Розділ 13. Древнє Передання початку часів

А тепер повернімось до Едмунда. Він ішов уже не одну годину поспіль – раніше він навіть би не повірив, що можна стільки пройти пішки. Та ось, коли вони опинилися у невеличкому темному вибалку, схованому серед старих ялин і тисів, Чаклунка нарешті дозволила зупинитись на спочинок. Едмунд тут же знесилено звалився на землю. Йому було цілком байдуже, що з ним станеться далі, він лише хотів, аби його не рухали і дали відпочити. Едмунд не відчував ні спраги, ні голоду – такий був утомлений. Ззаду Чаклунка та гном про щось приглушено сперечалися:

– Ні, – говорив гном, – уже не варто, моя королево. Досі вони вже напевно дісталися до Камінного Столу.

– Можливо, вовк відшукає нас за запахом і принесе якісь новини, – сказала Чаклунка.

– Хіба недобрі, та й то якщо знайде нас, – відказав гном.

– Чотири трони в Кеа‑Перевел, – вела далі Чаклунка. – А коли посядуть тільки три? Тоді пророцтво не сповниться.

– Яка різниця, як і коли воно здійсниться, коли він є тут? – промовив гном. Навіть тепер він не важився назвати ім'я Аслана перед своєю володаркою.

– Він не буде тут довго. А тоді… а тоді ми дістанемо тих трьох просто в замку.

– Може, ліпше взяти отого, – мовив гном, копаючи при цьому Едмунда, – і вступити з ними у переговори?

– Еге ж! І випустити його з рук, – пересмикнула плечима Чаклунка.

– Тоді, – знову заговорив гном, – ліпше відразу виконати те, що належить.

– Я б хотіла зробити це на Камінному Столі, – відповіла Чаклунка. – Там, де належить це робити. Де споконвіків це робилося.

– Але ж тепер довго доведеться чекати, коли Камінний Стіл знову виконуватиме своє призначення, – сказав гном.

– Твоя правда, – погодилася Чаклунка, а за хвилю додала:

– Гаразд, я почну.

Тут затріщали гілки і з кущів із завиванням та гарчанням до їхніх ніг лантухом звалився вовк

– Я бачив їх. Вони всі біля Камінного Столу, разом із ним. Вони вбили мого капітана Маугріма. Я заховався у кущах і все бачив. Один із синів Адамових убив його. Біжім! Біжім!

– Ні, – зупинила його Чаклунка, – туди вже нема чого спішити. Біжи. Клич усіх наших підданих сюди. Я хочу їх бачити. Хай збираються чимскоріш. Гукай усіх велетнів, вовкулак та духів дерев, що визнають нас. Клич упирів, болотяників, людожерів та мінотаврів. Клич ненаситців, відьом, привидів, жаболюдів. Будемо битися! Що? Хіба моя паличка не зі мною? Хіба я не можу обернути їхні лави на камінь, коли вони підуть у наступ? Біжи чимдуж, я маю тут іще звершити одну справу.

Звір схилився у поклоні, розвернувся і зник з очей.

– Так, – зронила Чаклунка, – Стола у нас немає. Гм, треба подумати… хлопчиська можна прив'язати до дерева.

Едмунда штурханом змусили піднятися з землі. Гном поставив його спиною до дерева і міцно прив'язав. Чаклунка відкинула свою мантію і хлопець побачив її білі як сніг руки. Власне хіба вони й виділялися білою плямою у тій темній мов ніч ярузі.

– Приготуй жертву, – звеліла Чаклунка.

Гном шарпнув Едмунда за комір й оголив його шию. Потім схопив хлопця за волосся і відтягнув йому голову так, що той аж задер підборіддя. Едмунд почув якийсь звук: вжик‑вжик‑вжик. Спершу він не міг уторопати, у чому річ. А потім зрозумів: це гострили об камінь ножа.

І тут зусібіч залунали якісь вигуки, тупотіння копит, лопотіння крил. Чаклунка пронизливо заверещала. Всі метушилися. Едмунд відчув, що його звільняють від пут. Чиїсь сильні руки підхопили його, а приязні голоси говорили:

– Покладіть його на траву.

– Передайте сюди трохи вина.

– На, випий.

– А тепер заспокойся.

– Усе буде гаразд.

Він іще чув, як вони перемовлялись:

– Хто схопив Чаклунку?

– Я гадав, що ти її впіймав.

– Я вибив їй ножа з рук, але більше її не бачив.

– А я побіг за гномом.

– Думаєш, вона втекла?

– Та хіба за всім устежиш?

