповідальності: загальну — 16 років,

104 Глава 13.

ни (розділ IV ст. 22, розділ X ст. 61, ст. 64, та ін.). Але підста­ва кримінальної відповідальності неповнолітніх та ж сама, що і в дорослих — вчинення особою злочину, тобто суспільно не­безпечного діяння.

Індивідуалізація відповідальності неповнолітніх на підста­вах, визначених в КК, може полягати в наступному:

• звільненні їх від кримінальної відповідальності із застосу­
ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

• звільненні від покарання із застосуванням примусових за­
ходів виховного характеру (ст. 105);

• звільненні від відбування покарання з випробовуванням
(ст. 104);

• призначення покарання (їх перелік дається в ст. 98, а особ­
ливості призначення сформульовані в ст. 103).

Це може означати, що за злочини невеликої тяжкості непов­нолітні теж несуть відповідальність, або до них застосовують­ся примусові заходи виховного характеру. Наприклад, ст. 299 КК передбачає настання кримінальної відповідальності за жор­стоке поводження з тваринами і встановлює покарання за "знущання над тваринами... із застосуванням жорстоких мето­дів або з хуліганських мотивів, а також нацькування... тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів" у виді штрафу до 50-ти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арешту на строк до 6 місяців. В цьому випадку неповнолітнього може бути покарано штрафом або арештом або звільнено від кримінальної відповідальності із застосуван­ням примусових заходів виховного характеру.

Законом передбачено застосування примусових заходів ви­ховного характеру до неповнолітніх, які вчинили злочин, та неповнолітніх, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діянь, передбачених Особ­ливою частиною КК (ч. 2 ст. 97). Такий вид кримінальної від­повідальності, як звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальнос­ті неповнолітніх і передбачає застосування особливих заходів впливу, що не є кримінальним покаранням (виховання, пере­конання та ін.). Таке звільнення може застосовуватися у тому випадку, коли:

• неповнолітній вчинив злочин вперше;

Особливості кримінальної відповідальності... 105

• це злочин невеликої тяжкості (за який передбачене пока­
рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох
років, або інше, більш м'яке покарання);

• виправлення неповнолітнього можливе без застосування по­
карання.

Крім того, ці всі три умови є обов'язковими. Особливо рете­льно суд має дослідити питання про можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, для чого потріб­но оцінити поведінку, ставлення до праці, розкаяння у вчине­ному тощо.

Наприклад, ч. 1 ст. 383 КК передбачає кримінальну відпові­дальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину суду, прокурору, слідчому або органу дізнання у ви­гляді виправних робіт на строк до 2-х років або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3-х років, або позбавлення волі на строк до двох років. Це злочин невели­кої тяжкості, за який неповнолітні караються позбавленням волі на строк до 2-х років, але, виходячи з індивідуальної характе­ристики особи такого злочинця, суд може прийти до висновку про необхідність (або можливість) звільнення його від криміна­льної відповідальності із застосуванням примусових заходів ви­ховного характеру. При умові ж вчинення цього злочину з ко­рисливих мотивів або в поєднанні із обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або, із штучним ство­ренням доказів обвинувачення, настає кримінальна відповідаль­ність у виді обмеження волі на строк від 2-х до 5-ти років або позбавленням волі на той самий строк. Неповнолітній за такі дії буде підлягати кримінальній відповідальності у вигляді по­збавлення волі на строк до 4-х років, при чому звільнення від кримінальної відповідальності тут не передбачається.

Дійшовши висновку про можливість і доцільність звільнен­ня неповнолітнього від кримінальної відповідальності, суд зо­бов'язаний застосувати до нього один чи кілька примусових заходів виховного характеру (ч. 2 ст. 105):

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­
ведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх
заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового коле­
ктиву за його згодою, а також окремих громадян на їх про­
хання;

106 Глава 13.

4) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку
і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування
матеріальних збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-ви­
ховної установи для дітей та підлітків до його виправлення,
але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебу­
вання в таких установах і порядок їх залишення визнача­
ються законом.

Залежно від обставин вчиненого злочину і особи неповнолі­тнього суд може застосувати до нього одночасно кілька при­мусових заходів виховного характеру (ч. З ст. 105). Неповнолі­тній, який вчинив злочин і до якого судом прийнято рішення про застосування примусових заходів виховного характеру, в разі ухилення від їх реального застосування, притягується до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97).

Вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути засто­совані до неповнолітнього, міститься в ч. 1 ст. 98 КК:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові види покарань у виді штрафу та позба­влення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю.

Слід відмітити, що позбавлення волі на певний строк є най-суворішим покаранням з тих, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Певні особливості має також призначення пока­рання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд повинен враховувати умови життя і виховання неповноліт­нього, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи. При виборі заходів впливу судовий чи слідчий орган повинен встановити не лише факт, що особа формально досяг­ла віку кримінальної відповідальності, але й з'ясовувати всі індивідуальні психофізичні властивості неповнолітнього пев­ного віку щоб досягти основної мети покарання — виправлен­ня злочинця та запобігання вчиненню нових злочинів.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава 14. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття і система Особливої частини кримінального права

Як зазначалося у Главі 1 даного посібника, кримінальне право поділяється на дві частини:

• Загальну, яка визначає підставу кримінальної відповідаль­
ності, поняття та стадії злочину, види покарань, підстави
звільнення від відповідальності та покарання тощо;

• Особливу, в якій містяться конкретні норми, розміщені у
відповідних розділах, у певній ієрархічній послідовності, і
встановлюють відповідальність за конкретні злочинні діяння.

