Розділ 7. День із бобрами

Поки хлопці ото собі розмовляли, дівчатка раптом в один голос скрикнули: «Ой!» – і зупинилися.

– Малинівка! – вигукнула Люсі. – Малинівка! Вона полетіла.

Пташка справді зникла з поля зору.

– І що ж нам тепер робити? – поспитав Едмунд, кинувши на Пітера виразний погляд, мовляв: «Ну, чи я тобі не казав?»

– Тихо! Дивіться! – прошепотіла Сюзан.

– Що? – відгукнувся Пітер.

– Щось ворухнулося поміж дерев, он там, ліворуч. Діти напружили зір, намагаючись щось розгледіти.

Тепер уже ніхто з них не почувався у безпеці.

– Ой, знову, – зашепотіла через якусь хвилину Сюзан.

– Я теж бачив, – сказав Пітер, – воно там. І щойно сховалося за те велике дерево.

– Що ж це? – спитала Люсі, з цілої сили намагаючись не втратити самовладання.

– Хай що там таке, – промовив Пітер, – але воно бавиться з нами у піжмурки. І не хоче, щоб його бачили.

– Ходімо додому, – сказала раптом Сюзан. І тоді, хоча ніхто не вимовив цього вголос, всі раптом усвідомили те, що перед тим Едмунд говорив Пітерові: вони заблукали.

– На що воно схоже? – спитала далі Люсі.

– Це… це якесь звірятко, – відповіла Сюзан. – Ой, дивіться! Дивіться! – вигукнула за хвильку. – Та швидше! Ось воно!

І тут усі побачили пухнасту вусату мордочку, що виглядала з‑за дерева. Але тепер звірятко не ховалося, а піднесло лапку до рота – ну зовсім як людина, яка ото прикладає пальця до уст, аби подати знак мовчати. Потім звірятко зникло. Діти затамували подих. За якусь мить незнайомець вигулькнув з‑за дерева, озирнувся довкола, ніби боявся, що за ним підглядають, прошепотів «чш‑ш», зробив їм знак підступити ближче до того місця, де він стояв, і знову зник

– Я знаю, хто це, – сказав Пітер. – Це бобер. Я бачив його хвоста.

– Він хоче, щоб ми підійшли до нього, – зауважила Сюзан, – і перестерігає, щоби не зчиняли галасу.

– Бачу, – відповів Пітер. – Питання тільки в тому, йти до нього чи ні. Як гадаєш, Люсі?

– Я думаю, це добрий бобер, – промовила Люсі.

– Можливо, але звідки нам про це знати? – висловив сумнів Едмунд.

– Але хіба не можна ризикнути? – сказала Сюзан. – Гадаю, нема сенсу отут стовбичити. Крім того, я хочу їсти.

Тим часом бобер знову вистромив голову з‑за дерева і зосереджено подав їм знак.

– Пішли, – вирішив Пітер, – побачимо, що він хоче. Тримаймося разом. Хіба ми не дамо собі раду з одним бобром, коли раптом виявиться, що він ворог?

Після цих слів діти збилися докупи і рушили до дерева. Вони обійшли збоку стовбур і там нарешті зустрілися з бобром. Дочекавшись їх, він хрипко прошепотів:

– Далі, ходімо далі. Сюди, праворуч. На галявині ми в небезпеці! – і посунув у хащі.

Бобер завів їх у суцільну гущавину, де сплелися кронами докупи чотири сосни і де під ногами була земля та повно хвої, бо сніг не міг пробитися крізь щільне гілля, й лише тоді розпочав розмову.

– Ви сини Адама і доньки Єви? – поспитав він.

– Так, ми з них, – відповів Пітер.

– Чш‑ш! – прошепотів бобер. – Не так голосно, прошу вас. Навіть тут небезпечно.

– Чому? Кого Ви боїтеся? – спитав Пітер. – Тут, крім нас, нікого немає.

– Дерева, – відказав бобер, – вони також слухають. Багато з них – наші друзі, але є й такі, що можуть донести їй… знаєте, про кого я, – і скрушно похитав головою.

– Якщо вже заговорили про те, хто на чиєму боці, – вступив у розмову Едмунд, – то як нам знати, що Ви – друг?

– Не потрактуйте це як нечемність, – додав Пітер, – але, бачите, ми тут зовсім недавно.

– Ваша правда, ваша правда, – зацокотів бобер. – Ось мій доказ.

Із цими словами він витягнув якусь маленьку білу річ. Діти з цікавістю глянули на неї і раптом Люсі вигукнула:

– Ну звичайно! Це мій носовичок – я залишила його бідолашному панові Тамнасу.

