Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Примітка 3 page
ЗОВНІШНЄ ФІНАНСУВАННЯ — 1) у діяльності компанії (підприємства) залучення позикових коштів, позикового капіталу; 2) для економіки країни залучення коштів з-за кордону у формі іноземних інвестицій, позик, кредитів і т, д. ЗОВНІШНІ ПОЗИКИ, міжнародні позики — позики, отримані від закордонних кредиторів чи надані іноземним позичальникам. З.п. можуть бути надані в грошовій формі для придбання визначених товарів (експортні кредити^гдия придбання товарів у країні-кредиторі (фінансові кредити), для врегулювання платіжного балансу і підтримки валютних курсів (валютні позики) і для інших цілей. З.п. видаються на конкретний термін із зобов'язанням позичальника повернути кошти з відсотками (іноді без відсотків). За термінами позики поділяються на короткотермінові (1—2 роки), середньо-термінові (5—7 років), довготермінові (15—20 років і більше). Рівень відсоткової ставки залежить від терміну, на який
надається позика, темпів інфляції й інших факторів і склад ється на світовому ринку капіталів. Позики країнам, що ро ~ виваються, по лінії «офіційної допомоги розвитку» нада" ються на пільгових умовах (на термін до 50-ти років низькою відсотковою ставкою 0,5—2 % річних і порівняно тривалим пільговим періодом— до 15-ти років). Однією з форм 3. п. виступає випуск облігацій, у тому числі державними банками, і їх розміщення на світовому ринку капіталів З.п. видаються приватними фірмами і банками, державними банківськими установами, а також міжнародними фінансовими організаціями. Короткотермінові кредити надаються фірмами (фірмові кредити) і депозитними банками (банківські кредити), а також іншими банками короткотермінового кредитування. Середньотермінові й особливо довготермінові позики— фінансовими установами довготермінового кредитування (інвестиційними компаніями і трестами, банкірськими будинками, страховими компаніями й ін.). Великі довготермінові фінансові організації видають кредити і позики на різні терміни, у тому числі позики як допомогу країнам, що розвиваються, на пільгових умовах. У США і Японії позики надаються експортно-імпортними банками. В інших країнах також існують державні фінансові установи, що надають З.п. Важливу роль у розвитку зовнішнього кредитування відіграє його страхування, при цьому в більшості країн страхування експортних кредитів в основному здійснюється державними організаціями (у США і Японії — експортно-імпортними банками, у Великій Британії— Департаментом гарантій експортного кредиту). Приватні і державні З.п. і кредити є формами вивезення позичкового капіталу і не тільки служать джерелом прибутків для країн-кредиторів, а й стимулюють їх експорт. В умовах, коли роль, яку відіграють у зовнішній торгівлі машини й устаткування, дедалі збільшується, кредитування експорту стало одним із основних видів нецінової конкуренції. Основні міжнародні фінансові установи — Міжнародний валютний фонд (МВФ), що видає валютні кредити, і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР, Світовий банк) з пов'язаними з ним Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) і Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК). МБРР, як правило, надаються позики країнам, що розвиваються, на фінансування конкретних проектів, головним чином, у галузі сільського господарства й інфраструктури. МАР надає такого ж виду позики на більш пільгових умовах. Істотну роль у міжнародному кредитуванні відіграють і регіональні фінансові установи. Так, у Європейському союзі (ЄС) існує Європейський фонд валютного співробітництва, що надає країнам-членам кредити на врегулювання платіжних балансів і підтримку валютних курсів, Європейський інвестиційний банк, що кредитує заходи з метою сприяння розвитку відсталих районів і модернізації окремих галузей виробництва, а також Європейський фонд розвитку, що здійснює пільгове кредитування асоційованих з Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) країн, що розвиваються. Надання значних сум позик і кредитів країнам, що розвиваються, у