Розділ 11. Аслан уже близько

Тим часом Едмунда чекало велике розчарування. Коли гном вийшов готувати сани, хлопчик сподівався, що Чаклунка змінить гнів на милість і знову стане поводитися з ним привітно, як це було під час першої зустрічі. Проте вона взагалі не розмовляла. Зрештою Едмунд набрався сміливості і звернувся до неї:

– Ваша величносте, чи не могли б Ви мені дати трішки рахат‑лукуму? Ви… Ви казали…

– Замовкни, дурню! – обірвала його Чаклунка.

Потім вона, здавалося, передумала і промовила, ніби сама до себе:

– Це щеня ще, чого доброго, зімліє у дорозі, мені на клопіт, – і плеснула в долоні. З'явився ще один гном. – Принеси отій людській істоті їжу і питво, – наказала вона.

Гном вийшов і невдовзі повернувся із залізним горням, наповненим звичайною водою, та залізною мискою з окрайцем сухого хліба. Гном вихилявся і корчив розмаїті гримаси, а тоді поставив усе на підлогу поряд з Едмундом і виголосив:

– Рахат‑лукум для маленького принца. Ха‑ха‑ха!

– Забери це геть, – насуплено озвався Едмунд, – я не хочу сухого хліба.

Але тут Чаклунка рвучко обернулася до нього – і була вона така розлючена й лиха, що хлопець одразу попросив вибачення і кинувся гризти той сухар. Окраєць страшенно зачерствів – Едмунд трохи ним не вдавився.

– Тішся з того, що маєш, бо не знати, коли ще їстимеш хліб, – проказала Чаклунка.

Не встиг іще Едмунд догризти той сухар, коли повернувся перший гном і повідомив, що сани готові. Біла Чаклунка підвелася і вийшла, звелівши хлопцеві іти за нею. Вони вийшли із замку. Надворі знову падав сніг, та Чаклунка на це не зважала. Вона вмостилася в санях, залишивши поруч місце для Едмунда, і заки рушили, покликала до себе Маугріма. Той миттю примчав, роблячи величезні стрибки, наче якийсь гігантський псисько, і став побіч саней.

– Візьми зі собою найпрудкіших вовків і чимдуж до бобрової хатини, – наказала Чаклунка. – Маєш убити всіх, кого там знайдеш. Якщо вони вже втекли, то не гай часу і біжи до Камінного Столу. Тільки дивись, щоб тебе не помітили. Там сховаєшся і чекатимеш на мене. Мені ж доведеться їхати далеко на Захід, аби знайти місце, де ще можна перебратися через ріку. Можливо, людей удасться схопити ще по дорозі до Камінного Столу. Ти знаєш, що з ними робити!

– Слухаю і підкоряюсь, о королево, – прогарчав вовк і стрибнув у снігову імлу. Він мчав, наче кінь у галопі. За якусь хвилину він уже кликав іншого вовка і з ним прудко дістався до греблі. Там вони кинулись обнюхувати хатину. Але, звісно, у хатці вже нікого не було. На щастя, цілу ніч падав сніг, інакше вовки легко напали б на сліди втікачів і перехопили б їх, заки ті добралися до печери. Ось і зараз хурделило, запахи давно охололи, а сліди позасипав сніг.

Тим часом гном підстьобнув оленів. Сани шарпнуло, вони проїхали попід аркою і помчали у темряву і холод. Едмунд не мав на собі шуби і почувався страх як погано: за кілька хвилин сніг обліпив його цілого. Спершу Едмунд обтрушувався, але невдовзі дав собі спокій, бо сніг знову налипав з голови до ніг. Він геть вибився зі сил і промок до нитки. Ох, який він був нещасний! Тепер уже ніщо не скидалося на те, що Чаклунка збирається зробити його королем. Усе, що він ото понавигадував, аби переконати себе, що Чаклунка добра й справедлива і що у всьому має слушність, звучало тепер доволі безглуздо. Він віддав би все на світі, аби побачити зараз своїх – хоча б і Пітера! Єдиним способом трохи заспокоїтись було думати, що все це лишень сон і він у будь‑який момент може прокинутися. І що довше вони їхали, то більше те, що відбувалося, скидалося на поганий сон.

Скільки отак минуло часу, не можу сказати, якби навіть списав не один десяток сторінок. Волію відразу перейти до моменту, коли заметіль ущухла і настав ранок. Сани, здавалося, з розгону влетіли з ночі у день. Вони мча‑ли далі й далі, супроводжувані рипінням полозків по твердому снігові та брязкотом посторонків. Раптом Чаклунка вигукнула:

– Що тут коїться? Стій!

