Інтерпретативні парадигми в соціології

Інтерпретативні парадигми досліджують мікропроцеси та мікроявища суспільного життя, отож вивчають людину в її щоденному житті, найближчому оточенні, аналізуючи переважно її міжособистісні взаємовідносини.

Інтерпретативні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб’єктивні відчуття людей, суб’єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії.

Виникнення цих парадигм припало на повоєнні роки XX ст. Сукупність їх об’єднана в напрям, який має назву соціологія повсякденного життя, чи гуманістична соціологія.

Найбільш плідно інтерпретативні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток «розуміючої соціології», започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Дж. Хоманс, П. Блау).

Основні інтерпретативні парадигми:

1. Теорія соціальної дії – соціологічна парадигма, що вивчає поведінку людей, котрі вкладають у свої дії певний суб’єктивний сенс. Поняття «соціальна дія» є центральним у «розуміючій соціології» М. Вебера. За М. Вебером, дія людини, що є осмисленою та спрямованою на інших людей, називається соціальною. Завдання соціології – адекватно зрозуміти та витлумачити суб’єктивну мотивацію, що становить зміст соціальної дії. До власне соціальних дій М. Вебер відносить: цілераціональну дію, коли людина вибудовує відносини з іншими, керуючись свідомо обраною метою та раціонально осмисленими засобами, котрі б відповідали меті; цінніснораціональну дію, засновану на визначенні певних цінностей (етичних, естетичних, релігійних тощо).

2. Символічний інтеракціонізм – соціологічна парадигма, що аналізує соціальні взаємодії між людьми через спільні для її учасників смисли їхніх взаємних реакцій: висловлювань, вчинків, жестів, міміки тощо.

Термін «інтеракція» (взаємодія) ввів у науковий обіг американський соціолог Г. Блумер, авторство ж концепції символічного інтеракціонізму належить представникові Чиказької школи соціології Дж. Міду.

Взаємне порозуміння, діалог, а отже, й ефективна комунікація можливі в тому разі, коли люди надають однакового тлумачення символам, які застосовуються при взаємодії. Завдання соціології – озброїти людину знаннями для оволодіння способами інтерпретації (пояснення) сенсу речей і дій людей.

Учений Н. Смелзер вважає, що символами, на які реагують люди, можуть бути: слова; предмети; дистанція між людьми, що спілкуються; вираз обличчя; жести; вчинки. П. Екман, описуючи рухи м’язів обличчя людини, що утворюють той чи той вираз обличчя, дійшов висновку, що існує «кодувальна система виразу обличчя». Інтерпретація, розшифрування її може надати нового знання та зумовити глибше розуміння процесу спілкування.

3. Феноменологія – соціологічна парадигма, що спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструює суб’єктивно кожний індивід. Прибічниками цієї парадигми є А. Щюц, Т. Лукман, П. Брегер. Названі автори працюють у напрямках подальшого розвитку «розуміючої соціології» М. Вебера. Феноменологічна парадигма у викладі цих учених оцінюється дослідниками як крайній суб’єктивізм. А. Щюц зауважує, що феноменолог не має стосунку власне до об’єктів, його цікавлять їхні значення, конституйовані діяльністю людського розуму. Кожна мисляча людина мислить по-своєму.

Суспільство, на думку представників цієї парадигми, не об’єктивна, а суб’єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки людей, котрі взаємодіють.

4. Етнометодологія – соціологічна парадигма, що спирається на дослідження смислів (значень) поведінки через спостереження за рутинною, щоденною практикою людей. Термін походить від «етнонаука» – зачаткові знання у примітивних первісних суспільствах. Розвиток етнометодології пов’язаний із іменами Г. Гарфінкеля й Е. Гоффмана. Вони широко використовували методи етнографії та соціальної антропології для дослідження людини в її буденних взаємодіях. Е. Гіденс, пояснюючи, що ж таке етнометоди, підкреслює, що це – «народні, непрофесійні методи, які люди застосовують, коли хочуть зрозуміти, що роблять інші, й зокрема, що вони кажуть». Етнометодологи звертають увагу на мовну комунікацію (вербальну та невербальну), традиції, правила культури, соціальний контекст, прямо не поданий у словах, – усе це допомагає «розшифрувати», а отже, і краще зрозуміти людські дії.

5. Теорія соціального обміну – соціологічна парадигма, що тлумачить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами та витратами під кутом зору взаємного зиску суб’єктів взаємодії.

Автори цієї парадигми – Дж. Хоманс та П. Блау. На їхню думку, мета соціального обміну, як і економічного, – максимізація користі та мінімізація витрат при соціальній взаємодії.

Така мета заснована на досконалій системі винагород і покарань та спрямовує розвиток суспільства в напрямку соціального прогресу до добра і зменшення зла.

П’ять основних положень (гіпотез) соціального обміну, на підставі яких можлива взаємодія людей:

1. Гіпотеза успіху – якщо людина при здійсненні дії має нагороду, то в майбутньому вона намагається її повторити.

2. Гіпотеза стимулу – людина намагається відтворити схожі умови при отриманні винагород у минулому.

3. Гіпотеза цінності – чим цінніша винагорода, тим вища ймовірність відповідної дії.

4. Гіпотеза голодання/насичення – коли потреби задовільняються, то люди докладають менше зусиль.

5. Гіпотеза фрустрації/агресії – коли людина не отримує очікуваної винагороди, то вона піддається негативним емоціям.

Для цих та інших інтерпретативних парадигм характерне:

– зосередження уваги на суб’єктові соціальної дії та акцент на щоденних взаємодіях людей, котрі проявляються через слова, міміку, жести, контексти, розповіді про власне життя;

– намагання авторів досягти максимальної об’єктивності в методах дослідження та водночас – максимально суб’єктивне тлумачення того, що вивчається;

– широке використання «м’яких» (якісних) методів дослідження;

– тісний зв’язок із психологією та політикою;

– намагання пояснити соціальні процеси психологічними.

Інтерпретативним парадигмам відповідають «м’які» (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно дослідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здобути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів «м’яких» методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім’ї, історію життя людини, біографічний метод (біографічне інтерв’ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод «фокус-груп», глибинні інтерв’ю та ін.