тому числі у вигляді допомоги розвитку, хоча і відіграло свою роль у розв'язанні їхніх економічних проблем, у кінцевому рахунку призвело до їх гігантської зовнішньої заборгованості, що важким тягарем лежить на економіці, служить тепер одним з основних факторів, що стримують економічне зростання. Певну роль у зовнішньому кредитуванні, особливо у взаємному кредитуванні, відіграють і самі країни, що розвиваються. В умовах бурхливого зростання цін на нафту і доходів від цього активно брали участь у зовнішньоекономічному кредитуванні члени Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), особливо арабські країни. Створено фінансові установи для взаємного кредитування й в економічних угрупованнях країн, що розвиваються. Функціонують також Азійський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку й ін. ЗОВНІШНІЙ БОРГ, зовнішня заборгованість — заборгованість країни зовнішнім кредиторам, що утворилася за рахунок позик і кредитів, а також не виплачених по них відсотків приватними національними компаніями, банками і державою в закордонних приватних, державних і міжнародних фінансових установах і компаніях. Поточний З.д.б. — сума, яку необхідно виплатити в даному році. Загальний З.д.б. — загальна величина заборгованості і відсотків по ній, яку необхідно виплатити не тільки в поточному, а й у наступні роки. Величина З.б. відбивається в розрахунковому балансі країни, зміна його величини — у балансі руху капіталу, а виплата основної суми позик і кредитів та відсотків по них — у платіжному балансі по поточних операціях. На початку 80-х років набула особливої гостроти.рроблемаиміжнародної заборгованості країн, що розвиваються, танк&ій і фінансовим установам промислово розвинутих країн, що досягала до 1985 р. 1 трлн дол. Значний ріст цієї заборгованості почався ще в середині 70-х років в умовах відносно сприятливої для країн, що розвиваються, кон'юнктури і стану ринку позичкового капіталу. Економічна криза початку 80-х років, що різко погіршила становище країн, що розвиваються, і привела до істотного зниження їхніх валютних надходжень, а також ріст відсоткових ставок у результаті політики амери-
канської адміністрації створили критичну ситуацію в сфері міжнародної заборгованості. У середині 80-х років країни що розвиваються, що не є експортерами нафти, повинні були виплатити для покриття основної суми свого боргу і відсотків по ньому більше 40 % своїх експортних надходжень. Найбільші боржники з країн, що розвиваються, передусім країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина й ін.), виявилися не в змозі погашати свої борги. Різко зростаюча міжнародна заборгованість поставила світову фінансову систему на межу катастрофи. У цих умовах промислово розвинуті країни минулого змушені в 1984—1985 рр. піти на поступки країнам, що розвиваються, надати найбільш великим боржникам відстрочку платежів і нові позики. Деяке поліпшення економічного становища країн, що розвиваються, і зниження відсоткових ставок дещо зм'якшило гостроту проблеми 3. б., хоча вона залишається однієї з найбільш складних економічних проблем країн, що розвиваються. ЗОВНІШНІЙ РИНОК — ринок закордонних для даної країни держав, що на відміну від внутрішнього ринку регулюється міжнародними угодами (див. Зовнішня торгівля). ЗОВНІШНЯ КОНВЕРТОВАНІСТЬ — існуючий у країні валютний режим, відповідно до якого обмін національної валюти на іноземну дозволений тільки для іноземних фізичних і юридичних осіб (нерезидентів). У післявоєнні роки перехід більшості країн Західної Європи до конвертованості своїх валют починався з уведення зовнішньої конвертованості. ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ — (англ. Рогеіп§ Ігасіе, рете ехіетаз пасіє) — торгівля між країнами, що складається з вивезення (експорту) і ввезення (імпорту) товарів і послуг. Для переважної більшості країн світу є головною формою зовнішньоекономічних зв'язків, а також опосередковано інші форми, значна частина яких реалізується через зовнішню торгівлю. Сума експорту й імпорту складає зовнішньоторговельний товарообіг країни. У сукупності 3. т. усіх країн утворює міжнародну торгівлю. В основі зовнішньої і міжнародної торгівлі лежить міжнародний розподіл праці. 