Сани нарешті спинились.

Дарма Едмунд сподівався, що вони зараз будуть снідати: Чаклунка зупинилась зовсім з іншої причини. Побіч дороги під деревом за святковим столом на дерев'яних стільцях сиділо веселе товариство: пара білок із дітьми, двоє сатирів, гном і старий лис. Едмунд не міг роздивитися, що було на столі, але пахло воно так смачно, що хлопцеві здалося: це сливовий пудинг. А з гілок навколо стола звисали ялинкові прикраси. Коли сани зупинились, лис, який, вочевидь, був тут найстарший, звівся на задні лапи, тримаючи у правій лапі келих, немов збирався виголосити вітальний тост. Але коли товариство побачило, хто сидить у санях, радість умить змело з їхніх облич. Батько‑білка завмер з виделкою перед носом, а один із сатирів саме запхав свою до рота та мало не проковтнув її. Білченятко запищало від страху.

– Що все це значить? – запитала Чаклунка‑Королева. Ніхто не відповів.

– Говоріть, негідники! – скрикнула вона. – Або, може, мій гном розв'яже вам язики батогом? Що означає це ненажерство, це марнотратство, це розкошування? Де ви все це взяли?

– Даруйте, Ваша величносте, – спробував витлумачити лис, – ми отримали подарунок І якщо можна, я б підняв келих за здоров'я Вашої величності…

– Від кого подарунок? – крижаним голосом перебила його Чаклунка.

– Від… від отця Миколая, – затинаючись, відповів лис.

– Що? – скрикнула Чаклунка. Вона блискавкою вистрибнула зі саней і за мить уже височіла над онімілими від страху звірятами. – Його тут не було! Він не міг тут бути! Як ви смієте… але ні: скажіть, що збрехали – і я дарую вам прощення.

І тут одне білченя геть утратило голову.

– Він був! Був! Був! – галасувало воно, луплячи своєю маленькою ложечкою по столі. Едмунд побачив, що Чаклунка прикусила губу, аж кров бризнула їй на білу мов сніг щоку, і піднесла руку.

– О ні, ні, будь ласка, не треба! – заволав Едмунд, але Чаклунка вже змахнула паличкою і там, де щойно була святкова гостина, залишився кам'яний стіл, на якому стояли закам'янілі тарілки та сливовий пудинг, а довкола на кам'яних стільцях завмерли фігурки звірят Дехто навіть не встиг донести свою виделку до рота.

– А це хай відучить тебе заступатися за зрадників і шпигунів, – проказала Чаклунка, залазячи назад до саней, і відважила Едмунду сильного ляпаса. – Рушай!

І тут Едмунд уперше за весь цей час забув про свій біль і відчув співчуття до тих, хто ото залишився позаду Йому було до сліз шкода тих маленьких камінних фігурок, приречених сидіти там у мертвій тиші день за днем, рік за роком. Потім вони поростуть мохом, а їх кам'яні личка потріскають і пообсипаються…

А сани знай мчали і мчали. У якийсь момент Едмунд зауважив, що сніг під саньми геть мокрий, не такий, як минулої ночі. А ще відчув, що йому стає тепліше. Довкола з кожною хвилиною зростала вологість і піднімалися густі клубки туману. Досі сани ковзали легко і прудко, а зараз грузли у мокрій сніговій каші. Едмунд було подумав, що це олені потомилися, але побачив, що причина не в цьому. Сани шарпало, смикало, трясло, неначеб вони їхали по камінні. І хоча гном батожив бідолашних тварин, сани щораз сповільнювали хід. Довкола ширився якийсь незрозумілий гул, але гуркотіли полозки, та й гном увесь час покрикував на оленів, то Едмундові годі було щось розчути. Аж ось сани зупинились на місці. На мить запала тиша. Й Едмунд нарешті прислухався. Дивовижний, бентежний, солодкий звук. Він уже колись його чув, от згадати б тільки… І раптом він пригадав: та ж так дзюркотить струмок навесні! Все довкола булькотіло, шепотіло, плюскотіло, ба навіть, трохи далі, гримотіло. Серце застрибало у хлопця в грудях (хоча сам не зміг би цього пояснити), коли він збагнув, що мороз відступив. Скрізь із гілок скрапувала вода. Наступної миті Едмунд побачив, як із дерева зсунулася велика брила снігу і вперше, відтоді як він опинився в Нарнії, його очам відкрилася темно‑зелена крона ялини. Але хлопець не встиг ані наслухатися, ані надивитися на все це, бо голос Чаклунки вмить привів його до тями:

– Чого витріщився, дурню? Вилазь і помагай!