– Саме так, сказав бобер. – Бідолаха напередодні дізнався, що його арештують, і передав хустинку мені. Він сказав: якби із ним щось трапилось, я повинен зустріти вас тут і завести до…

Тут бобер примовк і таємничо кивнув їм. Тоді поманив їх іще ближче до себе. Діти збилися докупи тісно‑тісно, аж відчували лоскіт на щоках від дотику бобрових вусів, і бобер прошепотів своїм низьким голосом:

– Кажуть, Аслан у дорозі, а може, вже й прибув.

І тут трапилась дивовижна річ. Ніхто з дітей не знав, хто такий Аслан, зрештою, як і ми з вами, проте коли бобер вимовив це, кожен відчув щось особливе. Можливо, подібне колись траплялося з вами уві сні, коли хтось промовляв до вас, а ви не розуміли слів, але відчували, що в них криється щось надзвичайно важливе. І часом це лякало вас, перетворюючи сон у жахливе марення, або ж потаємний зміст незнайомих слів дивував і захоплював настільки, що сон той залишався у пам'яті на все життя і вам хотілося, аби він повторився знову і знову. Так було і тепер. Коли прозвучало ім'я Аслана, кожен із дітей відчув, як щось підстрибнуло у нього всередині. Едмунда охопив незбагненний, таємничий жах. Пітер відчув у собі хоробрість і відвагу. Сюзан здалося, ніби якісь невимовно вишукані пахощі розлились у повітрі або зазвучала неземної краси і сили мелодія. А в Люсі з'явилось таке відчуття, яке буває, коли ви прокидаєтесь удосвіта і згадуєте, що нині свято або ж розпочинаються канікули.

– А що з паном Тамнасом? – поспитала Люсі. – Де ж він?

– Чш‑ш, – сказав бобер, – не тут. Я мушу провести вас туди, де зможемо нарешті поговорити і, ясна річ, пообідати.

Тепер уже всі, окрім хіба що Едмунда, цілком довіряли боброві, і всі, у тому числі й Едмунд, дуже втішилися, почувши слово «обід», тому поквапились за новим другом. Бобер трюхикав дуже швидко, до того ж вибирав найгустіші хащі. Вони йшли вже більше як годину і всім страшенно дошкуляли втома і голод, коли врешті ліс перед ними розступився, а дорога пішла донизу. За хвилину вони опинились під відкритим небом. Сонце ще ясно світило і перед мандрівниками постав чудовий краєвид.

Вони стояли на краю крутого виярка, по дні якого текла (властиво, текла б, як би її всуціль не скувала крига) широка ріка. Якраз під ними ріку перетинала гребля. Коли діти це побачили, то відразу собі пригадали, що бобри завжди споруджують греблі, отож були певні, що не хто інший як пан Бобер оце вибудував. Вони також помітили, що на вусатій мордочці Бобра з'явився підкреслено скромний вираз, який буває у людей, які показують вам сад, який вони виростили своїми руками, або читають оповідання, яке самі написали. Звичайна ввічливість вимагала, аби Сюзан сказала:

– Яка мила гребелька!

І пан Бобер на цей раз не прошепотів «чш‑ш», а заговорив:

– Та що ви, що ви, така дрібниця! Та й робота ще не закінчена.

Вище від греблі була глибока заводь, тільки тепер її, звісно, ховав товстий шар темно‑зеленого льоду. І нижче від греблі теж був лід, але вода там застигла у розмаїтих вигадливих формах: мабуть, ударив мороз і в одну мить пінистий водоспад скувало кригою. А де вода лилася через греблю чи просочувалась крізь неї, тепер сліпила очі стіна з бурульок і гребля з цього боку виглядала наче обплетена квітами, вінками й гірляндами з білого‑білісінького цукру. Посеред греблі, майже на її гребені, випинався смішний будиночок, схожий радше на великий вулик. З отвора в даху снув димок, і це відразу нагадало про обід. А якби ви були вже такі голодні, як ото наші мандрівці, то вам би ще більше захотілося їсти.

Оце те, що побачили діти. Але Едмунд устиг роздивитися ще щось. Трохи нижче у велику ріку впадала притока. Річечка витікала з маленького видолинка. Глянувши туди, Едмунд помітив два невисокі пагорки і був майже певен, що саме їх показувала йому Біла Чаклунка, коли вони прощалися біля ліхтаря. Отже, подумав він, десь отам і має бути її палац – менше як миля ходи звідси. А ще він згадав про рахат‑лукум, про те, що стане королем (“Цікаво, як це сприйме Пітер?” – подумав ото собі), і йому спало на гадку щось вельми нехороше.

– От ми й прийшли, – промовив пан Бобер. – Здається, пані Бобриха вже чекає на нас. Ходіть за мною. Але будьте обережні і не посковзніться мені.