3. т., що існувала ще в стародавніх державних, була пов'язана з обміном матеріальними цінностями через різні природні умови в різних країнах. Але в умовах, коли господарство носило переважно натуральний характер, у 3. т. надходила незначна частина продукції, здебільшого для особистого споживання панівних класів. У період розпаду феодалізму 3. т. розширюється, виступаючи однією з історичних передумов для утвердження капіталістичного способу виробництва. В епоху капіталізму 3. т. одержує значний розвиток, особливо у зв'язку з переходом до великого машинного виробництва. По-перше, 3. т. розвива- ється через розходження в природних умовах країн, необхідності одержання з-за кордону сировини і продовольства, тим більше, що в умовах машинної індустрії потреба в різного роду сировині, а також продовольстві зростає. По-друге, через різні витрати в різних країнах можна одержати з-за кордону більш дешеві товари, ніж у себе в країні, і продати за кордон товари, які в інших країнах дорожчі. Якщо ж у даній країні всі товари виробляються з меншими витратами, ніж в інших країнах, то відповідно до теорії порівняльних витрат доцільно зосередити виробництво в тих галузях, де перевага перед іншими країнами більша, і купувати товари там, де їх відставання менше. Такий обмін для закордонних партнерів буде також вигідний, тому що вони одержують можливість в обмін на свої товари купити товари, на виробництво яких у себе в країні вони були змушені затратити значно більше. По-третє, машинне виробництво, будучи масовим, вимагає ємних ринків. Тому найбільш розвинуті галузі промисловості виходять за межі національних ринків, а зростання за рахунок цього масштабів виробництва дозволяє їм зробити свою продукцію дешевшою. Розширення постачань товарів між країнами веде до формування міжнародного розподілу праці, розвинуті форми якого у свою чергу сприяють росту 3. т. окремих країн. З кінця XIX ст. величезний вплив на 3. т. роблять вивіз капіталу, економічний і територіальний розділ світу. Вивіз капіталу сам по собі спричиняє збільшення вивезення товарів. Разом з тим створювані на базі вивозу капіталу підприємства мають експортний характер, поставляючи на зовнішній ринок сировину, а останнім часом і промислову продукцію, деталі і вузли, кооперуючись з іншими підприємствами материнських компаній. Діяльність міжнародних корпорацій і створення колоніальної системи додавали потворного характеру міжнародному поділу праці, сприяли закріпленню за країнами, що відставали у своєму економічному розвитку, становища аграрно-сировинних придатків високорозвинутих держав, що відбивалося на структурі 3. т. В експорті колоній, напівколоній і залежних країн переважала сировиш і продовольство, причому, внаслідок нав'язаної їм моТток^гїтьтури, у більшості цих країн на одну-дві одиниці товару припадало до двох-трьох одиниць і більше експорту. У той же час через відсутність власної промисловості і відсталості монокультурного сільського господарства через кордон, головним чином з метрополій, вони були змушені ввозити промислову продукцію, включаючи часто найпримітивніші вироби і продовольство. Після краху колоніалізму національні держави борються за зміну структури своєї економіки і 3. т., її
використання в інтересах національного розвитку В країн, що розвиваються, на шлях індустріалізації, а такоЗ гостра необхідність диверсифікованості їх експорту в у\ Ж вах відносного скорочення попиту на світовому ринку в!! багато видів мінеральної і сільськогосподарської сировинЙ привели до підвищення частки продукції обробної промиті ловості в експорті й у цій групі країн, хоча сировина і про" довольство поки переважають в експорті більшості з них Лише в деяких країнах, що розвиваються, головним чином V так званих «нових індустріальних країнах», продукція обро бної промисловості стала відігравати в експорті провідну роль. В умовах