Розділ 3. Едмунд і шафа

Люсі вибігла з порожньої кімнати у коридор і побачила там трьох дітей.

– Зі мною все гаразд, – повторила вона, – я повернулась.

– Ти що, з глузду з'їхала? Про що ти торочиш, Люсі? – підняла брови Сюзан.

– Як, – із подивом вигукнула Люсі, – невже вас не цікавить, де я була?

– Ти сховалась, хіба ні? – сказав Пітер. – Бідолашна Лю, вона бавилась у хованки, а ніхто й не зауважив! Треба довше сидіти, якщо хочеш, аби тебе почали шукати.

– Але ж мене не було кілька годин! – заперечила Люсі.

Діти перезирнулися.

– Здуріла! – сказав Едмунд і постукав пальцем собі по чолі. – Геть здуріла.

– Що ти маєш на увазі, Лю? – спитав Пітер.

– А те, що сказала, – відповіла Люсі. – Я ж залізла до шафи відразу після сніданку. Мене не було кілька годин, мене запросили на чай і зі мною трапилось багато пригод.

– Не плети дурниць, Люсі, – заперечила Сюзан. – Ми щойно вийшли з тієї кімнати, хвилину тому, а ти залишилась.

– Вона не плете, – заступився за неї Пітер, – вона просто вигадала цю історію для потіхи, правда, Лю? А чому б і ні?

– Ні, Пітере, я не вигадала, – відказала Люсі. – Це… це чарівна шафа. Там усередині є ліс, там мете сніг, там є фавн і чаклунка… і все це зветься Нарнія. Піди і подивися сам.

Діти не знали, що думати, але Люсі так їх зацікавила, що вони разом повернулися до кімнати. Люсі перша кинулась до шафи, рвучко шарпнула дверцята і вигукнула:

– Ось! Залазьте і переконайтеся самі!

– Дурненька, – мовила Сюзан, пропхавшись туди із головою і порозсувавши вбік шуби. – Це ж звичайнісінька шафа. Дивіться! Ось стінка!

Потому кожен заглядав досередини і відводив убік поли шуб, але всі, в тому числі й Люсі, бачили звичайну шафу. Там не було ні лісу, ні снігу, тільки дерев'яна стінка і гачки на ній. Пітер заліз туди і легесенько постукав по ній пальцями, аби переконатися, що вона тверда.

– Гарно ти нас розіграла, Лю, – сказав він, коли виліз звідти. – Що ж, визнаю: ми трохи не повірили.

– Але я зовсім не розігрувала вас, – вигукнула Люсі, – чесне слово! Тільки що тут усе було по‑іншому. Правда, присягаюсь.

– Пішли, Лю, – мовив Пітер. – Будь ласка, не передавай куті меду. Тобі вдалося пожартувати. Може, досить?

Люсі густо почервоніла і намагалася ще щось сказати, хоча не знала, що саме, і від безсилля розплакалась.

Наступні дні Люсі ходила дуже пригнічена. Вона легко помирилася б з усіма, якби визнала, що все це тільки байка, жарт. Але Люсі любила правду і знала, що має рацію, тому не змогла змусити себе таке сказати. Діти ж вважали, що Люсі фантазує, до того ж не надто вдало, а це її ображало. Старші принаймні не глузували, а ось Едмунд часом бував доволі в'їдливий і тут його годі було вгамувати. За кожної нагоди він кепкував з неї і діймав питаннями, чи не знайшла вона ще якихось країн в інших шафах. Найприкріше, що якби не ці шпильки, то можна було б гарно провести весь той час. Стояла пречудова погода і діти бавились надворі з ранку до вечора. Вони купались, рибалили, лазили по деревах і качалися у верескових заростях. Але жодна забава не тішила Люсі. Це тривало, аж доки знову не задощило.

Того дня, десь пополудні, коли стало очевидно, що доброї погоди сподіватися не варто, вони вирішили бавитися в хованки. Сюзан випало жмурити, і як тільки всі розбіглися хто куди, Люсі пішла в ту кімнату, де стояла шафа. Вона не збиралася ховатись у шафі, бо знала, що хіба дасть привід знову обговорювати ту нещасну історію. Проте вона хотіла ще раз туди зазирнути, бо вже почала було сумніватися, чи не наснились їй тоді Нарнія і фавн. Будинок був великий, заплутаний, у ньому містилося повно‑повнісько всяких закапелків, то дівчинка й вирішила, що має досить часу, аби заглянути в шафу, а потім сховатися деінде. Та тільки‑но вона наблизилась до шафи, як почула чиїсь кроки у коридорі, отож їй випадало хіба швиденько пробратися всередину і причинити за собою дверцята. Люсі все ж залишила маленьку щілинку, бо знала, що дуже нерозумно було б закритися у шафі, навіть якщо та й не чарівна.

