Макс Вебер як учений-енциклопедист і його внесок у соціологію

Макс Вебер (1864–1920) – учений-енциклопедист, найбільш знана фігура в історії соціології, економіці, праві, політології, релігієзнавстві, культурології, етиці. Дослідники творчості М. Вебера називають його «Галілеєм соціально-наукового пізнання» чи «буржуазним Марксом». Масштабність і глибина наукових досліджень ученого ускладнюють ви­значення пріоритету тієї галузі знань у науці, в яку він зробив найбільший внесок.

Основні, найбільш знані наукові праці М. Вебера: «До історії торгових спільностей у середні віки», «Римська аграрна історія та її значення для державного та приватного права», «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство», «Господарська етика світових релігій» та ін.

Макс Вебер вважається засновником «розуміючої соціології», що вимагає від дослідника вивчення та пояснення внутрішніх суб’єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. На думку М. Вебера, природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси – зрозумілі людині. Отже, перш ніж пояснити людську дію, слід зрозуміти її, вловити таємний сенс, який вкладено в неї активним суб'єктом, а потім інтерпретувати (пояснити) її. Завдання «розуміючої соціології», за М. Вебером, – дістати об’єктивні знання про суб’єктивну реальність. «Розуміючу соціологію» пізніше стали називати суб’єктивною, якісною, мікросоціологією чи інтерпретивною соціологією. Соціолог-«якісник» якраз і намагається зрозуміти суб’єктивний сенс дій людей, виявивши мотивацію, суб’єктивні наміри тощо.

У руслі «розуміючої соціології» М. Вебер створює концепцію соціальної дії. Він розрізняє: традиційну дію, засновану на традиції; афективну, що ґрунтується на почуттях; цілераціональну та цінніснораціональну, які засновані на раціональному розрахунку та є осмисленими. Саме два останніх типи соціальної дії є суто соціальними й підлягають вивченню. Раціоналізація соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

Макс Вебер є засновником економічної соціології, що починає займати домінантні позиції в соціології вже після смерті вченого. За цією теорією, провідну роль у появі капіталізму відігравали не суто економічні чинники, як вважав його опонент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з’являється «дух капіталізму». Автором поняття «дух капіталізму» є німецький економіст В. Зомбарт.

Макс Вебер відмітив і визначив тенденцію до співвідносності господарського статусу людини та її релігійної належності. Учений довів, що виховання людини в колі протестантів, прищеплення їй норм протестантської етики, що мають переважно аскетичний характер, зумовлює у подальшому у такої людини тенденції раціональної поведінки й успіхи в бізнесі. Норми протестантизму вимагають від віруючого пуританської, аскетичної поведінки, відмови від життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші та стимулює вкладання грошей у виробництво, накопичення їх, що й призведе до багатства однієї людини, а згодом, – і до багатства всього суспільства.

Капіталізм, на думку М. Вебера, може бути і раціонально-продуктивним, й авантюрним, орієнтованим на війну, на політику, пов’язану з можливостями наживи.

Макс Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства та вибудовував еволюційний шлях запровадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів панування, серед яких він виокремив такі:

– традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;

– раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;

– харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі.

Ця типологія з часом не втрачає актуальності та широко використовується в сучасних дослідженнях. Цінними є рекомендації М. Вебера для тих, хто йде у велику політику. Мислитель рекомендує обирати на виборах людей, що мають сталий прибуток, володіють власністю, оскільки останні більше придатні до раціоналізації в політиці. Він закликає до формування класу кваліфікованих професіоналів-посадовців, які відрізнялися б високою честю, порядністю, відданістю народу – рисами, котрі б забезпечували ефективність дій державних службовців. М. Вебер приділяє значну увагу аналізові явища партійно-політичної корупції, коли за віддану службу політики роздають усілякі посади та при­вілеї. Досить по сучасному, з огляду на реформи в Україні, виглядають рекомендації М. Вебера щодо виховання державної бюрократії та партійних лідерів, а також раціоналізації владних відносин.

Розвиваючи методологічні проблеми науки, М. Вебер залучив у науковий обіг поняття «ідеальний тип» – специфічна мисленна (уявна) конструкція для пізнання саме соціальних явищ у дусі «розуміючої соціології».

На відміну від О. Конта, Г. Спенсера й інших учених, які не провели жодного емпіричного соціологічного дослідження, М. Вебер брав активну участь у шести дослідженнях, що були започатковані урядом Німеччини. Використовуючи методи статистики, спостереження, опитування, він досліджував умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян і промисловців, чинники напруженості між урядом і робітниками-соціалістами, причини еміграції до Прусії польських селян.

Суттєвим є внесок М. Вебера в розробку низки галузевих соціологій: соціології права, соціології релігії, соціології праці, соціології музики тощо.