Частина друга 13 page

За чверть години поранений, котрий лежав досі нерухомо, заворушився. Очі йому напіврозплющились, уста зашепотіли якісь уривчасті слова. Майор нахилився до нього й почув, що поранений повторює:

- Сер... ваш лист... Бен Джойс...

Майор проказав голосно ці слова й глянув запитливо на товаришів. Що хотів сказати Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб перепинити його, перешкодити йому добратись до “Дункана”? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!

Ніч минула серед турбот і тривоги, котрі не вщухали ані на хвилину. Потерпали за життя пораненого. Гарячка палила його вогнем. Гелена й Мері - дві сестри-жалібниці - не відходили від нього. Ніколи жодного хворого не доглядали так дбайливо, з такою увагою й співчуттям.

Розвиднілося. Дощ перестав. Густі хмари ще клубочились у сірому небі. На землі повсюди валялось цурупалля, розмокла глина осіла в западині. Добратись до фургона тепер стало важче, хоч він ще не зовсім загруз.

Джон Манглс, Паганель і Гленарван, тільки зайнялося на світ, зробили розвідку навколо табору. Вони подалися до лісу стежкою, де ще виднілися плями крові. Ніде не було й сліду Бена Джойса та його банди. Гленарван з товаришами дійшли аж до того місця, де стався напад, і тут наразилися на два трупи. То були злочинці, що полягли від кулі Мюльреді. Між ними один - коваль з Блек-Пойнта. Його обличчя, спотворене смертю, викликало відразу й жах. На цьому Гленарван припинив розвідку. Відходити далі від табору було б необачно. Отож він повернувся до фургона, надзвичайно заклопотаний складністю становища.

- Немає чого й думати про те, щоб посилати до Мельбурна іншого гінця, - сказав він.

- Однак зробити це необхідно, - мовив Джон Манглс, - і я спробую пройти там, де мій матрос зазнав невдачі.

- Ні, Джоне. Адже в нас немає навіть коня для цієї подорожі за двісті миль.

Справді, кінь Мюльреді, єдиний їхній кінь, десь зник. Чи його вбито Пострілами розбійників, чи ганяє він, переляканий, дикою пустелею, чи, може, його перейняли каторжники?

- Та хай би що сталося, - мовив Гленарван, - ми більше не повинні розлучатися.

Почекаємо тиждень, два тижні, поки спаде вода в Снові. Тоді ми доберемось, роблячи короткі перегони, до Туфолдської затоки, і вже відтіль, певнішим шляхом, надішлемо “Дунканові” наказа прибути на східне узбережжя.

- Це єдине, що нам залишається зробити, - погодився Паганель.

- Отже, друзі мої, будемо відтепер триматися разом. Надто ризиковано й небезпечно пробиратися одному крізь цю дику глушину, котра кишить бандитами!

Гленарван мав рацію, так би мовити, двічі: і забороняючи нову спробу зв’язатися через гінця з “Дунканом”, і пропонуючи терпляче очікувати на берегах Снові спаду води. Відсіль щось із тридцять п’ять миль до Делегіта, першого міста на пограниччі з Новим Південним Уельсом, де вони, безперечно, знайдуть транспортні засоби, аби дістатися до Туфолдської затоки, і зможуть телеграфом передати до Мельбурна наказ “Дунканові”.

Всі ці заходи були слушні, але звернулися до них запізно. Якби Мюльреді не поїхав Люкновською дорогою, скільком нещастям бони запобігли б, і матрос не зазнав би важкої рани!

Повернувшись до табору, Гленарван побачив - його друзі побадьорішали. Здавалось, у них відродилася надія.

- Йому полегшало! Йому полегшало! -гукав Роберт, біжачи назустріч Гленарванові.

- Мюльреді полегшало?

- Так, Едварде, - сказала Гелена. - Криза минула. Майор зовсім заспокоївся. Наш матрос житиме.

- Де Мак-Наббс? - спитав Гленарван.

- Він біля хворого. Мюльреді хотів щось йому сказати. Не треба їм заважати.

