Визнання держав

одо правової сутності та юридичного значення ви­праві тривалий час існу­ють дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт виз­нання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Теорія доводить, що саме акт визнання

іншими державами створює нову державу, породжує і за­безпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові дер­жави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовари­ства створюються на підставі бажання і згоди вже існую­чих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі тео­ретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппен-гейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови ре­ально існуючим державам у визнанні за політичними мо­тивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'яз­ком, а не питанням політичних міркувань¹. Вчений наго­лошує не на політичному, а на правовому характері кон­ститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді за­лишаються традиційні питання її супротивників про на­явність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома держа­вами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизна­на держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнарод­но-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичає­вих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнарод­ного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження сто­совно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконсти­туційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжна­родного права і без офіційного визнання². І. 1. Лукашук

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

² Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­
народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998.
С. 65.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

зазначає, що визнання держави є одностороннім актом, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим — її міжнародно-правову суб'єктність, але щойно-створена держава стає суб'єктом міжнародного права че­рез обставини власне факту створення суверенного фор­мування¹.

Можна стверджувати, що визнання конститутивне в політичному сенсі. Це означає, що існуючі держави виз­нають нове утворення як державу, що є свідченням виз­нання з їхнього боку її політичного статусу і згоди на встановлення міжнародних стосунків. Це не означає, що акт визнання юридично конститутивний, бо юридичні права та обов'язки держави виникають не в результаті її визнання іншими державами, а в результаті набуття нею необхідних елементів державності, передбачених міжна­родним правом для будь-якої країни. Про це йдеться в декларативній теорії визнання.

На відміну від конститутивної теорії, декларативна те­орія виходить з того, що визнання є лише декларацією, що констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнарод­ного права. Держава стає суб'єктом міжнародного права в результаті самого факту свого утворення, незалежно від визнання будь-ким. Тобто нова держава набуває міжна­родно-правової суб'єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту сво­го утворення.

Наукове обгрунтування і значення мають обидві докт­рини, проте на підтримку останньої схиляються все біль­ше авторитетних учених-практиків. Наприклад, цей прин­цип до вирішення питання було зафіксовано ще в резо­люції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) від 23 квітня 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, по­в'язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав»². У Статуті Американсь­ких держав, ухваленому в Боготі 1948 р., у ст. 9, присвя­ченій фундаментальним правам та обов'язкам держав, за­писано, що «політичне існування держави не залежить від

¹ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 316.

²Annuaire de L'lnstitut de Droit International. Paris, 1936. Vol. 39. P. 300; Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1. С. 106.

визнання її іншими державами. Навіть до визнання дер­жава має право на захист своєї цілісності і незалежно­сті...»¹. Югославська арбітражна комісія, створена Міжна­родною конференцією 1991 p., у своєму висновку № 1 проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту» і що «результати визнання іншими дер­жавами є суто декларативними»².

Практика держав, які відмовлялися протягом певного часу визнавати інші держави, наприклад ФРН та НДР, Арабські держави та Ізраїль, США і СРСР, також свідчить про те, що держави, які не визнають інших держав, не за­являли про те, що невизнані держави позбавлені міжна­родного статусу, їхня позиція полягала в тому, що визнан­ня не було надане насамперед із політичних міркувань.

Аналізуючи декларативну та конститутивну теорії виз­нання, слід зазначити, що коли на сьогодні перша з них має вирішальне значення в разі настання юридичних на­слідків у міжнародно-правовому плані, то друга — в між­державному і внутрішньодержавному. Так, політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обо­в'язків відповідно до міжнародного права не залежить від її визнання іншими суб'єктами міжнародного права, й у цьому разі об'єктивність декларативної доктрини очевид­на. Проте для правових стосунків конкретних держав що­до певних питань, наприклад розгляду в національних су­дах держав важливих матеріальних та фінансових позовів іноземних держав та урядів, винятково важливе значення матимуть рішення компетентної влади про визнання та­ких позивачів. Національні суди не компетентні визнава­ти держави або уряди, і для них у даному плані висновок про таке визнання компетентної державної влади матиме конститутивний характер.