науково-технічної революції важливі зміни відбуваються в структурі 3. т. промислово розвинутих країн Підсилюється міжнародна спеціалізація і кооперування особливо в галузях машинобудування, хімічної промисловості. У результаті в експорті цих країн підвищується частка продукції обробної промисловості, передусім, продукції машинобудування. Вона складає в розвинутих країнах більше 40 %. Зростає в експорті також частка і хімічної промисловості. Показником росту міжнародної спеціалізації і кооперування є збільшення частки продукції машинобудування, а також хімії в імпорті розвинутих країн. Нині країни— найбільші експортери машинобудівної продукції (США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія) є також її найбільшими імпортерами. Через високі темпи рос-тання імпорту продукції машинобудування і хімії, істотного збільшення вітчизняного виробництва продовольства, а також більш ощадливого використання сировини в імпорті основних розвинутих країн відносно зменшилася частка сировини і продовольства. В умовах поглиблення міжнародного поділу праці 3. т. більшості країн у післявоєнні роки зростала порівняно високими темпами. Істотно зросла залежність економіки промислово розвинутих країн від 3. т. Частка експорту у ВНП за 1960—1995 рр. зросла в США з 4 до 10,8 %, у Великій Британії— з 17,5 до 28,2 %, у Німеччині — з 14,8 до 25,3 %, в Італії— з 14,7 до 24,3 %. Ще більшу величину складає вона в малих країнах Західної Європи— Нідерландах і Бельгії. В умовах підвищення ролі зовнішніх ринків збільшується боротьба між країнами, У якій у сучасних умовах використовуються не тільки форми цінової конкуренції, зокрема демпінг, а й нові форми нещ-нової конкуренції. До них відносяться конкуренція якості, організація технічного обслуговування, розширення кредитування покупців і здавання устаткування в оренду й ін- у своїй діяльності з розширення збуту на зовнішніх ринках компанії орієнтуються на концепцію маркетингу, що припУ" екає організацію усього виробництва і збуту товарів на ос держави, що здійснюється функціонуванням митно-тарифної системи, кількісних обмежень та інших нетарифних бар'єрів. Держава відіграє важливу роль у форсуванні експорту товарів, використовуючи для цього субсидування і кредитування експорту, виділяючи кошти на вивчення ринків, допомогу приватним компаніям у закордонних виставках, ярмарках і т. д. Істотну роль у регулюванні 3. т. відіграють міжнародні договори і міжурядові торговельні угоди, що укладаються як на двосторонній, так і на багатосторонній основі. До найбільш важливих з них відноситься Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), перетворена з 1 січня 1995 р. у Всесвітню торгову організацію (ВТО). ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ — діяльяість,суб'сктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на митній території України, так і за її межами. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА — політика держави, що регулює усі форми зовнішньоекономічних зв'язків і визначає режим їх здійснення, включаючи експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів, робочої сили, руху валюти і т. д. Проводячи 3. п., держава покликана, по-перше, створити для своїх підприємців найбільш сприятливі умови на внутрішньому ринку, для чого необхідно стримувати приплив іноземних товарів; по-друге, сприяти розширенню зовнішньоекономічних позицій своїх підприємців шляхом різних заходів, стимулювати вивезення товарів національного виробництва. Основними засобами здійснення 3. п. є митна система і не-тарифні бар'єри, регулювання руху валюти і валютного курсу, еміграції й імміграції робочої сили, торгівлі цінними паперами й ін. В умовах інтернаціоналізації господарського життя, коли економіка окремих країн дедалі глибше втягується в міжнародну господарську систему, змінюються роль і мета національного зовнішньоекономічшг^ регулювання. Завдання захисту внутрішнього'ринку і Проведення політики протекціонізму не висувається на перший план. Навпаки, виявляється тенденція до лібералізації зовнішньої торгівлі і руху капіталу, знімаються обмеження і вводиться вільна оборотність національної валюти. Найважливішим завданням національного механізму регулювання стає підвищення міжнародної конкурентоспроможності «своїх» підприємців. Очевидно, що конкурентоспроможність товарів навіть найбільших компаній на світових ринках залежить не тільки від
