Інші види визнання

ТТо інших видів визнання, J І які практикувалися держа­вами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторо­ни»; «воюючої сторони». Відповідно до новітнього міжна­родного права його норми поширюються і на «організо­вані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні си­ли» на території держави, де діє законний уряд.

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на­ціонально-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юри­дичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Дру­гої світової війни, наприклад при визнанні окремими дер­жавами Антифашистського Віча Югославії, Польського

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Інші види визнання

комітету національного визволення, Французького комі­тету національного визволення.

Особливого поширення практика такого визнання на­була в період ліквідації колоніальної системи 60—70-х років XX ст. Національно-визвольні рухи визнавалися як окремими державами, так і міжурядовими організаціями, насамперед ООН та Організацією африканської єдності, котрі надавали їм статусу спостерігачів. Як справедливо зазначалося в правовій літературі, своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно надавалося не нації чи, власне, народу, а національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організації, що його очолює і провадить боротьбу¹. Таким визнанням користувалися, наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки, Народ­ний рух за визволення Анголи, сьогодні таке визнання має Організація визволення Палестини.

Головним юридичним наслідком цього визнання було те, що за таким військово-політичним керівництвом або організацією опору, які виборювали незалежність народів, визнавався статус їхнього законного представника з пев­ним обсягом міжнародної правосуб'єктності. Як суб'єкти міжнародного права вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, ук­ладати або приєднуватися до певних міжнародних угод, брати участь у роботі міжнародних організацій і конфе­ренцій. Концепція правосуб'єктності та визнання народів, які виборюють своє звільнення і державну незалежність, під кутом зору сучасних міжнародних стосунків втратила актуальність, але не втратила свого значення.

В літературі зазначалося, що такі види визнання, як визнання «воюючої сторони» і «сторони, яка повстала», є цікавими лише з історичного погляду громадянських воєн минулого. Проте збройні конфлікти наприкінці XX ст., наприклад на території колишніх СФРЮ та СРСР, Афга­ністану, Анголи, інших держав, привертають увагу до між­народної практики вирішення конфліктних ситуацій, у яких стикаються інтереси законного уряду, повсталої або воюючої сторони, третіх держав.

¹ Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­народное право. С. 68.

Зазвичай визнання «воюючої сторони» є можливим у тому разі, якщо вона відповідає чотирьом умовам: у ме­жах території однієї держави починаються явні та чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими озброєними групами; воююча сторона контро­лює істотну частину території; воюючу сторону складають організовані групи, що здійснюють військові дії під керів­ництвом командування відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується у збройних кон­фліктах; наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає такі формування, визначити своє ставлення до учасників конфлікту. Останнє засвідчує: якщо конфлікт аж ніяк не торкається інтересів третьої держави, то визнання нею такого утворення може розгля­датися як дія, що заохочує повстанців, а також втручання у внутрішні справи держави. Правові наслідки такого ви­знання полягають, по-перше, в поширенні на воюючі сто­рони законів та звичаїв війни, а по-друге, в тому, що за­конний уряд не несе відповідальності за дії визнаної «во­юючої сторони» перед державами, що її визнали. Відо­мим історичним прикладом є визнання повстанців пів­денних штатів як воюючої сторони Великобританією, Францією та іншими країнами під час громадянської вій­ни в США 1861 p.

У разі коли іноземні держави внаслідок будь-яких мір­кувань не визнавали на території держави збройних груп, які протидіють урядові як «воююча сторона», наприклад у зв'язку з відсутністю необхідних визначальних чинників, проте не розглядають таких утворень, як бандитські угру­повання озброєних злочинців або порушників закону, в минулому для їхнього визначення іноді вживався термін «повстала сторона». Складно з'ясувати якісь загальноприй­няті узвичаєні юридичні наслідки такого визнання. Йдеть­ся здебільшого про індивідуальне бажання держав здійсню­вати з повстанцями хоч якісь тимчасові відносини, наприк­лад одержання ними гуманітарної допомоги, надання пра­ва притулку або політичної підтримки.

Як у випадку визнання іноземною державою «воюю­чої сторони», так і в разі визнання «повсталої сторони» йдеться не про надання їм будь-якого юридичного стату­су, а про визначення об'єкта дії певних міжнародно-пра­вових договірних або звичаєвих норм.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Форми визнання

Сучасне міжнародне право не передбачає таких ви­дів визнання, розглядає їх як втручання у внутрішні справи країни, але конвенційно закріпило інститут між­народного гуманітарного права захисту жертв неміжна-родних збройних конфліктів, у якому вирізняє такі утво­рення, як «організовані озброєні угруповання» та «ан­тиурядові збройні сили». Міжнародно-правові норми визначили ці утворення та вимоги, яким вони повинні відповідати на території держави, де діє законний уряд. Так, ст. З, спільна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткового протоколу II, передбачає, що зброй­ний конфлікт неміжнародного характеру постає тоді, коли в межах території однієї держави починаються яв­ні й чітко визначені військові зіткнення між її зброй­ними силами та іншими організованими озброєними угрупованнями, а також коли антиурядові збройні сили, організовані під керівництвом відповідального коман­дування, здійснюють такий контроль над частиною те­риторії, що дає їм можливість провадити безупинні та узгоджені воєнні дії. В цих ситуаціях держави-учасниці вказаних конвенцій повинні застосовувати настанови конвенцій до осіб, які входять до складу таких озброє­них угруповань, щодо їхніх прав та основних свобод. Проте зазначена стаття проголошує, що застосування цих положень не буде торкатися юридичного статусу сторін, які перебувають у конфлікті.