Справді, годину тому поранений опритомнів, гарячка спала. Мюльреді одразу ж попросив покликати до себе Гленарвана, а коли його нема - майора. Мак-Наббс бачив, що поранений дуже кволий, і хотів був заборонити йому будь-які розмови, але Мюльреді так наполягав, що майор мусив поступитися.

Коли Гленарван надійшов, їхня розмова тривала вже кілька хвилин: отже залишалося тільки чекати, що доповість майор.

Невдовзі шкіряні запони розсунулись, і майор вийшов. Він приєднався до своїх друзів, які зібралися під високим.камедним деревом, де стояв намет. Його звичайно байдуже обличчя виявляло тепер глибоке занепокоєння. Погляд його, зупиняючись на Гелені й Мері Грант, сповнювався скорботою й смутком.

Гленарван почав його розпитувати, і майор розповів йому те, про що тільки-но довідався.

Покинувши табір, Мюльреді поїхав вказаною йому Паганелем стежкою. Він поспішав, наскільки це дозволяла нічна темрява. За його розрахунком, він проїхав близько двох миль, коли раптом кілька чоловік - мабуть, щось із п’ять, - кинулись коневі навперейми. Кінь зіп’явся вгору. Мюльреді вихопив револьвера й пальнув кілька разів. Йому видалось, наче двоє впали. На мить спалах пострілів прорізав густий морок, і він упізнав Бена Джойса. Але більше Мюльреді нічого не бачив. Він не встиг висадити всі кулі з свого револьвера: дужим ударом у правий бік його вибито з сідла, і він звалився. Проте тями Мюльреді не втратив. Вбивці узяли його за мертвого й заходилися обшукувати. Потім хтось сказав: “Я знайшов листа”. - “Дай його сюди, - відгукнувся Бен Джойс, - тепер “Дункан” наш!”

Тут Гленарван мимоволі скрикнув. Мак-Наббс вів далі:

“Тепер негайно піймайте коня, - наказав Бен Джойс. - За два дні я вже буду на борту “Дункана”, а за шість в Туфолдській затоці. Там ми зустрінемось. Гленарванів загін до того часу ще не вигарбається з болота Снові. Переходьте на той бік річки Кемпльпірським мостом, добирайтесь до узбережжя й чекайте там на мене. Я доберу способу привести вас на борт яхти. А коли ми пошпурляемо в море всю команду, то з таким судном, як “Дункан”, станемо господарями в Індійському океані”. - “Хай живе Бен Джойс!” - закричали каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс погнав чвалом дорогою на Люкноу, а його зграя попрямувала до річки. Мюльреді, хоч і тяжко поранений, зібрав останні сили й дотягся до того місця, де ми знайшли його напівживого.

- Ось вам пригоди Мюльреді, - сказав Мак-Наббс наостанку. - Ви тепер розумієте, чому наш відважний матрос так жадав все це мені розповісти.

Гленарван і його друзі слухали майора з невимовним жахом.

- Пірати! Пірати! - вигукнув Гленарван. - Вони знищать мою команду! Мій “Дункан” опиниться в руках цих бандитів!

- Саме так і станеться! - обізвався майор. - Бен Джойс захопить судно зненацька й тоді...

- То ми повинні добратися до узбережжя раніше, ніж ці негідники! - мовив Паганель.

- Але як перейти Снові? - спитав Вільсон.

- Тим способом, що й бандити, - відповів Гленарван. - Вони перебрались Кемпльпірським мостом, там перейдемо й ми.

- А що робити з Мюльреді? - спитала Гелена.

- Ми його понесемо! Будемо чергуватися! Не можу ж я покинути напризволяще мою безборонну команду, аби її перебила зграя Бена Джойса!

Спроба перейти Снові Кемпльпірським мостом була цілком здійснима, але означала піти на одчай душі. Каторжники могли зробити біля мосту засідку. Їх змагалося б принаймні тридцятеро проти сімох! Але випадають у житті такі хвилини, коли будь-що треба йти вперед.

- Сер, - звернувся до Гленарвана Джон Манглс, - перга ніж наважуватись на цю останню нашу спробу порятунку й переходити отой міст, слід пильно його обстежити. Я беру це на себе.