Гребінь греблі був досить широким, аби по ньому пройти, але ж іти доводилося по суцільному льоді. З одного боку заводь замерзла врівень із верхівкою греблі, зате з іншого боку був небезпечний обрив. Діти просувались гусачком за паном Бобром до середини греблі, а звідтам було ген‑ген видно річку в обидвох керунках. Нарешті подорожні зупинились перед дверима будиночка.8

– Ми вже тут, мамо Бобрихо, – загукав пан Бобер. – Я знайшов їх. Це сини та доньки Адама і Єви, і всі увійшли досередини.

Перше, що почула Люсі, зайшовши до хатки, було якесь скрекотіння, а далі в кутку побачила добродушну стареньку Бобриху, яка зосереджено сиділа за швейною машинкою, закусивши в зубах нитку. Звідтіля і долинав той звук Як тільки всі увійшли, господиня кинула роботу і підвелася.

– Нарешті ви з'явились! – жваво промовила вона, простягуючи до них свої поморщені лапи. – Нарешті! Хто б міг подумати, що я доживу до цього дня! Картопелька вже кипить, чайник свистить. Думаю, тату Бобре, що ти і рибки принесеш нам.

– Аякже, чому ж ні, – відповів пан Бобер.

Він вийшов із хатки і почалапав навпростець до ополонки, яку щодня наново прорубував сокирчиною. Пітер пішов із ним. Вони прихопили зі собою відро. Пан Бобер присів майже на край ополонки – холод його, здається, зовсім не лякав, – і завмер, втупившись у гладінь води. Раптом блискавично викинув уперед лапу – і тієї ж миті витягнув чудового пструга. І ще, і ще… аж набралося повне відерко.

Тим часом дівчатка допомагали пані Бобрисі: долили води у чайник, застелили стіл, накраяли хліба, запхали тарелі до печі, щоб нагрілися, із бочки, яка стояла собі в куточку, націдили велику гальбу пива для пана Бобра і поставили на плиту пательню, щоби добре розігрілась олива. Люсі подумала, що у Бобрів дуже затишно, хоча їхня хатинка зовсім не схожа на печеру пана Тамнаса. Тут не було ні книжок, ні картин, а замість ліжок до стін прикручено лежаки, як на кораблі. Зі стелі звисали окости та вінки цибулі, попід стінами рядами вишикувались ґумові чобітки, з гачків звисали дощовики, в кутку лежали сокирки, ножиці, лопати, шуфельки, поруч стояла макітра з макогоном, а також вудки, тенета і підсаки. Обрус на столі був чистенький, із грубого домотканого полотна.

Коли повернулися Пітер і пан Бобер, олива на пательні вже добре булькала. Рибу пан Бобер устиг почистити і вительбушити ще надворі. Можете хіба собі уявити, що за пахощі здіймалися з пательні, на якій смажились свіженькі пструги, і з яким нетерпінням голодні діти чекали, коли ж та риба буде готова, і як уже бурчало у їхніх животах від голоду. Та ось нарешті пан Бобер сказав: «Ну, майже готово». Сюзан, відцідивши картоплю, переклала її у горщик і поставила збоку на плиту, аби трохи підсушити. Люсі допомогла пані Бобрисі викласти смажених пстругів на таріль. Й ось уже всі мостилися зі своїми стільчиками‑триніжками (а у Бобровій хаті всі стільчики мали по три ніжки, окрім хіба крісла‑гойдалки, яке належало панові Боброві – воно стояло за коминком) навкруж столу. Посеред столу стояв гладущик сметанки для дітей (а пан Бобер віддавав перевагу пиву) і великий кавалок жовтенького масла – кожен міг собі брати до картоплі скільки забажає. А ще всі діти думали – і я з ними цілком згоден – що ніщо не може зрівнятися зі смаком свіжої риби, особливо якщо її зловили лише півгодини тому і щойно зняли з пательні. Пструги швиденько зникли з тарелі – і тут пані Бобриха вийняла із печі великий і пишний, ще теплий, завиванець з повидлом! Далі вона підсунула ближче до вогню чайник, отож як тільки гості розправилися і з завиванцем, можна було розливати чай. Кожен узяв своє горнятко в руки, а тоді, мов за командою, всі відсунулися від столу й обіперлися об стіну. Зайве й казати, що вигляд у них був просто‑таки блаженний.

– А тепер, – пан Бобер, відсуваючи набік порожню гальбу і притягуючи до себе горня із чаєм, – можемо братися до справи. Ось я тільки викурю люльку, якщо ви, звичайно, не заперечуєте. О, знову сніг падає, – за якусь хвилину мовив він, косуючи одним оком на вікно. – Дуже добре. Це значить, що нам нема чого боятися: гм, якщо хтось і спробує вистежити нас, то не знайде ніяких слідів.