Кроки, які вона чула, належали Едмунду. Він увійшов до кімнати саме тоді, коли Люсі причиняла дверцята. Бешкетник побачив це і відразу вирішив також туди залізти – не тому, що шафа здалась йому місцем, придатним для схованки, а тому, що йому хотілося ще раз подражнити Люсі її вигаданою країною. Він відхилив дверцята. Там, як звичайно, висіли шуби, пахло нафталіном, було темно і тихо, але Люсі не було чути. «Вона гадає, що це Сюзан прийшла її шукати, – пробурмотів Едмунд собі під ніс, – і тому забилася аж під стінку, як мишка». Він стрибнув туди і затраснув за собою дверцята, не думаючи, як непередбачливо таке робити, і давай ловити в темноті Люсі. Він сподівався відразу вхопити її і здивувався, чому йому ніяк це не вдається. Тоді вирішив прочинити дверцята, аби впустити трохи світла. Але їх теж годі було знайти! Це вже йому геть не сподобалось, він заметався навсібіч і покликав:

– Люсі! Лю! Де ти? Я знаю, що ти тут.

Жодної відповіді. Едмундові ж здалося, що його голос пролунав якось дивно – не так, як мав би у шафі, а наче на відкритому просторі. Він також несподівано відчув холод, а потім побачив світло.

– Слава Богу, – зітхнув Едмунд, – дверцята самі відхилились.

Він забув про Люсі і рушив на світло, яке, як собі гадав, лилося крізь відчинені дверцята. Проте замість того, щоб знову опинитись у порожній кімнаті, він виявив, що вибирається з‑під густих ялиць на галявину посеред лісу.

Під ногами сухо рипів сніг, і гілки на деревах прогнулися під його вагою. Небо вгорі було блідо‑голубе, яке буває лише погожого зимового ранку. Просто перед собою між стовбурами дерев Едмунд побачив, як сходить сонце – червоне і дуже ясне. Довкола ж – ні звуку, наче він був єдиною живою істотою у цьому лісі. Між гілок не виглядала жодна пташина, жодна білочка, а скільки сягало око, навсібіч простягався ліс. Едмунд здригнувся.

Тут він згадав, що шукав Люсі. І ще згадав, як діймав її «вигаданою країною», яка, виявляється, зовсім не вигадка. Едмунд подумав, що дівчинка має бути десь неподалік, і закликав:

– Люсі! Люсі! Я також тут. Це Едмунд. Відповіді не було.

«Вона гнівається на мене за те, що я їй наговорив», – подумав Едмунд. І хоча йому не хотілось визнавати, що помилявся, та ще менше він бажав залишатися сам у цьому дивному, холодному та безмовному лісі. Хлопець загукав знову:

– Гей, Лю! Вибач, що я не вірив тобі. Тепер бачу, що твоя правда. Виходь уже. І давай помиримось.

Відповіді, однак, не було.

– Ну геть по‑дівчачому, – мовив сам до себе Едмунд. – Сидить десь тут і дметься, а вибачення прийняти не хоче.

Він знову озирнувся довкола і вирішив, що йому зовсім тут не подобається, і майже вирішив повертатись додому, коли почув, як десь далеко в лісі затенькали дзвіночки. Він прислухався: звук щораз наближався. І тут з лісу виринули сани, у які були запряжені два північні олені. Олені мчали дуже швидко.

На зріст вони були як шотландські поні, а хутро мали таке біле, що супроти нього навіть сніг здавався тьмяним. Крислаті роги, вкриті позолотою, коли на них падали сонячні промені, виблискували, мовби охоплені вогнем. Упряж була зроблена із яскраво‑червоної шкіри і по всій довжині всіяна дзвіночками. Попереду на санях сидів гладкий гном, десь коло трьох футів на зріст, якби підвівся. Він правив оленями. Гном закутався в хутро білого ведмедя, а на голові мав червоний ковпак із довгою золотою китицею. Довжелезна борода спадала йому на коліна і слугувала замість покривала. А за гномом, на підвищеному сидінні, у санях сиділа ще одна постать, зовсім не схожа на кучера. Це була висока жінка, вища за всіх, кого Едмунд будь‑коли бачив. Вона теж по шию закуталась у біле хутро. У правій руці вона тримала довгу позолочену палицю, а на голові мала золоту корону. На білому – не просто блідому, а білому як сніг чи папір, чи цукор‑пудра – виду виразно виділялися яскраво‑червоні вуста. Це обличчя вражало красою, але було горде, холодне і суворе.

Едмунд добре бачив сани, які мчали до нього, і чув перелив дзвіночків. Гном цвьохав своїм батогом і сани мчали, аж сніг порскав з‑під полозок.

– Стій! – вигукнула пані, і гном шарпнув оленів із такою силою, що ті аж присіли. Тоді обтрусилися і стали, жуючи вудила і важко сопучи. У морозному повітрі віддих, що виривався з їхніх ніздрів, валував як дим.

– Ти що таке? – спитала пані, пильно розглядаючи Едмунда.

– Я… я… мене звати Едмунд, – відповів Едмунд, трохи зніяковівши. Йому не подобався погляд, яким вона його міряла.

Пані нахмурила брови.

– Хіба так звертаються до королеви? – спитала вона, ще прискіпливіше розглядаючи хлопця.

– Прийміть мої вибачення, Ваша величносте, але я не знав, – відповів Едмунд.

– Не знав королеви Нарнії? – вигукнула вона. – Що ж, скоро ти дізнаєшся про нас. Але, повторюю, що ти таке?

– Даруйте, Ваша величносте, – сказав хлопчик, – що Ви маєте на увазі? Я ходжу до школи – ну, ходив, бо зараз у мене канікули.