- І я піду з вами, Джоне, - сказав Паганель.

Всі пристали на цей план. Джон Манглс і Паганель стали спішно лагодитися в путь. Вони мали спуститися вниз за течією Снові аж до місця, згаданого Беном Джойсом, і стерегтися потрапити на очі каторжникам, що напевно нишпорили на берегах.

Отож, добре озброївшись, узявши з собою харч, двоє мужніх розвідників попрямували берегом і невдовзі зникли за високим комишем.

Їх чекали цілий день. Поночіло, вони не верталися. Тривога пойняла мандрівників.

Нарешті, близько одинадцятої години, Вільсон сповістив, що вони наближаються. Джон Манглс і Паганель знемагали з утоми після десятимильного перегону.

- Ну, як міст? Він справді існує? - кинувся їм назустріч Гленарван.

- Атож, міст із ліан, - відповів Джон Манглс. - Каторжники перебрались цим мостом, але...

- Але що?.. - спитав Гленарван, передчуваючи нове лихо.

- Вони перейшли його, а тоді спалили! - відповів Паганель.

Розділ XXII

ІДЕН

На часі було не вдаватися в розпач, а діяти. Кемпльпірський міст знищено - однаково вони повинні за всяку ціну перейти Снові й добратися до Туфолдської затоки, випередивши банду Бена Джойса. Тому, не марнуючи часу на зайві розмови, Джон Манглс і Гленарван пішли наступного дня, 16 січня, оглянути річку й зміркувати, як організувати переправу.

Каламутна бурхлива вода не спадала. Вона досі бутніла після дощів і вирувала, немов знавісніла. Наважитись позмагатися з нею - означало приректи себе на загибель. Гленарван, похнюпившись, схрестивши руки на грудях, мовчки стояв на березі.

- Хочете, я спробую переплисти на той берег? - спитав його Джон Манглс.

- Ні, Джоне, - відповів Гленарван, затримуючи за руку відважного молодика, - почекаймо ще!

І вони повернулись до табору. День минав у пекучій тривозі. Разів з десять Гленарван повертався до Снові, намагаючись винайти якийсь сміливий спосіб переправи. Але марно. Коли б між берегами мчав потік гарячої лави, перейти його було б не важче, ніж розлючену ріку.

Під час цього вимушеного тривалого дозвілля Гелена, радячись повсякчас з майором, оточила Мюльреді уважним умілим піклуванням. Матрос відчував - він повертається до життя. Мак-Наббс запевняв, що зброя не зачепила в пораненого жодного важливого органа, а кволість спричинена великою втратою крові. Отже тепер, коли кровотечу припинено й рана гоїлась, для повного одужання потрібні тільки час і спокій. Гелена обстояла свою пропозицію залишити пораненого в передньому, вигіднішому відділку фургона. Це дуже бентежило Мюльреді. Та найдужче його турбувала думка, що його недуга затримує весь загін, і тому довелося дати обіцянку залишити його в таборі під наглядом Вільсона, коли стане можлива переправа.

На лихо, перейти річку не вдалося ні того дня, ані наступного, 17 січня. Гленарван був у розпачі. Гелена й Мак-Наббс надаремно заспокоювали його, вмовляючи набратися терпцю. Аякже! Терпляче чекати, коли саме в цю хвилину Бен Джойс, може, сходить на борт яхти! Коли “Дункан” уже знявся з якоря й мчить до рокованого східного узбережжя, наближаючись до нього з кожною годиною!

Джон Манглс усім серцем поділяв Гленарванове занепокоєння. Прагнучи будь-що подолати перешкоду, він змайстрував човна з великих шматків кори камедного дерева, як це роблять австралійці, скріпивши їх дерев’яними поперечками. Випробувати цю легку й дуже тендітну споруду капітан і матрос вирішили вдень 19 січня. Все, що могли вробили спритність, сила, вправність, відвага, було зроблено, але тільки-но човен потрапив у бистрину, його закрутило й перекинуло, і зухвальці мало не офірували життям за свою нерозважливу спробу. Човна затягло у вир, тої ж миті він зник з очей. Джон Манглс і Вільсон не спромоглись пропливти на ньому й десяти брасів цією збутнілою річкою, котра ввібрала в себе води дощів і талих снігів й сягала тепер до милі завширшки.