І технічного рівня й організації виробництва на їхніх підп ємствах, а й від національного рівня заробітної плати с теми оподатковування, стану інфраструктури, рівня освіта трудящих, наявності науково-технічного потенціалу і х Для підвищення національної конкурентоспроможності деп жава проводить заходи не тільки у сфері зовнішньоекономГ чних зв'язків, а й з форсування нагромадження капіталу прискорення процесів відновлення капіталу, стимулювання технічного удосконалення виробництва. Інтенсивність процесів нагромадження капіталу створює передумови для зро стання продуктивності праці, формування нових галузей і видів виробництва. В епоху НТР у підвищенні національної конкурентоспроможності величезну роль відіграють фінансування державою наукових досліджень, дослідно-конструкторських розробок, заходів щодо їх впровадження у виробництво, підтримка з боку держави розвитку новітніх галузей виробництва. Ріст концентрації і централізації капіталу на міжнародній арені зробив важливим напрямком національної політики заохочення концентрації і централізації національного капіталу з метою зміцнення його позицій на світовому ринку. Ці і багато інших заходів державного регулювання спрямовані на створення загальних сприятливих умов для конкурентної боротьби «своїх» компаній як на зовнішньому, так і на національних ринках. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНА ПОЛІТИКА — складова частина зовнішньоекономічної політики держави, спрямована на регулювання її зовнішньої торгівлі. Історично відомі два основних напрямки зовнішньоторговельної політики: протекціонізм і фритредерство (політика вільної торгівлі). Протекціонізм спрямований на захист власної промисловості чи сільського господарства від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку, для чого використовуються митні тарифи й інші бар'єри, покликані не допустити іноземних товарів на внутрішній ринок чи погіршити їхню конкурентоспроможність. Протекціонізм був характерний для періоду формування капіталізму. На противагу цьому фритредерство припускає скасування обмежень на шляху іноземних товарів. Для політики вільної торгівлі повинні бути характерні низькі мита чи повне їх скасування, ліквідація різних обмежень імпорту і т. д. Але хоча ідеологи фритредерства і проголошували принцип невтручання держави в приватнокапіталістичну ДО' яльність, в умовах проведення політики фритредерства дер" жава активно використовувалася в боротьбі за ринки, зокрема за зовнішні. Історичне гасло вільної торгівлі бул° висунуте англійською буржуазією в епоху промислової ПЄ' реваги Великої Британії в середині XIX ст. Обґрунтування переходу до вільної торгівлі дала теорія порівняльних витрат Д. Рікардо. Інші країни, зокрема Франція, зробили деякі кроки з ослаблення зовнішньоторговельних обмежень. Однак фритредерство ніколи не мало загального характеру. Коли Велика Британія проголосила принципи вільної торгівлі, Німеччина і США шляхом проведення протекціоністської політики прагнули створити кращі умови для розвитку в себе промислового капіталізму. В епоху виникнення монополій наприкінці XIX ст. у всіх розвинутих країнах посилилися протекціоністські тенденції, тому що протекціонізм у зовнішньоекономічній сфері створював сприятливі передумови для монополізації великими національними компаніями внутрішнього ринку. Загострення суперечностей між великими державами в епоху світових воєн і світових криз ще більше підсилює протекціонізм. Найбільш крайніх форм він досяг у зовнішньоекономічній діяльності промислово розвинутих країн під час великої кризи 1929—1933 рр. і Другої світової війни 1939—1945 рр. У післявоєнний період, коли під впливом науково-технічної революції