Звісно, Едмунд мусив виконати наказ. Він зістрибнув у сніг, який уже перетворився у брудне місиво, і заходився разом із гномом витягувати сани з баюри, у якій вони ото зав'язли. Врешті сани таки піддалися. Несамовито шмагаючи оленів, гном спробував знову зрушити їх з місця, і вони таки ще просунулися вперед на кілька кроків. Та сніг зникав просто на очах, натомість скрізь з'являлися зелені острівки молоденької травички. Якщо вам не доводилося стільки часу бачити перед собою лишень сніг, як це було з Едмундом, то вам просто важко буде уявити, з якою радістю хлопець стрічав появу отих зелених клаптиків. Але тут сани знову загрузли.

– Що ж, Ваша величносте, – сказав гном, – ми не зможемо їхати саньми у відлигу.

– Тоді підемо пішки, – відповіла Чаклунка.

– Пішки ми ніколи їх не здоженемо, – пробурчав гном. – Вони вже надто далеко.

– Ти хто, мій радник чи раб? – гримнула на нього Чаклунка. – Роби що велено. Зв'яжи людському створінню руки за спиною і тримай кінець мотузки. Та не забудь батога. Обріж оленям посторонки – вони самі знайдуть шлях до замку.

Гном виконав наказ і за якусь хвилину Едмунда зі зв'язаними руками погнали вперед. Він ішов, увесь час перечіпаючись та зупиняючись, бо під ногами була ховзька болотяна каша і мокра трава. І як тільки хлопець спотикався, гном ззаду покрикував на нього або й пускав у хід батога. Чаклунка йшла за ними і безнастанно квапила:

– Швидше! Швидше!

Тим часом острівців зеленої трави ставало щораз більше, а сніг усе танув і танув. Дерева одне за одним звільнялись од своїх снігових хламид. І невдовзі скрізь там, де були лиш неясні білі обриси, Едмундові відкрились темно‑зелені ялиці і чорне гілляччя дубів, буків та в'язів. Біла імла стала золотава, а потім і геть розсіялась. Промінь сонця закучерявився у верховітті і крізь гілки прозирнуло чисте блакитне небо.

А далі… просто дивовижно, що було далі. Вийшовши на галяву, на якій росли берези, Едмунд побачив, що всю її всіяли маленькі жовтаві квіточки ластовиного зілля. І струмки жебоніли щораз гучніше – навіть довелося перестрибувати через один. А з того боку було повно підсніжників.

– Ліпше дивися ото під ноги, – буркнув гном, спостерігши, що Едмунд обернув голову до квітів, і зі злістю шарпнув за мотузку.

Але, звісно, це не завадило Едмунду роздивитися довкруж. Десь п'ять хвилин по тому він зауважив з десяток крокусів, що вигналися коло старого дерева: золотаві, червонясті, білі. А тоді до нього долинув якийсь звук, ще мелодійніший за дзюркотіння води: десь зовсім субіч зі стежиною, якою вони пробиралися, зацвірінькала пташина. У відповідь їй озвалася інша десь неподалік А потім, ніби ото дочекавшись знаку, з усіх‑усюд вибухнув цілий хор. Увесь ліс задзвенів од пташиного співу. Едмунд обертався навсібіч і скрізь бачив хмари птаства, яке вмощувалося на гілляччі, ширяло вгорі, влаштовувало змагання між собою, галасливо сварилось або чепурило пір'ячко.

– Хутко! Хутко! – підганяла Чаклунка.

Від туману не залишилось і сліду. Небо проясніло і по глибокому блавату хіба інколи у поквапі перебігали пухнасто‑біляві хмаринки. Галяви заяріли первоцвітом. Війнув легенький свіжий вітерець, зриваючи з гілок краплини води, і разом із приємною прохолодою до мандрівників долинули п'янкі пахощі весни. На деревах уже з'явилися бруньки. Берези та модрини взялися ясною зеленню, та й на буках уже розкрилася ніжна брость і з неї випрямилися прозорі листочки. Коли подорожні переходили попід ними, то навіть сонячне світло здавалося зеленавим. У повітрі, просто перед їхніми носами, прогула бджола.

– Та ні, це не відлига, – раптом, зупинившись, вигукнув гном. – Це Весна. Що будемо робити? Вашої Зими вже нема, кажу Вам! Це Аслан.

– Хай хтось із вас іще раз згадає це ім'я, – лиховісно проказала Чаклунка, – і я зітру його на порошок.