– Що це? А‑а, пеньок.

Едмундові враз запаморочилося в голові і потемніло в очах. Більше він нічого не пам'ятав.

Тим часом кентаври, єдинороги, олені та птахи (їх, як пам'ятаєте, прислав на підмогу Аслан) рушили знову до Камінного Столу, забравши зі собою Едмунда. Якби вони бачили, що відбувалося у цьому вибалку далі, коли їх тут уже не було, то напевно немало здивувались би.

Було зовсім тихо. Опинись ви там у той момент, то неодмінно помітили б під ясним місячним сяйвом старий пень та здоровенну каменюку. Поволі до вас дійшло б, що і з пеньком, і з каменем щось відбувається. Досить було кинути на них хоч трохи пильний погляд: пеньок чомусь дуже нагадував маленького опецькуватого чоловічка, який ото став навколішки і припав до землі. За якусь хвилинку пень уже покривуляв навпрошки до каменюки. Каменюка підвелася і заговорила з ним. Так ось у чому справа: Чаклунка із гномом прибрали вигляд каменюки та пня! Чаклунка просто пустила в хід одну зі своїх магічних штучок і так перемінила себе і гнома, що ніхто б їх не впізнав. Коли їй вихопили ножа з рук, вона не розгубилась і навіть не випустила з рук своєї чарівної палички.

Коли діти прокинулися наступного ранку (вони спали на купі подушок у шатрі), то першою новиною, яку вони почули (звісно, від пані Бобрихи), було що їхнього брата врятували і пізно ввечері допровадили до табору. А зараз він з Асланом. Діти швиденько поснідали і висипали з шатра. Аслан та Едмунд прогулювалися вдвох по зарошеній траві. Всі решта трималися на деякій відстані. Немає потреби переказувати (зрештою, ніхто й не чув), що говорив йому Аслан, проте тієї розмови Едмунд не забуде ніколи. Як тільки Аслан помітив дітей, він одразу попрямував до них разом з Едмундом.

– Ось ваш брат, – промовив він, – і… годі говорити про те, що вже минулося.

Едмунд підходив до кожного, тиснув руку і казав:

– Прости мене.

І кожен відповідав:

– Усе гаразд.

І всяк захотів щось сказати, аби розвіялись будь‑які сумніви у тому, що останні події бодай якось затьмарили їхні стосунки. Це мали б бути якісь прості, звичайні і зрозумілі слова, та, мов навмисне, нікому нічого не спадало на думку. Але вони навіть не встигли відчути себе незручно у цій ситуації, бо до Аслана саме підійшов один із леопардів:

– Пане, прибув посланець від ворога. Він просить авдієнції.

– Нехай підійде, – промовив Аслан.

Леопард відійшов, а невдовзі повернувся із гномом Чаклунки.

– З чим ти прийшов, сину безодні? – запитав Аслан.

– Королева Нарнії і Володарка Самотніх Островів вимагає запевнення своєї безпеки. Тоді вона прийде порозмовляти з тобою про справу, яка однаково торкається вас обох, – доповів гном.

– Королева Нарнії, аякже! – не втримався пан Бобер. – Оце нахабство…

– Спокійно, Бобре, – сказав Аслан. – Невдовзі всі імена буде повернено їхнім істинним володарям. А зараз не будемо сперечатися. Перекажи своїй володарці, сину безодні, що я обіцяю їй повну безпеку за умови, що вона залишить свою паличку під отим великим дубом.

Це узгодили і двоє леопардів пішли разом із гномом, аби пересвідчитися, що Асланову умову дотримано.

– А що коли вона оберне леопардів у камінь? – прошепотіла Люсі до Пітера. Гадаю, що леопарди теж про це подумали, бо аж вигнули спини і попіднімали сторч хвости, як коти, що побачили перед собою здоровецького грізного собаку.

– Все буде добре, – прошепотів у відповідь Пітер. – Він не посилав би їх, якби не був певен у їхній безпеці.

За кілька хвилин з'явилася й сама Чаклунка. Вона піднялася на вершину пагорба і рушила просто до Аслана. Вона підійшла майже впритул і зупинилась перед ним. Трійко дітей, які ще ніколи не бачили її обличчя, відчули, як мурашки поповзли їм по спинах: такий‑бо страшний був її вид. Серед звірів прокотилося приглушене гарчання і рик. Хоча надворі світило ясне весняне сонце, усіх раптово пробрав крижаний холод. Лише двом, здавалося, нічого не заважало: це були Аслан і Чаклунка. Дивно ж виглядали ці два лики – золотавий і мертвотно‑білий – поруч одне з одним. Чаклунка уникала погляду Аслана, і пані Бобриха відразу це зауважила.

