Поняття визнання

риторій, до того контрольованих законним урядом, ви­никають опозиційні до нього військові та політичні ор­ганізації, режими й адміністрації. Такі ситуації порушу­ють питання про правову реакцію на них існуючих су­б'єктів міжнародного права, про міжнародно-правовий статус таких утворень та їхнє міжнародно-правове визнан­ня. Набуло актуальності також питання про визнання но­вих держав у рамках міжнародних організацій та ін.

Міжнародне визнання має двоякий характер: як по­літичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації пе­реважало політичне розуміння, яке засвідчувало схвалення чи несхвалення нової держави, або уряду, або територіаль­них змін, аніж визнання юридичних фактів таких змін. Акт визнання є передусім політичним актом, бо здебільшого виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі*, або встанов­лення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте в кожному випадку визнання, утримання або відмо­ви у визнанні виникають певні взаємні правові відносини та юридичні наслідки, що і є цариною права.

Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень або зобов'язував міжнародне співтовариство в цілому чи ок­ремо його членів визнавати те чи інше новітнє утворен­ня, зумовлює те, що кожна держава або група держав ма­ють право самостійно для себе вирішувати питання мож­ливості, засобу, форми, типу та різновиду визнання, тоб­то така їх практика далеко не одноманітна. Проте з даних питань у міжнародному праві існують узвичаєні доктри-нальні положення, загальні принципи та звичаєві норми, які практикуються більшістю держав і складають так зва­ний інститут визнання в міжнародному праві.

До загальноприйнятих положень інституту міжнарод­ного визнання належать такі. Юридичного обов'язку виз­нання не існує, але загальновизнаним є право усталеного

* Йдеться про бажання, бо дата визнання може збігатися або не збігатися з датою встановлення дипломатичних відносин. Наприклад, Республіка Коста-Ріка визнала Україну 23 грудня 1991 p., а диплома­тичні стосунки встановила 9 червня 1996 р. Одним з останніх в один і той самий день, 19 січня 1999 p., визнав Україну і встановив з нею дипломатичні відносини Союз М'янмар.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнан­ня новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наоч­но засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різно­виду утворення, що визнається, а також певних умов та­кого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнан­ня, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згід­но з конституційним правом даної держави, репрезенту­вати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як прави­ло, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт по­літичного і правового існування нового утворення з ме­тою встановлення з ним міжнародних відносин. Практи­ка засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його ке­рівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели бо­ротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сто­рона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.