Розділ 6. У лісі

– Хоч би Макреді вже вивела тих туристів, – прошепотіла Сюзан. – У мене така судома!

– Тут смердить нафталіном! – сказав Едмунд.

– Напевно, у всі кишені понапихали проти молі, – промовила Сюзан.

– Щось штрикає мене в спину, – озвався й Пітер.

– Слухай, а тобі не зимно? – поспитала Сюзан.

– А справді, коли ти це сказала, я відчув холод, – відповів Пітер. – Та й вогко з біса. Що тут діється? Я сиджу на чомусь мокрому. І з кожною хвилиною стає ще гірше.

Хлопець ледве звівся на ноги.

– Виходьмо, – сказав Едмунд, – вони вже забралися.

– О‑ой! – раптом вигукнула Сюзан. Всі кинулись до неї з питанням, що трапилось.

– У мене за спиною дерево, – здивовано говорила Сюзан. – Бачите? А звідтам пробивається світло.

– Справді, – сказав Пітер. – Гляньте туди… і туди. Скрізь дерева. А під ногами – сніг! Гей, якщо я зрозумів, ми таки потрапили до лісу Люсі.

Тепер жодного сумніву у цьому не було. Четверо дітей стояли, кліпаючи очима від несподіваного денного світла. Тут була зима. Позаду висіли шуби, а попереду перед дітьми немов завмерли дерева, геть накриті снігом.

Пітер рвучко обернувся до Люсі.

– Вибач, що я тобі не вірив, – сказав він. – Вибач. Ось моя рука: мир?

– Мир, – відповіла Люсі і вони потиснули одне одному руку.

– Так, – промовила Сюзан, – і що нам робити далі?

– Що робити? – перепитав Пітер. – Як що? Іти в ліс, що ж іще?

– Ух, – сказала Сюзан, притупуючи ногами, – а тут холодно. Як гадаєте, може, варто вдягнути шубки?

– Але ж вони не наші, – завагався Пітер.

– Я впевнена, що ніхто нас не сваритиме, – сказала Сюзан. – Ми ж не винесемо їх із дому, ба навіть не будемо витягувати зі шафи.

– Я й не подумав про це, Сю, – сказав Пітер. – Звичайно, в такому разі можна взяти. Ніхто не скаже тобі, що ти поцупила шубу, якщо вона висітиме в шафі. Та й уся ця країна, напевно, міститься у шафі.

Те, що запропонувала Сюзан, було дуже доречним, отож діти відразу повбиралися. Шуби були завеликі і сягали аж до п'ят, відтак скидалися радше на королівські мантії. Зате усім стало набагато тепліше. Ну а ще, розглядаючи один одного, вони подумали, що тепер їхні строї більше пасують до місця, де вони ото опинилися.

– Ми можемо бавитися у дослідників Арктики, – сказала Люсі.

– Тут і без забави усе таке цікаве, – відповів Пітер і перший рушив углиб лісу. На небі зібралися важкі темні хмари: здавалося, ось‑ось почнеться хурделиця.

– Слухайте, – раптом озвався Едмунд, – аби вийти до ліхтаря, треба взяти трохи ліворуч.

Едмундові‑бо на цей момент геть вилетіло з голови: він же мав удавати, буцім ніколи не бував у цьому лісі! І не встиг він ще й доказати до кінця, як зрозумів, що спалився. Всі стали мов укопані і вражено видивились на нього. Пітер присвиснув.

– Значить, ти справді тут був, – сказав він. – Лю говорила, що зустріла тебе тут, а ти зробив з неї брехунку.

Запала глибока тиша.

– От в'їдливий тхір! – здвигнув плечима Пітер і замовк Дійсно, що тут іще скажеш? Через якусь хвилину вся четвірка рушила далі. Лише Едмунд бурмотів собі під ніс:

– Гаразд, я віддячу вам за все, ви, купа самозакоханих вар'ятів.

– Куди нам усе‑таки йти? – спитала Сюзан радше аби змінити тему.

– Я гадаю, що Лю могла би бути за провідника, – відповів Пітер. – Чесне слово, вона на це заслуговує. Куди ти нас поведеш, Лю?

– Давайте навідаємо пана Тамнаса, – запропонувала Люсі. – Це той милий фавн, про якого я вам розповідала.

Усі погодились і жваво рушили, гупаючи ногами. Люсі виявилася добрим ватажком. Спочатку дівчинка не була певна, чи зможе відшукати дорогу, але ось упізнала покручене дерево в одному місці, а згодом пеньок ув іншому і вивела їх туди, де серед горбів у маленькій долинці мешкав пан Тамнас. Мандрівники підійшли до дверей печери, проте там їх підстерігала прикра несподіванка.

Двері були зірвані із завіс і потрощені на друзки. Всередині у печері панували темрява і холод, а пахло так, наче тут уже кілька днів ніхто не жив. Через відкритий вхід понамітало снігу і він купками лежав на підлозі упереміш із чимось чорним. Це були головешки з вогню та попіл. Хтось навмисне розкидав їх по кімнаті, а потім ще й затоптав. Скрізь на долівці лежали биті черепки, а портрет фавнового батька було потято ножем на клапті.

– Оце так раз! – обізвався Едмунд. – Не варто було іти сюди.

– А це що? – нахилився Пітер. Він помітив на килимку клаптик паперу, прибитий цвяхом до підлоги.

– Там щось написано? – спитала Сюзан.

– Здається, так, – відповів Пітер, – тільки я нічого не можу прочитати, тут зовсім темно. Давайте вийдемо звідси.