Наступні дні - 19 і 20 січня - не принесли жодних змін. Майор і Гленарван, ідучи вгору берегом Снові, ретельно обслідували її на відстані п’яти миль, але броду не знайшли. Повсюди - бурхливе й нестерпне повноводдя. До цього єдиного річища вливались гірські струмки й потоки з усього південного схилу Австралійських Альп.

Довелося відмовитись від надії врятувати “Дункан”. Відтоді як Бен Джойс поїхав до Мельбурна, минуло п’ять днів. Яхта, напевно, прибула вже на узбережжя й потрапила до рук каторжників.

Однак таке становище не могло тривати без кінця. Звичайно прибутна вода, саме через свою навальність, швидко спадає. Отож вранці 21 січня Паганель зауважив, що рівень води дещо понижчав. Він сказав про це Гленарванові.

- Що з того? - відповів Гленарван. - Тепер уже запізно!

- Але це не підстава, щоб надалі залишатися тут! - озвався майор.

- Авжеж, - мовив Джон Манглс. - Можливо, вже завтра пощастить перебратися на той бік.

- Хіба ж це врятує мою нещасну команду? - вигукнув Гленарван.

- Прошу вас, сер, вислухайте мене, - сказав Джон Манглс. - Я знаю Тома Остіна. Він, безперечно, виконав ваш наказ і вийшов у море, скоро це стало можливо. Але звідки ми знаємо, що пошкодження на “Дункані” вже полагодили на той час, коли Бен Джойс прибув до Мельбурна? Що, коли яхта не могла вийти в море й затрималася ще на день, на два?

- Ваша правда, Джоне, - погодився Гленарван. - Треба добиратися до Туфолдської затоки. Адже Делегіт лише за тридцять п’ять миль відсіля!

- Так, - сказав Паганель, - в цьому місті ми знайдемо засоби пересування й швидко подолаємо всю відстань до моря. Хтозна, може, ми прибудемо вчасно й встигнемо запобігти лихові?

- Рушаймо! - вигукнув Гленарван.

Негайно Джон Манглс і Вільсон заходились споруджувати великого плота. Вони вже з досвіду знали: шматки кори не можуть витримати навального тиску течії. Джон Манглс зрубав кілька камедних дерев, і вони збили з стовбурів неоковирний, але міцний пліт. Робота посувалась поволі, й звечоріло перше, ніж вони з нею впорались. Отже пліт був готовий лише наступного дня.

Через ніч вода в Снові помітно спала. Бурхливий потік знову обернувся на річку, щоправда, з швидкою течією. Джон Манглс сподівався, що він її приборкає і, ведучи пліт стороною, дістанеться протилежного берега.

Опівдні на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу. Решту покинули вкупі з фургоном і наметом. Мюльреді чувся доволі добре, щоб його можна було взяти; він швидко одужував.

О першій годині всі зійшли на пліт, міцно пришвартований до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на взірець стернового весла й доручив Віль-сонові за його допомогою скеровувати пліт у потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубо зробленим кормовим веслом. Гелена й Мері Грант посідали посеред плоту біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт оточили їх, пильнуючи одразу подати їх допомогу, якщо вона знадобиться.

- Все готове, Вільсоне? - спитав Джон Манглс у матроса.

- Все, капітане, - відповів Вільсон, узявшись дужою рукою за стерно.

- Увага! Тримай проти течії!

Джон Манглс одв’язав плота й сильним поштовхом відкинув його на хвилі Снові. Протягом перших п’ятнадцяти брасів усе йшло гаразд. Вільсон не давав плоту збочувати. Але швидко пліт потрапив у нурти й закрутився, обертаючись навколо себе. Ні стерном, ні веслом не вдавалося його втримати. Попри всі зусилля Джона Манглса й Вільсона повернути пліт, він ішов кормою вперед, і гребти стало неможливо.