– У тебе тут зрадник, Аслане, – вимовила Чаклунка. Звичайно, кожен із присутніх здогадався, що вона має на увазі Едмунда. Проте Едмунд зараз – після всього, що довелося пережити, та після вранішньої розмови – найменше турбувався про себе. Він тільки увесь час невідривно дивився на Аслана. Здавалося, хлопець зовсім не намагався вникнути, куди ото хилить Чаклунка.

– Так, справді, – відповів Аслан. – Але він не тебе зрадив.

– Чи ти забув Древнє Передання? – поспитала Чаклунка.

– Скажімо, таки призабув, – сумно похитав головою Аслан. – Розкажи нам про Древнє Передання.

– Розказати вам? – перепитала Чаклунка. Її голос майже зривався на вереск. – Розказати тобі, що написано на Камінному Столі, який ото стоїть біля нас? Розповісти тобі, про що кажуть древні письмена, вирізані на жертовному камені, що на Заповідному Пагорбі? Розповісти, що вирізьблено на скіпетрі Володаря? Принаймні тобі відома Магія, яку Володар заклав ув основу існування Нарнії від самого її початку. Ти знаєш, що кожен зрадник належить мені як моя законна здобич і що за кожну зраду я маю право вбивати.

– О, – озвався пан Бобер, – так ось як тобі прийшла у голову фантазія оголосити себе королевою. Ти ж була катом у Володаря. Тепер розумію.

– Годі, Бобре, – зупинив його Аслан. З його грудей вихопився низький рик.

– Так ось, – вела далі Чаклунка, – людська істота належить мені. Я забираю її життя. Її кров – моя власність.

– Тоді підійди і забери його, – прогудів буйвол із людською головою.

– Дурню, – гарикнула Чаклунка і жорстока посмішка скривила її вуста, – невже ти гадаєш, що твій господар може силою позбавити мене моїх прав? Він обізнаний із Древнім Переданням ліпше за тебе. Він знає: якщо я не отримаю крові у викуп, як велить Закон, уся Нарнія занепаде і згине від вогню й води.

– Істинна правда, – погодився Аслан. Я не заперечую цього.

– О Аслане, – прошепотіла Сюзан йому на вухо, – чи не можемо ми… маю на увазі, ти не віддаси його, правда ж? Хіба не можна якось змінити це Древнє Передання? Невже не можна нічого вдіяти?

– Діяти супроти Магії Володаря? – мовив, обернувшись до неї, Аслан. Здавалося, обличчя його заступила тінь. Більше ніхто не зважився про це з ним заговорити.

Едмунд стояв по інший бік від Аслана і не відривав від нього очей. Від хвилювання йому перехопило подих:. Спершу хлопець було подумав: може, варто щось сказати, – але відчув, що від нього нічого зараз не вимагається, треба тільки чекати і скоритися волі Аслана.

– Відійдіть усі, – звелів Аслан, – я мушу поговорити з Чаклункою сам‑на‑сам.

Усі виконали наказ. Хвилини тягнулися нестерпно довго. Усі були вкрай напружені, поки Лев та Чаклунка упівголоса вели свою бесіду. Люсі скрикнула:

– Ох, Едмунде! – і заплакала.

Пітер обернувся спиною до всіх і дивився у далечінь, де мріло море. Бобри взялися за лапи і стояли, похиливши голови. Кентаври важко переступали з ноги на ногу. Та невдовзі всі притихли і навіть було чути джмеля, який саме пролетів угорі, а знизу, з лісу, долинали пташині співи і легенький легіт листя. Розмова між Асланом та Чаклункою, здавалося, не закінчиться ніколи.

Нарешті Аслан промовив:

– Можете підійти. Я владнав справу. Вона не посягатиме більше на кров вашого брата.

Усі полегшено зітхнули. Рядами покотився приглушений гомін.

Чаклунка вже йшла було геть, із виразом недоброго тріумфу на обличчі, коли раптом спинилася, обернулася до Аслана і спитала:

– Але чи можу я бути певна, що ти дотримаєш обіцянку?

– Гр‑р‑р! – грізно заревів Аслан, звівшись на задні лапи зі свого трону. Його велика паща відкривалася ширше і ширше і з неї виривався гучний рик. Чаклунка на якусь мить завмерла, роззявивши рота, видивившись на Аслана, а тоді підібрала мантію і чкурнула щодуху.