Всі вийшли надвір і скупчились навколо Пітера, а він читав:

«Колишній власник цього житла, фавн Тамнас, перебуває під арештом й очікує на суд за звинуваченням його у державній зраді її імператорської величності Джейдіс, Королеви Нарнії, володарки замку Кеа‑Перевел, імператриці Самотніх Островів і таке інше, а також за звинуваченням у підтримці ворогів її величності, наданні притулку шпигунам та у братанні з людьми.

Підпис: Маугрім, капітан Таємної Поліції.

Хай живе Королева!»

Діти вражено перезирнулись.

– Не знаю, чи мені так уже тут подобається, – сказала Сюзан.

– Хто ця королева, Лю? – спитав Пітер. – Ти щось чула про неї?

– І зовсім вона не королева, – відповіла Люсі, – а страшна відьма, Біла Чаклунка. Всі лісові мешканці ненавидять її. Вона зачарувала цілу країну і тепер тут завжди зима, але ніколи не настає Різдво.

– Не знаю, варто… чи варто нам іти далі, – мовила Сюзан. – Кажу, тут не так уже й безпечно, в будь‑якому разі, не виглядає, аби нам було дуже весело. І з кожною хвилиною стає холодніше, і ми не взяли зі собою ніяких харчів. Може, повернемось додому?

– Але ж не можемо, – вигукнула Люсі, – невже ти не розумієш? Ми не можемо вернутися додому після того, що сталося. Це через мене бідний фавн втрапив у халепу. Він сховав мене від Чаклунки і показав дорогу назад. Оце і є переховування ворогів королеви та приятелювання з людьми. Ми просто мусимо спробувати його визволити.

– Ага, багато ми зробимо, – кинув Едмунд, – коли навіть не взяли собі їсти.

– Та замовкни, ти! – вигукнув Пітер, який усе ще був сердитий на Едмунда. – Що думаєш, Сюзан?

– На жаль, мені здається, що Лю має рацію, – відповіла Сюзан. – Я не хочу йти далі і багато віддала б, аби ми сюди ніколи не потрапляли. Але, відчуваю, треба спробувати якось допомогти панові Як‑там‑його‑звати – маю на увазі фавна.

– Я теж так думаю, – мовив Пітер. – Мене тільки турбує, що в нас нема що їсти. Я би казав повернутись назад і набрати чогось із комори, але не знаю, чи схочемо ми повернутися у цю країну знову, коли вже звідси виберемося. Гадаю, треба йти далі.

– Так, – разом відповіли дівчата.

– Якби тільки знати, куди того бідолаху запроторили! – зітхнув Пітер.

Вони ще стояли, не знаючи, що діяти, коли раптом Люсі скрикнула:

– Гляньте! Бачите отам малинівку з червоними грудьми? Це перша пташка, яку я тут побачила. Цікаво, чи розмовляють птахи в Нарнії? Бо виглядає, ніби вона хоче нам щось сказати.

Дівчинка підняла голову і звернулась до пташки:

– Коли Ваша ласка, чи не сказали б Ви нам, куди забрали фавна Тамнаса?

Вимовивши це, Люсі зробила крок до малинівки. Пташка тут же спурхнула, але сіла на сусіднє дерево, а далі дуже уважно подивилась на них, немовби розуміла все, що вони говорили. Четверо дітей, наче заворожені, ступили кілька кроків за нею. Малинівка перелетіла на наступне дерево і ще раз уважно на них глянула. Ви напевно ніколи не бачили малинівки з такими ясними очками і з такими червоними грудьми!

– Знаєте що? – сказала Люсі. – Мені здається, вона запрошує нас іти за нею.

– Мені теж так здається, – підтримала її Сюзан. – Як гадаєш, Пітере?

– Що ж, можна спробувати, – відповів Пітер.

Виглядало, що малинівка чудово все зрозуміла. Вона перепурхувала з дерева на дерево, тримаючись на кілька кроків попереду дітей, щоб вони могли йти за нею. Шлях яким вона їх вела, поволі спускався вниз. Малинівка знову й знову сідала на якусь гілку і сніжинки сипались на землю. Невдовзі хмари на небі розійшлися, виглянуло зимове сонце і сніг навколо заблискотів сліпучими переливами. Діти йшли вже десь більше як півгодини. Дівчатка були попереду й Едмунд звернувся до Пітера:

– Якщо ти вже трохи охолов, то я щось тобі скажу, звичайно, якщо захочеш мене вислухати.

– Що таке? – спитав Пітер.

– Чш‑ш! Не так голосно, – прошепотів Едмунд, – бо ще дівчат перелякаємо. Чи ти усвідомлюєш, що ми робимо?

– А що? – знову запитав Пітер, знизивши голос до шепоту.

– Ми йдемо за кимсь, про кого нічого не знаємо. Хіба нам відомо, на чиєму боці цей птах? Може, він заманює нас у пастку.

– Гм, зле. Але малинівка… У всіх історіях, які я читав, пташки завжди були добрі. Я впевнений, що малинівка не може бути на ворожому боці.

– Якщо про це вже зайшла мова, то хто тоді ворог? Звідки нам відомо, що фавн належить до друзів, а королева (так, я знаю, говорилося, що вона відьма) – до ворогів? Насправді ми нічого не знаємо про жодного з них.

– Але ж фавн урятував Люсі.

– Це він так сказав. Хіба ми знаємо? І ще одне: чи хтось бодай приблизно уявляє собі, як нам звідси вертати додому?

– О Господи! – вигукнув Пітер. – Я про це не подумав.

– А про обід ліпше й не згадувати, – підсумував Едмунд.