Довелося скоритися. Жодного способу не було виборсатися з коловороту, в якому пліт кружляв обертом з карколомною швидкістю. Поволі течія односила його вбік.

Джон Манглс стояв блідий, зціпивши зуби, пильно вдивляючись у воду, що вирувала навкруг. Однак течія винесла пліт на середину річки, і він спустився вже на півмилі вниз. Тут проходив найдужчий потік, але він перемагав коловороти, і це зробило пліт дещо тривкішим.

Джон Манглс і Вільсон знов узялися за весла й спробували скерувати пліт навкіс через Снові. Вони стали наближатися до лівого берега й були вже за якихось п’ятдесят брасів од нього, коли раптом стернове весло Вільсона зламалось навпіл. Нічим не стримуваний пліт знов підхопила течія. Джон Манглс, ризикуючи зламати й своє вес-. ло, намагався скерувати його до берега. Вільсоп допомагав йому закривавленими руками.

Врешті вони домоглись свого, і пліт після більш ніж півгодинної переправи налетів на стрімкий лівий берег. Од дужого поштовху мотузки тріснули, колоди розсунулися, й вода ринула, шумуючи, на пліт. Мандрівники ледве встигли вхопитися за звисле гілля прибережних кущів. Похапцем витягли на крутий берег Мюльреді й напівпро-моклих жінок. Врятувалися всі, але чимало харчів і зброю, за винятком майорового карабіна, віднесло водою на уламках плоту.

Мандрівники опинилися за тридцять п’ять миль од найближчого міста - Делегіта, серед дикої відлюдної глушини вікторіанського прикордоння. Це незаселений край, де не було ні колоністів, ані скватерів, хіба що самі грабіжники.

Вирішили не длятися й вирушати негайно. Мюльреді бачив - він стане всім на заваді, і просив залишити його тут очікувати вислану з Делегіта допомогу.

Гленарван на це не пристав. Вони могли дістатися до Делегіта не раніше як за три дні, на узбережжя - за п’ять, тобто тільки 26 січня. А “Дункан”, напевно,.покинув Мельбурн днів десять тому. Що важили тешзр цих кілька годин затримки?

- Ні, мій голубе, - сказав Гленарван, - я нікого тут не залишу. Зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші змайстрували з евкаліптового гілля, вкрили його листям, і хоч-не-хоч Мюльреді довелось на них лягти. Гленарван забажав першим нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного кінця, Вільсон - з другого, і загін вирушив.

Яке сумне видовище, як нещасливо закінчилась ця подорож, що мала такий добрий початок! Тепер мандрівники вже не розшукували Гаррі Гранта. Цей суходіл, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати рокованим для тих, хто прагнув знайти тут його сліди. І коли відважним мандрівникам пощастить дістатися до австралійського узбережжя, вони не знайдуть там навіть “Дункана”, щоб на ньому повернутися на батьківщину!

Перший день подорожі минув у гнітючому мовчанні. Кожних десять хвилин змінялися ті, хто ніс пораненого, і ніхто не скаржився на втому, хоч вона ще й більшала через нестерпну спеку.

Пройшовши лише п’ять миль, стали увечері табором у гайку камедних дерев. Повечеряли рештками врятованих од води харчів. Надалі всі надії покладали тільки на майорів карабін.

Спали кепсько, до того ж уночі пішов дощ. День ніби десь забарився. Ледве дочекалися ранку й знову рушили в дорогу. Майорові не випало жодної нагоди хоч раз бахаути з рушниці. Цей лихий край гірший за пустелю, бо його уникали навіть звірі. На щастя, Роберт знайшов гніздо дрохви, а в ньому - дванадцятеро величезних яєць, котрі Ол-бінет одразу ж заходився пекти в гарячому приску. Ці печені яйця та ще кілька пучечків зірваного в ярку портулакового зілля - ото й увесь сніданок 22 січня.

Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою “спініфекс”, що її в Австралії звуть “їжатка”. Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги - в кров. Однак відважні жінки не скаржились; вони мужньо. йшли вперед, подаючи іншим приклад, під| бадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом. і

Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якоя Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.