Узвичаєно, що визнання — це право держав, проте сучасні міркування вчених-міжнародників і практика дер­жав свідчать про те, що надання визнання новим держа­вам дедалі частіше пов'язують із тим, чи задовольняють вони необхідні міжнародні вимоги державності та низку інших специфічних вимог. Характерними елементами державності, як засвідчують міжнародна теорія і практи-

¹ 119 United Nations Treaty Series. P. 49.

² 92 International Law Reports. P. 162.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

ка, є: населення, територія і політична організація влади. Наприклад, у ст. 1 Міжамериканської конвенції про пра­ва та обов'язки держав 1933 p., підписаної Сполученими Штатами й 19 латиноамериканськими державами, так ви­значено критерії державності в міжнародному праві: «Дер­жава як суб'єкт міжнародного права повинна мати на­ступні ознаки: а) постійне населення; б) певну територію; в) уряд і г) здатність вступати у стосунки з іншими дер­жавами»¹.

Вимога наявності в нових державах зазначених ознак характерна, наприклад, для практики надання визнання Великою Британією і США. Позиція США в цьому пи­танні полягала ось у чому: «З точки зору Сполучених Штатів, міжнародне право не вимагає від держави визна­вати інше утворення як державу... Ухвалюючи таку наста­нову, США традиційно регламентували наявність певних чинників. Ці чинники складають: ефективний контроль над певною територією і населенням; організовану уря­дову адміністрацію на цій території та спроможність до ефективних дій для провадження зовнішніх зносин і ви­конання міжнародних зобов'язань»².

Новітня практика засвідчує, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги. 16 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію, озаглавлену «Керівні принципи визнання но­вих держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій було затверджено загальну позицію стосовно цього про­цесу. В документі зазначено, що визнання нових держав потребує виконання ними таких умов: поваги до наста­нов Статуту Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі і в Паризькій Хартії, особливо щодо норм права, демократії і прав лю­дини; гарантії прав етнічних і національних груп та мен­шин відповідно до зобов'язань, ухвалених у межах ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирними засобами та відповідно до загаль­ної угоди; ухвалення всіх відповідних зобов'язань стосов­но роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а та­кож безпеки і регіональної стабільності; зобов'язання ви­рішувати всі питання щодо правонаступництва держав і

¹ Международное право в избранных документах. Т. 1. С 34.

² Digest of US Practice in International Law. 1976. P. 19—20.

регіональних суперечок відповідно до угод, включаючи, якщо це необхідно, звернення до арбітражу. 31 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство зробило заяву, в якій зазначалося, що Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казах­стан, Молдова, Туркменістан, Україна та Узбекистан за­певнили, що вимоги Керівних принципів будуть ними виконуватися. Відповідно держави-члени Співтовариства оголосили, що вони готові приступити до процесу виз­нання цих держав.

Такий тип визнання можна визначити як колективне, обумовлене визнання держав. Заслуговує на увагу факт поєднання країнами-членами Європейського Співтовари­ства у вирішенні питання визнання нових держав прин­ципів конститутивної і декларативної теорій. Без визнан­ня неможливе партнерство та співробітництво між ЄС і новими країнами, які зацікавлені в розвитку демократич­них та економічних реформ, торговельної та економічної співпраці, регіональному співробітництві, зміцненні дого­вірних відносин тощо. А таке визнання держави ЄС га­рантують новим державам Східної та Західної Європи за умов виконання ними основних принципів і норм між­народного права, певних універсальних, регіональних та інших зобов'язань. Держави погодилися і висловили оче­видну згоду з таким засобом визнання, і тому наведений приклад свідчить про подальший розвиток міжнародних звичаєвих норм у цьому інституті міжнародного права. Він також є доказом існування сучасної практики ви­знання новоутворених держав у межах міжнародних ор­ганізацій.

Для визнаних держав простий факт визнання є недо­статнім, їхня мета — ефективне використання правових і політичних результатів цього акту. Визнання забезпечує стабільні політичні та економічні стосунки і реальне здій­снення прав, які випливають із прав та обов'язків міжна­родної правосуб'єктності.

Питання міжнародно-правового визнання актуальне для України як держави, що вийшла з федеративного ут­ворення. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та припинення існування СРСР у 1991 р. Україна не мала перешкод на шляху до свого визнання. За останніми даними її визнали більш як 160 країн світового співтовариства.

І

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання урядів

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішен­ня про визнання іноземних держав приймає Президент України.