посилився процес поглиблення міжнародного розподілу праці, а темпи росту міжнародної торгівлі перевищили темпи зростання виробництва, у 3. п. намітилися нові тенденції. Сфера інтересів найбільших компаній промислове розвинутих країн розширилася, їхня діяльність виходить за рамки національних держав. Різного рівня протекціоністські бар'єри стали заважати їхній експансії на зовнішніх ринках. У цих умовах для 3. п. стало характерним відмовлення від заходів крайнього протекціонізму у сфері імпорту. Почався процес лібералізації зовнішньої торгівлі в промислово розвинутих країнах. Тим часом країни, що розвиваються, в інтересах захисту промисловості, що народжується, дотримуються принципів протекціонізму. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНА ФІРМА — фірма, єдиною чи основною сферою діяльності якої є зовнішньоторговельні операції. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИЙ ДЕФІЦИТ— перевищення імпорту країни над експортом, негативне сальдо зовнішньої торгівлі. Необхідність покриття даного с,алуцо прурр^щітк'до відтоку активів із країни. Зовнішньоторговельне сальдо визначається шляхом додавання сальдо зовнішньої торгівлі товарами і сальдо зовнішньої торгівлі послугами. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР— матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Це основний комерційний документ зовнішньоторговельної операції, що свідчить І
про досягнуту угоду між сторонами. Предметом 3. д. може бути купівля-продаж (постачання) товару, виконання підря. дних робіт, оренда, ліцензування, надання права на продаж консигнація і т. д. У міжнародній політиці 3. д. може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі, однак національні законодавства деяких країн вимагають його обов'язкової письмової форми. Права та обов'язки сторін із 3. д. звичайно набирають чинність з моменту його підписання. При укладенні 3. д. шляхом переписування він вважається дійсним відповідно до законодавств різних країн Наприклад, у Великій Британії, США, Японії 3. д. вважається таким, що набрав чинності з моменту відсилання можливим покупцем письмового акцепту (тобто підтвердження своєї згоди прийняти без зміни всі умови письмової пропозиції — оферти продавця), у Франції, ФРН, Італії — у момент одержання акцепту фірмою, що послала письмову пропозицію можливому покупцеві. На аукціонах, біржах 3. д. часто укладається в усній формі, однак згодом усна домовленість обов'язково підтверджується письмовим контрактом. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНИЙ КРЕДИТ — форма міжгалузевого обміну товарами і послугами за обіцянку зробити оплату в майбутньому. Кредитні відносини значною мірою поширені у сфері міжнародного торговельного обороту і виступають у найрізноманітніших формах. Кредити, застосовувані в зовнішній торгівлі, можна класифікувати за декількома головними їх ознаками і видами, що характеризують окремі сторони кредитних відносин. Залежно від об'єкта кредити підрозділяються на товарні і валютні. Товарні кредити надаються в основному експортером своїм покупцям, а валютні — комерційним банкам. Валютні кредити можуть бути видані або в національній валюті кредитора чи країни-боржника, або у валюті третьої країни. Погашення кредитів, у тому числі товарних, виробляється, як правило, валютою. Залежно від характеру зв'язку з товарними операціями і від того, хто виступає як кредитор, розрізняють кредити: 1) фірмові (чи комерційні); 2) брокерські; 3) банківські; 4) урядові; 5) ті, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, наприклад Міжнародним банком реконструкції і розвитку (МБРР), МВФ та іншими організаціями. За умовами реалізації кредити поділяються на наявні й акцептні. При наявному кредиті кредитор надає суму кредиту шляхом зарахування її на рахунок у розпорядження одержувача кредиту. При акцептній формі кредитор погоджується лише акцептувати тратту, виставлену на нього одержувачем кредиту, і оплатити її при настанні терміну. ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНІ РОЗРАХУНКИ — розрахунки, що здійснюються за допомогою інкасових доручень, акредитивів, телеграфних і поштових переказів, відкритих рахунків і чеків. В угодах, пов'язаних з наданням кредиту, велику роль відіграє вексель. ЗОЛОТО-ВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ— офіційні запаси іноземної валюти і золота в центральному банку країни, фінансових органах і міжнародних валютно-кредитних організаціях. ЗОНА ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ — відокремлена частина митної території країни, що розглядається як така, що знаходиться поза її митною територією, в межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля промисловими товарами. Прикладом такої зони може бути Європейська асоціація вільної торгівлі. ЗОНА МИТНОГО КОНТРОЛЮ — місце, визначене митними органами в пунктах пропуску через митний кордон України або в інших місцях митної території України, в межах якого митні органи здійснюють митні процедури. ЗОНА СПРОЩЕНОГО МИТНОГО КОНТРОЛЮ — частина зони митного контролю з належним технічним та інформаційним обладнанням для здійснення контролю у спрощеному порядку. ІЗ СУДНА — базисні умови постачання, відповідно до яких експортер ІМПОРТ — ввезення товарів і послуг з-за кордону для реалізації їх на внутрішньому ринку країни-імпортера чи використання в рамках кооперації. І. у капіталістичних країнах, звичайно оцінюється митною статистикою в момент перетинання товарами кордону країни-імпортера. І. фіксується в цінах ФОБ. ІМПОРТ ТОВАРІВ — закупівля в іноземних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності товарів та їх ввезення на митну територію України, включаючи закупівлюу товарів, призначе- 25* 385
них для власного споживання установами та організаціям ІМПОРТЕР — фізична або юридична особа, що займається імпортом ІМПОРТНЕ МИТО — податок,, який нараховується при ввезенні товарів на митну територію іншої країни. ІМПОРТНИЙ ДЕПОЗИТ — форма економічних санкцій до імпортерів що порушують умови і порядок імпорту та використання продукції, що ввозиться із-за кордону, особливо машин і обладнання, у вигляді обов'язкових штрафних платежів на спеціальний банківський рахунок. ІНВЕСТИЦІЇ — довгострокові вкладення капіталу у власній країні чи за кордоном у підприємства різних галузей, підприємницькі та інноваційні проекти, соціально-економічні програми. Вкладення інвестицій — інвестування — має на увазі чекання його вкладників — інвесторів — на повернення інвестицій і одержання прибутку. Розрізняють такі види інвестицій: державні, утворені із коштів державного бюджету, з державних фінансових джерел; приватні, утворені за рахунок коштів підприємств, організацій, громадян, включаючи як власні, так і залучені кошти; реальні, у вигляді довгострокових вкладень в об'єкти галузей матеріального виробництва чи в інші матеріальні об'єкти; прямі, вкладені безпосередньо у виробництво визначеного виду продукції; фінансові (портфельні), вкладені в акції, облігації й інші цінні папери. Інвестиції служать одним з головних джерел економічного зростання і розвитку виробництва. Спостерігається світове зростання обсягу інвестицій, тому що вдалі інвестиції приносять і їх власникам і інвесторам значний прибуток. ІНВЕСТОР (англ. іпуєзіог, від лат. іпуєзіо — одягаю, наділяю) — юридична або фізична особа (в тому числі іноземна), що є суб'єктом інвестиційної діяльності. ІНДЕНТ— одноразове комісійне доручення імпортера однієї країни комісіонеру іншої країни на купівлю визначеної партії товару. Це замовлення комісіонер передає виробнику своєї країни. Якщо І. точно встановлює, у якого виробника повинна бути куплена дана партія товару, і якщо відомості про товар, що замовляється, зазначені точно (сорт, колір чи зразок), він називається закритим. І., що надає комісіонеру право вибору виробника і не має точних відомостей про товар, що замовляється, називається відкритим. Той самий І. може охоплювати кілька партій різних товарів, що замовляються в різних підприємців і збираються в одне відправлення. Date: 2015-10-18; view: 357; Нарушение авторских прав |