23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, внову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий вус. Колючки щільно переплелися між собою, створивши живий заслон гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або вогнем.

Цього ранку про снідання й мови не мовилось. Ніщо, вдавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча земля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали не тільки з голоду, але й зі спраги. Їхні тортури були ще дошкульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечора, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.

Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю, - її рятує і щасливий випадок.

Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які зустрілись їм дорогою, - на його вітах гойдались квітки-келихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони відчули: до них повертається життя. А за харч їм послужила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.

Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду росло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.

Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегіта лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони стали табором під сто сорок дев’ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на піврозвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами. Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною халупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба, й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але розпалити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було забагато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, про нього згадував Паганель у своєму переліку різних австралійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хліба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, заховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.

Однак стражданням Гленарванового загону надходив уже край. Жінки робили героїчні зусилля, але щогодини; вони підупадали на силі і вже не йшли, а ледве пленталися.

Назавтра вирушили в дорогу вдосвіта. Об одинадцятій годині показався Делегіт, невелике місто графства Велслей, розташоване за п’ятдесят миль од Туфолдської затоки. В місті швидко знайшли коней і повіз. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван піднісся душею. Може, “Дункан” справді трохи затримався і вони його випередять! За якусь добу вони дістануться до Туфолдської затоки.

Опівдні, добре попоївши, мандрівники покинули Делегіт у просторій поштовій кареті, яку чвалом помчали п’ятеро дебелих коней. Справна дорога не чинила ніяких перешкод, погонич і форейтори, заохочені обіцянкою щедрої винагороди, гнали щодуху й не гаяли часу, перепрягаючи коней через кожних десять миль. Здавалось, вони запалилися Гленарвановим завзяттям.

Роблячи шість миль на годину, коні мчали їх отак цілий день і ніч. На світанні приглушене рокотання хвиль звістило близькість Індійського океану. Ще тільки обігнути затоку - і вони доберуться до тридцять сьомої паралелі, тобто до того місця на узбережжі, де Том Остін мав дожидати мандрівників.

Щойно перед ними розіслалося море, всі погляди звернулися на його безмежну гладінь, звернулися запитливо з надією. Може, якимсь чудом врятований “Дункан” опинився тут і курсує вздовж берегів, як місяць тому біля мису Коріентес, поблизу Аргентинського узбережжя?

Але на морі нічого не було видно. Вода й небо зливались на обрії, і жодне вітрило не бентежило широкого океанського простору.

Залишалася ще одна надія; можливо, Том Остін вирішив стати на якір в самій Туфолдській затоці, бо ж море хвилювалося й судно не могло почувати себе в безпеці біля відкритих берегів.

- До Ідена! - наказав Гленарван.

Карета повернула праворуч на кружну дорогу, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста Ідена, яке лежало відсіля за п’ять миль.

Погонич зупинив коней поблизу маяка, що підносився біля входу до порту. На рейді стояло кілька суден, та ял жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель вистрибнули з каг рети й побігли до митниці. Вони розпиталися в службовців і переглянули відомості прибуття суден за кілька останніх днів. Виявилось, за минулий тиждень жодне судне не увіходило ні до затоки, ні до порту.

- Може, “Дункан” ще не вирушив з Мельбурна? - вигукнув Гленарван, що, через властивий людській вдачі душевний порух, не хотів утрачати останньої надії. - Може, ми його випередили?

Джон Манглс похитав головою. Він знав Тома Остіна. Ні за яких обставин не міг його помічник опізнитися на цілих десять днів з виконанням наказу.

- Я хочу знати, на що сподіватися, - сказав Гленарван. - Краще гірка правда, ніж непевність.

За чверть години надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту. По тому мандрівники попрямували до готелю “Вікторія”. О другій пополудні на Гленарванове΄ ім’я надійшла телеграма такого змісту:

Лордові Гленарвану, Іден, затока Туфолда.

“Дункан” вийшов у море 18 цього місяця в невідомому напрямку.