Єдність та нерозривний зв'язок Загальної і Особливої час­тин КК полягає у неможливості застосування норм Особливої частини без врахування положень Загальної частини, зокрема неможливо кваліфікувати діяння кількох злочинців, які спіль­но вчинили умисний злочин без узагальнення положень, які врегульовують особливості кваліфікації злочинів при співучас­ті, охарактеризованих на рівні Загальної частини.

Особлива частина КК — це система норм, які встановлю­ють коло суспільно небезпечних діянь, котрі визнаються зло­чинами, види і межі покарань, застосовуваних судам до осіб, що їх вчинили, а також спеціальні підстави звільнення від від­повідальності при позитивній посткримінальній поведінці.

Необхідно відзначити, що перелік складів злочинів в Особли­вій частині КК є вичерпним, тобто особа не може бути притяг­нена до кримінальної відповідальності за діяння, яке прямо не заборонене законодавством про кримінальну відповідальність.

Норми Особливої частини КК об'єднані у певні розділи, розміщені між собою у чіткій послідовності залежно від сту­пеня суспільної небезпечності діянь, які посягають на охоро-нювані кримінальним законодавством суспільні відносини. Да­не послідовне розміщення розділів і є системою Особливої ча­стини КК:

І. Злочини проти основ національної безпеки України II. Злочини проти життя та здоров'я особи III. Злочини проти волі, честі та гідності особи

Поняття і система особливої частини кримінального права. 109

IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторка­ності особи

V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особис­тих прав і свобод людини і громадянина VI. Злочини проти власності VII. Злочини у сфері господарської діяльності VIII. Злочини проти довкілля IX. Злочини проти громадської безпеки X. Злочини проти безпеки виробництва XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту XII. Злочини проти громадського порядку та моральності

XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотро­
пних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші зло­
чини проти здоров'я населення

XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недотор­
канності державних кордонів, забезпечення призову та
мобілізації

XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислюва­льних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку XVII. Злочини у сфері службової діяльності XVIII. Злочини проти правосуддя

XIX. Злочини проти встановленого порядку несення війсь­кової служби (військові злочини)

XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародно­го правопорядку.

Узагальнення даної системи дозволяє зробити висновок, що вона побудована з урахуванням родового об'єкта злочинів. Тобто в рамках одного розділу Особливої частини об'єднані склади злочинів, які мають спільний родовий об'єкт.

Родовим об'єктом є однорідна група суспільних відносин яким спричиняється, або створюється небезпека спричинення шкоди в результаті вчинення злочинних діянь

Так, у розділі І Особливої частини КК об'єднані норми, які встановлюють відповідальність за посягання на основи націо­нальної безпеки України. Родовим об'єктом усіх злочинів, що

ПО Глава 14.

містяться у даному розділі є охоронювані кримінальним зако­ном суспільні відносини, які забезпечують національну безпе­ку України. Цей об'єкт єдиний для даної (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх кримінально-пра­вових норм, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів. Саме ця його властивість і є основою побудови Осо­бливої частини КК України.

Однак, не можна з упевненістю стверджувати, що дана дум­ка є істиною в останній інстанції. Як правило, основним кри­терієм класифікації злочинів і розгрупування їх у розділах є родовий об'єкт, але не він один. Так, якщо брати злочини про­ти встановленого порядку несення військової служби (військо­ві злочини), то тут, очевидно, при включенні складів злочинів до даного розділу мав відношення не об'єкт, а суб'єкт даного злочину. Тому стверджувати, що при систематизації Особливої частини на розділи береться до уваги лише родовий об'єкт — не зовсім вірно.

Систематизація злочинів має важливе значення для спро­щення пошуку конкретних складів злочинів серед великої кі­лькості норм Особливої частини КК України. А саме, для то­го, щоб відшукати певний склад злочину — достатньо встано­вити його родовий об'єкт, а відтак і визначити розділ Особли­вої частини КК, у якому знаходиться даний злочин, а потім серед норм цього розділу відшукати конкретний злочин. На­приклад, для того щоб знайти у Особливій частині КК такий склад злочину, як "Крадіжка", необхідно визначити родовий об'єкт даного злочину — охоронювані кримінальним законом суспільні відносини власності. Встановивши, що даний родо­вий об'єкт поставлений законодавцем під охорону у розділі VI Особливої частини КК, відшукавши цей розділ, ми відразу знаходимо ст. 185 КК ("Крадіжка"). Звичайно, цим не обмежу­ється важливість систематизації Особливої частини КК. Зокре­ма, вона встановлює значимість суспільних відносин, які охо­роняються законом, має кодифікаційне значення тощо.

Норми Особливої частини КК України за змістом поділя­ються на групи: забороняючі; роз'яснюючі; заохочувальні.

Забороняючі — встановлюють пряму заборону вчиняти діян­ня, які окреслені у рамках диспозиції норми, під загрозою за-

Поняття і система особливої частини кримінального права. 111

стосування відповідних санкцій. Дана група норм становить переважну більшість в Особливій частині КК. У свою чергу дані норми (за структурою) складаються з двох елементів: диспозиції та санкції.

Роз 'яснюючі — розтлумачують зміст термінів, які містяться у диспозиціях кримінально-правових норм.

Заохочувальні — передбачають можливість звільнення осо­би, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у випадку дотримання нею тих обов'язкових умов, передбачених цими нормами після вчинення злочину (так звана позитивна постаримінальна поведінка).